5. Науковий, художній у публіцистичний типи творчості, що використовуються в журналістиці (с/р).

6. Типи образів у журналістиці зустрічаються такі ж, як і в художній літературі: образ — картина дійсності; образ персонаж; образ сюжету, події; образ автора; художня деталь, мікрообраз.

Та в журналістиці є своя специфіка образності.

1) У журналістиці відбувається персоніфікація ідеї, перетворення думки на живу особу; образ тут не є самодостатнім, а підпорядкованим концепції; на відміну від художньої літератури, де тенденція має бути добре захована, випливати з відображених картин дійсності, в журналістиці образ відіграє переважно службову функцію; над ним панує авторська тенденція, підпорядковує його собі.

Такий образ переконує читача самосильно, адже автор начебто відсутній у творі, не нав'язує своїх поглядів у відкритих вербальних формулах; він пропонує самим читачам зробити потрібні висновки, максимально виразно готуючи їх до сприйняття саме авторської концепції явища й "непомітно" запліднюючи громадську думку своїми поглядами.

2) Образ у журналістиці зредукований, виражений економно, лаконічно, ощадливою системою образотворчих засобів.

Одиницею мислення в журналістці є повідомлення, а способом його передачі – твердження про факт або логічне судження. У новинарних інформаційних жанрах образність взагалі відсутня, не передбачається жанровими вимогами. Історія журналістики знає й численну групу великих публіцистичних творів, написаних цілком без залучення художніх образів: "Переднє слово [до "Громади" 1878 р.]" Михайла Драгоманова, "Україна чи Малоросія" (1926) Миколи Хвильового, "Інтернаціоналізм чи русифікація" (1965) Івана Дзюби, "Євреї на Україні" (1973) Матвія Шестопала тощо.

Специфіка образності в журналістиці полягає в її необов'язковому характері, а відтак її використання має допоміжне значення. Образ природи, пейзаж допомагають осягнути головну ідею автора, унаочнити її, зробити досяжною і приступною для читачів.

3) Журналістика широко користується ремінісцентиими образами, тобто створеними класиками літератури й сучасними письменниками, наповнює їх новим понятійним смислом, використовує наявний у них семантичний потенціал для розбудови інтелектуального сюжету чи прагматичної концепції.

Сучасна наука для позначення елементів і частин іншого тексту, що включені в даний і стали його невід'ємною змістовою частиною, виробила поняття інтертекстуальності. Інтертекст — могутній спосіб активізації читацького сприйняття та конденсації авторської думки, адже в даному випадку за допомогою стислої парафрази текста-джерела здійснюється відчутне нагромадження змістових значень в основному тексті.

Мистецтво інтертекстуальності (використання ремінісцентних образів) демонструє Максим Рильський (1895-1964) у книзі нарисів "Вечірні розмови", що, починаючи з 1960 року, й до кінця життя друкував в газеті "Вечірній Київ".

Ремінісцентні образи збагачують аргументацію журналіста, скорочують його шлях до читацької свідомості, служать важливим прийомом економії доказових засобів. Старі, перевірені часом, закріплені в читацькій свідомості образні формули приносять читачеві радість пригадування, дають додаткову естетичну насолоду розгадування авторських натяків, руху слідом за його асоціаціями й доказами.

4) Журналіст будує свій твір на ліричних засадах, що випливає з майже обов'язкової наявності образу автора; автор, упорядковує образний світ твору, визначає його структуру, часово-просторові координати; журналіст описує й розповідає, відділяє себе від подій, форма його присутності в творі — відокремлений від сюжету образ оповідача: авторське "Я". Без наявності такого образу, часом, буває важко, а то й цілком неможливо сформулювати публіцистичну ідею, вербалізувати й пояснити читачеві в прийнятній для нього формі авторський задум і метод його виконання.

З цього погляду надзвичайно прикметною є журналістська праця білоруської авторки Світлани Алексієвич (р. н. 1948). У книзі "Чорнобиль: хроніка майбутнього" (1997, укр. пер. Оксани Забужко 1998) вона використовує улюблений документальний метод: автентичні записи численних оповідачів, що повідомляють їй про події, пов'язані з їхньою участю в ліквідації аварії на Чорнобильській АЕС. Книга написана через десять років після катастрофи. Попри її суворо документальний характер журналістка все ж уводить в текст образ свого авторського "Я" у розділі "Інтерв'ю автора з собою на тему проґавленої історії", прирівнюючи таким чином і себе до численних героїв-оповідачів книги.

