Висновок

Духовній культурі властиві певні особливості: вона має історичну обумовленість, фіксує національні особливості, включає в себе загальнолюдські цінності. Все це є характерним для усіх феноменів духовної культури, в т. ч. для релігії, яка також створюється людством і служить людству.

Отже, релігія є складним духовним утворенням. Зазначимо, що до недавнього часу наша література надавала їй вкрай спрощену оцінку. Релігія визначалась як система "невіглаських" уявлень про світ і людину.

Як особлива система духовної діяльності людей, релігія має власну специфічну структуру, В ній можна виділити такі основні елементи, як релігійна свідомість, релігійні почуття, релігійний культ, релігійні організації.

Релігійна свідомість включає два взаємопов'язаних і водночас відносно самостійних рівні: релігійні психологію та ідеологію.

Релігійна психологія -- це сукупність властивих масі віруючих уявлень, почуттів, настроїв, звичок, традицій, пов'язаних із певною системою релігійних ідей.

Релігійна ідеологія -- це більш чи менш струнка система ідей, розробкою та пропагандою яких займаються релігійні організації, професійні богослови та служителі культу.

В історичному аспекті релігійні психологія та ідеологія стають сходинками розвитку релігії.

Релігійна ідеологія в сучасних релігіях включає в себе теологію, або богослов'я, богословські концепції економіки, політики, права, мистецтва, релігійну філософію тощо. Найважливішою частиною релігійної ідеології є теологія. Вона формулює докази ідеї Бога, дає систематизований виклад релігійних поглядів на світ, людину в світі, на сенс її буття.

Джерелом ідеології кожної релігії є її святе писання (Тригатака -- у буддистів, Біблія -- у християн, Коран -- у мусульман та ін.).

