11. Етика стоїків

У IV ст. до н. е. була започаткована дуже впливова філо­софська школа — стоїцизм, її засновником вважають Зенона з Кітіона.

Зазвичай стоїцизм умовно поділяють на три частини: фізику (філософію природи), логіку та етику.

Фізика стоїків бере свій початок від космологічного вчення Геракліта Ефеського, який першопричиною визнавав вогонь. У стоїків різноманітність предметного світу зу­мовлена єдністю вогню з повітрям, водою й землею. В основі Космосу та­кож лежить вогонь, який є його душею, що разом з людиною формує цілісну систему вогняного організму, який живе за власним законом. Вивчаючи фізику, можна отримати відповідь на питання про місце людини в космічній си­стемі.

Для стоїків Космос є колискою, в якій народжується життя на Землі. Космос є живим організмом, душа якого збігається з по­няттям Бога. Розум Космосу (Логос) можна побачити в доцільних причинно-наслідкових зв’язках матеріального світу, існуванні невблаганної долі (фатуму). Таким чином, життя людини наперед визначене космічною душею, уникнути цієї залежності людина фізично не в змозі. Ця ідея визначила головну стратегію й такти­ку етики стоїків — через те, що зовнішні матеріальні цілі зазви­чай недосяжні й нереальні, людина має орієнтуватися лише на підвладний їй внутрішній вибір (свободу волевиявлення). «Хто по­годжується з долею, того вона веде, а хто не згодний з нею, того вона тягне» (Сенека), тому зовнішня свобода виявляється лише в єдності, співпраці з долею, яку неможливо змінити. Ця співпраця знаходить свій вияв у організації повсякденного життя згідно із законами природи й Логосу. Досягнення гармонії з природою (до­брочинного життя) веде до щастя (евдемонії).

Досягти щастя можна лише за умови, що душу людини ніхто й ніщо не тривожитиме, якщо немає надмірних бажань, які не­можливо реалізувати. Стоїчний ідеал щасливого життя людини — це апатія (свобода від афектів життя) та атараксія (життя поза впливом зовнішніх обставин). Якщо жити щасливо й добро­чинно згідно з власним волевиявленням неможливо, то цілком виправданим, як вважали стоїки, є самогубство.

У подальшому стоїцизм значно вплинув на формування хрис­тиянського віровчення (розвиток християнської ідеї про сво­боду вибору особи та її індивідуальну відповідальність за цей вибір). Етика стоїцизму стала навдивовижу актуальною в но­вий час, інтригуючи своєю ідеєю внутрішньої свободи.

ГОЛОВНІ ЕТАПИ РОЗВИТКУ ТА КЛЮЧОВІ ІДЕЇ АНТИЧНОЇ ФІЛОСОФІЇ

1. НАТУРФІЛОСОФІЯ. Це філ-ія природи. Античне розуміння природи:1)ототожнення природи з Космосом - природа не хаос, а організоване, упорядковане ціле 2)космоцентризм-природа-центр всього світоустрою 3)погляд на людину як на мікрокосмос 4)ідеал гармонійної і всебічно розвиненої особистості, яка знах.у гармонійній єдності з всесвітом 5)ідея вічного повернення-природа знах. У постійному русі: від хаосу до порядку- символ змія, що хапає себе за хвіст 6)намагаються усвідомити не лише начало, але й основу всього сущого.

Фалес – в основі всього сущого-Вода, що міститься в усьому живому і дає життя. Світ плаває у воді, вода має розум, тому усе суще набуває розумного хар-ру. Анаксімен- основою є повітря. Анаксімандр - основа апейрон - безкінечне. Піфагорейство- ідея метапсихоза, переселення душі, ідея Числа як основа всього сущого. Геракліт: 1) основ.хар-ою всього сущого є мінливість. Основа є Вогонь. Світ, що існує створений не Богом, не людьми, він є був і буде. «Все тече, все змінюється. І всесвіт і наше життя схожі на річку».Ідея мінл-ті всього сущого- найб. здобуток антич.натурфі-її 2) в основі мінл-ті лежить єдність та боротьба протилежностей. «Боротьба- батько всього і над всім» 3) зміни носять не хаотичний, а упорядкований характер згідно з законом всесвіту – Логосом.

Школа елеатів(Парменіт, Зенон)- мінл-ть світу- омана, в основі всього сущого лежить нерухоме і незмінне. Буття вічне і незмінне, оскільки досконале не потребує вдосконалення і зміни. Символ буття – шар. Емпедокл – в основі всього сущого 4 основи :Земля, Вода, Вогонь, Повітря. Атомісти (Левкіт, Демокріт) 1) є 2 начала: буття і небуття. Буття- сукуп-ть атомів, небуття- пустота.2) ні 1 явище не відбув. просто так- причинний зв'язок.Все відбувається під дією фатуму, а світ управ-ся неясною природою. 3) повністю викл. випадковість, доля людини- наперед визначена, людина позбавлена свободи волі 4)людина- тварина, що від природи здатна до навчання і має помічником в усьому руки і розум.Сенс людського існув-ня – досягнення стану душі, коли вона перебуває в спокої. Шлях до цього- міра в усьому. На думку Демокріта богатство і бідність – психол. проблема, ми можемо змінити наше ставлення до цих речей.

2. ПЕРІОД НАЙВИЩОГО РОЗВИТКУ. 6-5 ст до не.

Софісти – першими поставили проблему людини, знання про світ досить умовні, бо отримуються за допомогою органів чуття. Істина може бути лише суб'єктивною. Вчення розглядалось як замах на буття, тому вони переслідувалися. Сократ – учень софістів, проте істину можна отримати за допомогою розуму. Пізнання істини – через пізнання себе. Істина – це добро. Протиріччя між знанням і добром. Користувався таким методом, як майевтика – всебічне обговорення предмета, визначення поняття. Основне завдання філософії – пізнання душі людини, а через неї – світ.

