4. Марксистська філософія: класичний і сучасний етапи

Марксизм – філософська, економічна і соціально-політична доктрина, яка за останні півтора століття так чи інакше вплинула на долю людства. Карл Маркс (1818 – 1883), Фрідріх Енгельс (1820 – 1895).

Провідні риси філософії марксизму:

• Поєднання матеріалізму з діалектикою – діалектичний матеріалізм як діалектика об’єктивного світу (матеріального, а не ідеального, як у Гегеля).

• Проблема людини: почали розглядати людину не тільки як продукт природи, а й як соціальний феномен з акцентом саме на ньому.

• Акцент на економічному житті суспільства, перш за все на сфері матеріального виробництва. Минуле та майбутнє постало як послідовний процес зміни способів виробництва (зміна формацій) – історичний матеріалізм.

• Провідною проходить думка про необхідність знищення приватної власності, яка є джерелом усіх соціальних негараздів. Суспільство без приватної власності, в якому всі люди мають рівні права і однакові можливості для самореалізації називається комунізмом.

• Важливе місце займає проблема практики – матеріальної, предметно-чуттєвої, цілеспрямованої діяльності людини, завдяки якій змінюється природний та суспільний світ і сама людина. Вищим рівнем практики вважали революційну зміну суспільних відносин пролетаріатом і народними масами.

• Атеїзм, критика релігії за допомогою досягнень науки і попередньої філософії (французький просвітителів 18 ст. і вчення Л. Фейєрбаха).

Росії марксизм став пануючою ідеологією, а на Заході засвоювався як складова частина широкої та розгалуженої соціально-критичної традиції.

Неомарксизм. Сукупність марксистських та промарксистських течій, які критикують капіталізм, «реальний соціалізм» та його «марксистсько-ленінський» напрям.

1) Діалектико-гуманістичний напрям. Засновники – Дьєрдь Лукач (1885-1971), Антоніо Грамші (1891-1937). Вважали традиційний марксизм недостатньо людяним, тому в центр ставили людину як суб’єкта історичної дії. В цьому напрямі виник рад течій:

а) Франкфуртська школа. Герберт Маркузе (1898-1979), Теодор Адорно (1903-1969), Юрген Габермас (народ. в 1929 р.). Використовуючи деякі положення марксизму, критикували сучасне високорозвинене індустріальне суспільство. В той же час виступали з «ліворадикальною» критикою соціалізму. Популярність цієї школи зросла на Заході з розвитком руху «нових лівих», котрий займався «соціальною критикою» західної культури серед інтелігенції.

б) Фрейдомарксизм. Вільгель Райх (1897-1957), Еріх Фромм (1897-1980). Прагнув поєднати проблематику фрейдизму з соціальною проблематикою марксизму. Досліджували деформації психічної структури особистості й шукали шляхи їх подолання.

в) Екзистенціальний марксизм. Виник у Франції в 50-60 роки під впливом робіт Жана-Поля Сартра (1905-1980) та Моріса Мерло-Понті (1908-1961). Головна проблематика – «реабілітація» гуманістичної концепції «молодого Маркса» за допомогою екзистенційного розуміння сутності людини, неогегельянської діалектики, елементів феноменології та «філософії життя».

г) Феноменологічний марксизм. Виник в Італії та США. Засновник Альфред Шютц (1899-1959), потім виникли різні концепції. Заперечення об’єктивного існування соціальних структур; ототожнення структур взаємодії з уявленнями про них взаємодіючих індивідів; відмова від об’єктивного дослідження соціальних явищ заради «розуміння», «співчутливого» опису тощо.

д) Будапештська школа марксизму. Орієнтувалася на ранню працю Д.Лукача «Історія та класова свідомість», в якій філософську позицію марксизму автор вбачає не у класовій боротьбі, а в акцентуванні людських проблем під кутом зору людського існування, тобто в екзістенційно-гуманістичному тлумаченні.

е) Югославська група «Праксис». Групувалася в Загребі навколо журналу «Праксис» на чолі з головним редактором Гайо Петровичем. Проголосили, що марксизм не можна вважати науковою філософією. Претензії марксизму на науковість трактувалися як «позитивістська деформація». Не визнавалася діалектика природи та «теорія відображення», замість якої затверджувалася активно-творча функція свідомості. Відкидалася визначальна роль матеріального «базису» по відношенню до ідей, політики, культури. Проголошувалася принципова несумісність та суперечливість детермінізму та свободи.

ж) Сциєнтистський напрям неомарксизму. Теж вважає марксистське вчення про суспільство недостатньо науковим. Але апелює перш за все до економічних робіт зрілого Маркса, матеріалістичної гносеології та аналізу класів.

