40) Філософія і її роль в житті суспільства.

З метою усвідомлення предмета та особливостей філософії важливо не лише визначити місце філософії серед історичних типів світогляду, але й з ясу­вати, яку роль відіграє філософія у суспільстві.

Основними функціями філософії вважають: світоглядну, мето­дологічну та культурологічну функції.

Світоглядна функція полягає у тому, що, опановуючи філософію, людина відтворює певний погляд на світ. Характер її уявлень про світ сприяє визначенню певної мети. Їх узагальнення створює за­гальний життєвий план, формує ідеали людини. Світогляд не може бути лише сумою знань. У світогляді відбувається певне ставлення до світу. Світогляд має спрямовувати поведінку, діяльність людини у сфері практики і в пізнанні. Але коли світогляд починає викону­вати роль активного регулятора діяльності, то виступає й у ролі методології.

Методологічна функція. Методологія - це світогляд, що виступає у вигляді методу та теорії методу. Інакше, методологія - це сукуп­ність найбільш загальних ідей та принципів, що застосовуються у ви­рішенні конкретних теоретичних та практичних завдань, це й науко­ве обґрунтування, розробка ідей та принципів, шляхів та засобів пізнання та практики. Які загальні шляхи методологічного впливу філософії на інші науки і, зокрема, на військову справу? Їх два. Один з них зв'язаний з функціонуванням філософії як загального методу, що спрямовує постановку та вирішення проблем та зав­дань. Дійсно, військовий теоретик або практик, що вирішує будь-яку проблему, має розглянути її об'єктивно, всебічно, конкретно, виявити зв'язки та характер розвитку вивчених процесів та явищ. Інший напрямок зв'язаний з тим, що філософія виступає не лише як метод, але й як теорія методу. Тут філософія відіграє значну роль у постановці та вирішенні методологічних проблем військової теорії та практики. Для вирішення будь-якої проблеми військової теорії або практики, що виникає, необхідна правильна вихідна пози­ція. Але позиція не буде вихідною та правильною, доки не визначе­но її ставлення до всієї світової філософії, до досягнень різних філо­софських шкіл та напрямків, до діалектичного, метафізичного, системного методів мислення.

Культурологічна функція передбачає експлікацію, раціоналізацію та систематизацію. Експлікація призначена для виявлення найза-гальніших ідей, уявлень, форм досвіду. Важливе місце серед них займають: категорії, узагальнені способи буття - вчення про буття -онтологія; теоретичне усвідомлення ставлення до світу та людини -практичні (праксеологія), пізнавальні (гносеологія), ціннісні (аксіо­логія). Раціоналізації у відображення в логічній, поняттєвій формі результатів людського досвіду. Систематизація - теоретичне відоб­раження сумарних результатів людського досвіду.

Отже, предмет філософії обумовлює виконання філософією фун­кцій: світоглядної, методологічної та культурологічної. Уже з характеристики структури сучасного філософії     філософського знання випливає висновок, у сучасному світі що філософія є частина культури і виконує важливі функції у розвитку суспільства. Основні функції філософії: світоглядна, гносеологічна, методологічна, інтегративна, оксіологічна, критична. Світоглядна функція полягає в тому, що філософія - учення про загальне в системі людина - світ - служить теоретичним ґрунтом світогляду, систематизує, розширює знання людей про світ, людство, суспільство, допомагає зрозуміти світ як єдине ціле і визначити у навколишньому світі місце людини. 

41) Термін «середньовіччя» виник в Італії у XIV—XVI ст. у колі істориків і літераторів, передових людей свого часу. Вони схилялися перед культурою Древньої Греції і Древнього Риму, намагалися відродити її. «Середніми віками» вони назвали час між античністю і своєю епохою. Надалі в науці закріпився розподіл історії на древню (стародавню), середньовічну і нову. Середньовіччя в сучасній періодизації всесвітньої історії охоплює час від краху Західної Римської імперії в V ст. до епохи Великих географічних відкриттів (рубіж XV—XVI  століть), причому повне панування саме середньовічного типу культури в Європі зв'язують не з усім періодом, а з V—XIII ст. Потім в Італії зароджується перехідна культурна епоха — Відродження, що охоплює кінець середньовіччя і початок Нового часу.

Оцінка середніх віків у науці змінювалася. Гуманісти епохи Відродження (саме ввели термін) і просвітники XVIII ст. (Дідро, Вольтер,Монтеск'є) називали їх «темними віками», писали про глибокий занепад культури. Сучасні вчені переважно уникають крайнощів. Визнається, що в порівнянні з античністю, було втрачено чимало досягнень культури, але водночас у сферу культурного розвитку було залучено нові народи, зародилися національні культури.

Формування середньовічного типу культури на території колишньої Римської імперії відбувалося різними шляхами. Східна Римська імперія зберегла свою державність і єдність. Візантія протягом всього середньовіччя залишалася великою і впливовою державою, візантійська культура стала прямим продовженням античної. Але в 1453 після завоювання турками-османами її історія перервалася.

Соціально-економічний лад середньовіччя в Західній Європі схематично можна змалювати таким чином. На розвалині Західної Римської імперії виник ряд часом дуже великих (як, наприклад, імперія франків часів Карла Великого), але неміцних ранніх феодальних монархій. Встановлювалися складні взаємовідносини між кріпосними селянами і панами, і всередині класу феодалів (принцип «васал мого васала — не мій васал»).