Платон – буття – це сукупність світу ідей (ейдосів). Йому протистоїть світ становленя – світ речей, в якому все мінливе, недовговічне і недосконале. Матер начало світу – Хора. Деміург поєднує світ ідей та речей. Ідеї представлені у речах, а речі уособлюють ідеї. Ідея метампсихозу – подорож душі різними тілами відповідно до її поведінки. Доля людини залежить від начала – раціонального чи емоціонального. Теорія ідеальної держави – спартанського державного устрою. Соц диференціація – філософи, воїни, ремісники та землероби. Кожна людина слугує інтересам держави, приватна власність є джерелом усіх негараздів.

Аристотель – вважає, що світ ділиться на буття сущого та сутності речей, але вони не існують окремо від речей, а притаманні їм як необхідні властивості. Первоначала сущого: морфе – сутності речей, хюле – речовина, з якої все виникає, телекс – мета існування, причина як джерело руху. Поєднання трьох начал утв бога Мус. Людина – тварина, наділена розумом, осн мета існування – евдемонія (щастя), що досягається шляхом якісного виконання свого завдання. Аморальні обставини не можуть бути виправданням для людини. Суп-во – рез-т природного розвитку, за патріархальну форму сімї. Основна мета держави – добробут кожної пересічної людини. За владу кращих – аристократію.

 3. ЗАНЕПАД 3 СТ ДО НЕ – 4 СТ НЕ.

Скептицизм – вчення, яке піддає сумніву спроможність отримати достовірні знання про світ. Піррон, Агріппа. Філософ – не вчений, а мудрець, шукає не знань, а мудрості, зщастя. Слід відмовитись від безумовних, категоричних суджень, бо вони є причиною неправильних оцінок, рішень, вчинків.

Епікуреїзм – головне призначення філософії – обґрунтування шляхів до щастя. Людина має головну перешкоду на шляху до щастя - страх. Закликає до більш зваженого ставленя до смерті. Щастя – чуттєві насолоди, відсутність страждань, атараксія. Закликає жити непомітно, держава – не самоціль, а лише засіб досягнення особистого добробуту і щастя.

Стоїцизм – 1. ідея циклічного характеру. 2. телеологізм. Усе на світі має свою мету, виникло заради людини і на її користь. 3. кожна людина – космополіт – людина всесвіту. Повинна піклуватись про загальні інтереси. 4. зароджується почуття особистої гідності. Головна мета – досягнення особистого щастя. Людина не може змінити обставини, вона може лише змінити відношення до них. Ідея покори долі і визначеності людського буття. Ідея загальної визначеності усіх людей.

ЗАГАЛЬНА ХАР-КА ФІЛОСОФІЇ СТАРОДАВНЬОГО СХОДУ.

Основні риси східної філософії: слабка диференціація між міфологією, релігією та філософією, консерватизм, слабко виражене особистісне начало творців філос систем, домінування соціально-політичної та морально-етичної проблематикию

ІНДІЯ.

1. Брахманізм. Ідея єдиного світового начала – Брахман-Атман. Перша лбдина – Пуруша – творець Всесвіту. Сансара – переселення душі, характер переселення залежить від покори долі – дхарми. Старанне виконання дхарми є запорукою народження в більш вищій касті. Так діяв закон відплати – карма. Старанне виконання його вимог представником вищої касти звільняє душу від подальших страждань – мокша.

2. Санкх»я. виникає серед кшатріїв. В основі сущого 2 начала – Пуруша – світовий бог, пасивний, бездіяльний дух, та Пракриті – субстрактна першопричина. В уподібненні Пуруші полягає шлях звільнення від страждань, адже той, хто не діє, не піддається і протидії – основному джерелу наших страждань.

3. Джайнізм. Виникає серед вайшья. 2 начала – джива і аджика. Закон карми можна подолати за доп правила 3 перлин: правильна віра + знання на основі інтуїції і медитації+ поведінка (аскетизм, утримання від спокус, ахінса).

4. Буддизм. Життя є страждання, у сансарі немає щасливих доль. Основним джерелом страждання є прагнення до життя. Основний шлях боротьби зі стражданням – приборкання власних бажань. «Восьмерічний шлях» - відречення від усього, що прив'язує людину до життя, боротьба зі спокусами, розуміння минущого характеру усього сущого, бажання змінити своє життя, ахінса, гне злосливість. Результатом такого життя є нірвана – видозмінена мокша, людина, яка не має нічого ні в теперішньому, ні у минулому, ні у майбутньому – архат.

5. Школа Чарвака Локаяти – матеріалістичний напрямок філософії. Заперечують усе надприродне, усе суще виникло в результаті взаємодії 4 матеріальних першоелементів – землі, води, вогню, повітря. Життя дарує не лише страждання, але і насолоду – гедонізм.

КИТАЙ.

1. Ідея хаосу як начала всього сущого.

2. упорядковують хаос 2 сили – Ян (швидке, активне, позитивне, чоловіче) та інь ( повільне, зрадливе, мінливе, ненадійне, жіноче). Вони взаємопроникають і взаємозумовлюють одне одне.

3. первісна суперлюдина - Паньгу.

4. культи Неба, Традиції, Предків.

1. Конфуціанство. Намагається відродити культи. Вимоги неба співпадають з вимогами Дао – загального морального закону. Щоб уникнути зла, людина має слідувати вимогам старших та начальства. Ідеал – людина, яка живе у відповідності з собою і з оточуючим світом, пост вдосконалюється і керується 3 принципами – золотої середини, людинолюбства, взаємності. Суспільство – велика сімя, правитель – батько для підлеглих, повинен створювати умови для моральної поведінки, показати власний моральний приклад.

2. Легісти (Фа-цзя). Бюрократи, чиновники. Орієнтація на закон. Неможливо управляти людьми за допомогою моралі, вони реагують лише на загрозу покарання. Замінити добровільне слідування традиції виконанням законів, відмовитися від моралі, совість замінити страхом, держава не велика сімя, а бездушний механізм, правитель не батько, а деспот, будь-якими засобами досягає головної мети – обєднання Китаю. Усі повинні бути рівними перед законом, держава бере на себе і економічні функції, за приватну власність, рівні можливості при висуненні на державні посади.

