Правове регулювання права власності в Україні

1. Право власності в системі речових прав: поняття та зміст.

2. Форми права власності (Право приватної власності. Право державної власності. Право комунальної власності. Спільна власність).

3. Набуття права власності (первинні та вторинні способи набуття).

4. Припинення права власності.

 

Право власності в системі речових прав: поняття та зміст.

Власність і право власності. Власність – запорука свободи. Ця теза стосується однаковою мірою і кожного громадянина і держави. Духовно та матеріально багата людина стає господарем своєї волі, а економічне здоров’я держави – запорукою її суверенітету. Багатство громадян і багатство держави – поняття взаємозумовлені. З одного боку, із надбань окремих громадян започатковується добробут держави, а з іншого – весь матеріальний і духовний потенціал держави скеровується на задоволення потреб тих же громадян [10, c. 53].

Власність традиційно розуміється головним регулятором економічних відносин [16, c. 301]. Тобто, основою власності є економічні відносини привласнення матеріальних благ (природні ресурси, засоби і продукти виробничої діяльності тощо). І це виражає ставлення одних осіб до благ як до «своїх», а інших – як до «чужих». Відтак перші набувають владу«господаря» щодо майна, другі – обов’язку утримуватись від посягань на нього та створення перешкод «господарю» у пануванні цим майном. Однак функціонування такого відношення і поведінка його учасників вимагають необхідної правової регламентації.

Правове врегулювання економічних відносин власності породжує утворен­ня права власності, за допомогою якого утверджується панування управомоченої особи, якою є власник, над належними їй речами у вигляді одноосібних по­вноважень володіння, користування та розпоряджання ними [9, c. 529-530].

Власність пов’язується з такими категоріями як «майно» і «право» [16, c. 301]. Тому, власність як науковий термін вживається у двох аспектах: в економічному та в юридичному аспекті. Власність, в економічному аспекті, – це присвоєння матеріальних благ чи належність наявних засобів виробництва і одержуваних продуктів праці державі, окремим колективам чи індивідам. У юридичному аспекті, власність – це суспільні відносини власності, які характеризують відносини між людьми, що ґрунтуються на розмежуванні «мого» і «чужого» [14, c. 277-279].     

Також поширене уявлення про власність як природне право людини: визначення особи як власника та сприйняття майна своїм. Є дві умови для права власності: 1) суб’єктивний характер – ставлення особи до речі як до своєї; 2) об’єктивний – можливість здійснення власником певних дії щодо свого майна (повноваження власника) [16, c. 301].

У цивільно-правовій доктрині право власності розглядається в об'єктивному і суб'єктивному розумінні.

Право власності в об'єктивному розумінні — це сукупність правових норм, які встановлюють і охороняють належність матері­альних благ конкретним суб'єктам — власникам, у тому числі визначають підста­ви та умови виникнення і припинення у них цього права щодо цих благ. Такі правові норми у сукупності утворюють відповідний інститут права власності.Необхідно враховувати, що норми цього інституту містяться не лише в Цивільному кодексі України чи інших актах цивільного законодавства, а й у Конституції України, господарсь­кому, земельному, сімейному законодавстві тощо. До інституту права власності мають належати ті норми, які, зокрема, встановлюють: а) належність матеріаль­них благ власнику; б) підстави й умови виникнення в особи права власності; в) обсяг повноважень власника з володіння, користування та розпоряджання матеріальними благами; г) підстави й умовиприпинення права власності; д) пра­вові засоби захисту прав власника.

Право власності в об’єктивному розумінні є комплексним інститутом права, що складається у своїй більшості із норм цивільного права, але також і інших галузей права (що регулюють та захищають приналежність матеріальних благ конкретним особам – конституційного, кримінального, фінансового, адміністративного).

Право власності в суб'єктивному значенні — це передбачене й гарантоване законом право власника здійснювати володіння, користування та розпоряджання щодо на­лежного йому майна на свій розсуд, якщо інше не передбачено законом, а також право захисту. Таким чином, суб'єктивне право власності означає міру можливої поведінки уповноваженої особи (власника) щодо належного їй майна. Також є абсолютний характер суб'єктивного права власності, що означає, що власникові протистоїть необмежена й завідомо не визначена кількість осіб, яким заборонено порушувати (втручатись у) таке суб'єктивне право і створюва­ти перешкоди в його здійсненні [9, c. 530; 16, c. 304-305].

Право власника на власні дії характеризується як: 1) пряме та безпосереднє панування над річчю; 2) виключне панування особи над річчю; 3) абсолютність влади над річчю надається власнику. Панування власника над річчю носить правовий характер (і не пов’язаний з обов'язковим фактичним володінням нею): річ залишається у власності навіть у тому разі,  коли вона викрадена, загублена.

