Лекція № _______ Робота з дитячими страхами

План

1. Визначення та різновиди страху.

2. Передумови виникнення дитячих страхів. Збір первинної інформації про дитину.

3. Діагностування дитячих страхів.

4. Методики роботи з дитячими страхами.

1. Визначення та різновиди страху

Для того, щоб шкільний психолог міг ефективно виконувати свою роботу, працюючи з дитячими страхами, йому необхідно мати глибокі пізнання з цієї проблеми, розуміти сутність та причини страху, знати його різновиди та особливості, тому ми почнемо з вивчення теорії цієї проблеми.

Страх - це психічний стан, що виникає¹, на основі інстинкту самозбереження як реакція на дійсну чи уявлювану небезпеку; емоція, яка виникає в ситуаціях погрози біологічному чи соціальному існуванню індивіда і спрямована на джерело дійсної чи уявлюваної небезпеки. Це афективний психічний стан очікування небезпеки, при якому реальна небезпека загрожує від зовнішнього об'єкта, а невротична - від вимоги потягу [24; с. 274].

Функціонально страх служить попередженням про майбутню небезпеку, дозволяє зосередити увагу на її джерелі, спонукає шукати шляхи її запобіганню. У випадку, коли він досягає сили афекту (панічний страх, жах), він здатний нав'язати стереотипи поведінки: втечу, заціпеніння чи захист' агресію.

Реальний страх - раціональне вираження інстинкту самозбереження як нормальна реакція на сприйняття зовнішньої небезпеки.

Страх має багато причин як суб'єктивного (мотивація, емоційно-вольова стійкість тощо), так і об'єктивного порядку (особливості ситуації, складність задач, перешкоди). Ступінь та форми його прояву різноманітні, але це найчастіше є областю насамперед індивідуальної психології.

В залежності від характеру погрози інтенсивність і специфіка переживання страху варіює в досить широкому діапазоні відтінків: побоювання (острах), переляк, жах, тривога (джерело небезпеки не визначене чи не усвідомлене).

Розглянемо деякі форми страху: острах або побоювання, переляк. афективний (панічний) страх (жах).

Острах - емоційний стан перед виконанням завдання, пов'язаного з ризиком, небезпекою. Він, як правило, є наслідком недооцінки своїх сил та переоцінки труднощів. Якщо невідомість і ризик великі, то острах супроводжує тривога, занепокоєння, невпевненість, подібний стан буває у лектора перед першою лекцією, у школяра, студента - перед іспитом. Острах найчастіше виникає при недостатності інформації, практичних навичок, необхідних для успішних дій. Облік екстремальності обставин, в які може потрапити особистість, своєчасна інформація про особливості цих обставин, уточнення послідовності дій по виконанню поставленого завдання може запобігти його виникненню [24; с. 32].

Переляк - форма страху, яка виникає на основі інстинкту самозбереження При прямому зіткненні з небезпекою чи різкій несприятливій зміні середовища: емоція переляку охоплює людину зненацька і може відразу ж порушити плин психічних процесів і діяльності в цілому. Тому безпосереднє керування поведінкою людини в цьому стані дуже ускладнене, але активізація почуття обов’язку, приклад доцільних і рішучих дій, відволікання і переключення уваги допомагають людині опанувати себе. Стійкість до переляку підвищується завдяки попередній натренованості у швидкому і правильному сприйнятті й оцінці раптових і несподіваних впливів [24; с. 104].

Афект (від лат. хвилювання, пристрасть) - короткочасний сильний емоційний стан (гнів чи жах). При афекті звужується свідомість, знижується самоконтроль, дії стають стереотипними і підкоряються емоціям, а не логічному мисленню [24; с. 32]. Його протікання супроводжується напруженою мімікою, жестикуляцією й іншими виразними рухами. Причинами афекту можуть бути конфлікти з іншими людьми, протиріччя між різними потребами чи прагненнями людини.