3. Даосизм. Дао – всезагальний природний закон про появу всього сущого, першооснова буття і його завершення. Це пустота, вакуум. Небуття має хиткий, нестабільний характер і неодмінно повертається до ніщо. Суперечлива сутність Дао – краса і потворство, сила і слабкість, багатство і бідність. Все має один кінець – небуття, ніщо. Мудрий правитель повинен однаково ставитись до усіх людей. Ву-вей – не діяння, невтручання у суспільні процеси. Критика конфуціанства і легістів. Шлях Дао – це шлях миру. З часом став релігією містичного напрямку.

Філософія Київської Русі

Якісно нового змісту набуває філософська думка у Київській Русі. Становлення філософії Русі відбувалось у процесі розв'язання суперечностей між слов'янським міфологічним світоглядом та християнством. Суттєвий вплив на розвиток Київської Русі здійснило хрещення Русі у 988 р. Ця історична подія привела до того, що через Візантію в культуру давніх русичів входить антична філософія, християнська література, завдяки чому Русь познайомилася з досягненнями культури, філософії давньоєвропейських народів. Але здобутки античної філософії проникали в культуру Русі через християнських авторів і в християнській "обробці". Внаслідок цього філософія сприймається русичами як частина теології, яка підпорядкована теології.

Християнство було відоме лише вузькому колу духовної еліти суспільства. Основна маса населення Русі продовжувала вірити у традиційних язичницьких богів Це призвело до того, що філософія Київської Русі на перших порах свого розвитку мала перш за все просвітницький характер, її основне завдання вбачалося в тому, щоб роз’яснювати народу основні положення християнства і християнської філософії. Саме тому давньоруські автори писали свої твори не у формі наукових трактатів, а у вигляді послань, проповідей, звертань тощо.

Світоглядна культура Русі акцентує увагу на таких важливих проблемах, якпротистояння духу і природи, душі і тіла, духовного і тілесного, Бога і Дияволата інших. При цьому в центр названої піраміди проблем ставиться людина в етико-моральному світлі, її почуття і розуміння світу. Основою проблемою філософії цього періоду була людина, сенс її буття, розуміння людського щастя та шляхів його досягнення, співвідношення Бога і людини, тобто морально-етична проблематика. Розвиток філософської думки у Київській Русі в межах християнського віровчення яскраво демонструють літописи та твори церковно-богословського характеру: проповіді, повчання та ін.

Морально-етичний напрямок у філософії Київської Русі започаткував митрополит Іларіон, який у 1051 р. написав вже згадуваний твір "Слово про закон і благодать", в якому осмислюється історія людства, вказується на її цілісний характер, розглядаються проблеми сенсу людського життя, свободи людини у світі на основі християнських догматів.

Філософія Київської Русі охоплює період з ХІ ст. - ХІV ст. Найбільш ранньою оригінальною пам’яткою цієї доби слід вважати "Слово про закон і благодать"Іларіона. Закінчується цей період в середині ХІV ст., із втратою незалежності Галицько-Волинським князівством, культура якого безпосередньо розвивала здобутки Київської Русі. Впродовж цього періоду філософія існувала яксукупність філософських ідей, які структурували світогляд і відображалися у всьому масиві результатів культурно творчості. Тобто філософія ще не виділилась у відносно самостійну сферу теоретичного освоєння світу.

Однією з найяскравіших постатей серед діячів культури Київської Русі ХІІ ст. єКирило єпископ Туровський. Творчість Кирила безпосередньо пов’язана з грецькою культурою, перш за все з візантійською, а через неї - і з античною спадщиною. Кирило Туровський обґрунтовує позицію християнського антропоцентризму, згідно якої кожна людина, як праведник, так і грішник, є предметом Божої уваги. Виходячи з такої позиції, Кирило обґрунтовує співвідношення тіла і душі, яка є однією з центральних у творчості мислителя.

Розглядаючи історію давньоруської філософії, не можна обійти і її гносеологічні проблеми. Серед них значне місце займає проблема значення серця в пізнанні і житті людини. Підкреслюючи роль розуму, давньоруські мислителі не заперечували і значення почуттів та волі в пізнавальній діяльності людини, вищою метою якої є досягнення спілкування, злиття з божественною істиною.Серце є центром, завдяки якому людина приєднується до вищого, сакрального світу. Серце - як та ланка, яка зводить воєдино розум, почуття і волю людини. Саме виокремлення ролі серця суттєво вплинуло на подальший розвиток української філософської думки, однією з своєрідних рис якої стало зосередження уваги на розробці “філософії серця”, перш за все у творчості К.Транквіліона-Ставровецького, Г.Сковороди, П.Юркевича.

У філософії як складової культури періоду Київської Русі відображаються переважно дві суперечності давньоруського суспільства: боротьба трудящих проти соціального гноблення та міжусобиці в панівному класі суспільства Цітеорії соціального примирення звернені передусім до сфери моралі, адже виховання кожної людини в дусі принципів любові, милосердя і терпіння має привести до мирного і дружнього соціального життя (мабуть, це звучить актуально й для сьогодення в Україні).

У розвиток соціально-філософської думки цього періоду значний внесок зробили численні “Патерики”, особливо знаменитий “Києво-Печерський патерик”, в яких формується етичний ідеал української культури.. Саме в цей період зростає інтерес до окремої особистості, до особливостей її внутрішнього світу та своєрідності життєвого шляху. Проблема добра і зла поєднується з проблемою святості і гріховності людини, з поняттям плоті і душі, тіла і духу.

За часів Київської Русі виникають перші спроби осмислення історії та її сенсу, долі та призначення батьківщини, ролі християнства в історії, співвідношення необхідності (тобто “закону”) та свободи (“благодаті”).

Філософські ідеї в культурі Київської Русі

Філософські начала праукраїнської доби розвинулися в культурі Київської Русі, держави, в кордонах якої наприкінці IX ст. об'єднались споріднені племена, сформувавши високорозвинуту спільноту - українців-русичів. У межах києво-руської культури філософія виокремлюється як специфічний тип світопізнання і світорозуміння з-поміж міфологічного і релігійного світогляду, переплітаючись і співіснуючи з ними. Її піднесенню сприяли такі взаємопов'язані чинники:

1. Рівень тогочасного суспільного буття об'єктивно потребував для свого зростання нових світоглядних орієнтацій з пріоритетом розуму, авторитетом загального, що могла забезпечити лише філософія.