Світові релігії

   Світові релігії - це релігії, звернені до всіх людей і мають широке розповсюдження (у планетарному масштабі). Цей тип релігій складають буддизм, християнство, іслам.    Слід звернути увагу на некоректність деяких дослідників, які стверджують, що в часі ці релігії виникають після національних, тоді як насправді деякі з них набагато старіші за національні (наприклад, буддизм).    Попри всю різницю та розбіжності між світовими релігіями можна виділити такі спільні характерні для них риси:    1. Зверненість до всіх людей, незалежно від етнічного, соціального і т.ін. походження;    2. Соціальна й етнічна гнучкість, адаптивність, тобто здатність пристосовуватись до  різних соціально-політичних та національних особливостей, що підтверджує багатовікова історія цих релігій в тій чи іншій країні;    3. Прозелетизм, бажання залучити до своєї віри якомога більше число послідовників;    4. Масштабність, широта розповсюдження;    5. Визнання рівності людей перед Богом:    - в буддизмі - у стражданні,    - в християнстві - у гріху,    - в ісламі - в покірності.    Буддизм - є самою стародавньою релігією із світових, він виник в 6 ст. до н.е. на території сучасної Індії. У перекладі на нашу мову буддизм означає “просвітлення”, а будда - “досягнувший просвітлення”.    У цій релігії немає поняття бога-творця, спасителя і т.д. Багато хто вважає буддизм мало не “атеїстичною” релігією і для такої точки зору є підстави. Під “богом” буддисти розуміють якийсь абсолют, універсальне першоджерело, абстракцію. При цьому небо і земля, згідно з буддизмом, населені багаточисельними богами з пантеону Вед, брахманізму та ін. Будда - це не бог, а тільки діставший просвітлення індивід, який вказує іншим шлях до самоудосконалення. З цього можна констатувати, що буддизм - політеістична релігія. Головна священна книга буддистів - Трипітака (Три корзини).    Засновником буддизму вважається реальна історична особа - Сідхартха Гаутама, який належав до правлячої династії невеликого князівства Шакья, розташованого на півночі Індії. Згідно з легендою, зіткнувшись з суворою реальністю буття вже в досить зрілому віці, він змінює спосіб життя, стає пустельником, переживає просвітлення і починає проповідувати.    Звичайно, тут треба враховувати, що утвердженню і розповсюдженню буддизму сприяли соціально-економічні й політичні причини, а також особливості духовного життя тодішньої Індії.    Формуючи своє вчення, Будда використовує принцип перевтілення (сансари), переселення душі (реінкарнації), ідеї воздаяння (карма), праведного шляху (дхарми).    Згідно з буддизмом, світ у всіх його проявах - це різні комбінації нематеріальних утворень - дхарм. Характер їх сполучень зумовлює буття всього сущого (людей, тварин, рослин, неорганічної природи).Після розпаду відповідного сполучення настає смерть, але дхарми не зникають безслідно, а утворюють нові комбінації. Ця комбінація утворюється відповідно до законів карми - воздаяння, залежно від поведінки в попередньому житті. Ця нескінченна послідовність перевтілень повинна мати на меті досягнення нірвани, тобто стану благодаті, спокою, злиття з Буддою - така мета людських прагнень.    Згідно з буддизмом, у всіх людей рівні можливості стати на шлях просвітління. Соціальні, етнічні відмінності не мають значення, головне - моральне самоудосконалення індивіда, тобто акцент змішується на індивідуальне релігійне життя, виконання кожним визначених моральних норм, що тільки й дає можливість заслужити добру карму й гідне перевтілення у майбутньому житті.    У деяких буддистських першоджерелах дається досить детальна картина світоустрою, згідно з якою світ схожий на піраміду з декількох ступенів, рівнів. На найнижчому знаходяться пекло й відповідні жахливі істоти, а на вищих рівнях живуть міфічні істоти й боги. Люди, за цією схемою, як істоти, котрі суміщують пекельно-тілесне й божественно-духовне начало, займають середній рівень. При цьому, вмираючи на одному рівні, істота може відродитися як на більш низькому, так і високому. Цікавим видається й опис землі як циліндрічного диска в пустому просторі та інші картини, описи уявних конструкцій світоустрою.    Центральне місце у віровченні буддизму займає вчення про життя, що включає чотири основних положення, котрі іноді називають “4 істини Будди”:    1. Суттю життя є страждання.    2. Причина страждань - жага до життя (бажання й прихильності).    3. Щоб позбутися  страждань, треба придушити жагу до життя (з коренем вирвати бажання й різні прихильності).    4.   Для цього необхідно вести доброчинне життя за законом так званого восьмирічного шляху, що включає вісім принципових позицій:    1) вірні погляди (віра в Будду);    2) вірні устремління (рішучість, готовність до подвигу);    3) вірна мова, висловлювання;    4) вірна поведінка (відмова від зла);    5) вірний спосіб життя (мирний, чистий, чесний);    6) вірні зусилля (самодисципліна, обачливість);    7) вірна увага, активна пильність свідомості, уважність;    8) вірна зосередженість (роздуми), медитація й самоспоглядання.    Моральні заповіти буддизму (панчашила) мають характер заборон:    - не вбивати нічого живого;    - утримуватись від крадіжок;    - утримуватись від розпусти (прелюбодійство);    - утримуватись від брехні;    - утримуватись від збуджуючих напоїв.    Задля необхідності залучення якомога більшого числа послідовників у буддизмі відпрацьована концепція вузького й широкого шляху спасіння. Вузький шлях спасіння (хінаяна) визначає аскетичний спосіб життя (по суті, монаший), широкий шлях спасіння (махаяна) передбачає виконання принципів панчашила й не вимагає відмови від світського життя.    Буддистський культ передбачає різноманітні дії (насамперед, медитації як індивідуальні, так і колективні, молитва тощо) й використання різноманітних предметів (статуї Будди, богів тощо),  реліквій, що зумовлюється особливостями того чи іншого напрямку в буддизмі. Основними напрямками є: дзен-буддизм, ламаїзм, що має не тільки відмінності у віровченні й культі, але й своєрідну організаційну будову, ієрархію багаточисельних священнослужителів на чолі з далай-ламою тощо.    У нашій країні буддизм не має широкого розповсюдження. Найбільш популярний буддизм у країнах південної, південно-східної Азії і Далекого Сходу ( Індія, Таіланд, Кампучія, Вўєтнам, Китай, Японія, Монголія та ін.).

7. ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА СЕРЕДНЬОВІЧНОЇ ФІЛОСОФІЇ.

1. на відміну від античності, де істину треба було відшукати, серед філ вважає, ща істина вже відкрита у Біблії та сама намагається заволодіти людиною. Людина вже народжується у істині і повинна лише її осягнути. Істина є Бог. Тобто людина вбудована до вищої реальності і повинна лише причаститись до неї. Філософія як служниця богословя повинна відшукати вірні шляхи для здійснення причастя.

2. підґрунтям був монотеїзм (Бог єдиний, унікальний, трансцендентний), провіденціалізм (людина перебуває у безпеці, лиш слідуючи наказам Божим), креаціонізм (Бог створив світ з нічого за допомогою слова), традиціоналізм, антропоцентризм (людина є господарем Всесвіту, оскільки створена Богом). В умовах заданості істини головні методи – герменевтичний та діалектичний.

3. істинним автором світу та слова про нього був Бог, авторитетами – батьки церкви, людина виступає як коментатор. Розробка понять етики та моралі. Самопізнання сприймалось як богопізнання, а сповідь перетворилась з процедури причастя на філософську процедуру, пізнавальні акти, судження були насичені мораллю, а механізми пізнання перетв на механізми спасіння. Людини створена за образом та подобієм божим, а отже, може причаститись до нього, внаслідок цього вперше розглядалась як особистість, діяльність якої ґрунтується на свободі волі.

4. філософія залишалась відокремленою, чужою для суп-ва, оск відсутня вільна особа і відсутні розвинуті товарно-грошові відносини. Являла собою синтез 2 традицій – християнського вчення і античної філософії.