Виділяють такі характерні ознаки права власності, як суб’єктивного права:

1)                його зміст охоплює три правомочності (можливості) власника: право володіння, право користування і право розпоряджання майном;

2)                суб’єктом права власності може бути будь-який суб’єкт права. Причому, слід зазначити, що стаття 13 Конституції України від 28 червня 1996 р. передбачає рівність усіх суб’єктів права власності перед законом;

3)                об’єктом правовідносин власності може бути будь-яка індивідуально-визначена річ. Родові речі можуть бути об’єктом права власності за умови їхньої індивідуалізації (упакування, маркування, написи і т.п.). Слід звернути увагу, що об’єктом може бути лише майно (не можуть бути у власності – дії, результати послуг тощо). Поняття майна не ототожнюється з товаром, хоча до об'єктів права власності, за загальним правилом, відносять все, що є товаром. Не може бути у власності і визначатися річчю тіло людини (живої чи мертвої), а також предмети недосяжні. Хоча товаром може стати об’єкти донорства і трансплантації;

4)                своє право на річ власник здійснює завжди своєю владою й у своєму (власному) інтересі [15, c. 418-419; 18, c. 214].

Власність є матеріальною основою суспільного розвитку. Врегульовані правовими нормами економічні відносини здійснюються як правовідносини і виступають у такій юридичній категорії як право власності в сучасних державах. Право власності та її форми звичайно закріплюються у конституційному порядку [19, c. 492]. Тому Право власності можна визначити як певну систему правових норм, яка встановлюється державою з метою регулювання економічних відносин власності [14, c. 283]. 

Оскільки власність фігурує як в правовому, так і в економічному полі, то і її функції є пов’язаними між собою.

1)                економічна функція власності – полягає у наданні можливостей для її використання у виробництві та загалом у підприємницькій діяльності.

2)                соціальна функція – обумовлена зв’язками у соціумі стосовно власності. Права власника не можуть існувати самі по собі без соціального наповнення (між ким виникають відносини, стосовно чого і який їх зміст?) [16, c. 302-303].

ЦК України: Правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб. Особливим видом права власності є право довірчої власності, яке виникає внаслідок закону або договору управлін­ня майном (ст. 316 Цивільного кодексу України) [2].

Суб'єктами права власності є Український народ та інші учас­ники цивільних відносин. Усі суб'єкти права власності є рівними перед законом (ст. 318 ЦК України) [2].

Право власності є непорушним.

Примусове відчуження об'єктів права власності може бути застосоване лише як виняток з мотивів суспільної необхідності на підставі і в порядку, встановлених законом, та за умови поперед­нього та повного відшкодування їх вартості, крім випадків, які ма­ють місце за умов воєнного чи надзвичайного стану (ст. 321 ЦК України) [2].

Ризик випадкового знищення та випадкового пошкодження (псування) майна несе його власник, якщо інше не встановлено договором або законом (ст. 323 ЦК України) [2].

 

Зміст права власності у суб’єктивному значенні складається з трьох правомочностей власника:

1)                 права володіння;

2)                 права користування;

3)                 права розпорядження.

Нерідко в літературі їх іменують «тріадою права власності». Ці правомочності виникають у власника водночас з виникненням права власності. Щодо права управляти майном і вчиняти з ним дії, то це не нова, самостійна від названої «тріади» правомочність власника, а лише уточнення (роз’яснення) права користування і розпорядження майном.

Окремо право володіння, право користування, право розпорядження може належати також іншим особам – орендареві, наймачу, іншим, які здійснюють ці права лише при погодженні з власником. Правомочності власника щодо належного йому майна здійснює він сам незалежно від волі та бажання всіх інших осіб і обмежується лише законом. Проте і власник не може здійснювати своє суб’єктивне право на шкоду іншим особам [17, c. 305-306]. 

На зміст права власності не впливають місце проживання власника і місцезнаходження майна [2, ст. 317].

Право володіння - право фактичного, фізичного та господарсько­го панування особи над річчю, воно полягає у можливості особи без­посередньо тримати належну їй річ у себе.Однаково володіє річчю той, хто утримує її фізично (наприклад, має книгу у портфелі), а також той, хто має змогу впливати на цю річ (наприклад, власник житлового будинку не може володіти ним у фізичному розумінні, але він здійснює правомочність володіння внаслідок того, що має змогу впливати на цю річ за своїм інтересом). Володіння – не тотожне присвоєнню, бо є передумовою присвоєння і виступає його результатом. Тобто: перше ніж присвоїти річ, потрібно нею володіти. Право володіння – це юридична можливість фактичного впливу на річ.