42)філософія ірраціоналізму

Ірраціоналізм (лат. irrationalis — несвідоме, нерозумне) - філософські течії, що проголошують верховенство нерозумного начала і роблять його основною характеристикою як самого світу, так і світосприйняття.

На противагу філософській класиці, що висунула на перше місце розум і раціональність та поставила в якості основної мети виявлення внутрішньої логіки процесів, посткласична філософія знаменує собою відмову від визнання розумних підстав дійсності і висуває на перший план ірраціональний момент. Хоча певні ірраціональістичні тенденції можна простежити протягом тривалого розвитку філософії, сам термін "ірраціоналізм", відносять все-таки до філософських напрямків кінця 19-го - початку 20 століть.

Особливо яскраво ірраціоналістична філософія була представлена в цей час філософією життя - Дільтей, О.Шпенглер, Бергсон. Розуму було відведено утилітарне місце в пізнанні, а ірраціональне було чітко тематизовано й проблематизовано, завдяки чому був розширений і обґрунтований новий предмет філософського осмислення у вигляді інтуїтивного, до - або позатеоретичного знання, а сама філософія з мислення про світ у поняттях перетворилася в розуміння (або інтуїтивне сприйняття) в принципі непізнаваної силами одного тільки розуму дійсності.

У соціологічному й культурологічному відношенні ірраціоналістичні погляди часто настроєні проти соціальних і культурних інновацій, які сприймаються як поширення влади науки й техніки та ствердження просвітительських духовних цінностей. Прихильники ірраціоналізму вважають це ознакою занепаду справді творчого культурного початку (як, наприклад, О. Шпенглер у роботі "Занепад Європи"). У Німеччині, приміром, ірраціоналізм знайшов свої найбільш реакційні форми в області політичних теорій у націонал-соціалізмі, що заперечували саморегуляцію соціальних спільнот за допомогою суспільних законів.

З сучасної точки зору раціоналізм й ірраціоналізм є взаємодоповнюючими сторонами реальності в дусі

принципу доповнюваності Нільса Бора.

43 ) вічні філосовськи проблеми

Філософське знання має свою специфіку, яка докорінно відрізняє його від конкретно-наукового знання. Річ у тім, що коли наукове знання на певному етапі історичного розвитку є точним, однозначним і тому загальноприйнятим для всіх людей, то філософське знання є поліфонічним,, плюралістичним. Це означає, що на одні і ті ж самі питання в різних філософських школах даються різні (неоднакові) відповіді, які, що суттєво важливо, мають рівноцінне значення. Інакше кажучи,, в філософії не існує однозначних і загальноприйнятих положень. Саме тому філософія є особливим видом знання; це "софійне" знання, зрозуміле як мудрість. Про це свідчить і значення терміну філософія - від грецьких слів філео - любов і Софія - мудрість (любов до мудрості). До найважливіших проблем філософії відносяться такі: хто така людина і яке місце займає вона в світі? яка природа світу, Космосу? В чому полягають причина і основа його існування? Чи є взагалі якісь зовнішні підстави існування Всесвіту, чи він, є самодостатнім і не потребує для свого буття ніяких зовнішніх сил? в чому полягає сенс людського життя і людства в цілому? Ї чи існуї цей сенс взагалі? в чому суть людського щастя? І як, якими шляхами і засобами людина може стати щасливою? як слід розуміти добро і зло? Яка їх роль в житті індивіда і людських спільнот? людина і доля. Чи вільна істота людина, чи над нею панує фатум, доля? Чи визначено її життєвий шлях заздалегідь, чи ні? На ці та цілий ряд інших питань неможливо дати однозначні і вичерпні відповіді, і тому кожне нове покоління людей пробує відшукати своє власне тлумачення цих життєвосмислових проблем людського існування.

44) Духовність — абстрактний^[1] іменник до слова духовний. Як і слово першооснова духовність пов'язана з внутрішнім психічним життям людини, її моральним світом. Також слово часто має відтінки оціночної категорії та пов'язується з релігією. Чітко окресленого значення слово не має. Як термін слово духовність використовується в філософії, етиці, богослов'ї на означення різних понять^[2] так чи інакше дотичних внутрішнього світу людини. Зазвичай в побуті під духовністю розуміють моральність, релігійність, певну піднесеність думок та вчинків. Духовність як високе протиставляється низькому, гріховному, аморальному. Незважаючи на абстрактність поняття, в узусі дуже часто слово духовність використовується як конкретна якість чи мало не реально існуюча субстанція, про що свідчить слововжиток на зразок «людина великої духовності», «дефіцит духовності в суспільстві» тощо. У релігійному узусі як правило духовність пов'язують з внутрішньою релігійністю, вірою, містичним досвідом, «спілкуванням з Богом». Спекулятивність, абстрактність та нечіткість поняття робить його використання популярним в різноманітних загальних твердженнях та в демагогічній риториці на зразок нарікань на «низьку духовність молоді» чи «занепад духовності суспільства». Однак, що ж саме вважати «духовністю» і відповідно, що є її занепадом чи навпаки розвитком в силу розмитості поняття кожен може вирішувати сам.

