Практичне заняття № 1

До методів обстеження хворого належать:

1. розпитування;

2. огляд;

3. пальпація;

4. перкусія;

5. аускультація;

6. лабораторні методи дослідження;

7. інструментальні методи дослідження;

8. хірургічні способи (біопсія, пробна лапаротомія).

Розпитування або суб’єктивне дослідження хворого проводять за певною схемою:

1. паспортні дані;

2. скарги хворого;

3. анамнез хвороби;

4. анамнез життя

5. алергологічний діагноз.

Клінічне, або об'єктивне, дослідження хворого (Status ргаesens) дозволяє судити про загальний стан організму і стан окремих внутрішніх органів і систем.

До основних методів об’єктивного обстеження належать:

1. загальний огляд хворого (стан притомності і психічний стан хворого; положення тіла хворого; поставу і ходу; будову тіла; стан живлення; стан шкіри і видимих слизових оболонок; стан м’язової системи; стан кісток і суглобів; стан лімфатичних вузлів);

2. пальпація (обмацування);

3. перкусія (вистукування);

4. аускультація (вислухування).

При діагностиці слід пям'ятати, що зміни з боку якогось одного органу (локальний процес) завжди викликають порушення у всьому організмі. Наприклад, ангіна може провокувати зміни з боку серцево-судинної, кістково-суглобової та видільної систем тощо. Інші захворювання можуть носити генералізований (системний) характер з ураженням низки органів і навіть систем.

Проводять також інші методи дослідження, що дозволяють вивчити стан різних систем організму: дихання, кровообігу, травлення, сечовиділення, лімфатичної, ендокринної, нервової, кістково-суглобової тощо. До об'єктивних допоміжних методів дослідження відносяться лабораторні методи дослідження, дослідження функціонального стану методом проб, рентгено-електрофізіологічні, ультразвукові методи тощо.

Допоміжні методи дослідження:

1. різні вимірювання (антропометрія, термометрія тощо);

2. лабораторні дослідження сечі, крові, шлункового вмісту, жовчі, калу, харкотиння тощо;

3. інструментальні (рентгенологічне, ультразвукове, електрокардіографія, ендоскопія, сканування тощо).

Фармацевтична опіка – комплекс заходів, які передбачають взаємодію провізора, хворого та його лікаря протягом усього періоду фармакотерапії (ФТ) починаючи від моменту відпуску ЛЗ до повного припинення його дії в організмі хворого з метою забезпечення максимального терапевтичного ефекту і безпечності лікування.

На провізора покладається вибір оптимального для кожного хворого ЛЗ, який відпускається без рецепту або заміна прописаного лікарем (за узгодженням) та схему його застосування (дозування, вибору лікарської форми, часу і особливостей застосування тощо). При цьому необхідно враховувати фактори (чинники), що впливають на біодоступність ЛЗ, його терапевтичний ефект, безпечність тощо.

Фактори, що впливають на взаємодію лікарських засобів з біологічними системами і визначають кінцеву фармакотерапевтичну ефективність:

1. Екзогенні фактори, не пов'язані з організмом хворого: хімічна будова ліків, фізичні властивості, лікарська форма і шляхи її введення, доза ліків, режим харчування, стан зовнішнього середовища (циркадний ритм, атмосферний тиск, температура повітря).

2. Ендогенні фактори, пов'язані з організмом хворого: маса тіла, стать, вік, фізіологічні (вагітність, гіподинамія, температура тіла) і патологічні (супутні захворювання щитовидної залози, шлунково-кишкового тракту, алкоголізм тощо) стани організму.

Для процесу всмоктування вирішальне значення має агрегатний стан ліків. Так, газоподібні ліки швидко всмоктуються через дихальні шляхи і швидко виявляють свою дію. Далі за швидкістю всмоктування ідуть рідини, потім тверді речовини. При цьому швидкість прояву ефекту і токсичності прямо залежить від факторів розчинності. Саме цей фактор, а також вид лікарської форми і шлях введення забезпечують біодоступність ліків. Фармакологічна активність полярних і неполярних сполук різна. Полярні сполуки погано проникають крізь біологічні мембрани: шкіру або слизову оболонку, а з крові – погано або взагалі не надходять до тканин. Такі ліки часто мають меншу активність і токсичність при резорбтивній дії, ніж неполярні сполуки. Неполярні сполуки легко розчиняються в ліпідах і тому проходять крізь шкіру, слизову оболонку, гематоенцефалічний бар'єр.

Знання розчинності та фізико-хімічних властивостей лікарських речовин має велике значення для правильного вибору лікарської форми, шляху введення і дози препарату, а також дає змогу уникати деяких побічних ефектів.

Залежністю фармакологічного ефекту від добової періодичності, а також впливу хронофармакологічних особливостей лікарських речовин визначається і період максимальної активності (у людей – в день). Наркотичні, знеболювальні засоби ефективніші на початку другої половини дня, ніж вранці або вночі. Пік терапевтичної активності снодійних, серцевих глікозидів, навпаки, припадає на вечір. Антигіпертензивні засоби краще призначати о 15-17 год., враховуючи можливе підвищення артеріального тиску о 18-20 год. Статини краще застосовувати 1 раз ввечері. Гормональні ЛЗ вранці натще, за 30 хвилин до їди, запиваючи невеликою кількістю рідини, оскільки їх дія тоді найбільш виражена.

1. Спосіб введення ЛЗ. Як правило, при парентеральному введенні ЛЗ ефект в більшості випадків виявиться швидше і буде більш виражений, ніж при ентеральному введенні. Проте відмінності можуть стосуватися не тільки кількісної характеристики ефекту, але іноді і якісної. Наприклад, магнію сульфат при введенні внутрішньовенно викликає виражений гіпотензивний ефект, а при введенні всередину (ентерально) є сильним послаблюючим засобом, не виявляючи впливу на АТ.

2. Вік хворого. Є одним з провідних ендогенних факторів успіху лікування. Це пов'язано з тим, що в різні вікові періоди неоднаковий рівень функціонування біохімічних процесів, фізіологічних і морфологічних структур в організмі. Особливу вікову групу являють собою діти: виведення ліків у новонароджених іде значно повільніше, ніж у дорослих. У похилому віці розподіл ліків значно гальмується, що позначається на всіх кінетичних характеристиках. Як у дитячому, так і в похилому віці це пов'язано з відсутністю або порушенням постійності внутрішнього середовища, недосконалістю бар'єрної функції і функції центральної нервової системи, недостатністю ферментативних процесів.