Дж. Берклі

Джордж Берклі (1684 – 1753 рр.) був одним з тих філософів Нового часу, котрі намагались помирити нові філософські концепції (Декарта, Бекона, Локка) з догматичним християнським богослов’ям. Він народився в Ірландії, закінчив університет у Дубліні, після чого у 22 роки почав викладати теологію. Через певний час здійснив тривалу подорож Європою, під час якої докладно ознайомився з найновішими філософськими тенденціями.

Повернувшись до Англії, Берклі склав проект заснування коледжу на Бермудських островах, для чого поїхав на три року до Північної Америки. Саме тоді він сказав відомі слова: “Розвиток імперії спрямований на Захід”, за які його ім’ям назвали невеличке містечко у Каліфорнії, де і до цього дня розташований відомий своїми фізико-математичними дослідженнями Беркліївський університет. Повернувшись до Ірландії, Берклі став католицьким священиком. У 1734 р. він був посвячений у сан єпископа міста Клойн у Ірландії.

У 1709 р. Берклі вперше заявив про себе як про серйозного мислителя у трактаті “Досвід нової теорії зору”, де він намагався сформулювати початкові положення своєї філософської системи. На відміну від Локка, який поділяв властивості речей на залежні від наших органів сприйняття і незалежні, Берклі стверджував, що у речей немає властивостей, сприйняття яких нами не залежало б від наших органів сприйняття. Ми не можемо, доводив він, навіть точно стверджувати, які розміри має той чи інший предмет. Адже один і той же предмет на великій відстані здається маленьким, а при наближенні – збільшується. Отже, ми нічого не можемо знати про речі до того часу, поки ми їх безпосередньо не відчуваємо. Світ є лише те, що я сприймаю – таким є принцип Берклі. Іншими словами, речі в світі з’являються перед нами тільки як сукупність наших відчуттів. “Бути”, вважав Берклі, означає – “бути сприймаємим”. У “Трактаті про принципи людського знання” він стверджував:“...цілком виключено, щоб речі мали якесь існування поза думкою або мислячою істотою, котрі їх сприймають”.

Матерія, вважав Берклі, не існує поза духовною субстанцією, котра мислить. Джерелом такої субстанції є Бог. Решта світу, всі речі, котрі здаються нам реальними, насправді, казав Берклі, є лише “комплексами наших відчуттів”. Іншими словами, світ існує лише з точки зору нашого суб’єктивного сприйняття. А свого роду інстанцією, що забезпечує це сприйняття, виступає ідеальна духовна субстанція – Бог. Тому система Джорджа Берклі називаєтьсясуб’єктивним ідеалізмом.

Берклі наголошував на тому, що у філософії замість терміну “річ” необхідно віддати перевагу терміну “ідея”, який включає в себе всі речі, оскільки вони існують лише як усвідомлені ними. Противники Берклі намагались спростувати його теорію. Що ж, казали вони, значить, наприклад, дерево, що росте в цьому дворі, не існує тоді, коли в дворі нікого немає? На це Берклі відповів: “Бог завжди сприймає все і завдяки цьому і скелі, і каміння, і дерева існують постійно”.

У своїй останній філософській книзі “Сейріс”, виданій у 1744 р., Берклі намагався узгодити свою систему суб’єктивного ідеалізму з системою об’єктивного ідеалізму, створеною щеПлатоном. Основне протиріччя між цими системами полягало в тому, що Берклі підходив до пізнання світу з сенсуалістської позиції, тобто позиції чуттєвого сприйняття. Платон же вважав, що Ідеї речей існують поза нами і незалежно від нас, самі собою, об’єктивно, і, навіть всупереч нашому чуттєвому сприйняттю, можуть мислитися нами.

Берклі звернувся до “останнього філософського аргументу”, тобто до поняття Бога. Бог є єдина основа всього сущого, відповідно він є і джерелом нашого чуттєвого пізнання, і джерелом тих ідей (або ідей речей), котрі ми сприймаємо. Тому, прийшов до висновку Берклі, наше сприйняття лише здається нам суб’єктивним, насправді ж воно походить з єдиного об’єктивного джерела – Бога.

Оригінальність філософії Берклі полягала в тому, що він переставив акценти у пізнанні. Що для нас важливіше, скажімо, у яблуні? Те, якими чином і чому вона росте, чи те, що на ній визрівають яблука? Іншими словами, Берклі пропонував розглядати речі такими, якими вони вже є, якими вони вже створені, а не намагатись розібрати їх на частини, щоб подивитись, як вони влаштовані. Для нас, вважав Берклі, важливо те, які кінцеві цілі (фінальні причини) визначають існування і дії тієї чи іншої речі.

Час і простір здавались в епоху Берклі абсолютними, реально існуючими речами, і тому ніхто майже і не помітив твердження філософа про їх відносність: простір є лише наше специфічно впорядковане чуттєве сприйняття, а час – вираз їх взаємної послідовності. Берклі, напророкував можливість “теорії відносності” за 200 років до того, як її сформулював у вигляді наукової доктрини Альберт Ейнштейн.

девід юм

Давид Юм (1711-1776) продовжує лінію англійської школи сенсуалізму. На відміну від Локка (який вбачав джерело наших чуттів у реальності поза суб'єктом) та Берклі (який вбачав джерело наших чуттів у духові, або у божестві), Юм вважає, що неможливо довести остаточно ні точку зору першого, ні точку зору другого філософа.

Юм робить спробу керуватися лише тим, що можна довести емпіричним шляхом, відкидаючи гіпотетичні тлумачення. Тому він визначає, що людина може оперувати лише змістом наших чуттів, а не поняттям про їх субстанцію. Наші сприйняття світу не дають можливості довести ні його існування, ні його відсутності. Така агностична позиція обґрунтовується у відомих творах Д.Юма "Трактат про людську природу" (1738), "Дослідження людського розуму" (1751) та ін. Усі "духовні сприйняття" він розділяє на два різновиди: перший охоплює більш сильні і визначається терміном "враження", які діють під час бачення, тактильного відчуття тощо; другий — ідеї (уявлення), які він визнає менш сильними і точними. Усі наші ідеї чи враження є копія чуттєвих комбінацій. Визнаючи за думкою лише здатність розділяти та об'єднувати, Юм стоїть на позиціях чітко окресленого сенсуалізму.

Керуючись позицією Локка, Юм вирізняє чуття, які утворюються різними чуттєвими органами, на відміну від вражень, які є певним результатом внутрішнього стану суб'єкта. Розум сам по собі не здатен нічого додати до вражень, він лише розділяє або об'єднує їх. Юм визнає досвід найголовнішою складовою пізнання. Однак досвід у нього відноситься лише до оволодіння нашої свідомості враженнями. Досвід він розглядає як утворення схем суб'єктивних дій розуму з об'єднання чи розділення вражень.