Індивід – Особа – Індивідуальність

Індивід – це окрема людина, зазначення, перш за все її біологічних рис.

Особа – це індивід із соціально обумовленими й індивідуально вираженими якостями. Під особою розуміють соціальну значущість індивіда, його соціально – етичний і психологічний вираз.

Індивідуальність характеризує самобутність, неповторність індивіда, оригінальність індивіда, особливо його духовності. Духовність особистості являє собою сплав, синтез Істини, Добра і Краси, при цьому ведучу роль грає Добро.

Поняття "Людина" має декілька аспектів:

Людина – частина природи (живе у природному середовищі, природно продовжує свій рід);

Людина – діяльна істота. Своєю діяльністю вона перетворює світ відповідно до своїх потреб;

Людина – предметна істота. Вона створює предметний світ. У предметах, що є результатом її діяльності, втілює свій розум, почуття, волю;

Людина – мисляча істота. Вона свідомо ставиться до свого буття. Свідомість, мова, писемність – виключно людські ознаки, які спонукають людину до розвитку, до створення власного світу;

Людина – суспільна істота. Вона входить у предметний світ разом з іншими подібними собі істотами

Людина – природно-соціальна істота; якісно особливий ступінь живих організмів на Землі, здатних до свідомої саморегуляції, суб’єкт суспільно-історичної діяльності й культури.

Індивід – позначення окремого буття, живої істоти, окремої людини, на відміну від колективу, соціальної групи, суспільства в цілому.

Особистість – аспект внутрішнього світу людини із соціально обумовленими й індивідуально вираженими якостями.

Індивідуальність – неповторна єдність природних та соціальних рис людини (відрізняється від інших інтелектом, характером, темпераментом, здібностями тощо).

Історична особистість – людина, що залишила певний слід в історії народу. Діяльність історичної особистості може мати як позитивні, так і негативні наслідки.

Видатна особистість – людина, що своїми вчинками, творчістю здобула історично позитивну суспільну оцінку.

Передумови становлення людини й суспільства

1. Прямоходіння, яке вивільнило передні кінцівки;

2. Унікальний мозок, здатний до творчої діяльності;

3. Унікальна структура гортані сприяла розвитку мови;

4. Стадний спосіб життя;

5. Наявність інстинктивної праці (використання природних предметів для життєзабезпечення);

6. Тривала залежність дітей від батьків, а отже, тривалий період навчання і соціалізації;

Система соціалізації людини

Соціалізація – процес засвоєння людським індивідом певної системи знань, норм і цінностей, що дозволяють йому діяти й розвиватися як повноправному члену суспільства.

Мета соціалізації людини

підготовка людини до життя у суспільстві; розвиток суспільно-ціннісних якостей особистості; нейтралізація осудних у суспільстві якостей; навчання комунікації; виховання працелюбності.

Основні сфери соціалізації людини

“Я” і “Я” – внутрішній діалог, умова формування самосвідомості; “Я” і “Ти” – основні моральні почуття (любов, дружба, ненависть тощо); “Я” і “Ми” – групові, кланові, кастові, національні, класові, державницькі почуття, звичаї, традиції, переконання; “Я” і “Вони” – міжособові, міжгрупові, суспільні суперечності та спричинені ними почуття, настрої, ідеї, вчинки; “Я” і “Суспільство” – відношення до світу створених речей, ідей, відносин; “Я” і “Природа” – екологічна свідомість і ставлення до навколишнього середовища; “Я” і “Універсум” – світогляд, релігійні та філософські ідеї про сенс життя і смерті.

3. Проблема життя і смерті в духовному досвіді людства

Філософська антропологія не може обминути питання про зміст і мету життя. Різні філософські вчення відповідають на нього по різному. Представники матеріалізму звертаються до розгляду об'єктивної реальності і реальної життєдіяльності людей. Представники ідеалістичних напрямків спрямовують свій зір до бога, розуму, духу, ідеї. Але не зважаючи на різноманітність поглядів, до сьогодні це питання залишається відкритим і відсутні підстави для його вирішення в найближчий час.