2. Атмосфера тогочасного суспільного життя з його демократичними традиціями розширювала простір для подальшого філософського виокремлення.

3. Культура києво-руського суспільства з широкою мережею монастирів, храмів, інших осередків освіти. "Ми не можемо сказати, який відсоток жителів користувався тоді цими засобами просвіти, але бачимо, що в Києві були люди на той час освічені, що там існувало літературне та розумове життя, а читання користувалось високою повагою.

Духовні начала праукраїнської культури, зокрема релігія українців-русичів, запліднившись християнськими цінностями, одержали імпульс, енергію до існування в нових історичних умовах. Відомо, що на рівні всезагальних, теоретичних, абстрактних понять і уявлень язичницькі вірування поступалися християнським ідеям, які, поза сумнівом, були досконалішими з огляду потреб дня - потреб вищого рівня пізнавального процесу, який передбачав абстрагування, опосередкованість, а не приземлення і безпосередність. На рівні буденного життя язичницькі уявлення існували в свідомості і звичаях українців, поєднуючись із християнською вірою. Та все ж християнство, запропонувавши складну систему пошуку загального, універсального, загальнолюдського, всеблагого, надало культурі русичів нового духовного спрямування, а його абстрактно-теоретичні категорії, уявлення та цінності сформували нові духовні ідеали, нове світовідчуття і світорозуміння, детермінуючи розвиток інтелектуальної та філософської думки. Ця думка, ввібравши в себе традиції вітчизняної, світової культури, зокрема античної та візантійської, значно розвинувшись, виробила власний стиль, сформувала засади, які визначають специфіку української філософської думки впродовж століть.

суспільна свідомість ніцше русь

Новий рівень тогочасної філософської думки українського народу засвідчують збережені писемні пам'ятки культури Київської Русі, які розкривають зміст, основні глибинні ідеї, концепції, стиль філософствування: "Слово про Закон і Благодать" Іларіона Київського, "Повість минулих літ", "Слово про Ігорів похід", "Слово" Кирила Туровського, "Повчання Володимира Мономаха", "Моління" Данила Заточника, "Послання Клима Смолятича", "Послання митрополита Никифора", "Ходіння Ігумена Даниїла", "Житіє Бориса і Гліба", "Вчення" Кирика Новгородця, "Києво-Печерський Патерик" та ін.

Попри те, що окремі з них за формою нагадують візантійські зразки, аж ніяк немає підстав ототожнювати їх з ними. Але "Повість минулих літ", "Слово про Ігорів похід" і особливо "Слово про Закон і Благодать" є наскрізь оригінальними. У християнській літературі їх автори формували нову світоглядну парадигму. Перший митрополит із русичів Іларіон у своєму "Слові" не лише дав власну інтерпретацію "істини", "благодаті", "волі", "світла", "тіні" (в межах історичних поглядів середньовіччя), а й, відійшовши від усталених стереотипів, протиставив їм своє вчення про рівність народів, власну теорію всесвітньої історії як поступового і рівного їх залучення до християнської культури. Істина універсальна, всеохопна і завдяки цьому тотожна Благодаті, яка змінює однобічність Закону і подібна до Сонця, рівно світить усім людям, усім "язикам". Закон був досягненням іудеїв, і "Благодать дарована всьому світу", - доводить митрополит Іларіон. Виходячи за межі християнського протиставлення духу і тіла, він стверджує поєднання Божого позачасового плану із сучасністю, розкриває повноцінність земних життєвих чинників, їх гармонізацію з морально-ціннісними орієнтирами людей. Усупереч тогочасній церковній традиції славить дохристиянське минуле, проголошує язичницькі народи справжніми спадкоємцями вчення Христа. Піднімаючись до філософських узагальнень у розв'язанні тогочасних політичних проблем, митрополит із патріотичних позицій наголошує, що Україна-Русь своїм хрещенням зобов'язана не впливу інших країн, а лише "Божій Благодаті". "Усі країни благий Бог наш помилував і нас не зрікся. Зажадав і порятував нас і в розуміння істини привів" (с.96). Проблематика "Слова" окреслює основні мотиви, навколо яких концентруються духовні інтереси, інтелектуальне життя Київської Русі.

Філософія ще не мала визнання самостійної форми знання, не була сферою теоретичного освоєння світу. Це дало їй змогу, на відміну від схоластичної філософії Західної Європи, набути значного поширення, стати засобом навчання широких кіл суспільства, що, безумовно, мало позитивний сенс. Водночас проявлялися і зворотні аспекти цього становища. Більшість києво-руських мислителів у своїх принципових поглядах були надмір одностайними, виразно демонстрували середньовічну догматичність, своєрідну уніфікованість світорозуміння, що є не найкращим тлом для розвитку філософії, яка започаткувалася із подиву (Арістотель), міцніла у сумнівах і духовних шуканнях, ставлячи під сумнів навіть самоочевидності (Ортега-і-Гасет, Гайдеггер). Відомо, що тільки гостра полеміка середньовічної християнської філософії з античною, теоретичні змагання навколо проблеми співіснування віри і розуму дали світові Августина Блаженного і Фому Аквінського. Щоправда, раціоналістичні ідеї, характерні для західного християнства, знаходили прибічників і в Київській Русі - митрополит Іларіон Київський (поч. XII ст.), Феодосій Печерський (прибл.1008 - 1074), Володимир Мономах (1053-1125), Климентій Смолятич (невід. - після 1154), які намагались певною мірою протистояти містико-аскетичній, ірраціональній течії у православ'ї, реабілітуючи розум людини, пізнання у справі осягнення світу і його Творця, відстоюючи гармонію віри і розуму. Та все ж їх полеміка не виходила за межі основоположних християнських догматів, була обережною, не мала широкого розголосу, не супроводжувалась появою як прибічників, так і опонентів. Порушені філософські проблеми часто залишалися нерозроблєними, не мали послідовників, тобто не було того, що сприяє формуванню філософських шкіл, течій - форм буття філософії.