45) філософія Екзистенціалізм

Екзистенціалізм, виникнувши в середині ХХ сторіччя, я вважаю, перевернула всю свідомість людини. Вона почала усвідомлювати себе не лише, як щось відмінне від тварини, але і як особистість, вона почала розуміти своє буття, мислення, стани своєї душі. Але екзистенціалістів цікавить не мислення взагалі, а мислення кожної окремої людини. Вони прагнуть звільнитись від кайданів повсякденного життя, прагнуть скинути їх і усвідомити в чому сенс справжнього буття, справжнього існування. Тобто екзистенціалісти намагаються усвідомити значення сутності через існування. Кожна людина виступає окремою оригінальною особистістю, вона живе своїм життям, але їй необхідно усвідомити своє існування, зрозуміти його суть, і лише тоді вона пізнає істину життя. Я вважаю що ця тема дуже актуальна. Життя людини дуже часто проходить непомітно, і за його час вона навіть не встигає зрозуміти чому і для чого жила. Необхідно, я вважаю, розмірковувати над цим питанням, тому що воно дуже важливе, іноді навіть можна сказати, що найважливіше для кожного. Чи варто жити не розуміючи свого існування? Чи варто підкорюватись кайданам повсякденності? Може, іноді слід вирішити для себе для чого ти живеш, усвідомити себе не лише як частину сірої маси суспільства, а як оригінальну, єдину та неповторну особистість. Отже ми бачимо що ця проблема повинна дуже серйозно поставати в суспільстві, особливо сьогоденному. Але нажаль сучасні люди не приділяють їй достатньо уваги, вона залишається на повністю розкритою для кожного із нас, як окремої особистості. І я вважаю, що з цим необхідно боротись, необхідно щось змінювати для того щоб життя не перетворилось на просту безглуздість.

46) Філософія це система певних знань про природу, суспільство, людину, процес її мислення, пізнання. Ці знання у порівнянні з природничими мають свої особливості. В чому вони полягають?

Філософські знання мають найбільш високий рівень узагальнення, в результаті якого виділяються спільні риси, ознаки, зв’язки, відношення речей і процесів, що мають місце в об’єктивному світі.

Процес узагальнення здійснюється шляхом абстрагування – логічного засобу відхиляння від того, що не є предметом дослідження на даному етапі пізнання і концентрація уваги на тому, що є таким предметом.

Людське пізнання, життя людини не мислиме без абстракцій. Людина не може ні пізнавати, ні практично діяти, ні спілкуватися без абстрагуючої діяльності. Найпростіший акт пізнання – розрізнення двох речей – вже передбачає абстрагуючу діяльність людини. Якщо необхідно встановити їх відмінність, то ми не беремо до уваги того, що для них є подібним, відхиляємося від нього, і навпаки, якщо нам необхідно встановити те, що для них є подібним, то ми подумки відхиляємося від того, що для них є відмінним.

Це відхиляння від тих чи інших ознак предмета і є ілюстрацією процесу абстрагування.

Філософські знання фіксуються у поняттях, у яких відображається те, що є загальним в речах. Отже, не береться до уваги те, що є у них конкретним, відмінним. Філософські поняття є результатом дуже високого рівня абстрагування. В них не просто виділяється загальне, а найзагальніше. Скажімо, в такому понятті, як матерія, відображається найбільш загальна властивість оточуючої нас дійсності, а саме те, що вона є об’єктивною реальністю, незалежною від волі і свідомості людини. Як встановлюється така найзагальніша властивість поняття “матерія”?

47) раціоналізм

P. — филос. позиция, согласно к-рой решающая роль в установлении истины принадлежит разуму. Его можно противопоставить эмпиризму, считающему опыт необходимым условием приобретения знания. С т. зр. рационалиста, идеи носят врожденный характер, а с т. зр. эмпирика — они приобретаются.

Влияние Р. на науку проявилось очень давно, оно заметно и в дедуктивной геометрии, созданной пифагорейцами, и в формализованных правилах логики Аристотеля. В наше время Р. сохраняет свое влияние в таких областях, как математика, и получил поддержку со стороны таких выдающихся мыслителей, как Жюль Анри Пуанкаре, к-рый утверждал, что понятие числа является чисто интуитивным и его невозможно постичь на эмпирической основе. Др. философы придерживаются более радикальных взглядов, полагая, что даже правила индуктивных наук базируются на рационалистических допущениях. Алфред Норт Уайтхед отмечал, что «весьма трудное дело — применение разума для выявления общих характеристик наблюдаемого случая, предъявленного нам для прямого познания, — является необходимым предварительным действием, если мы намерены подтвердить индукцию».

СЕНСУАЛИЗМ (лат. sensus - чувство, ощущение) - философская установка на акцентировку сферы чувственного опыта: 1) в классической философии - гносеологическая традиция, фундированная трактовкой сенсорного опыта как семантически исчерпывающей основы познавательного процесса, а чувственных форм познания - как приоритетных когнитивных процедур; 2) в философии постмодернизма - основанная на отказе от классического логоцентризма парадигма внерациональной артикуляции источника семантической и структурной определенности как текста, так и внетекстовых феноменов.