Характер релігійного світогляду неодмінно підштовхує нас до думки: про яке життя ми повинні міркувати і піклуватися в першу чергу - про вічне, чи ту мить буття, яка спалахує щомиті і відходить в небуття, маючи назву земного життя. Якщо це так, то велику мудрість виказав Сократ, що вбачав сенс земного життя у підготовці до вічного потойбічного існування. Теоцентризм знецінює і навіть визнає гріховними природні радощі земного існування. Якщо тіло це темниця душі, то чи слід турбуватися про неї і, тим паче, любити її? Аскетизм, пригнічення плоті – ось вища доброчинність людського існування, стверджували і стверджують сьогодні церковники.

Епоха Відродження заперечила геоцентризм, замінивши його антропоцентризмом.. Були реабілітовані земні людські радощі і почуттєві пристрасті. Змістом життя людини оголошується не гіпотетичне блаженство після смерті, а можливість досягнення щастя і життєвих насолод у житті земному. Оголошувалося, що це можливо завдяки пізнанню людського світу, її доцільній і наполегливій діяльності. Так гуманістичний світогляд вперто пробивав собі дорогу, секуляризуючи філософію сенсу людського життя.

Гуманізм епохи Відродження, разом з тим, привів до формування індивідуалізму. Індивідуаліст бачить мету свого життя в собі самому, а його зміст – в отриманні життєвих насолод. Аморальних задоволень, за його переконанням, не існує, а інтереси інших людей для нього байдужі. Таким чином, індивідуаліст стає антисоціальною істотою, небезпечною для інших людей. Егоцентризм веде до анархізму і нігілізму, до бунту проти всякого суспільного порядку.

Людина є єдиним створінням у світі, яке усвідомлює свою кінечність (смертність), тому її життя для неї самої виступає як проблема. Для людини як істоти, що воліє мислити, творити, думка про скінченність власного існування є нестерпною, якщо не знайдений духовний зміст цього існування. Проблема сенсу життя виникає як потреба певного виправдання власної присутності у світі, своєї долі та призначення. Саме завдяки такому виправданню стає можливим подолання скінченності індивідуального буття. Таємниця людського існування полягає в тому, щоб не тільки жити, а в тому, як і для чого (чи для кого) жити. За словами Е.Фрома, в самих основах людського існування укорінена потреба в об’єкті для служіння.

Подібно до всіх світоглядних питань, питання про сенс життя є вічною проблемою: вона знову і знову ставиться людиною протягом історії, отримує нові грані в духовному досвіді людства. Вона не може мати остаточного, наперед заданого вирішення для індивіда, не може бути прийнятою як "готове” знання, або рецепт життя, бо потребує особистого усвідомлення і вибору.

Можна досить умовно і схематично окреслити певні варіанти вирішення проблеми сенсу життя в історії людської культури. . З античних часів відома позиція філософа Епікура, так звана гедоністична (грецькою – ”насолода”, “задоволення”) позиція, яку можна розуміти як “життя заради життя”. Жити потрібно так, вважав філософ, щоб насолоджуватися самим життям, отримувати задоволення від життєвих благ і не думати про час смерті. Цінність епікурійської позиції в тому, що вона застерігає нас від ситуації, при якій пошук сенсу життя усуває на другий етап саме життя. Життя є емоційністю, таємничим дарунком людині і треба ставитись з вдячністю і любов?ю до цього дарунку. Людині дана рідкісна можливість переживати неповторність власного існування зі всією гамою забарвлень його проявів – від радощів, злетів і перемог до падінь, тягарів і страждань. Разом з тим, саме епікурійство в своєму ставленні до життя виражало таку позицію: якщо воно позбавлено відповідальності за дарунок життя, то вироджується в егоїстичну позицію “життя заради себе” і веде до втрати людського відчуття повноцінності життя.

