31. Класифікація та характеристика наукових методів за сферою дії та ступенем загальності

В сучасній науці склалася багаторів­нева концепція методології знання, згідно якої методи наукового піз­нання за ступенем загальності і сфери дії можуть бути поділені на три основні групи:

• філософські методи;

• загальнонаукові методи;

• часткові методи наук (внутрішньо- та міждисциплінарні).

1) Філософські методи та їх роль у науковому пізнанні

Філософські методи — це не жорстко фіксовані регулятиви, а сис­тема «м’яких» принципів, операцій, прийомів, що носять всезагаль­ний, універсальний характер. Серед них виділяють діалектичний і метафізичний методи, а також аналітичний, інтуїтивний, феноменологічний, гермененевтичний тощо. До філософських методів також відносять: всебічність, конкретність, історизм тощо.

2) Загальнонаукові методи дослідження

У структурі загальнонаукових методів можна виділити такі три рівні:

1. Методи емпіричного дослідження.

2. Методи теоретичного пізнання.

3. Загальнологічні методи і прийоми дослідження.

1. Методи емпіричного дослідження. До них відносять спосте­реження, експеримент, порівняння, опис, вимірювання.

Спостереження — це цілеспрямоване вивчення предметів, що переважно спирається на дані органів чуттів (відчуття, сприйняття, уявлення).

Експеримент — це цілеспрямоване і активне втручання у хід про­цесу, що вивчається, відповідні зміни об’єкта чи його відтворення у спеціально створених і контрольованих умовах. Основними стадіями здійснення експерименту є: планування і будова; контроль; інтерпре­тація результатів.

2. Методи теоретичного пізнання. До них відносять форма­лізацію, аксіоматичний метод, гіпотетико-дедуктивний метод і схо­дження від абстрактного до конкретного.

Формалізація — це відображення знання у знаково-символічному вигляді (формалізованій мові).

Аксіоматичний метод — це спосіб побудови наукової теорії, при якому в її основу покладені деякі вихідні положення — аксіоми (по­стулати), з яких вся решта тверджень цієї теорії виводиться суто ло­гічним шляхом, шляхом доказу.

­3. Загальнологічні методи і прийоми дослідження. До них від­носяться: аналіз, синтез, абстрагування, ідеалізація, узагальнення, індукція, дедукція, аналогія, моделювання, системний підхід, вірогід­нісні (статистичні) методи.

3) Часткові методи наук (внутрішньо- та міждисциплінарні)

Вони застосовуються в кожній окремій галузі знання, в кожній науковій дисципліні. Поглиблен­ня взаємозв’язків наук призводить до того, що результати, прийоми і методи одних наук все більш широко використовуються в інших, наприклад, застосування фізичних та хімічних методів у біології та медицині. Це породжує проблему методів міждисциплінарного до­слідження. Це методи наукового пізнання, що використовуються всіма науками, і конкретизують загальнонауковий діалектичний метод пізнання.

32.Філософські методи

Філософські методи не завжди прямо проявляють себе у науко­вих дослідженнях, оскільки можуть застосовуватися як свідомо, так і стихійно. Однак у будь-якій науці наявні елементи всезагального значення, такі як закони, категорії, поняття, причини тощо, які і ро­блять будь-яку науку так званою «прикладною логікою».

Філософські методи — це не жорстко фіксовані регулятиви, а сис­тема «м’яких» принципів, операцій, прийомів, що носять всезагаль­ний, універсальний характер. Тому філософські методи не описуються у чітких тер­мінах логіки та експерименту, не піддаються математизації та форма­лізації. Серед філософських методів виділяють діалектичний і метафізичний методи, а також аналітичний, інтуїтивний, феноменологічний, гермененевтичний тощо. До філософських методів також відносять: всебічність, конкретність, історизм тощо.

1. Діалектика. Це один з методів філософії, згідно з яким будь-яке явище перебуває у процесі зміни, розвитку, в основі якого — взаємодія (боротьба) протилежностей. Він найпоширеніший серед філософських методів.

2. Феноменологічний метод. Головним своїм завданням вбачає формування понять, якими оперує філософія. На думку його прихильників, це відбувається шляхом інтуїтивного вбачання (схоплення) сутностей (загального) в одиничному.    3. Трансцендентальний метод. Запроваджений у філософію німецьким мислителем І. Кантом. Суть його полягає в тому, що визначення сущого дається через розкриття суб´єктивних умов (засад) його конституювання (формоутворення). Наприклад, коло в геометрії визначають як неперервну сукупність точок, рівновіддалених від центра, але його суть можна розкрити і через спосіб його побудови людиною (суб´єктом).