48) Сучасна релігійна філософія не є єдиним цілим. Під впливом різних віросповідань вона розподіляється на ряд філософських шкіл, концепцій, доктрин, типів мислення. Виходячи з цього можна говорити про християнську, іудаїстську, мусульманську, буддійську, ламаїстську та інші релігійні філософії.  В рамках християнства існують і розвиваються католицька, протестантська і православна філософії. Кожна з них має свої особливості.  Найбільш представницькою, широко розповсюдженою у наш час, є філософія неотомізму, заснованого на вченні італійського теолога Фоми (Томмазо) Аквінського (1225 –1274 рр.).  Представниками цього філософського напрямку є: Ж. Марітен, Е. Жільсон, Ю. Бохенський, Г. Веттер, К. Войтила (Папа Іван–Павло ІІ) та інші.  Теоретичним центром по розробці філософії неотомізму є: Академія святого Фоми у Римі, католицький університет у Фрейбурзі (Швейцарія), Католицькі університети у Вашингтоні, Парижі, Мадриді, Торонто, Оттаві і т.д.  Родоначальником томізму є Фома Аквінський, його теологічне вчення, яке Енциклікою Папи Льва ХІІІ (1879 р.) визнано єдино істинною філософією, що відповідає усім християнським догматам. Неотомізм (від нео... і томізм (від імені Томмазо) – об’єктивно-ідеалістичне вчення, офіційна філософська доктрина католицизму. Виник у середині ХІХ століття. 

49) Що таке людина?” Філософська постановка проблеми. Проблема людини належить до розряду "вічних" філософських проблем, над якими міркує - у тій або іншій мірі - кожна людина.

Незважаючи на те, що питання: "Що таке людина?" здається простим, воно завжди було складною проблемою, що не отримала остаточного вирішення. "Хто ми? Ким стали? Куди прагнемо?

Як здобуваємо свободу? Що таке народження і що таке відродження?" - таке коло питань, які хвилюють людське "Я" і які адресовані ним самому собі, окреслені ще античним гностиком Феодотом. Але хто може однозначно і певно відповісти на них сьогодні.

Історія філософської думки свідчить про багатоманітність концепцій людини. В стародавню епоху людина розумілася як частина космосу, як мікрокосм, підлеглий в своїх проявах вищому початку - долі, як символ антропоморфного Макрокосма.

Лише Сократ в античній Греції "вивів" людину з-під абсолютного впливу законів макрокосма. Починаючи з Сократа, людина для філософії стає особливою проблемою - проблемою, що намагається усвідомити сама себе: адже людина, за Сократом, це істота, яка постійно шукає саму себе, яка в кожний момент свого буття випробує і перевіряє ще раз умови свого буття. Можна резюмувати сократівський підхід до людини так: людина - така істота, що, отримавши розумне питання, може дати розумну відповідь, і, завдяки цій своїй спроможності, людина стає відповідальною істотою, моральним суб'єктом.

Стоїки, продовжуючи традиції давньогрецької філософії, вважали, що все, що приходить до людини ззовні, - не має ніякого значення. Її суть залежить тільки від того, як людина оцінює себе сама, а не від зовнішніх обставин.

Той, хто живе у порозумінні з собою, вважали стоїки, той живе у гармонії з Всесвітом. Заслуга стоїчної концепції людини і полягає у тому, що вона дала людині водночас глибоке почуття гармонії з природою, і почуття моральної незалежності від зовнішніх сил.

Християнська доктрина у ранньому середньовіччі відмовляє розуму у спроможності вказувати людині шлях до ясності, істини, мудрості, бо значення його темне, а джерело таємниче, і таємницю цю можна осягти лише за допомогою святого письма.

Не знання власної сутності, а прилучення до Бога, до його "благодаті" - у цьому призначення людини.

50) Категорії ідеального і матеріального використовуються в різних науках, не тільки в філософії. Однак матеріалізм і ідеалізм у філософії є основним питанням. Співвідношення цих двох філософських категорій, представляє складне питання, навколо якого не вщухають суперечки.

Поняття матеріалізм і ідеалізм у філософії були завжди. Лейбніц Г. В., представник німецької філософії, писав, що найбільшим матеріалістом був Епікур, а ідеалістом – Платон.

Проблема ідеального у філософії як матеріального хвилювала вчених з початку часів.

Міняючись і оновлюючись, погляди на матеріалізм і ідеалізм у філософії не мають статичного стану.

У класичних науках традиційним було віднесення матеріального до всього природного, тобто вещественному, а ідеальне – до духовного, внутрішнього світу людини, її свідомості.

Сучасна наука вважає, що дане розподіл досить обмежено, тому що ідеальне і матеріальне є двома природними началами.

Однак класичне визначення, відоме нам сьогодні, було введено Шлєгелєм Ф. представником німецької класичної філософії 19 століття.

Матеріалізм і ідеалізм у філософії не однакові у своїх проявах, на підставі цього можна виділити їх різні форми.

Форми матеріалізму

Матеріалізм Стародавньої Греції та Стародавнього Сходу, в якому предмети матеріального світу, природи розглядалися самі по собі в незалежності від свідомості – це, так звана, початкова форма матеріалізму. До представників цієї філософії можна віднести Демокрита, Фалеса, Геракліта та інших

Механістичний (метафізичний) матеріалізм, що одержав поширення в Європі в Новий час. У цей час починає матеріалізм розглядатися з точки зору природи. І весь матеріалізм даного часу зводиться до механічного руху форм матерії. Представники цього часу Галілей, Дж. Локк, Бекон та інші.

Форми ідеалізму

Також як і матеріалізм, ідеалізм має кілька форм, з яких можна виділити дві головні.

Об’єктивний ідеалізм стверджує, що дух, ідея, Бог ніяк не залежать ні від матерії, ні від свідомості людини. Філософи, які так думали – Платон, Гегель, а також Ф. Аквінський.

Суб’єктивний ідеалізм дотримується точки зору, що все залежить від свідомості людини, тобто виглядає так, яким бачить його людина. Яскравим представником даного напрямку є Дж. Берклі.