Початковий етап – патрістика. Термін для позначення вчень християнських авторів кінці 1- поч. 9 ст. домінування релігійної компоненти над філософсько-рефлексивною. Відмова від відкритого філософського пошуку, оскільки істина вже відкрита у т.зв.откровенні. Св..Августин – Бог – творець усіх ідей і понять. Віра в Бога – вихідний момент пізнання. Церква – єдина, безгрішна, остання інстанція будь-якої істини. Перешкодою на шляху до Бога є вільна воля людини, яка підштовхує нас на гріхи. Жити по богу означає нехтувати усіма спокусами земного життя. Захищає рабство та приватну власність багатіїв. Ідея лицемірного аскетизму, зневаги до плоті, до матерії. Гріховному та тимчасовому земному життю протиставляє блаженне потойбічне існування. Теорія часу. Бог завжди перебуває у вічності, не має ніякого відношення до часу. 3 види часу: сучасне минулих предметів (пам'ять, спогади), сучасне сучасних предметів (погляд), сучасне майбутніх предметів (надія, сподівання). Час – суб'єктивне явище, оск існує лише в розумі людини, яка очікує, споглядає, згадує.

Схоластика – логічна трансформація патристики, яка полягала у науковому обґрунтуванні церковних догматів. Підґрунтям була теза, що Бог створив землю через слова, звідси – аналіз слів і речень. Рання схоластика – 9-12 ст, Абеляр, Кентерберійський. Віра первинна як джерело відрядних тез, що повинні підлягати розумовій обробці. Соціокультурне підґрунтя монастирі та монастирські школи.

Висока схоластика – 13-14 ст. в університетах та орденах. Аквінський, Скотт.

Пізня - 14-15 ст. домінує думка, що слід відмовитись від метафізичного споглядання та звернутись до емпірики. Бекон. Універсалії розглядаються з 3 позицій:

1. реалізм – універсалії існують реально як сутності будь-якого буття та відокремлені від нашої думки та всієї природи.

2. номіналізм – справжнє існування притаманне лише речам, універсалії помислити неможливо.

3. концептуалізм – універсалії окремо від речей не існують, не є простою назвою, мають власну ціну та виражають істотні ознаки, думки речі.

9. ГОЛОВНА ПРОБЛЕМАТИКА ФІЛОСОФІЇ НОВОГО ЧАСУ

Філософія Нового часу орієнтується на наукове знання, поняття та методи класичної механіки, набуває механістичного характеру. Цікавиться гносеологічною проблематикою – шляхами та методами адекватного пізнання дійсності. Антропологічна та соціально-політична проблематика. Людина розгляд як природній, досконалий механізм. На противагу середньовічній ідеї самовідречення у вжиток входить ідея егоїстичної природи людини, усі дії спричинені власним інтересом. Мораль утилітаризму – орієнтація не на служіння Богу, а на досягнення власної користі. Право на самовизначення. Доля людини у її власних руках. Усі вчинки людини однозначно зумовлені і абсолютно необхідні. У світі немає місця випадковості.

1. ЕМПІРИЗМ. Основа пізнання – чуттєвий досвід.

Бекон. Основний зміст наукове пізнання отримує з чуттєвого досвіду, в знаннях немає нічого, чого б раніше не було в чуттєвому досвіді предмета. Метою пізнання є збагачення життя справжніми відкриттями і влада людини над природою, яка є обєктом пізнання. Як бджола переробляє нектар у дорогоцінну речовину, так і справжній науковець перетворює емпіричні факти за допомогою раціональних методів у наукову істину. Слід очистити науку від привидів. Ідоли печери, ринку, театру, розуму. Метод індукції + фальсифікації та верифікації. Бекон – фундатор експериментальних методів пізнання.

Локк – засновник сенсуалізму. Світ – результат творчості почуттів. Досліджував пізнавальні здібності та здатності людини.

2. РАЦІОНАЛІЗМ. Основним засобом адекватного пізнання дійсності є розум.

Декарт. За доп відчуттів отримуємо знання випадкові і вирогідні, а за допомогою розуму – достовірні і необхідні. Дедуктивний метод «Новий органон». Нічого не брати на віру. Починати з простого і очевидного. Шляхом дедукції виводити з простих положень складні умовиводи. В ланцюгу умовиводів не втрачати жодної з ланок. Природжені ідеї – загальні поняття, від яких відштовхується дедукція. Започаткував переворот у європейському середньовічному світогляді, вважаючи єдин безумовним акт індивідуальної самосвідомості. Дуаліст. Дві субстанції – матеріальна і духовна, їх атрибути – протяжність і мислення.

Спіноза – моністичний принцип онтології. Продовжує ідею Бруно, за якою існує 1 субстанція – Бог, але він не надприродна особистість ,а сутність природи, природа є причиною самої себе та всього іншого, а усе інше – модифіковані прояви її.

Лейбніц – в основі всього – безліч монад – своєрідна одиниця світо устрою, дещо просте, неподільне, однак духовне, при цьому самодостатнє і відносно автономне. Усе суще – рез-т взаємодії цих автономних монад.