4. Герменевтика. Цей метод набув значного поширення останнім часом. Він передбачає проникнення в смисл деяких феноменів на основі з´ясування їх місця та функції в культурі, тобто в контексті культури. Скажімо, смисл поняття «живе» з´ясовується на основі функціонування його в певній культурі (в Греції, наприклад, весь космос мислився як щось живе, механістичний світогляд зводив його до механізму тощо).    Аналіз усіх філософських методів спростовує застарілі уявлення про те, що існують тільки два методи — діалектика і метафізика, утверджує думку про множинність філософських методів. Існування різноманітних шкіл і напрямів у філософії пояснюється саме різноманітністю філософських методів.

33. Загальнонаукові методи дослідження У структурі загальнонаукових методів можна виділити такі три рівні: 1. Методи емпіричного дослідження. 2. Методи теоретичного пізнання. 3. Загальнологічні методи і прийоми дослідження. 1. Методи емпіричного дослідження. До них відносять спосте- реження, експеримент, порівняння, опис, вимірювання. Спостереження — це цілеспрямоване вивчення предметів, що переважно спирається на дані органів чуттів (відчуття, сприйняття, уявлення). Експеримент — це цілеспрямоване і активне втручання у хід про- цесу, що вивчається, відповідні зміни об’єкта чи його відтворення у спеціально створених і контрольованих умовах. Порівняння — це пізнавальна операція, що лежить в основі умо- виводів щодо схожості чи відмінності об’єктів (або ступенів розви- тку одного й того ж об’єкта). Опис — пізнавальна операція, що полягає у фіксуванні результа- тів досліду (спостереження чи експерименту) за допомогою певних систем позначень, що прийняті у науці. Вимірювання — це сукупність дій, що виконуються за допомогою засобів вимірювання з метою знаходження числового значення ви- мірюваної величини у прийнятих одиницях виміру. 2.Методи теоретичного пізнання. До них відносять форма- лізацію, аксіоматичний метод, гіпотетико-дедуктивний метод і схо- дження від абстрактного до конкретного. Формалізація — це відображення знання у знаково-символічному вигляді (формалізованій мові). Аксіоматичний метод — це спосіб побудови наукової теорії, при якому в її основу покладені деякі вихідні положення — аксіоми (по- стулати), з яких вся решта тверджень цієї теорії виводиться суто ло- гічним шляхом, шляхом доказу. Гіпотетико-дедуктивний метод — це метод наукового пізнання, сутність якого полягає у створенні системи дедуктивно пов’язаних між собою гіпотез, з яких виводяться твердження щодо емпіричних фактів. Сходження від абстрактного до конкретного — це метод теоре- тичного дослідження і викладу, який полягає у русі наукової думки від вихідної абстракції (однобічне, неповне знання) через послідовні етапи поглиблення і розширення пізнання до результату — цілісно- му відтворенню у теорії предмета, що досліджується. 3. Загальнологічні методи і прийоми дослідження. До них від- носяться: аналіз, синтез, абстрагування, ідеалізація, узагальнення, індукція, дедукція, аналогія, моделювання, системний підхід, вірогід- нісні (статистичні) методи. Аналіз — це поділ об’єкта на складові частини з метою їх само- стійного вивчення. Синтез — це об’єднання, реальне і розумове, різних сторін, частин предмета в єдине ціле. Синтез — це не довільне, еклектичне поєднан- ня розрізнених частин, «шматочків» цілого, а діалектична єдність з виділенням сутності. Абстрагування — це процес мисленевого відволікання від ряду властивостей і відносин явища, яке вивчається, з одночасним виді- ленням властивостей (насамперед, суттєвих, загальних), що цікав- лять дослідника. Ідеалізація — мисленева процедура, яка пов’язана з утворенням абстрактних (ідеалізованих) об’єктів, що реально є принципово нездійсненними («ідеальний газ», «абсолютно чорне тіло», «точка» тощо), але є такими, для яких існують прообрази у реальному світі. Узагальнення — це процес становлення загальних властивостей і ознак предметів. Індукція — логічний прийом дослідження, що пов’язаний з уза- гальненням результатів спостереження та експерименту і рухом думки від одиничного до загального. Дедукція — це, по-перше, перехід у процесі пізнання від загаль- ного до одиничного, виведення одиничного із загального; по-друге, процес логічного висновку, тобто переходу за тими чи іншими пра- вилами логіки від деяких даних пропозицій-посилань до їх наслідків (висновків). Аналогія — встановлення схожості в деяких властивостях і від- носинах між нетотожніми об’єктами. Моделювання — це метод дослідження об’єктів на їх моделях. У логіці і методології науки модель — це аналог певного фрагмен- ту реальності, породження людської культури, концептуально- теоретичних образів тощо. Системний підхід — це сукупність загальнонаукових методоло- гічних принципів (вимог), в основі яких лежить розгляд об’єктів як систем. 34. Окремо наукові методи