Сама крайня точка даного напрямку відбивається в соліпсизму (від лат. Solus – один, єдиний і ipse – сам). Філософи цього напряму вважають, що впевнене стверджувати про достовірність можна лише, про своє «Я» і своїх емоціях.

51

 Герменевтика Герменевтикою (фундатор — В. Дільтей) називають мистецтво і теорію тлумачення текстів. Тому головна операція у герменевтиці — розуміння. Процес розуміння являє собою комплексну і методологічну проблему, яка досліджується герменевтикою з різних боків:  семантичного;  логічного;  психологічного;  гносеологічного;  соціологічного;  математичної теорії прийняття рішень тощо. На цьому герменевтична інтерпретація не зупиняється, враховується ще намір автора, що передбачає звернення до інтуїтивно-емпіричних і суб’єктивно-психологічних факторів. Герменевтика, можна сказати, вперше виявила співвідношення частини і цілого) в процесі розуміння. Напрям, мету і методи герменевтичного аналіізу слід оцінювати позитивно, бо суб’єктивно-психоло¬гічних факторів дуже часто недостатньо для адекватного розу¬міння змісту того чи іншого тексту, адже один суб’єкт інтерпретації хибує своєю обмеженістю, тому залучення різних методів для аналізу текстів уможливлює більш повне розуміння їх змісту. Мова оголошується «творчою і виробничою силою», оскільки текст є «об’єктивною самостійністю» стосовно будь-якого суб’єкта, включаючи автора та інтерпретатора. Він (текст) піднімається до рангу герменевтичної автономії.

Структуралізм Структуралізм як напрям виник у зв’язку з переходом гуманітарних наук від описово-емпіричного до абстрактно-теоретич¬ного методу дослідження: моделювання, формалізації і математизації досягнутих результатів. Суть методу пізнання структуралістів зводиться до такого: 1) Виділення певної множини об’єктів (масиву), «корпусу» текстів, у яких можна передбачити наявність єдиної структури, інваріанта. 2) Розкладання текстів на елементарні частинки, в яких типові відношення зв’язують однорідні пари елементів. 3) Систематизація відносин і побудова абстрактної структури шляхом моделювання. 4) Виділення із структури всіх теоретично можливих наслідків і перевірка їх на практиці.

52

Зародки філософського мисленні Індії сягають глибокої давнини (2500-2000 рр. до н.е.). Вже у ІІ тис. До Р.Х. на території Індії склались дрібні державні утворення. Староіндійське суспільство мало кастовий характер. Світоглядом цього суспільства була міфологія. Давньосхідна і давньогрецька філософія виникають майже одночасно, але історію цієї науки починають завжди зі Сходу. Чому? Це можна пояснити так:  Східна філософія тісніше переплетена з такими науками, як міфологія, релігія, магія, традиціями та обрядами.  Філософська думка Стародавнього Сходу опиралась на канонічні духовні джерела і в цьому сенсі вона сягала своїм корінням значно далі, ніж алятична.  Зміст філософського мислення відображають:  1) “Веди” — канонічне духовне джерело Стародавньої Індії. “Веди” — збірник міфів (“відати”, “знати”) записані на листях пальми приблизно 1,5 тис. Років до Р.Х. Веди — стародавні пам’ятки індійської літератури написані віршем і прозою. До складу входять саліхіти — це 4 збірки до яких входять молитви, заклинання, певні тлумачення, міфи, розповіді про богів, гімни, давні світоглядні уявлення.  2) Брахмани — це своєрідні коментарі до текстів Вед, у яких особлива увага звертається на тлумачення одвічного смислу ритуалів.  3) Упанішади — завершальний етап у розвитку Вед. Це повальна назва різних за своїм характером і обсягом трактатів релігійно-філософського плану. З філософської точки зору “Упанішади” є найцікавішими текстами (від слова “сидіти поруч” мається на увазі поруч з учителем, тобто це тексти-пояснення таємних знань, що містяться в основних текстах “Вед” — саммітах). 

53

Гумані́зм епо́хи Відро́дження, Ренеса́нсний гуманізм, також класи́чний гуманізм —європейський інтелектуальний рух, що є одним з визначальних компонентів Ренесансу як історичної й культурної епохи, основною ідеєю якого було поліпшення людської природи через вивчення античної літератури.

Виник у Флоренції в середині XIV століття, існував до середини XVI століття; з кінця XV століттяпоширився на Німеччину, Францію, Нідерланди, Англію, і меншою мірою на Австрію, Швейцарію,Іспанію, Португалію, Польщу, Моравію, Богемію, Угорщину, Хорватію та інші країни.

Зародження гуманізму пов'язують з іменем поета й мислителя Франческо Петрарки (1304–1374). Гуманізм був насамперед просвітницьким рухом, що надавав першочергового значення літературі. Гуманістична освіта, на думку гуманістів, мала сприяти всебічному розвиткові особистості: знання мали поєднуватися з чеснотами, правдивий зміст з довершеною мовною формою, тож центральну роль в гуманістичній освіті мали відігравати літературознавство й мовознавство.

