2. Поетична група «Парнас» – помітне явище у французькій і всесвітній поезії.

Поетична група «Парнас» сформувалась у Франції у 50-ті роки XIX ст. Поети, що входили до її складу, проголосили культ «мистецтва заради мистецтва», стверджуючи, що мистецтво не має мети – це лише гра, забава, насолода, засіб забути ненависну дійсність.

Визначною подією у хроніці поетичного життя Франції між революцією 1848 року та Паризькою комуною став випуск у 1866 році альманаху «Сучасний Парнас. Збірка нових творів», звідки і пішла назва поетичної групи (Парнас – це назва гори у Греції, де, за віруванням стародавніх греків, жили бог-покровитель мистецтв Аполлон і музи. Слово «Парнас» вживається як символ мистецтва, зокрема поезії, як найвищий рівень художньої досконалості). Правда, найбільш обдаровані серед тих, хто друкувався на сторінках альманаху, – Поль Верлен, Стефан Малларме, незабаром обрали інші, самостійні шляхи. Не з усіма програмними гаслами упорядників «Парнасу» погоджувався і Шарль Бодлер – чи не найвідоміший представник цієї групи.

Очолював «Парнас» Шарль-Марі-Рене Леконт де Ліль (1818-1894) – автор збірок «Античні вірші», «Варварські вірші», «Трагічні вірші» та «Останні вірші». У своїй поезії він стверджував красу незайманої природи, протиставляв її діям і думкам сучасних варварів.

Серед і інших учасників об'єднання поети Рене-Франсуа-Арман Сюллі-Прюдом (лауреат Нобелівської премії в галузі літератури 1901 року), Теофіль Готьє і т. п. (усього у виданні «Сучасного Парнасу» брало участь 37 поетів). Усі вони залишили гідний слід в історії літератури минулого століття.

Теоретиком цього гуртка був Теодор де Банвіль, саме він написав «Трактат про французьке віршування», що був своєрідною програмою «парнасців». Власні твори і вірші своїх однодумців Банвіль вважав протестом проти буржуазного середовища, яке, за його висловом, «найбільш у житті цінувало 5-франкову монету».

Незважаючи на відмінність між окремими «парнасцями», всі вони орієнтувалися на довершену культуру поетичного мислення, протистояли духовному занепаду суспільства. Поети-«парнасці» відмовлялися від сентиментального ліризму та романтичного бунтарства, а також і від розуміння мистецтва як засобу політичної боротьби. Вони обстоювали «безпристрасну поезію прекрасних форм», сповідували теорію «чистого мистецтва», або «мистецтва заради мистецтва».

Видатний поет і теоретик мистецтва Стефан Малларме згодом виступив проти описової поезії «парнасців», висуваючи принцип внутрішнього пізнання світу шляхом інтуїції, вираженої символічно: «Парнасці трактують свої системи, подібно до давніх філософів і риторів, зображуючи речі прямо. Я впевнений, що треба, навпаки, давати лише натяк. Спостерігання за речами – пісня, бо образ має джерелом мрії, ними пробуджені. Парнасці ж беруть річ цілком і показують її, через що їм бракує таємниці; вони позбавляють дух захоплюючої радості – усвідомленні, що він творить».

Сповідуючи «чисте мистецтво», «парнасці» постійно підкреслювали свою байдужість до соціальних питань. Кохання, природа, мінливі метаморфози душі – ось, що бентежило уяву молодих поетів, виливаючись у прекрасні форми «парнаських квітів».

Головним для «парнасців» став культ форми і вишуканих мовних прийомів. їхнім улюбленим жанром став сонет. Вони збагатили світову поезію новими художніми засобами, зокрема римами.

Сонет (італ. Sonello – звучати) – ліричний вірш, який складається з чотирнадцяти рядків, власне, двох чотиривіршів з перехресним римуванням та двох тривіршів.

Видавництво «Сучасного Парнасу» мало безперечний успіх, викликало суперечки, а разом з тим критику, памфлети і пародії. Ідейні протиріччя між членами групи призвели до її розпаду. В 1876 році вийшов останній випуск альманаху.

Діяльність групи «Парнас» відіграла неабияку роль в історії як французької, так і світової поезії. «Парнасці» подарували світові витонченість поетичних форм і зображально-виражальних засобів, збагатили літературну мову, відшліфували ритми та рими. В їхніх лавах починали свою діяльність Поль Верлен, Стефан Малларме, Шарль Бодлер, Анатоль Франц.

На початку XX століття кращі досягнення «парнасців» були сприйняті і розвинуті талановитими українськими поетами, які називали себе «неокласиками».