Синтезуючи західну і східну філософську думку на ґрунті вітчизняної культури, києво-руські мислителі надавали філософському процесу оригінальності, самобутності, створювали в межах християнських стереотипів власне філософське бачення світу. Звичайно, основні онтологічні проблеми вони розв'язували в контексті тогочасних поглядів на світ, зокрема його поділу на земний (недосконалий, другорядний) і потойбічний, небесний. Стереотипному поділу світів, негативним оцінкам земного буття києво-руські мислителі протиставляли, наслідуючи неоплатоністські ідеї "кеносису" (сходження потойбічного у поцейбічне), захоплення гармонією, розмаїттям земного світу як наслідків діяння Творця. Природний, "тварний" світ вони вважали неодмінною умовою зв'язку людини і Бога, шляхом, що веде до трансцендентного. Основою буття Всесвіту вважали чотири основні елементи - воду, повітря, землю, вогонь (перша матерія за Арістотелем), які можуть існувати як у різноманітних комбінаціях, так і в автономному стані ("Ізборник Святослава" 1073). Їх тлумачення Всесвіту як одвічної боротьби Бога і Диявола, Добра і Зла відповідало основним засадам християнського світорозуміння, але надмірна натуралізація цієї боротьби надавала їй міфологічного забарвлення, язичницького відтінку. Категорії Добра і Зла мали онтологічні риси, уявлялись як реальні космотворчі чинники, які визначають буття Всесвіту ("Повість минулих літ").

Філософській думці Київської Русі властивий був і дуалізм сприйняття й тлумачення часу. З одного боку, домінував так званий лінійний час - від "створення світу" до "кінця світу", що замінив міфологічну ідею вічного колообігу, поділивши час на частини - до Христа й після нього (минуле, сучасне і майбутнє). А з іншого - існувало й циклічне сприйняття часу, оскільки дні тижня, християнські свята, закономірно повторюючись, перебували у колообігу.

Особлива роль у пізнанні відводилася "серцю" - своєрідному центру, місцезнаходженню думки, віри, волі та любові, зусилля яких і забезпечували як самопізнання й самооцінку, так і осягнення Божої істини ("Слово про Закон і Благодать" Іларіона, "Повчання" Володимира Мономаха). Концепція серця як центру почуттів, цілісного духовного світу людини, її прилучення до трансцендентного набуло подальшого розвитку в українській філософській думці, стала її визначальною особливістю як "філософія серця" (Кирило Ставровецький (невід. - 1646), Григорій Сковорода (1722-1794), Памфіл Юркевич (1826-1874)).

Людину як носія серця києво-руська православна традиція розглядала ширше від загальноприйнятих канонів східного християнства з його аскетично-чернецьким спрямуванням, однобічним визнанням цілковитої гріховності людини, її фатального тяжіння до зла. У системі філософських поглядів мислителів Київської Русі людина - багатомірна цілісність, що поєднує тіло, душу й дух, роль яких різна. Тіло гріховне й другорядне, воно лише тимчасова оболонка і пристанище душі; сутнісна роль належить Душі й духу, завдяки яким здійснюється єднання людини з Богом. Людина для них "храм", в якому присутній Бог, посередник між Богом і ним створеним світом. На противагу визнанню тотальної людської гріховності вважалось, що всі люди мають одні й ті ж доброчинні задатки, які розвиваються, примножуються у процесі життєдіяльності. Дуалізм душі й тіла, поєднання природного і духовного в людині розглядалось через призму притаманної їй індивідуальної свободи. Сутність свободи полягала у виборі між шляхом спасіння (життя) через служіння Богу і шляхом гріха та смерті як розплати за людську гординю і непокору. Орієнтиром вибору, моральним ідеалом було життя Ісуса Христа, його всепрощення і любов як запорука миру і злагоди та образи святих (здебільшого києво-печерських) - посередників між людьми і Богом, земним світом і потойбічним ("Києво-Печерський Патерик").

Активно популяризувалась християнська ідея милосердя, яка в києво-руській моралі стала принципом, що вимагав не лише милостивого ставлення до ближніх, а й розглядав милостиню як загальну взаємну любов і повагу, як універсальний засіб, умову гармонізації людських стосунків ("Ізборник Святослава 1076", "Повчання" Володимира Мономаха). Заохочувались як загальновідомі християнські чесноти, так і загальнолюдські норми спілкування, передусім шанобливе ставлення до батьків, побратимство, визнання особливої ролі жінки. Зверталась пильна увага на усвідомлення людиною своєї гідності, неповторної індивідуальної сутності. Тому в особливій пошані були такі чесноти, як хоробрість, відвага, сміливість, патріотизм. Та найвищими цінностями визнавались "честь" і "слава" - засади в ієрархії складових тогочасної моралі ("Слово про Ігорів похід", "Моління" Данила Заточника, "Повчання" Володимира Мономаха). У філософських шуканнях часів Київської Русі важливе місце посідали й історіософські проблеми: аналіз взаємовідносин структурних елементів системи людина - церква - влада - Бог; інтерпретація історії людства як руху, що здійснюється за волею Бога; минуле, сучасне і майбутнє Київської Русі у контексті тогочасних суспільних проблем ("Слово про Закон і Благодать" Іларіона, "Слово про Ігорів похід", "Повість минулих літ", "Києво-Печерський Патерик" та ін.).

Філософська думка часів Київської Русі є складним синкретичним духовним явищем, спрямованим на глибинне осягнення актуальних проблем людського буття, осмислення Святого Письма і світу як творінь Бога. Це була філософія релігійна (християнська) у специфічно візантійському варіанті на києво-руському ґрунті з домінуючою тенденцією до екзистенційно-антропологічного спрямування філософського знання в контексті його духовно-практичного виміру.

Філософські ідеї в культурі Київської Русі

Філософські начала праукраїнської доби розвинулися в культурі Київської Русі, держави, в кордонах якої наприкінці IX ст. об'єднались споріднені племена, сформувавши високорозвинуту спільноту - українців-русичів. У межах києво-руської культури філософія виокремлюється як специфічний тип світопізнання і світорозуміння з-поміж міфологічного і релігійного світогляду, переплітаючись і співіснуючи з ними. Її піднесенню сприяли такі взаємопов'язані чинники:

1. Рівень тогочасного суспільного буття об'єктивно потребував для свого зростання нових світоглядних орієнтацій з пріоритетом розуму, авторитетом загального, що могла забезпечити лише філософія.