54

У процесі національного відродження духовної культури українського народу важливе місце у комплексі наук належить історії філософії, реалізації нею питань, структури, характеру і початку філософської думки України. Коріння філософії України сягають у сиву давнину Київської Русі. Це визначення джерел філософії дослідники обґрунтовують лише в другій половині XX ст. Правда, ще в першій половині XIX ст. архімандрит Гавриїл запропонував вести відлік історії філософії Росії не з XVIII, а з XI—XII стст., відмітив практичність стародавньоруської мудрості, її тяжіння до художнього відображення ідей, висловив думку: «Кожний народ має свій особливий характер, яким відрізняється від інших народів, і свою філософію, більш-менш наукоподібну, або, принаймні, розсіяну в переказах, повістях, повчаннях, віршах і релігії». Отже, філософія має не лише наукову, але й духовно-практичну форму -національні традиції, характер, світогляд. Проте, в умовах панування Просвітництва розуміння філософії як тільки наукового знання, духовно-практична ж форма філософії заперечувалась. Це заважало визначенню справжнього характеру, початку і періодизації української філософії, її національних особливостей, традицій. Історія української філософії привертає увагу вчених кінця XIX -початку XX стст. У 20-ті роки XX ст. Дмитро Чижевський, розвиваючи їх ідеї, у книжці «Філософія на Україні» стверджує, що українська філософія починається з періоду Григорія Сковороди. Пізніше, в 60-ті роки ця думка поділяється в «Нарисах історії філософії на Україні». Та в 70-ті роки XX ст. формується нова тенденція: київські філософи доводять, що в братських школах, Острозькому науково-просвітницькому центрі, Києво-Могилянській академії формується професійна філософія України, філософські ж ідеї формуються ще в культурі Київської Русі. У 80-ті роки утверджується думка: філософія - специфічна сфера духовної діяльності — займає особливе місце в культурі як самопізнання Духу і розглядається в контексті культури, а не в системі науки, бо лише на досить високому рівні розвитку культури формується філософське теоретичне знання з функціями науки. Досліджуючи розвиток філософської думки в Україні в культурі від Київської Русі до сучасності, історики розкривають її особливості, самобутність, національні традиції, підкреслюючи, що історія філософії може об'єктивно виглядати лише як складова історії національної культури, як історія способу усвідомлення змістовних життєвих проблем: життя і смерті людини, суті людини та її ставлення до навколишнього світу, свободи та необхідності, добра і зла тощо.

55

Джерела, провідні ідеї та напрями філософії Стародавньої Індії

Найперші паростки філософської думки давньосхідної та давньогрецької філософії виникають практично одночасно, але існує давня традиція починати історію філософії саме зі Сходу. Чим це можна пояснити?

По-перше, тим, що східна філософія була значно тісніше переплетена із іншими сферами життя та духовної діяльності суспільства - із міфологією, релігією, магією, певними традиціями та обрядами; звертаючись до перших кроків давньосхідної філософської думки, ми знаходимо її у процесі формування, що дозволяє краще зрозуміти природу філософської рефлексії.

По-друге, філософська думка Стародавнього Сходу спиралась, як вже вказувалося, на деякі попередні традиційні тексти та канонічні духовні джерела, і в цьому сенсі вона сягала своїм корінням значно далі, ніж антична. Тобто, тут ми маємо можливість "зазирнути" у досить віддалені глибини людської ментальності, побачити якісь первинні зародки людської раціональності.

Відомо, що найдавнішими цивілізаціями, дослідженими сьогодні наукою, були Шумер та Стародавній Єгипет; знайомство з їх духовною спадщиною дозволяє стверджувати, що саме тут вже були присутні деякі найперші філософеми, тобто зародки майбутніх філософських ідей та концепцій. Зокрема, в Шумері вже існувала перша відома нам універсальна класифікація світових стихій (небо, гроза, вода, земля), у відповідність яким були поставлені боги, властивості людини та характеристики держави. Окрім того, знаменитий епос про шумерського царя Гільгачеша чи не вперше з надзвичайною гостротою та емоційністю змальовує почуття людини, яка раптом просякнулася думкою про неминучість смерті.

56

Леонардо да Вінчі

Мистецтво

Найперші паростки філософської думки давньосхідної та давньогрецької філософії виникають практично одночасно, але існує давня традиція починати історію філософії саме зі Сходу. Чим це можна пояснити?

По-перше, тим, що східна філософія була значно тісніше переплетена із іншими сферами життя та духовної діяльності суспільства - із міфологією, релігією, магією, певними традиціями та обрядами; звертаючись до перших кроків давньосхідної філософської думки, ми знаходимо її у процесі формування, що дозволяє краще зрозуміти природу філософської рефлексії.

По-друге, філософська думка Стародавнього Сходу спиралась, як вже вказувалося, на деякі попередні традиційні тексти та канонічні духовні джерела, і в цьому сенсі вона сягала своїм корінням значно далі, ніж антична. Тобто, тут ми маємо можливість "зазирнути" у досить віддалені глибини людської ментальності, побачити якісь первинні зародки людської раціональності.

Відомо, що найдавнішими цивілізаціями, дослідженими сьогодні наукою, були Шумер та Стародавній Єгипет; знайомство з їх духовною спадщиною дозволяє стверджувати, що саме тут вже були присутні деякі найперші філософеми, тобто зародки майбутніх філософських ідей та концепцій. Зокрема, в Шумері вже існувала перша відома нам універсальна класифікація світових стихій (небо, гроза, вода, земля), у відповідність яким були поставлені боги, властивості людини та характеристики держави. Окрім того, знаменитий епос про шумерського царя Гільгачеша чи не вперше з надзвичайною гостротою та емоційністю змальовує почуття людини, яка раптом просякнулася думкою про неминучість смерті.

