Структура діяльності
В усіх різновидах діяльності люди користуються рухами природженими (безумовно-рефлекторними) та набутими (умовно-рефлекторними). Безумовно-рефлекторні рухи у процесі життя, у результаті досвіду, навчання та виховання перебудовуються відповідно до вимог умов життя, культури трудових дій та поведінки. Рухи (ходіння, мовлення, писання, читання, пов’язані з обробкою матеріалів, грою на інструменті) під впливом навчання та виховання настільки змінюються, що в них важко розпізнати первинний, природжений характер.
У діяльності залежно від її мети та змісту, матеріалу та способів його обробки рухи об’єднуються в різноманітні комплекси і системи.
Систему рухів, спрямованих на присвоєння предмета чи його змісту, називають діями. Розрізняють дії предметні та розумові.
Предметні, або зовнішні, дії спрямовані на оволодіння предметами, контакти з людьми, з тваринами, рослинами і т. ін. Розумові дії виявляються у сприйманні, діяльності пам’яті, мислення та ін. Розумові дії утворюються на грунті зовнішніх, предметних дій. Предметні дії в результаті інтеріоризації, тобто перенесення у внутрішнє життя людини, стають змістом розумової діяльності. На перших етапах засвоєння досвіду діти і дорослі оперують конкретними предметами, засобами унаочнення, порівнюють, розкладають та об’єднують їх, знаходять причинні залежності та їх взаємодію. Потім, у результаті інтеріоризації цих зовнішніх дій з предметами, людина починає оперувати образами цих предметів і зв’язками та залежностями між ними.
На ще вищому етапі розвитку ці операції здійснюються за допомогою понять, виражених у слові.
Інтеріоризоване зовнішнє опрацьовується в мисленні, набуває логічного оформлення, вплітається в систему знань і попереднього досвіду людини й реалізується в діяльності у вигляді тих чи інших дій.
Винесення внутрішніх, розумових дій назовні називають екстеріоризацією.
Важливу роль у діяльності відіграє її регуляція. У процесі засвоєння знань і досвіду у свідомості людини утворюється образ рухів і дій виконуваної діяльності, або акцептор дії, з яким порівнюється виконувана дія в разі її відхилення від окресленого способу її виконання, коригується відповідно до поставленої мети та акцептора дії.
Отже, діяльність — це сукупність цілеспрямованих, усвідомлюваних дій. Свідома діяльність людини характеризується не тільки цілями та мотивами, а й певними засобами, за допомогою яких вона здійснюється.
Успішне виконання будь-якої діяльності потребує від людини оволодіння необхідними для неї засобами. Воно передбачає вироблення у людини вмінь і навичок користуватися ними для досягнення поставленої мети.
Соціальна діяльність і структура
Поняття "діяльність" вживається і вивчається багатьма науками (політологією, соціологією, психологією і т. д.). Коли діяльність розглядають в соціологічному аспекті, то мають на увазі специфічну людську форму активного ставлення до оточуючої дійсності, зміст якої становить її доцільну зміну і перетворення.
Соціальна діяльність включає в себе мету, засіб, результат і сам процес діяльності. В структурі її можна виділити три взаємопов'язані компоненти:
• усвідомленість діяльності;
• суспільно обумовлений характер діяльності;
• в продуктивність діяльності.
В залежності від характеру відношення людини до оточуючого світу і взаємодії її з іншими людьми соціальна діяльність підрозділяється на такі найважливіші види:
• матеріально-перетворююча;
• пізнавальна;
• ціннісно-оріентаційна;
• комунікативна;
• художня;
• політична.
Стосовно об'єктивного ходу історії діяльність поділяють на прогресивну і реакційну, стосовно об'єктивно існуючих систем цінностей на позитивну, законну, незаконну, моральну і аморальну.
Діяльність можна підрозділити також в залежності від її значення і ролі в соціальному розвитку на репродуктивну і продуктивну, або творчу. Перша з них пов'язана з одержанням або відтворенням вже відомого результату відомими засобами і способами. Друга направлена на вироблення нових ідей, цілей і відповідних їм нових засобів і способів або на досягнення відомих цілей за допомогою нових засобів, які раніше не застосовувались.
Категорія діяльності конкретизується в спеціальних соціологічних теоріях і емпіричних дослідженнях перш за все за сферами діяльності (трудова, дозвільна, освітня, споживацька і т. п.), за її соціальними формами (колективна, масова, індивідуальна і т. д.). Відрізняють також діяльність як пояснювальний принцип і діяльність, як предмет дослідження.
Суттєвий вклад в розкриття і витлумачення діяльності вносить соціологічна теорія "соціальної дії". В центрі аналізу цієї теорії є діяльний індивід (чи діяч). Цей аналіз ґрунтується на знанні про типових діячів в типових ситуаціях і, серед інших елементів, виявляє цілі діяча, його очікування і цінності, засоби досягнення цілей, характер ситуації і розуміння даної ситуації діячем. Т. Парсонс називав ці елементи системою координат дії.