3. ФІЛОСОФІЯ ПРОСВІТНИЦТВА. Локк, Монтескє, Волтер, Кант, Лессінг.

Раціоналізм. Історичний оптимізм – віра у можливість створення досконалого суспільства. Свобода, рівність, братерство як ідеали. Теорія природного права. Теорія суспільного договору – нова теорія держави. Фаталізм. Деїзм. Атеїзм. Боротьба з невіглаством.

4. СУБЄКТИВНИЙ ІДЕАЛІЗМ.

Берклі. Об'єкти повністю тотожні нашим відчуттям. Відчуття – феномен свідомості, субєктивний не лише за формою, але і за змістом. Поняття матерії – пусте, неіснуюче. Людина має справу лише з власними відчуттями. Запречує поняття простору, часу, причинності і взагалі об'єктивну реальність. Існують лише душі, створені Богом, ідеї, Бог. Усі речі, що начебто існують – лише комбінації відчуттів. Навіть якщо люди не відчувають речі, вони існують у свідомості творця.

Юм. Агностик і критик релігійної віри. Заперчує не тільки матеріальну, але і духовну субстанції. Дійсність – потік наших відчуттів, але що породжує їх – невідомо. Заперечує об'єктивну природу причинних зв'язків. Скептик, адже не визнавав більшість категорій.

10. ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА НІМЕЦЬКОЇ КЛАСИЧНОЇ ФІЛОСОФІЇ.

Філософія носила дуже абстрактний характер, була дуже суперечливою, зосереджена на питаннях суп розвитку, свободи, єдності, християнської проблематики. Кант, Фіхте, Шеллінг, Гегель, Фейєрбах.

Кант – засновник німецької філософії. Протистоїть емпіризму і раціоналізму – пізнання вважає основою чуттєвого і раціонального пізнання. Річ діє на органи чуття, виникає предмет сприйняття, який носить суб'єктивний характер, завдяки мисленню почуття підводяться під те чи інше поняття, узагальнюються. Поділяє дійсність на чуттєво-пізнавальний світ речей для нас (феномен, явище) і мислимий світ речей самих по собі (ноумен – сутність). Сутність явищ завжди буде за межами нашого знання, знати абсолютно все неможливо, тому поведінка людини має бути максимально виваженою. Критерію істинності знання не існує. За формою критерієм є несуперечливі судження.

Автор теорії моральної поведінки. В основі моральних вчинків лежать імперативи – гіпотетичні та категоричні. Останні лежать в основі дійсно моральної поведінки. Кордний індивід – самоціль свого існування. Наблизитись до ідеалу можна, лише безумовно слідуючи своєму обов'язку.

Гегель. Основу всього сущого вбачає в творчій силі світового розуму (духу), якому притаманне прагнення до самопізнання, яке він реалізує, втілюючи себе в культурі, логіці, наших вчинках тощо.

1. ЛОГІКА.

Вчення про буття. Про розвиток світового духу, який реалізує себе через систему категорій (буття, небуття, становлення, наявне буття, кількість, якість, міра).

Вчення про сутність. Аналіз сутності, явища, причини, наслідку, можливості, дійсності, необхідності, змісту, форми.

Вчення про поняття. Що таке істина, закони формальної логіки.

2. ФІЛОСОФІЯ ПРИРОДИ. Природу розглядає як форму інобуття світового духу.. це скамянілий дух, який створює умови для появи і існування людини. Природа розвитку не знає, що протистоїть діалектичному методу. Висунув ідею системи хімічних елементів, ідею зв'язку простору і часу.

3. ФІЛОСОФІЯ ДУХУ.

Вчення про суб'єктивний дух. Антропологія вивчає боротьбу особистого духу з тілом. Феноменологія – боротьбу суб'єктивного духу зі світом речей – природою. Закладає підвалини категорій опредметнення та відчуження. Психологія досліджує почуття, волю, щастя. Людина має незавершену сутність, постійно змінюється.

Вчення про об'єктивний дух. Аналіз історії людства як форми прояву світового розуму. Об'єктивний дух охоплює усю сферу суп життя і проявляється через людські вчинки, стосунки, історичний процес в цілому. Індивід розглядається не як самоціль, а як засіб реалізації світового духу і досягнення цілей держави.

Вчення про абсолютний дух. Мистецтво – найбільш примітивна форма усвідомлення абс духу. Гнайбільш досконалою формою самоусвідомлення є філософія.

12. ОСНОВНІ ПОЛОЖЕННЯ ТА НАПРЯМКИ НЕКЛАСИЧНОЇ ФІЛОСОФІЇ

Осн риси: ірраціоналізм, соц песимізм, поширення містичних та релігійних симпатій, антисаєнтизм.