Оскільки будівельним матеріалом для інформаційних повідомлень, аналітичних суджень та художньо-публіцистичних побудов є різноманітні мовностилістичні засоби і прийоми, то засобами логічної та образної доказовості в журналістському творі є мова автора, мовна характеристика героя, багатство словникового запасу, художні тропи, фігури поетичного синтаксису, фразеологізми, нові словоутворення, місцеві говірки та діалекти.

В.В. Різун взагалі кваліфікує журналіста як "мовну особистість", адже: "для журналіста мовлення – самоціль, оскільки перед ним стоїть редакційне завдання: створити текст про когось або про щось".

Професія журналіста вимагає ще й ґрунтовних знань у галузі політології, економіки, соціології, філософії та ін. гуманітарних дисциплін. Але ця вимога не перекреслює необхідності глибоко й досконало знати мову – першооснову журналістської творчості. Над збагаченням свого мовного інструментарію журналіст мусить працювати все життя.

7. Журналіст як суб'єкт масово-інформаційної діяльності не лише збирає і ретранслює новини й повідомлення, але й узагальнює їх, аналізує, дає свій коментар. Існує думка, згідно з якою журналіст не повинен навіть братися за таку працю; його позиція, мовляв, нікому не цікава, читачі не потребують його коментарів. Але як тільки в інформаційному просторі України з'являється достатньою мірою авторитетне журналістське ім'я, думкою цього журналіста зацікавлюються читачі, його точка зору на події сприймається як органічна частка його професійної діяльності, реально впливає на формування громадської думки й суспільної свідомості. Це стосується відомих журналістів: редактора газети "Вечірній Київ" Віталія Карпенка, редактора газети "Літературна Україна" Василя Плюща, ведучих популярних радіо й телепрограм Емми Бабчук, Миколи Вересня, Віталія Піховшика, Ольги Герасим'юк та деяких інших. Більш того, поява яскравих імен в українській журналістиці можлива за умов аналітичної праці журналіста, висловлення ним своїх обгрунтованих і аргументованих поглядів на актуальні проблеми суспільного життя.

Дослідники виділяють такі етапи аналітичної праці журналіста:

1) зосередження уваги на тій чи іншій ситуації, стані речей, факті, які необхідно дослідити, та виокремлення явища з мільйонногранної дійсності;

2) встановлення складу проблеми чи явища;

3) аналіз, розгляд ситуації, стану речей, сукупності фактів – мисленне або практичне розчленування цілого на складові частини;

4) синтез або оцінка ситуації, стану речей, суми фактів в цілому; на цьому етапі аналіз переходить у синтез;

5) підсумок, практичний висновок із здійсненого аналізу та сиптезу .

Типи аналізу в журналістиці.

1. Пряма аналітична дія полягає в лінійному, логічно послідовному представленні концепції автора як об'єктивної, єдино можливої в умовах оприявлених фактичних і мислительних аргументів. Читача переконують безпосередньо наведені автором факти, висловлювання авторитетних науковців чи політичних діячів, власні роздуми журналіста з приводу порушеної теми.

За типом прямої аналітичної дії побудовані знамениті в історії української публіцистики твори: ('Переднє слово [до "Громади" 1878 р.]" та "Чудацькі думки про українську національну справу"(1892) Михайла Драгоманона, "Листи з України Наддніпрянської" (1893) Бориса Грінченка, "Що таке поступ?"(1903) Івана Франка, "Заповіт борцям за визволення" (1950) Володимира Винниченка та інші твори.

2. Коментування використовується тоді, коли виникає потреба розглянути певний актуальний документ, подію чи ситуацію. Найголовніша властивість цього типу аналізу – сумлінний виклад події чи документа. Атрибутивною ознакою цього типу аналізу є його залежність від предмета, тісна пов'язаність з ним.

Н-д, стаття Івана Багряного "Оракул чорної імперіалістичної ночі (Рефлексії з приводу нової "Програми КПРС")", що була вперше опублікована в газеті "Українські вісті" ІЗ і 20 серпня 1961 року; стаття Мирослава Мариновича "Хроніка агонії" (першодрук у газеті "Галицька зоря", Дрогобич, серпень 1991), яка складається з трьох невеликих коментарів до серпневого заколоту ГКЧП в Москві.

3. Аналіз у вигляді викладу логічного чи хронологічно-послідовного ланцюжка подій. Використовується в тому випадку, коли йдеться про недостатньо відомі подію чи особу, або коли інформація про них надходить уперше. Тут замало самого лише натяку на героя чи ситуацію, необхідний їх докладний опис. Застосовується до яскравого, самодостатньо виразного суспільного явища, сам виклад якого містить у собі авторську тенденцію, що не потребує додаткової вербалізації.