Афективний страх найчастіше виникає при нездатності людини перебороти зненацька сформовану вкрай небезпечну ситуацію. Жах може придушити розум і волю, паралізувати здатність до дії і боротьби: людина або „ціпеніє", пасивно очікуючи своєї долі, або ж біжить „світ за очі". Після такого страху людина досить часто не може згадати окремі моменти свого стану і поведінки, почуває себе розбитою і подавленою.

Сформовані реакції страху порівняно стійкі і здатні зберігатися навіть при розумінні їхньої безглуздості. Тому виховання стійкості до страху звичайно спрямовано не на порятунок від нього, а на вироблення умінь володіти собою при його наявності.

Інфантильний страх - дитячий страх, який спочатку є лише вираженням того, що бракує коханої людини. За Фрейдом 3. він спостерігається і у дорослих як страх невротичний, породжений безпосереднім перетворенням лібідо на страх.

Невротичний страх - згідно Фрейдові, це різноманітні форми „безцільного страху" невротиків, які виникають через відволікання лібідо від нормального застосування, або через відмовлення психічних інстанцій.

У психоаналізі особливо виділяються такі форми його:

1) страх вільний - загальна невизначена боязкість, що виражається в стані „страху очікування". Цей страх безпредметний, не пов'язаний з певним об'єктом, що викликає цей страх. Високі ступені вільного страху завжди мають відношення до захворювання неврозом страху;

2) різноманітні фобії, коли страх міцно пов'язується з певними змістами уявлень. Неадекватні реакції страху спостерігаються при різних психічних захворюваннях (фобіях).

Фобія (від грець, страх) - сильний і не маючий під собою реальної основи страх чого-небудь: відкритого простору (при агорафобії), тісно замкнутого простору (при клаустрофобії), висоти, тварин (при зоофобії), нозофобії (страх захворювання), соціофобії (страх публічних виступів тощо), ерейтофобія (страх почервоніти в присутності людей) чи якого-небудь об'єкта, який в інших людей надмірного страху не викликає [5.0; с. 310]. Різновидів фобій дуже багато.

Фобії виникають внаслідок психічного захворювання, неврозів, життєвих потрясінь, фізичної чи розумової перевтоми, після стресових впливів, що травмують. Деякі фобії зустрічаються в психічно здорових людей, наприклад страх перед темрявою, острах води, висоти тощо, хоча вони можуть не містити реальної погрози.

Первинне формування станів з нав'язливим страхом відбувається в умовах раптового переживання людиною негативної емоційної реакції (переляку, тривоги, крайньої здивованості і т.д. ).

За своїм змістом нав'язливі думки і дії можуть бути всілякими, причому ці думки дуже рідко бувають емоційно нейтральними, вони в основі своїй є повторюваними, стереотипними явищами, які втратили свою первісну доцільність. Характер нав'язливості може, приміром, отримувати уявне продовження дискусії, що відбулася в студентській аудиторії, чи сварки, коли той, хто сперечався, продовжує (навіть за рахунок відпочинку, нічного сну) шукати і знаходити все нові аргументи та докази своєї правоти;

3) спонтанні приступи страху, що найчастіше виявляються при істерії й інших формах важких неврозів. Страх є афективним (емоційно загостреним) відображенням у свідомості людини конкретної загрози для її життя та благополуччя; а тривога - емоційно загостреним відчуттям майбутньої загрози. Емоційно неблагополучна дитина в залежності від психічної структури особистості, життєвого досвіду, взаємин з батьками й однолітками може відчувати як тривогу, так і страх. Стан безпідставного, невизначеного занепокоєння породжує тривогу, острах певних об'єктів чи думок, почуття страху. Кочубей Б.І. визначає тривогу як „страх невідомо чого".

Об'єднуючим початком для страху і тривоги є почуття занепокоєння. Воно виявляється у тому, що дитина губиться, коли її запитують, не знаходить потрібних слів для відповіді па питання, говорить тремтячим голосом і часто замовкає зовсім: всередині все холодіє, тіло „наливається свинцем", щемить в області серця, долоні стають вологими - вона може робити багато зайвих рухів чи, навпаки, стає скованою. Такі симптоми говорять про перенапруження психофізіологічних функцій організму.

