12. Порівняльно-правовий аналіз розвитку інституту адвокатури в Росії та країнах Європи.

У Росії, на відміну від країн Європи, де правозаступництво і судове представництво розвивалися як два самостійних інститути, перше виник не як самостійний інститут, а в зв'язку із судовим представництвом. Аж до XV ст. у Росії існував так називаний "принцип особистої явки". За псковською судною грамотою запрошувати повірників могли тільки жінки, діти, ченці, старезні старі і глухі. Потім у суспільстві як захист з'являється родинне представництво. Безпосередньо за ними зародилися і наймані повірники. Функції їх могли здійснювати всі дієздатні особи. Повірників називали заступниками по справах, стряпчими. Тільки в XІХ ст. зі звичайного правового інституту судове представництво перетворюється в юридичний інститут присяжних стряпчих, що вносилися в особливі списки, що існували при судах.

Російська присяжна і приватна адвокатура народилася в умовах демократичних судових реформ 60-х рр. XІХ століття в царювання імператора Олександра ІІ . У відомій мері це було змушене рішення: уведення суду присяжних і змагального судового процесу не могло відбутися без професійної адвокатури. Законодавство, що регламентує діяльність присяжних повірників дореволюційної Росії, не приймаючи в повному обсязі, як австро-німецьку, так і англо-французьку школи права, мало свої позитивні еволюційні тенденції. Воно з'явилося прикладом творчої адаптації всіх кращих досягнень юриспруденції й практики західноєвропейських країн.

Жовтнева революція 1917 р. зруйнувала, і судові установи, і адвокатуру.

Днем народження радянської професійної адвокатури прийнято вважати 26 травня 1922 р., коли рішенням ІІІ сесії ВЦИК ІX скликання було затверджено перше Положення про адвокатуру. Роль адвокатури в правоохоронній системі як органа надання населенню юридичної допомоги і забезпечення захисту по кримінальним справам зростала в міру твердження гасла про зміцнення соціалістичної законності. Перший Закон СРСР "Про адвокатуру в СРСР" був прийнятий Верховною Радою СРСР 30 листопада 1979 р. Цим законом вносилася однаковість у принципи організації і діяльності адвокатури всіх радянських республік.

У результаті радянських таких перетворень адвокати стали більше походити на виробничі одиниці, що діяли по вказівці завідувача юридичною консультацією (до того ж що одноосібно управляли нею), ніж на юристів. Вільно організовані колективи скасовувалися, і адвокати змушені були переходити в юридичні консультації, які підкорялися президії колегії адвокатів. В даному випадку, адвокатура стала жорстким еталоном німецької системи адвокатури.

Судово-правова реформа 1990-х рр., що викликає не тільки позитивні оцінки, але й обґрунтовану критику, істотно змінила правовий статус адвоката й адвокатських об'єднань. У 2002 р. набрав сили РФ Закон про адвокатуру й адвокатську діяльність, що у корені змінив правову природу адвокатури - ця організація стала цілком незалежної від держави, розширилися права адвокатів, цілком змінився структурно-організаційний устрій адвокатських утворень. З цього часу сучасна адвокатура Росії наближається до світових стандартів адвокатури, які зводяться до затвердження німецької моделі адвокатури. Така тенденція двадцятого сторіччя мала свої об'єктивні причини. Одна з них складалася в розширенні функції правового представництва. Судове представництво стало помітним свідченням майже повної регламентації громадського життя правом.