Слід розрізняти:

1)     право володіння як правомочність власника (Володіючи річчю, власник ставиться до неї як до своєї, йому належної);

2)     як інше речове право (як речове право на чужу річ – гл. 30 ЦК України) ;

3)     право володіння наймача, зберігача тощо, тобто договірне володіння річчю – тобто володіння річчю, яке ґрунтується на договорі власника з іншою особою (Прикладом є передача власником належ­ного йому майна наймачеві (ст. 759 ЦК), користувачеві (ст. 827 ЦК), зберігачеві (ст. 936 ЦК) тощо. Володіння, яке визначається догово­ром з власником (або надається за законом, заповітом, рішенням су­ду) набувачеві інших речових прав (глава 30 ЦК), здійснюється ним у абсолютних правовідносинах);

4)     фактичне володіння, тобто володіння, не засноване на праві (особа тримає у себе річ, власник якої невідомий, або коли вона не знає, що набула річ не від власника і стала незаконним володільцем (добросовісним набувачем). У цих випадках її володіння не можна на­звати правом на річ, але воно може перетворитись на право власності за наявності певних умов, наприклад, за набувальною давністю.

У літературі класифікують володіння на: законне (таким, що ґрунтується на законі) і незаконне. Однак «право володіння» завжди є тільки законним, оскільки, як кожне право, завжди ґрунтується на якійсь правовій підставі. Отже вираз «незаконне володіння» може застосовуватись тільки для позначення фактичного володіння, котре не має під собою правової підстави.

Законне володіння річчю ще називають титульним володінням. Титульне володіння передусім належить самому власникові. Проте, як елемент інших майнових прав воно може належати також іншим особам (наймачеві, орендареві при наймі чи оренді майна, комісіонеру при здійсненні договору комісії або охоронцеві на підставі договору схову). Таке право може надаватися не лише на підставі договірних відносин (найму, комісії, підряду, схову тощо), а й у результаті адміністративного акта (наприклад, відповідно до розпорядження органів опіки і піклування), воно може виникнути і на підставі прямої вказівки закону (наприклад, якщо йдеться про знахідку, безхазяйне майно, бездоглядну худобу). Всі три правомочності водночас можуть належати тільки власникові, тому його титульне володіння власника є первинним, а будь-яке інше (придбане від власника, на підставі договору або за інших правових підстав) – похідним.

Володіння без будь-яких правових підстав є незаконним (безтитульним):

1)            добросовісне незаконне володіння – якщо особа, яка володіє майном без право­вих підстав, не знає і не повинна знати про його незаконність (коли громадянин придбав у комісійному магазині річ, яку було вкрадено у власника).

2)            недобросовісне незаконне володіння – якщо володілець майна знає або пови­нен знати про незаконність свого володіння, воно називається (якщо особа знайшла чужу річ і не переда­ла її відповідним органам (міліції, адміністрації установи або підприємства, де річ знайдено) [17, c. 306-307].

Право володіння захищається шляхом пред’явлення віндикаційного позову – позову про витребування майна з чужого незаконного володіння [22, c. 720-721].

Отже воло­діння може бути фактичним, титульним і безтитульним, законним і незаконним, добросовісним і недобросовісним.

 

Право користування - це право на здобуття з речі її корисних властивостей, привласнення плодів та прибутків, що приносяться річчю. Як правило, з переда­чею правомочності користування передається і правомочність во­лодіння. Але остання може бути передана іншій особі і без передачі правомочності користування (наприклад, при передачі речі у заставу, здаванні майна на зберігання та т. ін.). Здійснення власником своєї правомочності користування за допомогою інших осіб не означає пе­редачі ним ані правомочностіволодіння, ані правомочності користу­вання, які здійснює сам власник за допомогою інших осіб.

Право користування в об’єктивному значенні – це правові норми, які встановлюють порядок вилучення корисних властивостей речей для задоволення потреб власника чи інших осіб. Право користування у суб'єктивному значенні – це закріплена нормами права можливість вилучення корисних властивостей речі для задоволення по­треб власника чи інших осіб.

Користування може здійснюватись шляхом: а) вчинення фактичних дій (користування особистими речами, проживання в будинку, користування автомашиною тощо), б) вчинення юридичних дій (надання речі в оренду і одержання від такої діяльності відповідних прибутків). Як і володіння, користування буває законним і незаконним. Законним ко­ристувачем може бути не лише власник, а й інші особи, яким це право нале­жить на правових підставах.