2. Атмосфера тогочасного суспільного життя з його демократичними традиціями розширювала простір для подальшого філософського виокремлення.

3. Культура києво-руського суспільства з широкою мережею монастирів, храмів, інших осередків освіти. "Ми не можемо сказати, який відсоток жителів користувався тоді цими засобами просвіти, але бачимо, що в Києві були люди на той час освічені, що там існувало літературне та розумове життя, а читання користувалось високою повагою.

Духовні начала праукраїнської культури, зокрема релігія українців-русичів, запліднившись християнськими цінностями, одержали імпульс, енергію до існування в нових історичних умовах. Відомо, що на рівні всезагальних, теоретичних, абстрактних понять і уявлень язичницькі вірування поступалися християнським ідеям, які, поза сумнівом, були досконалішими з огляду потреб дня - потреб вищого рівня пізнавального процесу, який передбачав абстрагування, опосередкованість, а не приземлення і безпосередність. На рівні буденного життя язичницькі уявлення існували в свідомості і звичаях українців, поєднуючись із християнською вірою. Та все ж християнство, запропонувавши складну систему пошуку загального, універсального, загальнолюдського, всеблагого, надало культурі русичів нового духовного спрямування, а його абстрактно-теоретичні категорії, уявлення та цінності сформували нові духовні ідеали, нове світовідчуття і світорозуміння, детермінуючи розвиток інтелектуальної та філософської думки. Ця думка, ввібравши в себе традиції вітчизняної, світової культури, зокрема античної та візантійської, значно розвинувшись, виробила власний стиль, сформувала засади, які визначають специфіку української філософської думки впродовж століть.

суспільна свідомість ніцше русь

Новий рівень тогочасної філософської думки українського народу засвідчують збережені писемні пам'ятки культури Київської Русі, які розкривають зміст, основні глибинні ідеї, концепції, стиль філософствування: "Слово про Закон і Благодать" Іларіона Київського, "Повість минулих літ", "Слово про Ігорів похід", "Слово" Кирила Туровського, "Повчання Володимира Мономаха", "Моління" Данила Заточника, "Послання Клима Смолятича", "Послання митрополита Никифора", "Ходіння Ігумена Даниїла", "Житіє Бориса і Гліба", "Вчення" Кирика Новгородця, "Києво-Печерський Патерик" та ін.

Попри те, що окремі з них за формою нагадують візантійські зразки, аж ніяк немає підстав ототожнювати їх з ними. Але "Повість минулих літ", "Слово про Ігорів похід" і особливо "Слово про Закон і Благодать" є наскрізь оригінальними. У християнській літературі їх автори формували нову світоглядну парадигму. Перший митрополит із русичів Іларіон у своєму "Слові" не лише дав власну інтерпретацію "істини", "благодаті", "волі", "світла", "тіні" (в межах історичних поглядів середньовіччя), а й, відійшовши від усталених стереотипів, протиставив їм своє вчення про рівність народів, власну теорію всесвітньої історії як поступового і рівного їх залучення до християнської культури. Істина універсальна, всеохопна і завдяки цьому тотожна Благодаті, яка змінює однобічність Закону і подібна до Сонця, рівно світить усім людям, усім "язикам". Закон був досягненням іудеїв, і "Благодать дарована всьому світу", - доводить митрополит Іларіон. Виходячи за межі християнського протиставлення духу і тіла, він стверджує поєднання Божого позачасового плану із сучасністю, розкриває повноцінність земних життєвих чинників, їх гармонізацію з морально-ціннісними орієнтирами людей. Усупереч тогочасній церковній традиції славить дохристиянське минуле, проголошує язичницькі народи справжніми спадкоємцями вчення Христа. Піднімаючись до філософських узагальнень у розв'язанні тогочасних політичних проблем, митрополит із патріотичних позицій наголошує, що Україна-Русь своїм хрещенням зобов'язана не впливу інших країн, а лише "Божій Благодаті". "Усі країни благий Бог наш помилував і нас не зрікся. Зажадав і порятував нас і в розуміння істини привів" (с.96). Проблематика "Слова" окреслює основні мотиви, навколо яких концентруються духовні інтереси, інтелектуальне життя Київської Русі.

Філософія ще не мала визнання самостійної форми знання, не була сферою теоретичного освоєння світу. Це дало їй змогу, на відміну від схоластичної філософії Західної Європи, набути значного поширення, стати засобом навчання широких кіл суспільства, що, безумовно, мало позитивний сенс. Водночас проявлялися і зворотні аспекти цього становища. Більшість києво-руських мислителів у своїх принципових поглядах були надмір одностайними, виразно демонстрували середньовічну догматичність, своєрідну уніфікованість світорозуміння, що є не найкращим тлом для розвитку філософії, яка започаткувалася із подиву (Арістотель), міцніла у сумнівах і духовних шуканнях, ставлячи під сумнів навіть самоочевидності (Ортега-і-Гасет, Гайдеггер). Відомо, що тільки гостра полеміка середньовічної християнської філософії з античною, теоретичні змагання навколо проблеми співіснування віри і розуму дали світові Августина Блаженного і Фому Аквінського. Щоправда, раціоналістичні ідеї, характерні для західного християнства, знаходили прибічників і в Київській Русі - митрополит Іларіон Київський (поч. XII ст.), Феодосій Печерський (прибл.1008 - 1074), Володимир Мономах (1053-1125), Климентій Смолятич (невід. - після 1154), які намагались певною мірою протистояти містико-аскетичній, ірраціональній течії у православ'ї, реабілітуючи розум людини, пізнання у справі осягнення світу і його Творця, відстоюючи гармонію віри і розуму. Та все ж їх полеміка не виходила за межі основоположних християнських догматів, була обережною, не мала широкого розголосу, не супроводжувалась появою як прибічників, так і опонентів. Порушені філософські проблеми часто залишалися нерозроблєними, не мали послідовників, тобто не було того, що сприяє формуванню філософських шкіл, течій - форм буття філософії.

