А. Шептицький

Походить із стародавнього українського роду. Доктор права, доктор теології, доктор філософії. 52 роки.

На думку сучасного світського дослідника діяльності Митрополита Андрея, ключовий вплив на нього мав Володимир Антонович. Саме під впливом останнього Андрей Шептицький прийняв монаший постриг, вступивши до чину Святого Василя Великого, що стало «переломним моментом його повернення до національних інтересів». Ставши на чолі Церкви, Митрополит Андрей запровадив принципову новацію – у богослужіннях замість церковнослов’янської стали уживати українську мову. Саме він зробив ще один незворотний крок у справі національної консолідації – запровадив уживання політономів «Україна», «українці» замість локальних етнонімів «русин», «рутенець». Саме Митрополиту Андрею наш народ зобов’язаний відкриттям першого національного університету у Львові– він як посол до австрійського парламенту та віце‑маршал галицького сейму переконав у цьому австрійський державний провід та порозумівся в цьому питанні з польською громадою.²

А. Шептицький.

К. Левицький

Походить з родовитої священицької родини. Доктор права. 58 років.

«Зосередження в руках К. Левицького напередодні Першої світової війни керівних ролей в Народному комітеті УНДП, українському парламентському й сеймовому представництві, – указує його сучасний біограф, – свідчило про його перетворення в одноособового лідера цілої української галицької політики, керівника українського національного життя» в Галичині. «Характеризуючи якості К. Левицького як політика, можна зробити висновок, що він був завжди обережним в судженнях, стриманим у громадських ситуаціях. К. Левицький не дозволяв собі поганих висловів про своє оточення. В ухваленні конкретних рішень зважував усі «за» та «проти», йому була властива прогнозованість. Водночас К. Левицький був політиком так званої «австрійської школи», яких історики інколи називають «галицькими консерваторами». Цей консерватизм виявлявся у толерантному ставленні до опонентів, у тактовності, постійній участі та ініціюванні різноманітних переговорів, нарад, конференцій, консультацій тощо, у вмінні слухати і зробити власні висновки, зрештою у небажанні ні з ким конфліктувати. Вся діяльність Костя Левицького носила чітко демократичний характер. Методи досягнення цілей у політичній галузі носили парламентський характер, перевага надавалась мирним переговорам». Він є співавтором низки законопроектів про основи державного устрою Західноукраїнської Народної Республіки.¹

Оскільки його політичний курс спирався «на засади проавстрійського лоялізму, перспективи розв’язку українського питання він бачив у співпраці з австро‑німецьким блоком», а цей блок зазнав поразки в Першій світовій війні та припинив своє існування, «у грудні 1918 р. К. Левицький пішов у відставку з посади голови Державного Секретаріату, обставини якої, – як делікатно зауважує І. Василик, – до кінця не з’ясовані».¹

К. Левицький.

М. Лозинський

37 років.

«Основоположник гуманітарного права в українській юридичній науці», навчався на юридичних факультетах Львівського та Віденського університетів. «Стрижневою ідеєю конституційно‑правових поглядів М. Лозинського є ідея загального, рівного і прямого виборчого права, яку він вважав основою успішного функціонування і розвитку парламентаризму… Він стверджував, що коли взаємні відносини народів будуються на ґрунті миру і закону, то в тому ж дусі вони мають вплив на внутрішнє життя окремих країн». Серед інших безумовних переконань Михайла Лозинського і те, що «джерелом права є моральні цінності, а не законодавча влада. З огляду на це, завдання законодавця полягає не у винаході прав, а в добросовісному вивченні життєвих відносин, взаємних інтересів людей, які знаходять своє відображення в нормах моралі. Саме тому закони, які відкидали ці норми (зокрема, право людини на життя, честь і свободу), які суперечать здоровому глузду і справедливості, не можуть вважатися правовими. Виходячи з розуміння природи права можна стверджувати, що М. Лозинський належить до представників школи природного права».²