Користувачем є і державне підприємство, що здійснює право користування як елемент права повного господарського відання, і державна установа внаслідок оперативного права управління, орендний колектив на підставі договору оренди тощо. У наведених випадках право користування названих осіб є вторинним, по­хідним від права користування, яке належить власнику [17, c. 306-307].

Право на плоди та доходи, що приносяться річчю у процесі її вико­ристання, належить власникові речі, якщо інше не встановлено дого­вором власника з іншою особою чи законом (ч. 2 ст. 189 ЦК) [2].

Отже, користування річчю означає можливість використовувати властивості речі для своїх потреб чи потреб інших осіб, присвоювати плоди та доходи, що їх приносить річ. Правокористування річчю захищається позовом про усунення перешкод для користування річчю, який в теорії називають негаторним [22, c. 721].

 

Право розпоряджання — право власника визначити юридичну чи фактичну долю речі (майна). Право розпорядження в об'єктивному розумінні є сукупністю правових норм, з допомогою яких закріплюється можливість визначити юридичну чи фактичну долю речі (майна). Право розпорядження у суб'єктивному розумінні — це закріплена у нор­мах праваможливість визначити юридичну чи фактичну долю майна.

Визначення фактичної долі речі – це зміна її фізичної сутності (аж до повного знищення (наприклад, споживання). Юридична доля речі може бути визначена шляхом передачі права власності іншій особі або шляхом відмови від права на річ (продати, подарувати, викинути).

Розпорядження річчю передбачає можливість укладення щодо речі будь-яких правочинів в межах визначених законодавством.

Передаючи річ в найм, власник не має на увазі передачу права власності. Він передає річ лише в тимчасове користування. Його право власності на річ не припиняється, а реалізується шляхом лише тимчасової передачі речі за плату іншій особі [17, c. 307-308].

Згідно ЦК України (ст.317) визнається незалежність змісту права власності від місця проживання власника та місцезнаходження майна, що означає, що де б не проживав власник і де б не знаходилося його майно, він володіє усією сукупністю прав володіння, користування та розпорядження цим майном на однакових засадах, визначених Конституцією України та цивільним законодавством України [18, c. 215].

 

Обов'язки власника. Зміст права власності не виключає наявність у власника й обов'язків. У цьому випадку звичайно говорять про об­меження права власності. Окремим обов'язком власника є тягар утри­мання майна (ст. 322 ЦК України) [2].

Здійснення права власності (ст..316, 319 ЦК України):

1)     відповідно до закону;

2)     за власною волею;

3)     незалежно від волі іншої особи;

4)     на власний розсуд;

5)     шляхом реалізації правомочностей власника (володіти, користуватись, розпоряджатись);

6)     вчиняючи щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону (зокрема, використовуючи своє майно для підприємницької діяльності).

Здійснення права власності відбувається прямо (для приватних власників) або опосередковано (для публічних власників – здійснюють свої права через уповноважених осіб). Законом України «Про управління об’єктами державної власності» визначене коло державних органів, котрі уповноважені управляти державним майном: Кабінет Міністрів України, міністерства і відомства, Фонд державного майна України; інші державні органи.

Обмеження права власності. Є: а) тимчасове обмеження власника у правомочностях, б) а також загальні заборони та межі з позбавленням права влас­ності, яке тягне його припинення як суб'єктивного права.

Отже, з одного боку, право власності як інститут права обмежує волю власника заради інтересів суспільства. З іншого боку – воно на­дає суб'єкту права власності визначену сферу волі, на яку не повинні зазіхати інші члени суспільства³. Зовнішня воля особи зав­жди була обмежена свободою інших осіб у тій саме мірі, в якій цього вимагає добро⁴.

Загальними засадами меж права власності, що містяться у Кон­ституції (ст. 41), ЦК України, тощо, є наступні: а) встановлення суспільного інтересу (ви­нятково в інтересах загального блага); б) на під­ставі й у межах закону; в) межі повинні встановлюватися не стосовно окремих власників, а шляхом загального правового регулювання (рівність всіх власників передзаконом); г) можливості судового заперечування вилучення державою майна; д) справед­ливої компенсації державою власнику майнових втрат.

Обмеження не виключають окремі правомочності зі змісту права власності, а просто зменшують їх обсяг (стримують власника у здійсненні суб'єктивного права з метою забезпечення прав і охоронюваних законом інтересів інших осіб). Наприклад, заборона відчуження майна (переданого в заставу), арешт майна, недопустимість мати певні об’єкти на праві власності; використовувати майно лише за його цільовим призначенням. 