Шопенгауер. В основі сущого лежить ірраціональне начало, світова воля, яка існує поза простором і часом, безцільна і ірраціональна. Світ – результат об'єктивації волі. Світ страшний, бо ірраціональний, ним не керує ні закон, ні провидіння, ні розум. Життя – це страждання., причиною є безглуздість та ірраціональність. Життя людини трагічне і безрадісне. Шляхи спасіння: мистецтво як світ ілюзій та усвідомлення конечності та трагізму людського буття, приборкання власної волі. В основі наших вчинків мають лежати не егоїзм та злоба, а співчуття. Людина має стати пасивною та покірливою долі, взірцем такої настанови є стан нірвани. Людина живе, але життя для неї – ніщо.

Кіркегор. Людське існування абсолютно неповторне та самостійне. Екзистенція – неповторне існув, не може бути осягнуто за доп абстрактних понять. Почуття, переживання, емоції зводять людину з її існуванням, розкривають його найпотаємнішу суть. Істина відкрив перед нами в найкритичніші момент нашого життя, це результат відчаю, а не здивування. Стадії життєвого шляху: естетична (людина під владою почуттів, дон жуан), етична (людина керується моральними вимогами, Сократ), релігійна (приймає рішення серцем, Авраам).критерієм істинності вибору є власна переконаність людини. Готовність людини піти на муки заради свого вибору.

Ніцше. Поза межами нашого буття світ не існує. Світ завдячує своїм існуванням волі індивіда, який прагне, думає, переживає. Воля до влади – основний критерій добра і зла. Добре те, що зміцнює владу. Зміни, що відбуваються у світі, не знають прогресу. У кращому випадку все повертається на круги своя (циклічність). Людина – комаха, що деградує. Раціональне пізнання неспроможне пізнати істину, немає фактів, ї лише їх інтерпретації. Важливо не те, щоб інтерпретації відповідали істині, а щоб вони допомагали вирішувати практичні завдання. Слід відновити аристократичну мораль, коли владу мали кращі – аристократи. Людина має право створити власний імператив.. надлюдина – сильна і смілива, може взяти на себе вирішення тих проблем, які роздавлять пересічну людину. Перспективи людського суспільства: створення союзу європейських народів, захоплення влади соціалістами, посилення влади держави, війни за світове панування, протистояння між Європою та Росією, німці обєднають Європу і створять умови для появи надлюдини. Розвиток масової культури, індустрії відпочинку.

Фрейд. Досліджує духовні механізми, які зумовлюють вчинки людини. 3рівневе тлумачення людини: я, воно, понад-я. якщо перемагає принцип реальності, витиснутий тип особистості, Достоєвський. Якщо принцип задоволення, сублімований тип особистості, Гітлер. Пізнання несвідомого – анамнезіс, застосовував гіпноз, асоціації, жарти, сновидіння, мрії, фантазії, помилкові дії. Найважливіший постулат теорії Фрейда – визначальна роль сексуальних потягів поняття лібідо –це ерос, інстинкт життя. Другий інстинкт – танатос – смерті. Зведення вчинків до природженої сексуальності доповнюється зведенням минулого до майбутнього. Сублімація – перехід сексуальної енергії назад у підсвідоме, відхилення від прямої мети та спрямування на несексуальні (соціальні) цілі.

14. ФІЛОСОФСЬКІ ПОГЛЯДИ СКОВОРОДИ ТА ЮРКЕВИЧА.

Основне спрямування філософії Сковороди – дослідження існування людини. Міркування мають релігійно-філософський характер, вони спираються на християнсько-світоглядні категорії: любов, віру, щастя.

Пізнання людини – це пізнання віри та любові у всій їх повноті. Там, де кінчаються межі розуму, починається віра. «Скрізь любов та віру людина пізнає себе. Запорука здоров'я душі – радість, кураж. Щастя міститься в нас самих, у чистоті серця, в духовній рівновазі, в радості. Щастя суспільства полягає у щасті його членів. Людина має обрати собі заняття, яке приносить їй внутрішнє задоволення і душевний спокій. Сам філософ прагнув самотності, бо щастя – у досягненні глибин власної душі.

Поділ світу на два начала: вічне та тлінне. Перевагу надає нетлінному. Людина прагне зректись тілесного, реалізувати себе в перетворенні духу. Плоть не має істинного значення.

Людина – мікрокосм зі своїми з-нами існування. Є ще макрокосм (Всесвіт) і символічний світ (Біблія). Процес самопізнання триступеневий: пізнання себе як само сущого буття, як суспільної істоти, як буття, створеного за подобою Божою.

Виступав проти феодально-кріпосницьких відносин та буржуазного ладу. Бог є тим початком, що складає першооснову сущого, його внутрішню необхідність, закономірну причину. Бог відповідає з-нам природи, а тому Сковорода заперечує існування чудес, що вступає в суперечність з християнським ученням і ставить філософа в опозицію до церкви.

Юркевич в дусі платонізму намагався знайти нетлінну ідею об'єкта; в цій ідеї мислення і буття тотожні. Істина відкривається не тільки розумом, а і серцем, оскільки пошук істини пов'язаний з релігійними і моральними прагненнями людини. У процесі сходження до істини знання пов'язане з вірою. Без любові не можна пізнати Бога.

