Є. Петрушевич

Родом із священицької родини. Доктор права. у 1907–1918 рр. – депутат австрійського парламенту, з 1910 – депутат галицького сейму, заступник голови, голова Української Парламентарної Репрезентації. 54 роки.

Диктатор ЗУНР, член Директорії УНР, як і С. Петлюра, не удостоївся жодної академічної розвідки. Загальновідомими про нього є факти його адвокатської діяльності в Сокалі та Сколімі, активна діяльність як депутата райхсрату. Як депутат австрійського та галицького парламентів, стояв на радикальних позиціях супроти галицьких «лоялістів». Саме Євген Петрушевич був ініціатором скликання галицької Конститунти, яка в ніч проти 19 жовтня 1918 р. ухвалила – усупереч волі польської частини населення Східної Галичини – рішення проголосити Західноукраїнську Народну Республіку. По‑друге, було проголошено про «негайну» злуку із Наддніпрянською Україною, «але не з режимом гетьмана Скоропадського». Був рішучим противником компромісів с польськими політичними та урядовими колами.

Є. Петрушевич.

Партії Політичні партії на підросійських «українських» землях

Для перевірки гіпотези про відсутність підстав для початку «Українських національно‑визвольних змагань» узагальнимо та проаналізуємо існуючі емпіричні дані щодо українських національних та неукраїнських політичних партій та деяких інших «непартійних», але надзвичайно політично впливових організацій, які існували й діяли на зазначених територіях наприкінці XIX ст. – 1916 р. і визначили українське політичне обличчя в 1917–1920 рр.¹ Деякі їх ідеї були взяті на озброєння ініціаторами руйнування УРСР та фундаторами новітньої України і продовжують експлуатуватися її чільниками впродовж усіх років, які минули після проголошення державної незалежності 1991 р. На наш погляд, узагальнити нарешті існуючі емпіричні дані необхідно також і тому, що саме «політичні лідери, діяльність політичних партій та документи з’їздів, що засвідчили активізацію політичної самоорганізації українського населення», відіграли «визначальну роль у формуванні правового забезпечення державної етнонаціональної політики»², так і всієї теорії та практики «українського державотворення» початку минулого століття.

Треба зауважити, що історично обумовлена, національна, конфесійна, мовна, узагалі культурна строкатість земель, заселених русинами/українцями, мала наслідком надзвичайну строкатість політичної палітри. Усі діючі на підросійських землях на початок ХХ ст. політичні партії серйозними дослідниками «класифікуються в різних площинах:

– «за соціальною базою та відповідною ідейно‑політичною структурою (поміщицькі, буржуазні, дрібнобуржуазні, робітничі, селянські);

– за ідеологічним критерієм (консервативні, ліберальні, народницькі, соціал‑демократичні, марксистські);

– за ставленням до ідеалу майбутнього суспільного ладу (монархічні, буржуазні, соціалістичні);

– за ставленням до існуючого державного ладу (в Росії та Австро‑Угорщині) та відповідного політичного режиму (урядові, опозиційні, революційні);

– за юридичним статусом (легальні, нелегальні, напівлегальні);

– за використанням тактичних засобів для реалізації програмних завдань (конституційні, антиконституційні, ліворадикальні);

– за політичним підходом до вирішення українського питання (великодержавницькі, автономістські, самостійницькі)».³

У плані практичної діяльності зазначені політичні сили класифікувалися так:

– «урядові, феодально‑монархічні, праві та крайні праві;

– ліберальні партії великої буржуазії (ліберально‑монархічні): октябристи та близькі до них партії центру;

– ліберально‑демократичні, лівоцентристські партії (кадети, прогресисти, партія демократичних реформ та ін.);

– національні ліберально‑демократичні партії (УДП, УРП, УДРП, ТУП, УПСФ) – ліві партії, до яких можна було б віднести меншовиків та деякі інші партії;

– радикальні революційні партії (есери, більшовики) та псевдореволюційні партії анархістів – крайні ліві партії»¹. На загал, «вся історія розвитку української багатопартійності за період з кінця XIX до 20‑х років XX століття за відсутності офіційних обмежень являла собою стрімкий рух ліворуч».²

Як бачимо, станом на початок 1917 р. домінантним набором для тих українських політичних сил, які діяли на території 9 південно‑західних губерній Російської держави і створили свій спочатку «координуючий», а згодом і «представницький» орган «всього українського народу» (на що, до слова, їх ніхто і ніколи не уповноважував) – Українську Центральну Раду, – був ліворадикальний, селянсько‑народницький, соціалістично‑революційний та самостійницький.