Філософські погляди сучасності (20-поч.21 ст.). Некласична філософія План

1. Загальні риси некласичної філософії

2. Ірраціоналістично-гуманістичний напрям сучасної філософії

3. Позитивістський (сциєнтистський) напрям

4. Марксизм: класичний і сучасний етапи

5. Релігійний напрям

1. Загальні риси некласичної філософії:

1. Наявність різноманітних шкіл і напрямів: герменевтика, екзистенціалізм, неопозитивізм, персоналізм, прагматизм, структуралізм, феноменологія, філософська антропологія тощо.

2. Відмова від раціоналізму та перехід на позиції ірраціоналізму (від лат. нерозумний, несвідомий). Ірраціоналізм – система філософських вчень, які відстоюють обмеженість раціонального пізнання, протиставляють йому інтуїцію, віру, інстинкт як основні види пізнання, продовжуючи тим самим традиції неоплатонізму, августиніанства та інших західних шкіл.

3. Антропологічний підхід. «Людина – міра всіх речей», але підходи тепер такі: а) людина – істота, яка володіє даром утворювати символи; б) людина має можливість саморозвитку, навіть перевтілення; в) підкреслюється спонтанність людської природи, здатність змінювати буття, впливати на природні процеси.

4. Суперечливе ставлення до науки: з одного боку – сцієнтизм, з іншого – анти-сцієнтизм. Сцієнтизм (від. лат. знання, наука) – світогляд, в основі якого лежить уявлення про наукове знання як про універсальну культурну цінність і достатню умову для орієнтації людини в світі. Наука сприймається в сцієнтизмі як універсальне «всезнання», яке має в собі відповіді на всі питання і дає людині гарантії успіху в будь-яких випадках. Таким чином, сцієнтизм ігнорує суттєву рису існування науки – наявність сфери непізнаного як необхідну умову свого функціонування. Антисцієнтизм тлумачить науку як «дегуманізуючу силу», що є джерелом трагічності людського існування.

5. Подальший розвиток має релігійна філософія, в руслі якої з’явилося багато видатних філософських вчень, що значно вплинули на світову культуру.

6. Більшість філософських шкіл прагнули протистояти філософії марксизму в своєму довести неможливість практичного здійснення марксистських ідей.

Отже, головними тенденціями розвитку філософії 20 ст. можна вважати:

1. Ірраціоналістично-гуманістичну

2. Сцієнтистську, або позитивістську

3. Марксистську

4. Релігійну

2. ІРРАЦІОНАЛІСТИЧНО-ГУМАНІСТИЧНИЙ НАПРЯМ сучасної філософії поділяється на течії:

А) Філософія життя - Артур Шопенгауер (1788 – 1860) – вважав, що розум в житті людини грає невелику, технічну роль; найбільш важливі процеси відбуваються без його участі. Життєвий світ людини є нерозумним, хаотичним, єдине, що приводить його до порядку – це «світова воля».

Б) Філософія волі до влади - Фрідріх Ніцше (1844 – 1900) – праці «Так говорив Заратустра», «По той бік добра і зла», «Генеалогія моралі», «Воля до влади», «Анти- християнин» та інші. Ніцше:

- оцінює оточуючий світ як «хаотичний потік життя», активний життєвий універсум. Тобто життя – це перша реальність (субстанція), в якій матерія і дух, буття і свідомість ще неподільні. Основним стимулом дій людини є сфера несвідомих життєвих потягів. Розум та свідомість мають другорядне, підлегле значення – вони є захистом від руйнівних впливів оточуючого середовища.

- розвиває концепцію «волі до влади». Поняття «волі» запозичив у Шопенгауера, але зробив його конкретним – «воля до влади» - яку вважає головним законом світобудови, що має свої вияви у світі рослин, тварин, людей.

- найвищим типом людини вважає «надлюдину», який звільнився від слабких сторін своєї природи. Ніцше виступає проти ортодоксального християнства, яке вважає релігією рабів – слабких, покірних та принижених, вихованих на почутті страху. Мораль і релігія надлюдини повинна знаходитись «по той бік добра і зла».