Наука і техніка

Рукопис да Вінчі на виставці в Києві

Важливим джерелом вивчення поглядів Леонардо да Вінчі є його записні книжки і рукописи (близько 7 тисяч аркушів), написані розмовною італійською мовою, бо Леонардо не знав латини. Сам він не залишив систематичного викладення своїх думок. «Трактат про живопис», складений після смерті учнем Леонардо Франческо Мельці із фрагментів, багато в чому самостійно взятих із контексту його записок, справив значний вплив на художню європейську практику і теоретичні думки. Для самого Леонардо да Вінчі мистецтво і наука були пов'язані нерозривно. Живопис він розумів як універсальну мову (подібно математиці у сфері науки), в якій втілені пропорції та перспективи виявлення розумного початку, який царить в природі.

Особливу увагу Леонардо да Вічні приділяв механіці, називаючи її «раєм математичних наук» і бачачи в ній головний ключ до таємниць світознання. Він зробив спроби встановити коефіцієнти тертя і ковзання, вивчав опір металів, займався гідравлікою. Численні гідротехнічні досліди допомогли Леонардо правильно описати рівновагу рідини у посуді.

Леонардо да Вінчі цікавили проблеми польоту. У Мілані він робив багато малюнків і вивчав літальний механізм птахів різних порід і кажанів. Окрім спостережень він виконував досліди, але вони всі були невдалими. Леонардо дуже хотів побудувати літальний апарат. Він говорив: «Хто знає все, той може все. Аби дізнатися — і крила будуть!» Спочатку Леонардо розробляв політ за допомогою крил, що приводяться в рух м'язовою силою людини: ідея простого апарату Дедала й Ікара. Але потім він дійшов думки про спорудження такого апарату, до якого людина не прикріплялась, а зберігала повну свободу, щоб керувати ним; приводитися в рух апарат мав власною силою. Це по суті ідея аероплана. Щоб успішно практично побудувати і використовувати апарат, Леонардо не вистачило тільки ідеї мотора, що має достатньої сили. Леонардо да Вінчі працював над апаратом вертикального зльоту і посадки. На вертикальному «ornitottero» Леонардо планував розмістити систему втяжних сходів. Прикладом йому послужила природа: «подивися на кам'яного стрижа, який сів на землю і не може злетіти через свої короткі ноги; а коли він у польоті, втягни сходи, як показано на другому зображенні зверху. Так треба злітати з площини; ці сходи служать ногами». Що стосується приземлення, він писав: «Ці гачки (увігнуті клини), які прикріплені до основи сходів, служать для тих же цілей, що і кінчики пальців ніг людини, яка на них стрибає і при цьому тіло її не стрясається так, як було би при стрибанні на каблуках».

Вивчаючи стійкість людського ока, Леонардо да Вічні висловив правильні здогади про природу бінокулярного зору. В анатомічних дослідах його узагальнювальні результати розтинів, в деталізованих малюнках заклали основи сучасної наукової ілюстрації. Почавши від простої інвентаризації органів до вивчення функції, він розглядав організм як зразок природної механіки. Леонардо да Вінчі вперше описав низку кісток та нервів, висловив пропозиції про антагонізм м'язів, особливу увагу приділяв проблемам ембріології і порівняльної анатомії. У дослідах з виділенням різних органів у тварин Леонардо да Вінчі прагнув запровадити дослідницький експериментальний метод у біологію. Він вперше почав розглядати ботаніку, як самостійну біологічну дисципліну, виділяючи структурно-функціональні моменти. Він дав опис листкорозміщенню, геліотропізму і геотропізму, кореневого тиску та руху соків рослини.

Як учений та інженер Леонардо да Вінчі збагатив проникаючими дослідженнями майже всі сфери науки того часу, розглядаючи свої замітки і малюнки як підготовку до гігантської енциклопедії людських знань. Скептично ставлячись до популярного на той час ідеалу науковця-ерудита, Леонардо да Вінчі був найяскравішим представником нового, заснованого на експерименті мистецтвознавства. Займаючись архітектурою, він розробляв різні варіанти ідеального міста і центрально-купольного храму. На службі у правителя Мілану Людовіко Сфорца (1481–1482) Леонардо да Вінчі був військовим інженером-гідротехніком, організатором придворних свят і феєрій.

Любов до моделювання приводила Леонардо да Вінчі до геніальних конструктивних здогадок, які набагато випередили епоху; такими є ескізи проектів металургійних печей і прокатних станів, ткацьких верстатів, друкарських, деревообробних, землеробних та інших машин, підводного човна і танка, а також розроблені після ретельного вивчення польоту птахів конструкції літальних апаратів і парашута.

Записки Леонардо да Вінчі науково-технічного змісту стали відомими широкому колу дослідників лише наприкінці XVIII століття, майже через 300 років після його смерті, коли Джованні Баттіста Вентурі опублікував 1797 в Парижі опис окремих його рукописів^[4], вивезених Бонапартом з Мілана.

Єдиний його винахід, що здобув визнання за його життя, — коліща́тковий замок для пістолета (що заводився ключем). На початку пістолет з коліщатковим замком був мало поширений, але до середини XVI століття став популярним у дворян, особливо у кавалерії, що відбилося на конструкції лицарських обладунків, а саме: максиміліанівські лати через необхідність пострілів з пістолетів стали робити з рукавичками замість рукавиць. Коліщатковий замок для пістолета, винайдений Леонардо да Вінчі, був настільки вдалим, що зустрічався і в XIX столітті.