Людина починає моральний розвиток з руху серця, вона завжди хоче зігріватись любов'ю, дружбою і взаємною повагою.

Напрями знання: досвідне, розумове, естетичне. Спочатку людина спостерігає, далі міркує, і таким чином пізнає красу і витонченість. Форми пізнання – уявлення, поняття, ідеї.

Серце Юркевич трактує як душевний стан людини, а загальний стан душі вважає неповторним і ідеальним.

18.

36. СОЦІАЛЬНО-ЕТНІЧНІ СПІЛЬНОСТІ ЛЮДЕЙ: ЕТНОС, НАРОД, НАЦІЯ.

Різні соц спільності людства виявляються не тільки на основі соц особливостей: класів. Реліг конфесій трудових колективів, але важливе значення мають і соц-етичні спільноти, починаючи з невеликих племен і завершуючи багатомільйонними народами і націями. Вони живуть на певній території, мають спільну мову, історичну долю, беруть участь у спільному культуро творчому процесі, формув і розвитку певного економ укладу, є носіями своєрідних вірувань, звичаїв та традицій. Сучасне людство склад приблизно з 2000 націй, народностей та племен, більш як 90% з яких входять у багатонаціональні держави, що значною мірою стає причиною виникнення національних конфліктів.

Історичні спільності людей є форма існування людства. Історичні спілості людей – це такі групи людей, які виникли в минулому внаслідок відносної ізоляції і відрізняються від інших груп мовою, особливою культурою та своєрідністю історичного розвитку.

Разом з тим історичні спіль¬ності людей покликані до життя потребою в сталих зв'язках, певних стійких колективах, які здатні на узгоджені дії щодо організації цілісного процесу життєдіяльності суспільства, тобто історичні форми людства є водночас і продуктом, і постійним фактором всесвітньої історії.

Людське суспільство — не лише складна динамічна соціальна система, але ще й жива система. Останнє означає, що люд¬ство — це популяція, яка органічно входить, до біосфери Землі, і крім соціальних в ньому присутні і природні відмінності, які покликані до життя не минулою соціальною історією, а еволю¬цією людського роду як такого. За природними ознаками люд¬ство поділяється на раси та етноси. Етноси на відміну від рас — не суто природний, біологічний феномен, а природно-соціаль¬ний.

В сучасній науковій лі¬тературі використання цього терміна багатозначне. Етнос (від грец. — група, плем'я, народ) як термін використовується і для позначення порівняно невеликих об'єднань людей арха¬їчного характеру і як еквівалент слова «народ». Останні деся¬тиліття значну увагу привернув до себе методологічний підхід Л. М. Гумільова до розуміння етносу. Антропологічне середо¬вище, запевняє вчений,— мозаїчне. В ньому мають місце не тільки раси як суто природні популяції, а й етноси як особливі спільності. Етноси — не раси, але і не соціальні угруповання. «Це форма існування виду Хомо сапієнс і його осіб. Вона від¬різняється як від соціальних утворень, так і від суто біологіч¬них характеристик, якими е раса». З точки зору Л. М. Гумі¬льова, ця спільність людей завжди пов'язана з ландшафтом, який годує адаптованих до нього індивідів, а оскільки ландшафти землі різноманітні, то різноманітні й етноси.

Яка ж причина етногенезу? Чіткої відповіді на це запитан¬ня, як і на запитання щодо походження рас, немає. Л. М. Гумільов пояснює етногенез явищем пассіонарності. Це така не¬поборна, як він вважає, сила, яка врешті-решт задається кос¬мічною енергією, консолідуючи з різних осіб, з різним культур¬ним рівнем та соціальним положенням єдину спільність, етнос. Середня тривалість життя етносу приблизно 1200 років. Для підтвердження концепції Л. М. Гумільова було зібрано великий фактичний матеріал. І хоча з точки зору теоретичних опонен¬тів вона не бездоганна, її сильною стороною є обґрунтування положення про те, що етноси — це біофізичні реальності, зав¬жди оповиті соціальною оболонкою. Своєрідність поєднання біофізичного і соціокультурного компонентів етносу вивчає ком¬плекс наук: етнографія, антропологія, етологія, історія, мово¬знавство тощо. Однак зовсім не випадково підкреслюють філо¬софи, що етнос (народ) поєднує людей головним чином «саме за ознакою їхньої кровної спорідненості і спільного проживан¬ня, які несуть у собі значною мірою печать природної спіль¬ності. Етнос — це система (а не сума) людей, ланка, що з'єднує біосферу та соціосферу, а пассіонарність у цій ланці є основним етногенним фактором.

Якщо раса — це явище біологічне, природне, а етнос за своєю сутністю — явище двобічне, дуальне, тобто явище соціоприродне, то історичні спільності людей (рід, плем'я, народність, на¬ція) — явища соціальні, продукт всесвітньої історії. Історично і за своїм соціальним змістом розвиток племен, родів, народ¬ностей та націй відбиває зовсім інший процес, ніж утворення рас та етносів.