Інший шлях в здобутті сенсу життя можна назвати “життям заради інших людей”, коли гарантією осмислення життя для людини постають інтереси родини, нації, суспільства, прийдешніх поколінь. Для людини, як суспільної істоти, небайдуже, що вона залишає після себе. Недаремно прожити життя – це і продовжитися в своїх нащадках, і передати їм результати своєї матеріальної і духовної діяльності. Але на цьому шляху існує небезпека опинитися в ситуації, коли саме твоє неповторне життя перетворюється лише в засіб для чогось іншого. Таким “іншим” може виявитися і певна “ідея”, чи ідеал, реалізація якого потребує від людини посвятити їй своє життя (це може бути ідея комунізму, “світлого майбутнього” тощо). Якщо така позиція не пов’язана з духовною еволюцією людської особистості, людина стає на шлях фанатизму (історія знає безліч варіантів і класового, і національного, і релігійного фанатизму).

Самоцінність індивідуального “Я” не може розчинитися повністю в інших цінностях. Призначення та сенс життя індивіда в першу чергу самому здійснитися як Людина, або – мовою релігії – “піднятися до Бога, стати образом та подобою Божою”. Як писав французький філософ Г.Марсель, “піднятися до Бога – це означає ввійти в самих себе, більш того, в глибину самих себе – і себе ж перевершити”. Іншими словами, в своєму житті людина повинна стати єдністю універсально-людського і неповторно-індивідуального, в розвиток свого “Я” включити весь світ – і природний, і суспільний. Таке можливе лише через живий діалог, через творче спілкування з природою, суспільством (і “ближніми” і “дальніми”), з культурою людства. Це є саме те, що має назву духовної еволюції, саморозвитку людської особистості в процесі співтворчості зі світом. Конкретні шляхи духовної еволюції особистості – справа її власного вибору, особистого ризику віри і долі.

Поряд з безмірним звеличенням власного “Я” и його завищеної самооцінки, в філософії здавна існує протилежна тенденція заперечення гідного статусу та цінності людини і необхідності її існування. Цей мотив підхопили деякі представники екзистенціалізму. На їх погляд людина від життя отримує огиду і жах, оскільки життя є процес безглуздий й абсурдний. Лише буття, що спрямоване до смерті і вбачає в ній прояв вищої свободи, дає існуванню смисл і приводить екзистенцію до гідного завершення.

Історичні типи реалізації сенсу життя

Гедонізм – напрям в етиці, згідно з яким прагнення до насолоди тлумачиться як природна властивість людини; Аскетизм – спосіб життя, що передбачає обмеження життєвих потреб, відмову від чуттєвих насолод. Сенсом життя вважається звеличування духовного начала на противагу матеріальним цінностям; Теїзм – світогляд, в основі якого лежить розуміння Бога як особи, що створила світ і втручається в його події. Життя має сенс через віру в Бога і дає надію на безсмертя; Екзистенціалізм – один із найвпливовіших напрямів світової філософії ХХ ст., за основу якого беруть тезу про абсурдність людського сенсу життя (А. Камю); Гуманізм – система світоглядних орієнтацій, центром яких є людина, її високе призначення та право на вільний вибір стратегічної мети свого життя.

Так, у чому ж сенс людського життя? У цьому питанні є об'єктивна і суб'єктивна сторона.

Суб'єктивна сторона	Oб'єктивна сторона
Суб'єктивна сторона питання про сенс життя не має однозначної відповіді. Це питання повинне адекватно усвідомлюватися і зважуватися кожною людиною особисто, шляхом вільного морального вибору. Вести мову про смисл життя можна тільки тоді, коли поважаєш, цінуєш не тільки своє, але й чуже існування.	Кожна людина – мала часточка роду людського, ланка, що з'єднує його минуле і майбутнє. Це об'єктивна сторона, що висуває свої умови індивіду: його життя має відповідати певним загальним вимогам, виконання яких сприяє нормальному розвитку людства.
Смисл життя полягає у всебічному розвитку сутнісних сил людини, їх реалізації на благо інших людей, водночас задовольняючи власні потреби і знаходячи в цьому відповідне задоволення, радість та щастя.

Кожна людина має розвивати свої здібності, розгортати свої духовні сили і робити свій особистий внесок в історію. Людина реалізується через суспільство в різних виявах і різних рівнях. Але вона і є тому людиною, що здобуваючи щось своє, робить це завдяки іншим людям і тому повинна діяти і заради них. Філософія сприяє критичному осмисленню людського буття, допомагає відшукати його смисл і укріпити волю до життя.