5. РЕЛІГІЙНИЙ НАПРЯМ сучасної філософії.

1) Неотомізм – офіційне філософське вчення католицької церкви – Жак Марітен (1882 – 1973, в минулому посол Франції у Ватикані), Етьєн Анрі Жільсон (1884 – 1978, французький академік), Кароль Войтила (Папа Римський Іван Павло II). Неотомізму притаманний:

- традиціоналізм, тобто догматична стабільність ідей і теоретичних постулатів;

- свідомий опір тенденціям оновлення, «філософія, яка зберігається у віках»;

- ідейним джерелом є вчення 13 ст. Фоми Аквінського, тобто «томізм».

- предмет філософії неотомізму – буття Бога. Чисте буття, буття само по собі – це Бог. Проголошується існування аналогії між Богом та його творінням, тобто Творець протиставляється світу, але по світу можна судити про Творця. В основі теорії буття лежить ідея креаціонізму – виникненні органічного та неорганічного світів внаслідок акту «Божественного творіння». Отже, матерія не є вічною, вона є вторинною.

- Центральним принципом неотомізму є принцип гармонії віри і розуму. Він спрямований на те, щоб примирити догмати християнства з вимогами розуму. Віра без розуму стає сліпим поклонінням, марновірством (фідеїзм). Розум без віри упадає в гординю пихатості (атеїзм, скептицизм, науковий раціоналізм). Проте, замість гармонії віри та розуму неотомісти пропонують варіант підкорення розуму вірі.

- ціль філософії неотомізму – раціональне обґрунтування буття Бога. Фома Акв. вивів 5 обґрунтувань буття Бога:

а) якщо взяти рух в усій його повноті (а не тільки механічний рух), неможливо не прийти до визнання «першодвигуна» - Бога;

б) якщо в світі все має свою причину, то повинна бути і «першопричина» - Бог;

в) Богом як необхідною причиною повинна керуватися незчисленна кількість можливостей і випадковостей в світі;

г) для виміру ступенів досконалості (краси, блага, істинності) усього, що є в світі, повинно існувати мірило усіх досконалостей – це є Бог;

д) все існуюче в світі має якусь міру доцільності, отже, повинна існувати первісна і головна ціль – Бог.

Базуючись на них, неотомісти оперують науковою термінологією, наприклад, в перший день творіння Бог мав на увазі взаємоперетворення позитронів-електронів у потоки фотонів. Не відкидають вони і теорію Дарвіна.

2) Тейярдизм – П’єр Тейяр де Шарден (1881 – 1955), праці «Гімн Всесвіту», «Феномен людини». Прагнув погодити релігійний світогляд з досягненнями сучасної науки: погодити християнський світогляд з принципами еволюціонізму. Шарден висунув свою теорію космогенези, в якій простежив три етапи:

- «переджиття» (фізична оболонка);

- «життя» (органічна оболонка);

- «мислення».

Людина з’являється на третьому етапі, концентруючи у собі психічну енергію, утворюючи ноосферу та персоналізуючи світ. Але керує цим процесом Бог, якого Шарден називає «крапкою Омега». «Крапка Омега» є центром Всесвіту, символізує собою Христа, який співпричетний до Всесвіту і водночас трансцендентний до нього. В світі діють два види енергії:

• «тангенційна» - фізична сила, здатна зв’язувати однорідні елементи без їх ускладнення, забезпечувати єдність без змін (тут діє закон збереження енергії та принцип ентропії);

• «радіальна» - духовна сила, яка розповсюджується на всі елементи світу і ціле спрямовує їх рух «уперед і уверх», тобто забезпечує поступальний розвиток. Закон збереження енергії та принцип ентропії тут не тільки не діє, але й переходить в свою протилежність, тобто духовна енергія зростає, накопляється до концентрації у «крапці Омега».

Тейярдизм є досить впливовим серед «лівих» католиків, які сприймають його як новий світогляд, що об’єднує науку з релігією.

3) Персоналізм. Американський – Борден Боун (1847 – 1910), Джордж Хаусон (1847 – 1916), Мери Калкінс (1863 – 1930), Вільям Хокінг (1873 – 1966), Ральф Флюеллінг (1871 – 1960), Едгар Брайтмен (1884 – 1954).

Французький – Емануель Муньє (1905 – 1950), Поль-Луї Ландсберг (1901 – 1944), Габріель Мадіньє (1895 – 1958), Поль Рікер (р.1913), Жан-Марі Доменак (р. 1913).