3. Політика українізації.

У квітні 1923 р. розпочалася політика українізації. Її мета:

— сприяння розвитку культури і мови Радянської України;

— підготовка та висування кадрів корінної національності;

— врахування національних факторів при формуванні партійного і державного апаратів;

— відкриття навчальних закладів, закладів культури, газет, журналів, книговидавничої справи українською мовою;

— вивчення національної історії, звичаїв та традицій.

Заходи українізації:

— переведення діловодства на українську мову;

— на українську мову навчання переведено понад чверть інститутів, більше половини технікумів і майже всі початкові навчальні заклади;

— більша частина друкованої продукції виходить у світ українською мовою;

— масовий набір у партію українців.

Припинення політики українізації розпочалося на початку 30-тих рр., а остаточне згортання - у 1938 році. Починається боротьба з українською мовою та культурою під гаслами боротьби з українським буржуазним націоналізмом. Скорочується частка української мови ї заміна її російською в усіх галузях суспільного життя: переведення на російську мову радіомовлення та початкового навчання.

4. Формування тоталітарного режиму.

Про наявність тоталітаризму в Україні в 20-і – 30-і рр. свідчать такі процеси:

— формування комуністичної ідеології, переслідування релігійного та опозиційного світогляду;

— монополізація влади більшовицькою партією, усунення з політичної арени інших політичних партій;

— зрощення правлячої партії з державним апаратом;

— встановлення жорстокого контролю держави над суспільним життям;

— контроль партійно-державного апарату над економікою.

Змінився соціальний склад населення України: зникла категорія приватних торгівців, власників підприємств, збільшилась кількість робочого класу, кількість службовців і спеціалістів народного господарства. Сформувався новий керівний клас – номенклатура верхівки партійно-державного і господарського апарату.

Масові репресії 30-х рр.

Починаючи з 1929 р. Україною прокотилися три хвилі масових репресій: перша (1929 — 1931 рр.) — розкуркулення, депортація селянства; друга (1932 —1934 рр.)—штучний голодомор на селі, репресивний терор у містах; третя (1936 — 1938 рр.) — доба “великого терору”.

Одним з перших кроків до масового терору стала компанія боротьби із “шкідниками” та “саботажниками”, що розпочалася в умовах згортання непу:

— 1928 — ”шахтинська справа”, сфабрикована проти інженерів вугільної промисловості Донбаського регіону;

- 1930 р. — справа “Промпартії”, спрямована проти керівників української промисловості. Внаслідок репресій найбільше постраждали фахівці з дореволюційною освітою та досвідом роботи, що призвело майже до цілковитого знищення прошарку старої технічної інтелігенції;

— 1930 р. — фабрикування процесів “Українського національного центру”, “Спілки визволення України”, на яких засуджували інтелектуальну, творчо активну частину українського народу;

— в Академії наук України репресовано 250 осіб, із них 19 академіків; знищено 89 письменників; майже повністю замінено керівництво народною освітою.

Кадри військових знищувалися внаслідок загальнорадянської “справи військових” 1937 р. Внаслідок поголовного знищення військовослужбовців, командні посади довелося заміщувати людьми, які не встигли навіть закінчити середніх військових навчальних закладів. Трагічні наслідки цих репресій стали особливо відчутні у перші місяці війни Німеччини та СРСР.

Значних втрат зазнали українські церковні діячі:

—1930 р.— інспірований НКВС саморозпуск української автокефальної православної церкви (УАПЦ), як “антирадянської” організації; гоніння проти діячів уніатської церкви; масове руйнування та пограбування храмів.