В) Академічна «філософія життя» - Вільгельм Дільтей (1833 – 1911) – вважав основною задачею філософії збагнення життя як такого. Розглядав історію духу з давніх часів, тобто різні філософські системи (матеріалізм, ідеалізм, дуалізм тощо). Прийшов до висновку, що дух неможливо пояснити тільки засобами науки. Підхід Дільтея проголошує: «Не пояснити, а зрозуміти за допомогою інтуїтивного проникнення». Така «розуміюча» психологія повинна ґрунтуватись на самоспостереженні, «вживанні», «самопереживанні» та інших прийомах. «Остання таїна життя» не може бути пізнаною, до неї можна лише безкінечно наближатись.

Георг Зіммель (1858 – 1918) – для розкриття проблеми життя звертався до проблем людини і культури. Життя – це вічна течія та мінливість різних форм культури, а також вічна боротьба зі смертю як людини, так і культури, тому доля культур і людей є трагічною.

Освальд Шпенглер (1880 – 1936) – вбачав в житті «душу» культури. Обґрунтував теорію катастроф, які, постійно повторюючись в історії, ведуть до виникнення і смерті замкнених в собі цивілізацій.

Г) Концепція «творчої еволюції» - Анрі Бергсон (1859 – 1941) – представник французького інтуїтивізму, лауреат Нобелівської премії. Закликав розглядати життя не як щось застигле і завершене, а як безперервне творче становлення. Життя – це метафізичний космічний процес, могутній потік творчого формування, «життєвий порив». Матерія здатна підкоритися життю, хоча й не без опору. Людина – це творча істота, здатність до творчості у якої визначається ірраціональною інтуїцією. Інтуїція (раптове осяяння) – це безпосереднє і безмежне споглядання істини шляхом творчого натхнення й сили волі. Вона виникає не внаслідок міркування або спостерігання, а шляхом «заглиблення» в «інтимну сутність» предметів. Отже, інтуїція – це один з виявів життєвого пориву, що несе в собі ясність та очевидність. Бергсон вважав інтуїцію основою духу, як саме життя. Задачу філософії вбачав в тому, щоб допомогти людини оволодіти інтуїцією.

Д) Феноменологія – Едмунд Гуссерль (1859 – 1938). «Феномен» з грець. – те, що являється. Мова йде про те, що з’явилося в свідомості людини внаслідок чуттєвого досвіду й подальшого процесу його осмислення. Отже, феномен – це і відчуття, і сприйняття, і уявлення, і думка. Феноменологія є вченням про особливий стан свідомості, про феномени та їх значення. Проте, під свідомістю тут розуміється «чиста», тобто трансцендентальна свідомість, яка абстрагується від людини і суспільства. «Чиста свідомість» - це потік свідомості, який формує феномени, тобто смисл предметного світу. Гуссерль називав це інтенційною спрямованістю свідомості на предмет і на себе. «Чиста свідомість» відкривається як безпристрасність між собою та світом. Гуссерлем розроблені також деякі дослідницькі прийоми феноменології, наприклад, метод ідеалізації, або сутнісного опису. Це метод пізнання чистих ідеальних властивостей, таких як «чисельність», «кольоровість», «красивість», тобто «ейдосів» (від грецького – вид, образ, ідея). Отже, в процесі ідеалізації потрібно абстрагуватись від основи, в якій данні властивості конкретизуються, а також від її індивідуальних та родових властивостей. Пізнавальне зусилля потрібно концентрувати на якісній стороні «ейдосу».

Е) Екзистенціалізм (від фр. існувати) – Серен Кьеркегор (1813 – 1855) – висунув тезу абсолютної цінності особистісно-неповторного (а не всезагального, як у Гегеля) аспекту реальності. Ідеї Кьеркегора були забуті, але потім Мартін Хайдеггер (1889 – 1976) в книзі «Буття і час» сформулював філософське вчення, в якому центральним поняттям стає «екзистенція» як людське існування. До подібних висновків незалежно від Хайдеггера прийшов Карл Ясперс (1883 – 1969). А у 30-ті роки виникло і розповсюдилось вчення французьких екзистенціалістів: Альбер Камю (1913 – 1960), Жан-Поль Сартр (1905 – 1980) (праця «Бытие и ничто»), Габріель Марсель (1889 – 1973), Моріс Мерло-Понті (1908 – 1961).