М. Порш
Дані про походження та освіту відсутні. 36 років.
«Один з найактивніших діячів української революції», завдяки якому Революційна Українська партія (РУП) – предтеча УСДРП – нараховувала на початку XX століття аж три гуртки (!), «які налічували 18 робітників, під впливом яких перебувало 40 осіб», «перейняла назву УСДРП і перейшла на соціал‑демократичні позиції». Саме Миколі Поршу деякі сучасні його біографи приписують «визначний здобуток», а саме – створення «концепції автономної України у складі Російської федерації».
Оскільки крім проблеми автономного статусу України «його хвилювали» військові питання, тому «невипадково» у грудні 1917 р. його призначили Генеральним секретарем військових справ. На новій посаді М. Порш заходився розганяти професіоналів, його кадрова політика «викликала незадоволення вищого офіцерського складу». Діяльність військового міністра характеризувалася насамперед абсолютною відсутністю яких‑небудь понять про військову справу, якщо дослівно – «відсутністю дієвої концепції державного будівництва української армії, а також військової тактики у боротьбі з більшовиками; намаганням організувати оборону України від більшовиків на засадах найманого війська, відкидаючи принцип регулярної армії; законодавчою діяльністю у військовій галузі; кадровими перестановками; продовженням політики українізації, особливо у грудні 1917 р.». Оскільки Поршу «бракувало досвіду і часу», його як справжнього українського патріота призначили головою комісії з товарообміну з Німеччиною, згодом – послом у Берліні. На цій посаді, ясна річ, його знову спіткало «розчарування», цього разу у «західному векторі зовнішньої політики УНР», і тому він вирішив, що прийшов час «покладатися на власні сили у боротьбі за незалежність УНР». Саме «таким чином Микола Порш активно включився у процес державотворення».1
Д. Донцов
Дані про походження відсутні. Випускник юридичного факультету Петербурзького університету. Доктор юриспруденції. 34 роки.
Ще одним визначним теоретиком української державності сучасна література, особливо націонал‑фундаменталістська, вважає Дмитра Донцова. Цитуємо: «концепція української національної ідеї Д. Донцова була вагомим внеском в національне відродження України». Однак всі наші спроби розшифрувати, у чому саме полягала ця «ідея», завершилися безрезультатно. Можливо, вона полягала в тому, що «кожен індивід у суспільстві повинен виконувати ту функцію, до якої він найбільше надається». Можливо, в тому, що «нація – це незмінна ієрархія завдань та цілей». Можливо, в тому, що суспільство, у тому числі, вірогідно, й українське, – це «ієрархія каст, на чолі якої стоїть еліта – рушій суспільного прогресу». У кожному разі, «концепція національної ідеї Д. Донцова – це не певна теоретична побудова, а спроба небайдужого і свідомого громадянина вказати практичні шляхи виходу України з‑під радянської залежності, які можна було б використати з урахуванням тогочасної політичної ситуації в країні».2
На цьому інтелектуальний внесок Д. Донцова в теорію українського державотворення, наскільки нам пощастило зрозуміти, можна вважати вичерпаним.
Д. Донцов.