Синтезуючи західну і східну філософську думку на ґрунті вітчизняної культури, києво-руські мислителі надавали філософському процесу оригінальності, самобутності, створювали в межах християнських стереотипів власне філософське бачення світу. Звичайно, основні онтологічні проблеми вони розв'язували в контексті тогочасних поглядів на світ, зокрема його поділу на земний (недосконалий, другорядний) і потойбічний, небесний. Стереотипному поділу світів, негативним оцінкам земного буття києво-руські мислителі протиставляли, наслідуючи неоплатоністські ідеї "кеносису" (сходження потойбічного у поцейбічне), захоплення гармонією, розмаїттям земного світу як наслідків діяння Творця. Природний, "тварний" світ вони вважали неодмінною умовою зв'язку людини і Бога, шляхом, що веде до трансцендентного. Основою буття Всесвіту вважали чотири основні елементи - воду, повітря, землю, вогонь (перша матерія за Арістотелем), які можуть існувати як у різноманітних комбінаціях, так і в автономному стані ("Ізборник Святослава" 1073). Їх тлумачення Всесвіту як одвічної боротьби Бога і Диявола, Добра і Зла відповідало основним засадам християнського світорозуміння, але надмірна натуралізація цієї боротьби надавала їй міфологічного забарвлення, язичницького відтінку. Категорії Добра і Зла мали онтологічні риси, уявлялись як реальні космотворчі чинники, які визначають буття Всесвіту ("Повість минулих літ").

Філософській думці Київської Русі властивий був і дуалізм сприйняття й тлумачення часу. З одного боку, домінував так званий лінійний час - від "створення світу" до "кінця світу", що замінив міфологічну ідею вічного колообігу, поділивши час на частини - до Христа й після нього (минуле, сучасне і майбутнє). А з іншого - існувало й циклічне сприйняття часу, оскільки дні тижня, християнські свята, закономірно повторюючись, перебували у колообігу.

Особлива роль у пізнанні відводилася "серцю" - своєрідному центру, місцезнаходженню думки, віри, волі та любові, зусилля яких і забезпечували як самопізнання й самооцінку, так і осягнення Божої істини ("Слово про Закон і Благодать" Іларіона, "Повчання" Володимира Мономаха). Концепція серця як центру почуттів, цілісного духовного світу людини, її прилучення до трансцендентного набуло подальшого розвитку в українській філософській думці, стала її визначальною особливістю як "філософія серця" (Кирило Ставровецький (невід. - 1646), Григорій Сковорода (1722-1794), Памфіл Юркевич (1826-1874)).

Людину як носія серця києво-руська православна традиція розглядала ширше від загальноприйнятих канонів східного християнства з його аскетично-чернецьким спрямуванням, однобічним визнанням цілковитої гріховності людини, її фатального тяжіння до зла. У системі філософських поглядів мислителів Київської Русі людина - багатомірна цілісність, що поєднує тіло, душу й дух, роль яких різна. Тіло гріховне й другорядне, воно лише тимчасова оболонка і пристанище душі; сутнісна роль належить Душі й духу, завдяки яким здійснюється єднання людини з Богом. Людина для них "храм", в якому присутній Бог, посередник між Богом і ним створеним світом. На противагу визнанню тотальної людської гріховності вважалось, що всі люди мають одні й ті ж доброчинні задатки, які розвиваються, примножуються у процесі життєдіяльності. Дуалізм душі й тіла, поєднання природного і духовного в людині розглядалось через призму притаманної їй індивідуальної свободи. Сутність свободи полягала у виборі між шляхом спасіння (життя) через служіння Богу і шляхом гріха та смерті як розплати за людську гординю і непокору. Орієнтиром вибору, моральним ідеалом було життя Ісуса Христа, його всепрощення і любов як запорука миру і злагоди та образи святих (здебільшого києво-печерських) - посередників між людьми і Богом, земним світом і потойбічним ("Києво-Печерський Патерик").

Активно популяризувалась християнська ідея милосердя, яка в києво-руській моралі стала принципом, що вимагав не лише милостивого ставлення до ближніх, а й розглядав милостиню як загальну взаємну любов і повагу, як універсальний засіб, умову гармонізації людських стосунків ("Ізборник Святослава 1076", "Повчання" Володимира Мономаха). Заохочувались як загальновідомі християнські чесноти, так і загальнолюдські норми спілкування, передусім шанобливе ставлення до батьків, побратимство, визнання особливої ролі жінки. Зверталась пильна увага на усвідомлення людиною своєї гідності, неповторної індивідуальної сутності. Тому в особливій пошані були такі чесноти, як хоробрість, відвага, сміливість, патріотизм. Та найвищими цінностями визнавались "честь" і "слава" - засади в ієрархії складових тогочасної моралі ("Слово про Ігорів похід", "Моління" Данила Заточника, "Повчання" Володимира Мономаха). У філософських шуканнях часів Київської Русі важливе місце посідали й історіософські проблеми: аналіз взаємовідносин структурних елементів системи людина - церква - влада - Бог; інтерпретація історії людства як руху, що здійснюється за волею Бога; минуле, сучасне і майбутнє Київської Русі у контексті тогочасних суспільних проблем ("Слово про Закон і Благодать" Іларіона, "Слово про Ігорів похід", "Повість минулих літ", "Києво-Печерський Патерик" та ін.).

Філософська думка часів Київської Русі є складним синкретичним духовним явищем, спрямованим на глибинне осягнення актуальних проблем людського буття, осмислення Святого Письма і світу як творінь Бога. Це була філософія релігійна (християнська) у специфічно візантійському варіанті на києво-руському ґрунті з домінуючою тенденцією до екзистенційно-антропологічного спрямування філософського знання в контексті його духовно-практичного виміру.

Київська Русь в історії Європи. Давньоруська держава залишила яскравий слід у світовій історії ІХ—ХІІІ ст. Її внесок до середньовічного, політичного, економічного, суспільного й культурного життя був надзвичайно великим. Київська Русь поступово перейшла від воєнних сутичок із сусідніми країнами до рівноправної участі в політичному житті Європи та Близького Сходу. Київська Русь відігравала значну роль у міждержавних відносинах у Східній Європі тієї доби.

