7. Стихійна діалектика (Геракліт)

Геракліт з Ефеса зробив якісно но­вий крок у філософії. Його називають засновником першої фо­рми філософської діалектики. Він вважав, що світ перебуває в постійному розвитку й стані самознищення.

Єдиним, матеріальним першоелементом світу Геракліт вважав вогонь, який лежить в основі всіх речей; сама природа є вічно живим вогнем, котрий ніколи не згасає. Стихійна діалектика у Геракліта виявляється в його вченні про рух, зміни, перетворення речей, протилежності та їхню боротьбу.

Всесвіт – плинний, змінний. Він знаходиться у вічному русі, як і всі речі, що нас оточують. Своє уявлення про це Геракліт висловлює в таких судженнях, які стали вже крилатими: “все тече, все змінюється”; “неможливо двічі ввійти в одну і ту ж річку” в один і той же час стосовно одного і того ж суб’єкта, “бо протікає інша вода”.

Світ, у якому живе людина, сприймався Гераклітом як ве­личезний потік (взаємний перехід) протилежних якостей «хо­лодне стає теплим, тепле — холодним, мокре — сухим, а сухе — мокрим». Філософ зробив висновок: будь-який предмет чи явище світу мають свої внутрішні протилежні сторони (жит­тя й смерть, день і ніч тощо). Взаємоперехід протилежних яко­стей визначає розвиток світу. Геракліт вважав, що війна (во­рожість) є виявом боротьби протилежних позицій і «батьком» усіх речей.

За Гераклітом, в основі причинно-наслідкових подій лежить Логос як закон, що визначає процес взаємопереходу протиле­жностей. Пізнання дії цього закону — головний показник муд­рості людини й мета життя філософа.

Три фундаментальних положення, котрі мають виключне значення розкриття сутності діалектики та її розуміння:

1. Це судження про зміну, плинність всіх речей і явищ, їх біжучість, взаємопереходу.

2. Це теза про всезагальність внутрішніх протилежностей, котрі притаманні всім речам і явищам, їх єдність і боротьбу.

3. Це уявлення про матеріальний першоелемент всього існуючого – вогонь.

8.Філософія Сократа

Сократа вважають засновником автономної філософської етики.

У центрі філософії Сократа – людина. Але вона ним розглядається насамперед як моральна істота. Тому філософія Сократа – це етичний антропологізм. Інтересам Сократа були чужі як міфологія, так і метафізика. Основами свого філо­софствування він вважав принцип необхідності пізнання самого себе та загального пізнання на основі принципу «я знаю, що нічо­го не знаю».

Сократ розробив власний метод пошуку істинного знання, який він назвав маєвтикою (мистецтво народження істини). Мета маєвтики — всебічне обговорення будь-якого предмету, визначення( дефініція) поняття. Сократ першим підніс знання до рівня понять. Якщо до нього філософи і користувались поняттями, то робили це стихійно. І тільки Сократ звернув увагу на те, що якщо нема поняття. то немає і знання. Головне для Сократа – процес пошуку понять.

Головними темами філософських роздумів Сократа були: доб­ро й зло, любов, щастя, людські чесноти. Філософ був прихиль­ником етичного реалізму, згідно з яким будь-яке знання є добро, а будь-яке зло — це вияв незнання. Сократ став прикладом єдності своїх етичних поглядів і практичного життя. Переконання Сократа в існування об’єктивної істини приводить його до висновку, що існують об’єктивні моральноі норми, що відмінність між добром і злом не відносна, а абсолютна.

Поставивши у центр своєї філософії людину, Сократ стверджує, що пізнати світ людина може, тільки пізнавши душу людини і її справи, і в цьому основне завдання філософії.