Н-д, стаття Мирослава Мариновнча "Некамінна душа з Гренобля" (першодрук в газеті "Галицька зоря", 1992. 20 серпня), присвячена Галині Гнатівні Хоткевич, доньці знаменитого письменника. Тип аналізу, обраний публіцистом, полягає у хронологічно-послідовному викладі її біографії.

4. Відтворення ходу власної думки, яка розвивається у відповідності до фактів, що їх опановує журналіст. Потребує особливо активного суб'єктивного втручання в розвиток теми, пов'язаний з наявністю в творі образу оповідача, авторського "Я". Публіцист викладає події, аргументи й оцінки персоніфіковано, від першої особи, використовуючи при цьому свій життєвий досвід, розповідаючи читачам про свої гіпотези й припущення, способи їх перевірки і утвердження на певній життєвій позиції. Такий тип аналізу обирає Євген Сверстюк у статті "Зерна українсько-ізраїльської солідарності", що була передана в грудні 1977 року з радянського табору, де утримувався політв'язень, на волю, поширювалася підпільно, а опублікована вперше в 1990 року. Цей твір не просто написаний під першої особи, але авторська суб'єктивність у ньому задекларована багаторазовим вживанням займенника "Я" та дієслів у першій особі однини теперішнього часу.

5. Інтерв'ю та посилання (цитати). Цей тип аналізу використовується з метою дати точну оцінку факту чи явищу за допомогою залучення поглядів і висловлювань відомих діячів: політиків, науковців, письменників та ін. Логіка його використання полягає в тому, що журналіст підсилює свій авторитет, спираючись на думки спеціалістів у даній галузі, державних діячів, від чого його власна оцінка виглядає глибокою й виваженою.

Цитування виступів, інтерв'ю і заяв відомих осіб є нормою в сучасній газетній практиці. Професійні якості журналіста вимірюються тим, наскільки йому вдається залучити впливових діячів до своїх програм чи видань, зробити свій ЗМІ комунікаційним каналом для найбільш авторитетної інформації. У використанні журналістом думок спеціалістів виявляється його професійна майстерність. Від цього виграє програма чи газета в цілому, зростає її тираж чи глядацька аудиторія.

Використання інтерв'ю як типу аналізу проблеми чи ситуації не виключає можливості й для самого журналіста виступиш з власною оцінкою порушеного питання. Але в даному випадку й оцінка журналіста виглядатиме більш переконливо, викличе довіру реципієнтів.

Цей тип аналізу незамінимий у тому випадку, коли молодий журналіст, ще без популярного імені, недостатньо глибоко знає чи розуміє проблему, вважає, що його коментар чи підсумок не буде довершеним. Композиційно найзручніше місце для розміщення такої частини – в кінці статті, після описаних фактів. Але це не єдиний з можливих варіантів. Мова спеціаліста може звучати після різних частин тексту, супроводжувати виклад журналіста.

8. Важливою стороною журналістської творчості є редакторська діяльність. У ширшому значенні під редагуванням розуміється опрацювання, підготовка до друку певного тексту, рукопису, виправлення його відповідно до запитів видання, скорочення матеріалу при потребі, його композиційна перебудова, тобто будь-яка робота над поліпшенням тексту. У цьому розумінні редактором бував кожен журналіст, оскільки він готував до друку рукописи свої та інших авторів.

У вужчому значенні редакторська діяльність полягає в керівництві виданням, визначенні його стратегічних і тактичних завдань, змісту і характеру, організації творчого колективу для здійснення певної мені, остаточному затвердженій матеріалів до друку чи виходу в ефір. Ця місія покладається не на кожного журналіста зосібна, а на головного редактора видання. Його діяльність є не менш творчою, ніж інших суб'єктів масово-інформаційної діяльності, але здійснюється на ширшому суспільному тлі, пов'язана з важливими організаційними функціями:

1) формування обличчя видання, його інформаційної та проблемно-тематичної спрямованості;

2) створення зорового образу видання, підбір шрифтів, іміджевих знаків, ілюстративного матеріалу;

3) планування видання й роботи творчого колективу, визначення змісту шпальт, створення рубрик;

4) проведення на сторінках видання політичних, господарських, культурних та ін. інформаційних кампаній;

5) залучення до участі у виданні видатних політиків, науковців, митців;

6) організація в своєму виданні дискусій, полемік, спільного пошуку істини, зіткнень думок, відстоювання своєї позиції, яка вияскравлюється при обговоренні її з опонентами.