72. О.Духнович як педагог і просвітник.

У другій половині XIX – на початку XX століття в Україні на проблемах освіти й виховання зосереджували свою увагу майже всі діячі культури та мистецтва, літератури й науки. Тарас Шевченко (1814-1861) обстоював право на навчання дітей рідною мовою, підготував і видав «Букварь южнорусский» (1861). Сподівався, що народна школа сприятиме поліпшенню життя народу, його пробудженню. Школа, на думку поета, має бути доступною для всіх, задовольняти потреби свого народу і діяти на основі народності. Тут діти повинні отримати міцні й глибокі знання, всебічно розвиватися. Народність поет розумів як засіб патріотичного виховання молоді, прищеплення їй святого почуття любові до рідного краю, до українського народу. Велику роль у народній школі він надає особистості вчителя – добрій, високоморальній людині, носієві духовності.  Боротьбу Т. Г. Шевченка за національну систему освіти і виховання в Україні підтримали видатні вітчизняні просвітники М. І. Костомаров, П. О. Куліш, М. П. Драгоманов, Б. Д. Грінченко та інші. їхня творчість є основою української педагогіки.

Закарпатський педагог Олександр Духнович (1803-1865) зробив вагомий внесок у теорію і практику початкової освіти: написав буквар, методичні книги для вчителів. Після закінчення Ужгородської гімназії та духовної семінарії працював домашнім учителем, викладачем гімназії, служив священиком – будив думки про необхідність поширення освіти як основи духовного життя. Він стверджував, що дитина стає особистістю, людиною тільки тоді, коли набуває освіту і виховання. Людина без виховання, на його думку, подібна до землі, на якій зростає бур'ян. О. В. Духнович стояв на позиціях традиційного українського просвітництва, вважаючи, що за рахунок поширення освіти можна значно вдосконалити суспільство. Вершина його педагогічної творчості – перший підручник з теорії та практики навчання й виховання молоді «Народная педагогия в пользу училищ и учителей сельских» (1857), який відіграв важливу роль у розвитку вітчизняної педагогіки та шкільної справи.

73. Педагогічна спадщина а.Волошина

До плеяди відомих українських педагогів першої половини ХХ століття відносимо Августина Волошина – визначного вченого, громадського, культурного й церковного діяча Закарпаття, президента Карпатської України, який усю свою творчу спроможність віддав українському народові, його духовним устремлінням до кращої долі, свободи і щастя.

Августин Волошин народився в с. Келечині нинішнього Міжгірського району Закарпатської області в висококультурній сім’ї сільського священика в 1874 році, а помер у 1945 році в Москві, у лефортовській в’язниці НКВС.

Розквіт педагогічного таланту Августина Волошина припадає на першу половину ХХ сторіччя. Він писав і за власні кошти видавав для дітей Закарпатського краю підручники для початкових та горожанських шкіл, а також для гімназії та учительської семінарії педагогічні часописи, газети. Його науково-педагогічні видання служили поширенню освіти і культури закарпатців. Назвемо лише окремі видання підручників: «Методическая Грамматика карпаторусского языка для народных школ», «Азбука»,"Педагогіка і дидактика для учительських семінарій", "Педагогічна телеологія", «Педагогічна психологія».

Педагогічні погляди А. Волошина формувалися на основі досягнень передової європейської педагогічної думки XIX—XX ст. Його педагогічна концепція максимально наближувала процес навчання та виховання до життя, поєднувала моральне, духовне і фізичне виховання, обстоювала трудове виховання. Він визначав п’ять основних чинників виховання: сім’ю, школу, державу, церкву і вихователя. Значну увагу приділив А. Волошин соціальному вихованню, яке так само покликане ширити культуру, нести світло знань і добра в усі куточки людського життя.

Як людина широкого наукового кругозору, А.Волошин подає огляд еволюції людства, аналізує місце і роль в історичному процесі соціальних проблем і доводить, що людське суспільство зазнає поступових змін, які зумовлюють різні ступені культурного середовища. Вищим досягненням він вважає християнську культуру, яка розбиває "інститути рабства, нерівності і несправедливості".

А. Волошин розглядає кілька напрямків соціального виховання. Серед них на перше місце ставить школи праці. Спираючись па дослідження вчених Німеччини і Данії, де успішно діяли школи праці, автор знайомить педагогів Закарпаття з досвідом їх роботи, робить теоретичні узагальнення і дає певні рекомендації. Узагальнюючи досвід роботи ряду шкіл країн Західної Європи, автор твердить, що підтримання порядку в школах має бути спільним завданням учителів і учнів. Учителі повинні вчити учнів дотримуватись порядку, привчати їх до самостійності, поважати дисципліну. Чим більше довіряти учням, тим більше має бути користі від самоврядування. Цей важливий висновок А.Волошина в наші дні знаходить свій прояв у принципах педагогіки співробітництва.

Спостерігаючи за ситуацією в Україні, Августин Волошин наголошував на значущості та необхідності створення спеціальних навчально-виховних закладів для дітей і підлітків, які потребують особливих умов виховання, в яких не лише захищають дітей, але і навчають та виховують їх, готують до життя в суспільстві, сприяють їх соціалізації.

Вчений узагальнив досвід роботи спеціальних установ, які мають справи не просто з бідними дітьми, але ще й з вадами здоров'я — це спеціальні заклади для хворих дітей, притулки для сиріт, патронажні школи і т.д. У Закарпатті існували такі заклади, але в дуже малій кількості.

А.Волошин разом із дружиною І.Петрик організували в Ужгороді будинок-притулок для сиріт, під який віддали свій власний будинок. У роботі цього закладу на практиці втілювалися актуальні соціально-педагогічні ідеї, про які писав А.Волошин. Вони творчо поєднувалися з традиціями української народної педагогіки, патріотичним та моральним вихованням.