Поняття народність і народ у науковій літера¬турі використовують у кількох значеннях. По-перше, під на¬родністю розуміють історичну спільність людей епохи рабовлас¬ництва і феодалізму, яка прийшла на зміну родоплемінній спільності. По-друге, терміном народність позначають та¬ку ж саму спільність, але вже в епоху буржуазну і в подаль¬шому розвитку, підкреслюючи, що ця спільність на відміну від інших народностей, які асимілювалися або увійшли до складу нової спільності — нації, цієї зміни не зазвала через різні історичні причини або їх одночасну дію (малочисельність лю¬дей, які до них входили, недостатній рівень розвитку економі¬ки, культури тощо).

Поняття народ використовують у кількох значеннях. По-перше, воно позначає населення певної країни і в цьому розумінні включає всі нації та народності, які проживають на території країни і на засадах рівності або пригноблення беруть участь в економічному, політичному, культурному житті. Так, поняття народ України позначає не тільки корінну націю, укра¬їнців, а й представників інших націй та народностей: росіян., бі¬лорусів, євреїв, поляків, кримських татар тощо. По-дру¬ге, поняття народ використовують для позначення різних форм спільності людей, таких як плем'я, народність, нація. Нарешті, цим поняттям позначають також найбільш активну і.впливову в соціально-політичному відношенні частину населення. Ця різ¬номанітність використання понять народність і народ певною мірою відбиває багатоякісність відносин між різними спіль¬ностями людей, а також певною мірою і різне розуміння суті цих спільностей та історії виникнення їх.

Головний стартовий механізм і постійний носій енергії процесу утворення і консолідації націй слід шукати у сфері еконо¬міки, докорінні зміни в якій починаються в буржуазну епоху. Саме в цю епоху починаються у власному розумінні цього слова всесвітня історія та світовий ринок. Руйнуючи перепони фео¬дальної замкненості, економічний чинник зміг проявити себе лише у зв'язку з іншими (як об'єктивними, так і суб'єктивни¬ми) основами процесу утворення та існування націй. Такими основами стали не тільки наявність єдиної території, а й спіль¬на (спочатку у вигляді потенцій, певних передумов і лише по¬тім як нова якісна реальність) мовна та культурна спорідне¬ність, вплив яких на формування своєрідності психічного складу нації важко переоцінити.

У сучасній літературі даються різні визначення нації. За основу беруться ті чи інші ознаки нації. Так, нація визнач як велика кількість людей, які вважають себе спільністю. Вони часто мають 1 чи кілька таких ознак: мову, культуру, релігію, політ та інші інститути, історію та віру в спільність долі. Вони, як правило, займають суміжну територію. Нація – населення певної території, котре має спільні звичаї, походження, мову і історію. Також націю визнач як етносом спільність зі сталою самосвідомістю своєї ідентичності, що склалася, а також територіально-мовною та економічною єдністю.

Таким чином, нація являє собою надзвичайно складний динамічний організм, який перебуває у нескінченому русі та розвитку. Ті чи інші ознаки працюють на певному етапі розвитку нації. На етапі становлення нації важливе значення мають територіально-мовна та економічна єдність, у процесі подальшого розвитку можливі відгалуження нації у вигляді діаспори. У цей період посилюється значення різних складових національної самосвідомості. У розвитку соціально-етнічних спільностей спостерігаються 2 взаємоповязані тенденції. 1. етнічна диференціація, виділення, обособлення певної соц-етн спільності, що відображає її прагнення до утвердження нац незалежності, суверенітету. 2. інтеграція, яка передбачає злом нац перегородок, розширення зв'язків між різними націями, поглиблення економ, культ відносин між народами.

Ці 2 тенденції відображають об'єктивний процес розвитку етносу спільних відносин, вони спрямовані на задоволення багатогранних потреб того чи іншого народу, а також сприяють процесу етносу спільного буття, оскільки ведуть до внутрішнього саморозвитку етносу, самореалізації його потенціалу, взаємозбагачення соц-етнічних спільностей.

40. ГЛОБАЛЬНІ ПРОБЛЕМИ СУЧАСНОСТІ ТА ПЕРСПЕКТИВИ ЇХ РОЗВИТКУ.

У сучасну епоху, порівняно з минулими історичним епохами, непомірно зросла загальнопланетарна єдність людства, яке являє собою принципово нову суперсистему, пов'язану спільною долею і відповідальністю. Тому, незважаючи на великі соціально-культурні, економічні, політичні контрасти різних регіонів, держав і народів, вчені та філософи вважають за доцільне говорити про становлення єдиної цивілізації та необхідність нового планетарного мислення. Особливість сучасного технологічного перевороту, пов'язаного з інформатизацією суспільства, полягає в тому, що він створює принципово нові передумови для універсалізації та глобалізації людської взаємодії.

