3. Символізм - як один із провідних напрямів літератури кінця XIX ст.

На межі ХІХ-ХХ ст. поетична першість у Західній Європі, раніше поділена між собою англійцями і німцями, переходить до французів. Творчість Ш. Бодлера, П. Вердена, А. Рембо, С. Мелларме – це ціла літературна епоха не лише французької, а й світової літератури.

Французька література цього періоду розвивається у двох напрямках: символізм та імпресіонізм.

Символізм – одна із стильових течій модернізму у західноєвропейській літературі 1870-1910-х pp., який виник у Франції на хвилі незадоволення приземленістю, натуралістичністю існуючої літератури.

Його центральними постатями були Поль Верлен, Артюр Рембо, Стефан Малларме та Гійом Апполінер. За своїми соціально-духовними орієнтирами символісти відрізнялися один від одного (Артюр Рембо був богоборцем, а Поль Клодель – католиком), але усі вони прагнули інтуїтивного пізнання дійсності через символ.

Естетичні принципи символізму були викладені у «Маніфесті символізму», написаному Ж. Мореасом у 1886 році. У маніфесті відстоювалась думка, що не пряме зображення побуту, реальності може допомогти осягнути таємниці буття, але лише символ-натяк. Тому символісти у своїх творах вводили не художні образи конкретних життєвих явищ, а художні символи.

Символ розглядався поетами цієї плеяди як ідеальна суть матеріальних речей та явищ. Виникнення символу не залежить від зовнішніх речей та обставин, він з'являється в ідеальному світі до утворення матеріальної речі та залишається там після її зникнення, його не можна почути, побачити, до нього можна лише наблизитись у стані натхнення , творчого піднесення . Символ – багатозначний, кожен розуміє його, виходячи із власних асоціацій. Іноді поет дає певний натяк, ключ до розуміння значення образу, але простір «відгадування» від цього не звужується.

Поезія символізму не бажає виражати себе логічною мовою понять, вона виникає із «духу музики», передає ліричний настрій через звуки. Звідси – мелодійний характер лірики символістів. Слово для них – насамперед музика, а не зміст.

Французькі символісти успадкували від поетів-«парна сівців» ідеї самоцінності мистецтва та сприйняття дійсності як «огидного світу». Символісти охоплені передчуттям великих соціальних потрясінь, апокаліпсичних картин майбутнього, що підсилює їхній страх перед дійсністю. На їхню думку, лише містичний світ звуків може перенести людину у потойбічне, туди, куди не долинають безкрила логіка та чітка думка, де зникає зневіра.

Прагнення наблизитись до піднесеного ідеалу, звернення до античної, германської та давньоіндійської міфології зближує символістів з романтиками Дж. Байроном, В. Гюго, Р. Вагнером та іншими. Філософськими засадами символізму стають ідеї І. Канта, А. Шопенгауера, Е. Гартмана та деяких інших західноєвропейських філософів.

Основні ознаки символізму:

• буття в його позачасовій величині;

• культ краси;

• містичні мотиви, мотиви відчаю, зневіри, безвихідної туги;

• вишуканість мови;

• лірика має властивості навіювання (сугестії);

• усунення інформаційно-розповідної функції мови;

• насиченість творів символами, метафорами, уособленнями, образними паралелізмами;

• першооснова твору – музика поетичного слова;

• символ є незалежний від дійсності, багатозначний, вільний у трактуванні;

• всебічне і глибоке узагальнення дійсності.