37. Діалектичний підхід в юридичній науці.

Діалектика — це загальнонауковий метод пізнання, який розробляється філософією. Діалектика як загальна методологія дає знання найбільш загальних законів розвитку природи, суспільства і мислення, дозволяє охопити світ у його цілісності, визначити місце досліджуваної проблеми серед безлічі інших, її зв'язку з ними і т.д.

Завдання діалектики як методологічної основи полягає у тому, щоб озброїти вченого досвідом пізнавальної діяльності людства, віддзеркаленим у законах і категоріях діалектики

Діалектичний підхід означає неприпустимість одностороннього підходу до явищ, врахування їх суперечливості; цей метод вимагає розглядати дійсність у постійній динаміці, вважає лише практику критерієм істинності.

У юридичній науці він визначає загальні напрями і підходи до вивчення державно-правових явищ, озброює юристів-науковців принципами та категоріями наукового пізнання. Цей підхід передбачає самостійне осмислення і переосмислення предмета, виявлення в ньому не формальних, а сутнісно-змістовних суперечностей.

Діалектичний підхід означає, що, по-перше, державно-правові явища повинні розглядатись при їх виникненні та розвитку; по-друге, держава та право повинні розглядатись у взаємозв’язку з іншими явищами: економікою, політикою, мораллю тощо.

У наукових юридичних дослідженнях використовується або всі або частина діалектичних узагальнень, що організують, групують навколо себе інші способи пізнання. Зокрема, такі діалектичні закони і категорії як:

¨ єдність і боротьба протилежностей;

¨ кількісних і якісних змін;

¨ заперечення;

¨ сутність і явище;

¨ зміст і форма;

¨ необхідність і випадковість і т.д.

38. Формально-юридичний підхід в юридичній науці. Позитивізм та правовий позитивізм.

Формально-юридичний підхід чітко окреслений у працях Г. Кельзена, де право досліджується «як таке». Тобто без урахування зв’язків з іншими соціальними інститутами. При цьому як предмет дослідження існує право в «чистому вигляді», що передбачає «звільнення правознавства від усіх сторонніх елементів, що й є основним принципом його методу». Водночас такий підхід дає змогу чіткіше визначити специфічні властивості, що потребують удосконалення.

Призначення цього методу полягає в аналізі законодавства та практики його застосування, у виявленні очевидних аспектів правових явищ без проникнення у внутрішні сутнісні сторони і зв’язки.

Застосування формально-юридичного методу пояснюється тим, що, крім внутрішньої сутності, всі державно-правові явища мають своє зовнішнє вираження, свою форму. Цей метод дозволяє просте­жити взаємозв'язок внутрішнього змісту і форм державно-правових явищ та інститутів..

Він передбачає такі формально логічні прийомі: аналізу і синтезу, індукції і дедукції, абстракції та інших, і дозволяє виробити поняття, описати, узагальнити, класифікувати, систематизувати, зрозуміло передати отримане знання

У філософії позитивізм — це концепція, яка зазначає, що людське мислення проходить три етапи розвитку: теологічний (релігійний), метафізичний (філософський) та позитивний (науковий). Вперше ця концепція була сформована Огюстом Контом у 30-х роках XIX століття. У своїй основній праці «Курс позитивної філософії» Конт запропонував концепцію, за якою істинне знання про світ є результатом конкретних наук, очищених від гуманітарних інтерпретацій, які, на його думку, є безпідставними і неістиними.

Основним принципом позитивізму є твердження: справжнє, "позитивне" (Конт: "слово "позитивне" означає реальне, на противагу химеричному") знання можна одержати лише як результат окремих спеціальних наук та їх синтетичного поєднання, а філософія як особлива наука, що претендує на самостійне дослідження реальності, не має права на існування.

Правовий позитивізм - представниками цієї школи є: А. Меркель, Д. Остін, К. Бергб, Г. Шершеневич та ін.

Основою юридичного позитивізму слугували окремі тези філософського позитивізму, зокрема, це стосується відмови від визнання категорії "сутність", оголошення неможливості її пізнання, і обмеження пізнавальної здатності науки лише встановленням послідовності і черговості явищ на основі емпіричного методу.

Для представників цього напряму "поняття права завжди та скрізь було та є чисто формальним" (К. Бергб). Тому юридична наука - це наука про позитивне право.

Завданням теорії права юридичний позитивізм вбачав у простому описі і систематизації норм права, їх формально-логічному аналізі, відмови від пізнання суті права.

Юридичні позитивісти закликали до вивчення діючого, тобто позитивного, права, а не ідеї права. На думку представників цієї школи, з області юридичної науки повинно бути виключено будь-яке судження про те, чи є право хорошим або поганим, справедливим або несправедливим. Право це норма, яка об'єктивно надана і не потребує ніякого виправдання. Ніякі бажання про те, яким воно повинно бути, теорію права не повинно цікавити.

Діючі норми права розглядалися позитивістами як непорушна догма, а завдання юристів, як вони вбачали, зводяться до систематизації і тлумачення численних юридичних норм, створення системи абстрактних понять, із яких випливає соціальна сутність права. Джерелом права визнавалася державна влада, яка володіє примусовими заходами.

Юридичний позитивізм абсолютизує розуміння права як сукупності норм, ізолюючи право від неюридичних явищ, зводить завдання науки до формально-догматичного вивчення права "із самого себе". Юридичний позитивізм своїм твердженням про те, що закону не суттєва етична оцінка, об'єктивно виправдовував в деякій мірі беззаконня, якщо воно формально санкціоновано.