Наголос робиться на наступному:

1)  власність зобов'язує (ч. 4. ст. 319 ЦК України);

2) при здійсненні своїх прав та виконанні обов'язків власник зобов'я­заний додержуватися моральних засад суспільства (ч. 2 ст. 319 ЦК України);

3) власник не може використовувати право власності на шкоду пра­вам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршу­вати екологічну ситуацію та природні якості землі (ч. 5 ст. 319 ЦК України);

4) діяльність власника може бути обмежена чи припинена лише у випадках і в порядку, встановлених законом (ч. 7. ст. 319 ЦК України) [2].

5) Обмеження права власності стосуються можливостей мати певні об'єкти на праві власності. Для суб'єктів права приватної власності ст. 325 ЦК України передбачає можливість встановлення законом окремих видів майна, які не можуть їм належати. Сьогодні такого закону не існує, а обмеження містяться в Постанові ВР України від 17.06.1992 року «Проправо власності на окремі види майна», якою встановлено, по-перше, перелік видів майна, що не може перебувати у власності громадян, громадських об'єднань, міжнародних організацій і юридичних осіб інших держав на тери­торії України (зброя, боєприпаси, вибухові речовини, електрошокові пристрої, бойові отруйні речовини, бойова і спеціальна воєнна техніка тощо); по-друге, запроваджується спеціальний порядок набуття права влас­ності особами на окремі види майна, наприклад, таке майно, як вогне­пальна гладкоствольна зброя, може бути придбане за дозволом органів внутрішніх справ особами, які досягли віку 21 року, а нарізна зброя - особами, які досягли віку 25 років. Радіоактивні речовини набуваються за дозволом Державного комітету України по ядерній та радіаційній безпеці та ін. [5]

Ч.2 ст.374 ЦК припускає можливість встановлення для іно­земців та осіб без громадянства обмежень стосовно земельних діля­нок, хоча за загальним правилом, їм може надаватись земельна ділян­ка у власність. Навпаки, іноземні юридичні особи можуть набувати право власності на землю лише у випадках, встановлених законом (ч. З ст. 374 ЦК України) [2].

Для суб'єктів публічного права закон також передбачає певні об­меження. Для Українського народу цими обмеженнями є визначення переліку об'єктів, лише на які він має право як суб'єкт права власно­сті (ст. 13 Конституції України, ст. 324 ЦК України): земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші при­родні ресурси, які знаходяться в межах території України, природні ресурси її континентального шельфу, виключної (морської) еконо­мічної зони.

Для держави і територіальних громад обмежень у ЦК України не встанов­лено. Іноземні держави, згідно зі ст. 85 Земельного кодексу України, можуть набувати у власність земельні ділянки для розміщення бу­дівель і споруд дипломатичних представництв та інших, прирівняних до них, організацій відповідно до міжнародних договорів.

Обмеження можуть стосуватися й особливостей здійснення права власності на певні об'єкти або особливостей їх використання, зокрема це сто­сується: національних, культурних та історичних цінностей (ч. 8 ст. 319 ЦК України); житлового фонду. Так, ст. 383 ЦК України передбачається, що власник житлового будинку, квартири не має права використовувати його для промисло­вого виробництва. Власник квартири може на свій розсуд здійснюва­ти ремонт і зміни у квартирі, за умови, що ці зміни не призведуть до порушень прав власників інших квартир у багатоквартирному житловому будинку та не порушать санітарно-технічних вимог і правил експлуатації будин­ку. Власник земельної ділянки має право використовувати її на свій розсуд відповідно до її цільового призначення (ч. 4 ст. 373 ЦК України).

Підстави виникнення і види обмежень:

1) обмеження, що ви­пливають із закону – є загальнообов'язковим для всіх власників та існує незалежно від їх волі. Недодержання даних обмежень тягне за собою правову відповідальність (право членів сім'ї власника житла на користування цим житлом, що обмежує суб'єкта права власності).

2) обмеження, що виникають з договорів («самообмеження») – власник, укладаю­чи різного роду цивільно-правові правочини, сам, із власної волі об­межує себе у здійсненні своїх правомочностей по володінню, корис­туванню і розпоряджанню належним йому майном (зі встановленням емфітевзису (ст. 407 ЦК) власник зе­мельної ділянки обмежується в користуванні нею).

3) обме­ження, встановлені судовим рішенням – ч. З ст. 402 ЦК передбачає можливість встановлення сервітуту рішенням суду у разі недосягнення домовленості з цього питання між власником майна та заінтересованою у його використанні особою.