Лекція 4 Тема: Вапнування і гіпсування грунтів План:

1. Історія виникнення вапнування 1

2. Відношення с.-г. культур до реакції грунту і вапнування 4

3. Вплив вапна на властивості і поживний режим грунту 7

4. Визначення потреб грунту у вапнуванні 10

5. Вапняні добрива і технологія їх застосування 19

6. Характеристика солонцевих і засолених грунтів України 25

7. Матеріали для гіпсування і їх характеристика 28

8. Технологія проведення гіпсування 28

Література:

1. Агрохімія. За ред.М.М.Городнього.- К.: ”Вища школа”, 1995, с. 185-197.

2. Агрохімія. Карасюк І.М. і ін.- К.: „Вища школа”, 1991, с. 54-81.

3. Агрохімія. Карасюк І.М. і ін. - К.: „Вища школа”, 1995, с.83-119.

1. Історія виникнення вапнування

Вапнування як агрохімічний і меліоративний захід у сільсько­господарському виробництві відоме давно. Ще в II ст. до н. є. римський філософ і письменник М. П. Катон описав методику випалювання вапняків, а Л.Ю.Колумелла (І ст. н. є.) радив застосовувати їх для удобрення маслин, „що відмовлялися давати плоди”. Як зазначав його сучасник Пліній Старший (79 р. н. є.), римляни на той час уже широко застосовували вапно для удоб­рення виноградників, маслинових і вишневих садів, а також вно­сили на поля, луки і пасовища крейду та мергелі. Він також по­відомляв про те, що вапнування грунтів також запроваджувалося у Франції.

В Італії, як підкреслював римський письменник XVI ст. А. Галло, вапнування полів збереглося з часів Римської імперії. У Фран­ції, як повідомляв Дюамель дю Монсо (1765), вапнування грунтів проводилося з давніх-давен. Досить древнім воно було також в Англії, про його позитивну роль повідомляли Г. Оуен, Г. Платт, А. Юнг, А. Фріцгерберт (1534). У середині XVII ст. Г. Платт у книзі „Відкриття невичерпного кладу” писав, що той, хто відкрив, хай навіть випадково, спосіб удобрення грунту вапном і мерге­лем, зробив більше добра людям, ніж якби він побудував усі бла­годійні установи Англії, разом узяті.

Приблизно в цей самий період вапнування грунтів було запро­ваджено в Бельгії, Голландії, Німеччині, Данії та в інших краї­нах. Наприкінці XVIII — на початку XIX ст. вапнування в країнах Західної Європи вважалося, як і удобрення полів гноєм, основним засобом підвищення родючості грунтів. Винайдення і застосуван­ня мергелю, як вказував О. Н. Соколовський (1919), привело північну Німеччину від бідності до багатства, із безплідних пус­тирів було створено благословенну землю. Пізніше грунти почали вапнувати в Америці і Росії.

Перші відомості про вигоди від вапнування в Росії зробив А. А. Нартов (1771) у працях Вільного Економічного товариства, а згодом професор Гори-Горецького сільськогосподарського Інсти­туту Б. А. Целлінський повідомив про високу ефективність вапну­вання грунтів у маєтках Е. О. Цоккерта і А. Д. Менжинського Горецького повіту Могильовської губернії. Більш глибокі дослід­ження з використанням вапна в Росії для поліпшення властивос­тей кислих грунтів були проведені професорами Московського університету М. Г. Павловим (1825) та Петровської сільськогос­подарської і лісової академії І. О. Стебутом (1865), відомим хіміком Д. І. Менделєєвим (1872). В опублікованих ними повідом­леннях зазначалася здатність вапна поліпшувати властивості ор­ного шару грунту, виявляти багатосторонню дію на грунт та рослини.

У 80-90-х роках минулого сторіччя на вапнування, як необ­хідний захід для підвищення врожайності і продуктивності сіль­ського господарства на підзолистих грунтах, вказували О. М. Енгельгардт, П. А. Костичев, П. С Коссович та ін. Ще тоді на дос­лідних станціях розпочалося широке вивчення дії вапна, що стало основою його застосування у виробничих умовах.