Київські князі укладали угоди з Візантією й Священною Римською імперією, Польщею й Угорщиною, Литвою та ятвягами, скріплюючи їх часом, що було нормою міжнародних відносин Середньовіччя, династичними шлюбами. Руські князі підтримували династичні зв’язки з Францією, Швецією, Англією, Німеччиною, Угорщиною, Норвегією, Візантією.

Великий міжнародний авторитет і військова міць держави поєднувалися з високим рівнем економічного розвитку. Високопродуктивними було землеробство і скотарство, ремесла і промисли. Важливе місце посідали міжнародні торговельні зв’язки Київської Русі. Через Русь проходив важливий торговельний шлях «із варягів у греки». Енергійні й багаті руські купці були відомі мало не в усьому тогочасному світі. Київ залишався центром міжнародної торгівлі. Іноземні купці торгували в руських містах.

На думку дослідників, за рівнем розвитку міст і торгівлі в Х—ХІ ст. Київська Русь навіть випереджала країни Західної Європи. Недарма варяги називали її «країною міст» (гердерика), а чимало сучасників порівнювали Київ зі «столицею світу» — Константинополем. Доцільно звернути увагу на віротерпимість, яка панувала на Русі. Зокрема, у багатьох руських містах були колонії євреїв, німців, поляків, вірмен, варягів та інших народів.

Руські люди створили багату духовну й матеріальну культуру. Своєрідна і неповторна, вона ввібрала в себе кращі досягнення Заходу і Сходу і в той же час відчутно впливала на культурний розвиток країн світу. Далеко за межами своєї батьківщини були відомі київські ювеліри, іконописці, зброярі. Виготовлені руськими майстрами вироби вражали сучасників своєю витонченістю і красою. Тільки в тогочасному Києві працювали майстри 60 спеціальностей.

Могутня держава середньовічної Європи Київська Русь прискорила економічний, політичний і культурний розвиток східних слов’ян, стала етапом формування східнослов’янських народностей, відстояла свої землі від ворогів. Завдяки державній єдності руських земель взаємозбагачувалися уклад життя, мова, матеріальна й духовна культура їхнього населення.

Київська Русь сприяла економічному й культурному розвитку багатьох неслов’янських народів, які здавна проживали на її території або в сусідніх землях.

Загалом на Подніпров’ї, Галичині й Волині, у Причорномор’ї та Приазов’ї закладалися традиції незалежної державності на території України. Саме в цей час українська народність отримала могутній стимул для свого господарського, політичного й культурного розвитку. На думку видатного українського історика й політичного діяча Михайла Грушевського, «Київська Русь є однією з перших форм української державності». Його багатотомна праця так і називається — «Історія України-Руси».

Монголо-татарська навала завдала непоправної шкоди Русі: держава припинила своє існування, сотні тисяч людей загинули, міста й села, палаци й храми, книги й ікони були знищені у вогні пожеж. Однак руський народ зміг вистояти й відродити життя. Традиції Київської Русі виявилися настільки міцними, що збереглися до нашого часу, отримавши нове життя в матеріальній і духовній культурі українців, росіян, білорусів та інших народів.

 

Ки́єво-Могиля́нська акаде́мія — стародавній навчальний заклад в Києві, який під такою назвою існував від 1659 до 1817 року. Київську Академію заснував князь Ярослав Мудрий. Фактично всі сучасні українські ВНЗ в тій чи іншій мірі є духовними спадкоємцями цього закладу через вихованців Академії, які стали засновниками відповідних нових богословських, філософських і наукових шкіл у цих вишах.

Декілька сучасних вищих навчальних закладів претендують на спадкоємність від Києво-Могилянської академії, серед них насамперед Національний університет «Києво-Могилянська академія», а також Київські духовні академія і семінарія та Київська православна богословська академія^[1][2][3].

Києво-Могилянська академія була заснована на базі Київської братської школи. 1615 року ця школа отримала приміщення від шляхтянки Галшки Гулевичівни. Деякі вчителі Львівської та Луцької братських шкіл переїхали викладати до Києва. Школа мала підтримку Війська Запорозького і зокрема гетьмана Сагайдачного^[4].

У вересні 1632 року Київська братська школа об'єдналася з Лаврською школою. У результаті було створено Києво-Братську колегію. Київський митрополитПетро Могила побудував в ній систему освіти за зразком єзуїтських навчальних закладів. Велика увага в колегії приділялася вивченню мов, зокрема польської талатини. Станових обмежень для отримання освіти не було. Згодом колегія іменувалася Києво-Могилянською на честь свого благодійника та опікуна.

Згідно з Гадяцьким трактатом 1658 року між Річчю Посполитою і Гетьманщиною колегії надавався статус академії і вона отримувала рівні права з Ягеллонським університетом. Після входження українських земель у склад Московського царства статус академії був підтверджений у грамотах російських царів Івана V 1694 року та Петра I 1701 року^[5]. За час існування Києво-Могилянської академії, з її стін вийшло багато відомих випускників. До вихованців належали гетьмани Іван Мазепа, Пилип Орлик, Павло Полуботок, Іван Скоропадський та Іван Самойлович, а також багато хто з козацької старшини. Тут навчалися архітектор Іван Григорович-Барський, композитори Артемій Ведель та Максим Березовський, філософ Григорій Сковорода та науковець Михайло Ломоносов. Авторитет та якість освіти в академії також приводили сюди іноземних студентів: росіян і білорусів, волохів, молдаван, сербів, боснійців, чорногорців, болгар, греків та італійців. Вихованці академії часто продовжували освіту в університетах Європи, оскільки, згідно з європейською традицією, викладання проводилось латиною^[6].

Незважаючи на намагання випускників перетворити академію на сучасний університет, за розпорядженням уряду, указом Синоду від 14 серпня 1817 року Академію було закрито^[7]. Натомість 1819 року в приміщеннях Києво-Могилянської академії була створена Київська духовна академія.