Однак глобалізація соц, культ, економ та політ процесів поряд з позитивними сторонами породила ряд серйозних проблем, які отримали назву глобальних проблем сучасності – екологічних, політичних, демографічних тощо. Конкретний аналіз кожної з них належить до компетенції таких наук, як соціології, демографії. Філософія концентрує увагу на світоглядних питаннях, розглядає ці проблеми під кутом зору можливостей і перспектив виживання людства. І в цьому аспекті на перший план виходить екологічна проблема, яка полягає у протиріччі між виробничою діяльністю людства та стабільністю середовища його життя. Вже зараз людство створило штучне середовище, яке у 10 разів продуктивніше за природне середовище, поглинає його та наступає на нього. Це у найближчому майбутньому може викликати підвищення температури атмосфери, а згодом – підвищення рівня морів т затоплення значних ділянок суші. В результаті багато мільйонів людей можуть перетворитися на «екологічних біженців». Кожен біологічний вид здатен вижити у межах достатньо вузької екологічної ніші, тобто сукупності різних умов та факторів навколишнього середовища. В умовах сучасної техногенної цивілізації можливості пристосування людського організму до умов життя у сучасному навколишньому середовищі близькі до вичерпання.

Глобальні проблеми сучасності і перш за все загострення екологічної проблеми, поставило перед людством задачу пошуку нових шляхів розвитку, перебудови відносин з навколишнім середовищем. Цими проблемами займаються як на національному рівні, так і в рамках міжнародних дослідницьких центрів. У розв'язанні цих проблем необхідна якась загальна ідея, філософія боротьби з кризою. Філософи ставлять питанні про необхідність зміни шляху розвитку цивілізації, зміни соціальних і моральних установок особистості і суспільства. Духовно-моральною основою появи глобальних проблем, відповідно до цього підходу, є широке розповсюдження ідеології споживацтва. Сучасна людина у зростаючому ступені потрапляє в залежність від різноманітності речей, задоволення певної потреби одразу породжує нову потребу, людина потрапляє у нескінченне коло, це дуже шкодить духовному розвитку особистості та призводить до розвитку конформізму.

Вихід з цієї ситуації уявляється як самообмеження споживацтва та прийняття ідеології «нового аскетизму». У релігійній філософії основою такої ідеології слугує переорієнтація людей з мирських цінностей на цінності духовні, домінуюче положення у яких займає ідея необхідності возз'єднання з Богом. Зміна людини передбачає зміну соц установок особистості та суспільства, переорієнтацію людства з ідеології поступального зростання виробництва і споживання матеріальних цінностей на духовне самовдосконалення.

Рішення глобальних проблем – загальна справа всього людства, яке має виробити ефективні форми співробітництва, які б дозволяли усім країнам діяти разом, незважаючи на різні соц-політ, етнічні, реліг та інші світоглядні орієнтації, а для цього вони повинні спиратися на певні базисні ціннісні орієнтації, якими можуть стати цінності гуманізму. Філософи підкреслюють, що реалізація принципів гуманізму означає вияв загальнолюдського початку. Відповідно до цього підходу гуманізм визначається як система ідей та цінностей, що стверджують універсальну значимість людського буття в цілому та окремої особистості зокрема. Загальнолюдське розглядається як дещо значиме не для якогось обмеженого кола людей, а для всієї держави. Сучасна епоха не лише висвітлила важливу роль загальнолюдських цінностей, але і показала їх протиріччя і динаміку, а саме протиріччя між ними та конкретними історичними явищами в системі цих цінностей.

Так, навіть найвищі цілі заради добра, блага можуть обернутись злом для багатьох людей та всього суп-ва. У релігійній інтерпретації загальнолюдські цінності осмислюються як цінності, що мають божественну природу. Це очищує їх від внутрішніх протиріч, хоча у певній мірі акцентує увагу на існуванні протиріч між ними та земною реальністю.

Наприкінці 19 ст почав формуватись новий погляд на шляхи розвитку сучасної цивілізації, що виходить за межі планетарного мислення та закликає поглянути на долю людства з позицій космічного виміру людського буття. Центральна ідея цього космоцентричного підходу – це єдність людини з космосом, космічна природа людини ат космічний масштаб її діяльності. Філософія «загальної справи» орієнтована не лише на перемогу людського духу на землі, але і в руслі античної традиції – на перетворення Христа у космос. Загальна справа – це перш за все регуляція природи, управління її силами. Розпад мироздання на природу та людину як 2 протиборчі фактори має бути змінений на принцип єдності людини та природи. Людина має бути не рабом чи господарем природи, а її розумом і волею. Задача людини вносити у світ лад, гармонію, в результаті чого еволюція природи підніметься зі ступеня стихійності на якісно новий рівень свідомого розумно-морального руху.

Хоча запропонований шлях рішення глобальних проблем здається досить фантастичним та утопічним, однак загальний пафос філософії загальної справи, прагнення відновити порушене мирське мироздання, відновити гармонію між людиною та природою є корисним та вимагає осмислення.