Взагалі страхи у дитини з'являються через незначний досвід у неї та багату уяву. Страхи бувають віковими і невротичними: зазвичай страхи не мають патологічного характеру, а є віковими і мають перехідний характер - віковий страх з часом „проходить" і дитина розвивається нормально. Тому необхідно відділити патологічний страх, який потребує корекції, від вікового страху.

Вікові страхи відзначаються в емоційно чутливих дітей як відображення особливостей їх психічного й особистісного розвитку та виникають вони, як правило, під дією наступних факторів: наявність страхів у батьків; тривожність у відносинах з дитиною, надлишковий захист її від небезпек та ізоляція від спілкування з однолітками; велика кількість заборон з боку батьків, повне надання волі дитині, а також численні нереалізовані погрози всіх дорослих у родині; відсутність можливості для рольової ідентифікації з батьком своєї статі, більше в хлопчиків; конфліктні відносини між батьками, психічні травми типу переляку; психологічне зараження страхами в процесі спілкування з однолітками та дорослими [39; с. 30].

Невротичні страхи характеризуються більшою емоційною інтенсивністю та напруженістю; тривалим плином або ж сталістю; несприятливим впливом на формування характеру; взаємозв'язком з іншими невротичними розладами та переживаннями; униканням об'єкту страху, а також усього нового і невідомого; відносними труднощами усунення страхів. Невротичні страхи можуть бути результатом тривалих і нерозв'язних переживань. Частіше бояться подібним чином чуттєві, відчуваючі емоційні ускладнення у відносинах з батьками діти, чиє уявлення про себе перекручене емоційними переживаннями в родині та конфліктами. Ці діти не можуть покладатися на дорослих як на джерело безпеки, авторитету і любові [39; с. 31].

Якщо страх перешкоджає спілкуванню, розвитку особистості, психіки, призводить до дезадаптації та аутизму, то це показник патологічного страху - можуть бути психосоматичні захворювання.

Аутизм - поняття, що означає крайню форму і стан відчуження психологічного, що виражається у відстороненні, „відході", „втечі" індивіда від контактів з дійсністю та зануренні в замкнутий світ власних переживань, коли довільна організація мислення порушується через її підпорядкування афективним потребам.

Поняття аутизм було вперше введене Иозефом Блеєром в 1920 році як симптом при тяжких порушеннях взаємодії з реальністю у дорослих, хворих шизофренією.

Дитячий аутизм - властивість дитини чи підлітка, розвиток якої характеризується різким зниженням контактів з оточуючими, слабко розвиненою мовою і своєрідною реакцією на зміни в оточенні. Ранній дитячий аутизм був описаний Лео Каннером (1943 рік, синдром Каннера), а потім Гансом Аспергером (1949 рік) - тоді одне з визначені, аутизму звучало як „роз'єднаність людини з оточуючим світом",

Аутизм як занурення у себе зустрічається не так вже й рідко: за даними Всесвітньої організації охорони здоров'я - до 10-15 випадків на 10.000 дітей.

Деякі вчені вважають, що передумови до аутизму можуть наслідуватися, а те, чи будуть вони реалізовуватись, залежить від зовнішніх умов. Нерідко прояву ознак аутизму у віці 2-2,5 років передують різноманітні події: родові травми, родова асфіксія та інші відхилення у протіканні вагітності, а також різноманітні фактори, які діють на дитину вже після народження. Діти з аутизмом вже з перших місяців життя можуть виділятися певними особливостями, як-то: небажання взаємодіяти з дорослими; відсутність прямого погляду при одночасній перевазі периферичного зору (дивиться краєм ока); можлива відсутність реагування на своє ім'я. При діагностиці аутизму головним критерієм є те, що це захворювання практично ніколи не розвиваєгься у здорових дітей після п'яти років.