Особливе місце серед методів пізнання займають окремо наукові методі ,тобто ті ,що створені в рамкх окремої науки і за наявності яких окрему систему знань поряд з наявністю її предмета та цих методів визнають окремою наукою . Слід враховувати ,що ці методи не обов'язково виникли в рамках конкретної науки , а можуть бути запозичені і пристосовані до потреб цієї науки ,особливо яскраво це проявляється в характеристиці процесуальних досліджень (спостереження -слідчий огляд)   Спеціально-наукові методи дослідження- визначаються пе­редусім специфічним характером предмета й об'єкта дослідження пев­ної науки, її теоретичними принципами, що зумовлюють використання особливих методів, які випливають з того чи іншого розуміння сутності її об'єкта. Спеціально-наукову методологію найчастіше визначають як су­купність методів, принципів і прийомів дослідження, котрі використову­ються у тій чи іншій галузі знань (науці).  35. Дисциплінарні та міждисциплінарні методи.  Дисциплінарні методи наукового дослідження-це система прийомів, принципів, які застосовуються у тій чи іншій дисципліні, що входить у певну галузь науки або виникає на стику наук. При цьому кож­на наука — це комплекс дисциплін, які мають свій специфічний предмет і власні методи дослідження.   Методи міждисциплінарного дослідження- можна визначити як сукупність ряду синтетичних, інтегративних способів, які виникли в ре­зультаті сполучення елементів різних рівнів методології, спрямованих переважно на стики наукових дисциплін. Ці методи обумовлені поглиб­ленням взаємозв'язків наук, яке призводить до того, що результати, прийоми і методи однієї науки широко використовуються в інших.

36. Специфіка класифікації наукових методів в юридичній науці На сьогодні існує велика кількість підходів до класифікацій методів пізнання залежно від різних критеріїв. Юридична наука також не залишила без уваги питання класифікації методів, прийомів, способів тощо дослідження. Це й зрозуміло, оскільки юридичні науки використовують для дослідження своїх предметів багатий та різноманітний арсенал методів, методик, способів та прийомів, які за своїм походженням, спрямованням тощо є дуже різнорідними. Серед них зустрічаються як методи, що притаманні науковій діяльності загалом (наприклад, формально-логічні методи), так і такі, що використовуються виключно в юридичних науках (метод дактилоскопії, тлумачення юридичної норми тощо). Зазвичай у науковій літературі, що присвячена методологічним аспектам пізнання, виділяють такі групи методів: • філософські; • загальнонаукові; • приватноправові; • дисциплінарні; • міждисциплінарні. Це так звана "багаторівнева концепція методологічного знання". У пізнавальній і практичній діяльності використовуються різноманітні методи, які можна класифікувати за формами діяльності - на пізнавальні (повсякденні і наукові) та практичні, а за формами мислення - на раціональні й ірраціональні (інтуїтивні). Традиційно в структурі методології юриспруденції виділяються такі взаємозалежні між собою головні складові: ¨ обумовлений предметом юридичної науки і пристосований до нього арсенал пізнавальних засобів - сукупність теоретичних принципів, підходів, наукових методів пізнання державно-правових явищ; ¨ відповідним чином сформульовані теоретичні положення юридичної науки (апарат категорій і понять, положення про особливості, структуру і типологію юридичного знання і т.п.); ¨ процедури, методики і техніка пізнавальної діяльності. Серед арсеналу методів, яким користується юридична наука, практично немає жодного, що не застосовувався б в інших галузях знання (навіть формально-логічний метод тлумачення права, що багатьма вченими вважається "чисто" правознавчим, заснований на законах і методах формальної логіки). Водночас, проникнення в юридичну науку способів, прийомів і процедур дослідження, які притаманні іншим наукам, не є чисто формальним, механічним процесом, а супроводжується відповідною їхньою перебудовою, трансформацією, пристосуванням до специфіки об'єктів державно:правової дійсності. Проте, можливі й інші класифікації складової методології юриспруденції, коли за різними критеріями та підставами виділяються: ¨ її вертикальна (ієрархічна) і горизонтальна (однорівнева) структура; ¨ методи організації (формування) наукового знання і здійснення наукових досліджень; ¨ методи відбиття об'єктів і зміни (перетворення) їхніх наукових образів; ¨ загальні, загальнонаукові, конкретно-наукові, спеціальні методи; ¨ теоретичні й емпіричні частини методології, причому й в одному і в другому випадках можна виділити методи відбиття та перетворення.