Микола Коперник

Свою найголовнішу працю, базовану на узагальненні власних тривалих спостережень і підрахунків, «Про обертання небесних сфер» (лат. De revolutionibus orbium coelestium) Микола Коперник опублікував після довгих сумнівів у рік своєї смерті (1543)^[20].

У цій роботі вчений постулював зовсім нове розуміння місця Землі і, разом з тим, людини у Всесвіті, виступивши творцемгеліоцентричної теорії світу.

Див. також: Геліоцентризм.

Стара геоцентрична теорія облаштування всесвіту, яку сформулював грецький астроном Птолемей у ІІ ст. по Р. Х., розглядала Землю як центр світобудови і була панівною серед учених і теологів. Основну думку Коперника коротко викладено на йогопам'ятнику у Варшаві:

«

Solis stator, Terrae motor («Він зупинив Сонце, зрушив Землю»).

»

Довга затримка з публікацією його книги не пов'язана, як це часом стверджується, з побоюваннями переслідувань з боку Церкви, бо єпископ Гідеман Гізе, кардинал Миколай Шенберґ, як і учень Георг Йоахім Ретік, давно були знайомі з його теорією і наполягали на публікації книги. Сумніви Коперника були пов'язані з інтуїтивними відчуттями деяких хиб його теорії, переобтяженої зайвими подробицями.

Книга Коперника латиною вийшла накладом 1000 примірників у Нюрнберзі з анонімною передмовою, складеною, найвірогідніше, без відома Коперника, де викладені теорії оголошено суто математичними гіпотезами, зручними для обчислень.

«Астроном Коперник, або Розмова з Богом», картина Я.Матейка, 1872

Згодом трактат перевидано в Базелі (1566). В 1616 році Ватикан вніс книгу Коперника у перелік заборонених (в ньому вона значилась до 1828 року). Втім, це не завадило її перевиданню вже у наступному (1617) році в Амстердамі та всім дальшим передрукуванням.

Кілька розділів «Про колові рухи…» присвячено питанням плоскої і сферичної тригонометрії.

Галілео Галілей

Наукові відкриття[

Саме на цій сторінці Галілео вперше записав спостереження природних супутників Юпітера. Це спостереження змінювало усталену думку про те, що всі небесні тіла мають обертатися навколо Землі. Повний опис своїх спостережень Галілео опублікував у Sidereus Nuncius (1610)

Статуя Галілео перед Уффіці, Флоренція

Галілео Галілей був основоположником експериментально-математичного методу вивчення природи. Він залишив розгорнутий виклад цього методу й сформулював найважливіші принципи механічного світу. Його дослідження кардинально вплинули на розвиток наукової думки. Саме від нього бере початок фізика як наука. Найважливішим вкладом Галілео Галілея в науку була свідома й послідовна заміна пасивного спостереження активним експериментом. Результатами цих експериментів стали зроблені ученим наукові відкриття.

Джордано Бруно

У філософії Бруно ідеї неоплатонізма (особливо уявлення про єдиний початок і світову душу як рушійний принцип Всесвіту, що привели Бруно до гилозоїзму) перехрещувалися з сильним впливом переконань античних матеріалістів, а також піфагорійців. Оформленню пантеїстичної натурфілософії Бруно, направленою проти схоластичного арістотелізма, багато в чому сприяло знайомство Бруно з філософією Миколи Кузанського (в якого Бруно почерпнув і ідею «негативної теології», витікаючої з неможливості позитивного визначення бога). Спираючись на ці джерела, Би. вважав метою філософії пізнання не надприродного бога, а природи, що є «богом в речах». Розвиваючи геліоцентричну теорію Н. Коперника, що зробила на нього величезний вплив, Бруно висловлював ідеї про нескінченність природи і безконечну безліч світів Всесвіту («Про нескінченність, всесвіт і світи», 1584, див.(дивися) «Діалоги», 1949), затверджував фізичну однорідність світу (вчення про 5 елементів, з яких складаються всі тіла, — земля, вода, вогонь, повітря і ефір). Уявлення про єдину безконечну простий субстанції, з якої виникає безліч речей, зв'язувалося в Бруно з ідеєю внутрішньої спорідненості і збігу протилежностей («Про причину, початку і єдиному», 1584). У нескінченності, ототожнюючись, зливаються пряма і коло, центр і периферія, форма і матерія і тому подібне Основною одиницею буття є монада, в діяльності якої зливається тілесне і духовне, об'єкт і суб'єкт. Вища субстанція є «монада монад», або бог; як ціле вона виявляється у всьому одиничному — «все в всім». Ці ідеї зробили великий вплив на розвиток філософії нового часу: ідея єдиної субстанції в її відношенні до одиничних речей розроблялася Бруно Спінозою, ідея монади — Р. Лейбніцом, ідея єдності сущого і «збігу протилежностей» — в діалектику Ф. Шеллінга і Г. Гегеля. Таким чином, філософія Б. з'явилася перехідною ланкою від середньовічних філософських систем до філософських концепцій нового часу.^[1]

В космології Б. висловив ряд припущень, що випередили його епоху і виправданих лише подальшими астрономічними відкриттями: про існування невідомих в його час планет в межах нашої Сонячної системи, про обертання Сонця і зірок довкола осі («Про невимірний і незліченний», 1591), про те, що у Всесвіті існує незліченна кількість тіл, подібних до нашого Сонця, і ін. Би. спростував середньовічні уявлення про протилежність між Землею і піднебінням і виступав проти антропоцентризму, кажучи про населеність ін. світів^[1].

57