В Україні дослідження із застосування вапняних матеріалів для підвищення врожайності і поліпшення якості продукції сіль­ськогосподарських культур ведуться з кінця другої половини ХЇХ ст., коли під керівництвом А. Є. Зайкевича в 1894-1895 pp. мережею дослідних полів Харківського товариства сільського гос­подарства були проведені перші досліди з вивчення дії вапна на врожайність цукрових буряків. Через два роки в 1897-1899 pp. М. Я. Жуков виявив позитивну дію дефекату на врожайність цук­рових буряків у дослідах на Іванівській сільськогосподарській станції. Уже в 1900 р. за ініціативою Всеросійського товариства цукрозаводчиків досліди з вапнування грунтів під цукрові буряки в Україні були значно розширені. Однак, у зв'язку з тим що за­стосування вапняних матеріалів проводилося без урахування особ­ливостей грунтів, позитивних висновків з цих досліджень не зро­били і в 1905 р. дослідні роботи з вапнування грунтів було при­пинено.

Лише в 1925 р. після двадцятирічної перерви мережею дос­лідних полів було відновлено дослідження із застосування дефе­кату під цукрові буряки (А. Ф. Нестеров, 1927; П. А. Петровський, 1929). Водночас на Поліській дослідній станції Ф. В. Турчия і X. Г. Зінов'єва розпочали дослідження з вивчення ефективності застосування мергелю на слабкоопідзолених піщаних грунтах. Згодом дослідження з вапнування грунтів були розширені П. А. Власюком на чорноземах слабковилугуваних Уманської дос­лідної станції, професором М. М. Годліним (1933) і О. В. Стоцьким (1940) на дерново-підзолистих грунтах в Українському НДІ землеробства, С. М. Міневичем (1937) на дерново-підзолистих грунтах Поліської дослідної станції, І. Л. Колошею (1938) на сі­рих і В. С. Далечуком (1940) на темно-сірих лісових грунтах Він­ницької області, С. М. Міневичем і Г. Н. Самбуром (1955) на сірих лісових грунтах Вінницької і чорноземах вилугуваних Київ­ської області, Е. І. Козаком, М. Е. Нечипоренко і М. Г. Демидю-ком (1963) на дерново-опідзолених поверхнево-оглеєних грунтах Передкарпатської дослідної станції, 3. М. Томашевським (1969) та А. І. Гуменюком (1973) на сірих і світло-сірих лісових грунтах науково-дослідного інституту землеробства і тваринництва захід­них районів України, Л. П. Малишевською (1971) на дерново-підзолистих грунтах Івано-Франківської дослідної станції.

Нині в Україні нараховується близько 10 млн га грунтів, у тому числі 7,7 млн га ріллі, що потребує вапнування. Потреба у вапнуванні грунтів ще більше зростає у зв'язку з інтенсифікацією сільського господарства, збільшенням виробництва та застосуван­ням мінеральних добрив.

За останні роки площа кислих грунтів в Лісостепу України порівняно з першим туром обстеження збільшилася на 8 %, тоді як на Поліссі вона зменшилася на 29%, а в цілому по Україні на 9%.

Розширення площ кислих грунтів за цей самий період в Лісо­степу відбулося за рахунок площ грунтів, в яких нейтральна або близька до нейтральної реакція грунтового розчину. Водночас площі сильнокислих і дуже сильнокислих грунтів зменшилися на Поліссі на 57%, у Лісостепу — на 59%, тобто на 500 тис. га. Приблизно в такому самому обсязі зменшилася і площа середньокислих грунтів. Довготерміновою програмою передбачено що­річно вапнувати в Україні 1,9 млн га (М. В. Козлов, А. А. Плішко, 1991).

Широкі планомірні дослідження з вапнування кислих грунтів нині проводяться багатьма інститутами, дослідними станціями, проектно-пошуковими станціями хімізації та іншими дослідними установами. За їх участю з'ясовані основні питання, пов'язані з вапнуванням грунтів. Так, установлено відношення сільськогоспо­дарських рослин до реакції грунту та вапнування, визначено нор­ми вапна для різних типів грунтів залежно від їх кислотності, вивчено взаємодію вапна з грунтом та його вплив на фізичні, фізико-хімічні і біологічні властивості грунтів та їх поживний ре­жим. Крім того, встановлено ефективність вапнування при довго­терміновому використанні вапна в сівозміні і його дію на підви­щення врожайності та поліпшення якості продукції, поєднання вапнування з внесенням органічних, мінеральних добрив та мікро­добрив.

Повернутися до плану