Існують дві основні форми теорії дії: "герменевтична" і "позитивістська". При цьому і та, і інша тісно пов'язані з доктриною символічного інтеракціонізму. Основи обох форм теорії були запропоновані в свій час М. Вебером. Вебер розрізняв чотири типи дії: традиційну, афективну, цілераціональну і ціннісно-раціональну. Традиційні дії — це дії, засновані на тривалій звичці і здійснюються індивідами, як правило, без осмислення. Афективні дії - цс дії, які здійснюються лише з метою вираження емоцій. Проте цими двома формами дії Вебер цікавився менше порівняно з дією раціональною. Цілераціональна (чи інструментальна дія) є дія, за якої діяч не лише порівнює різні засоби досягнення цілі, а також оцінює корисність самої цілі. При ціннісно-раціональній дії діяч сприймає ціль як дещо самодостатнє, як ціль в собі, і може навіть не порівнювати різні засоби її досягнення. Вебер пояснює, що ці чотири типи дії є ідеальними типами, реальна ж емпірична дія може являти собою поєднання двох чи більше типів.
Важливим моментом, за Вебером, є певні дії з точки зору осмисленості. Соціологічний аналіз повинен здійснюватись за допомогою означення того змісту, який мають дії для діяча. Герменевтичні теорії дії - це ті теорії, які роблять таку осмисленість абсолютним теоретичним пріоритетом: дія і сенс нерозривно поєднані між собою. Одним із представників цієї перспективи є А. Шюц. Він стверджує, що Вебер не дає задовільного аналізу осмисленої дії, надмірно відокремлюючи смисл від діяча, і перетворюючи його в об'єктивну категорію, яка нав'язується соціологом.
Шюц вважає, що ключ до інтерпретації дії лежить в ідеї потоку переживань і досвіду в часі. Наші переживання і досвід мають форму неперервного потоку. Кожен окремий досвід не має змісту сам по собі, але може бути наділений ним за допомогою рефлексії у міру його відходу в минуле. Однак дії можуть рефлектувати і в тому часі, який Шюц називає "довершеним майбутнім часом", тобто, можна рефлексувати з приводу майбутніх дій так, немов вони були здійснені в минулому. Згідно Шюцу, ця форма рефлексії має вирішальне значення, оскільки дія є продуктом і наміру, і рефлексії. Дія — це те, що визначається в межах певного проекту чи плану. Далі Шюц проводить відмінність між мотивами типу "для того, щоб" і "тому, що". Перші відносяться до майбутнього і являють собою приблизний еквівалент цілей у відношенні до потоку переживань за кого-небудь. Якщо соціальні дії які визначаються таким чином, здійснюються з обох сторін, то мас місце соціальна взаємодія.
Взагалі, чим більшого значення надають осмисленості дії прихильники герменевтичної теорії, тим важче їм включати в свою теорію концепції соціальної структури. У питанні про відношення індивідуального діяча до детермінуючої соціальної структури позиція Шюца є двозначною. Відтак, позитивістські теорії дії, найбільш яскравим варіантом яких є теорія Т. Парсонса, більше цікавляться соціальною структурою і тим. яким чином остання висуває доступні для діячів цілі і засоби. Таким чином, в рамках позитивізму існує тенденція перетворювати дію і взаємодію в поняття залишкові, менш важливі, ніж аналіз соціальної системи в цілому. При цьому концепція соціальної структури як результату проектів і дій соціальних діячів практично відкидається на користь аналізу процесу соціалізації діяча в межах загальної культури. Згідно Парсонсу, дія є поведінка, керована смислами, яких діячі надають предметам і людям. Діячі мають цілі і вибирають відповідні засоби. Механізм дії містить потребу, мотивацію і саму дію.
Механізм здійснення соціальної дії
Порядок дії обмежується ситуацією і визначається символами і цінностями. При цьому найбільш важливою категорією виявляється взаємодія, тобто дія, орієнтованої на інших діячів. При постійному характері взаємодії між двома сторонами виникають взаємні очікування. Кожній стороні доводиться приводити як свої очікування, так і свою поведінку у відповідність з поведінкою і очікуваннями іншої сторони. У міру того, як очікування стають стабільними у відношенні певної поведінки, вони перетворюються в норми, які керують взаємодією. Слідування нормам не лише робить дію більш ефективною, воно також приносить діячам внутрішнє задоволення, оскільки, як вважає Парсонс, діячі "мають потребу" в схваленні зі сторони інших. Ці норми є основою соціального порядку, інституціоналізованого в суспільстві і інтерналізованого в індивіді.
В соціологічній теорії дискусія про відносини між окремими індивідами і соціальною структурою займає важливе місце. Дискусії розгортаються стосовно проблем: яким чином структури визначають дії індивідів, як виникають структури, які можливі межі здатності індивідів діяти незалежно від структурних обмежень — іншими словами, які межі людської діяльності. В цих дискусіях проглядаються три основні підходи. 1) Деякі соціологи стверджують, що структури не можна вважати детермінуючими і що найважливіше те, яким чином індивіди створюють світ навколо себе. Цей погляд поділяється в основному тими, хто слідує доктринам методологічного індивідуалізму, етнометодології чи феноменологічній соціології. Деякі навіть стверджують, що взагалі ніякої соціальної структури не існує. 2) Протилежний підхід полягає в тому, що соціологам слід займатись лише соціальними структурами, які визначають характеристики і дії індивідів. Таким чином, діяльність чи специфічні риси індивідів є несуттєвими. Одним з ранніх представників цієї позиції був Е.Дюркгейм. Часто такий підхід поділяється функціоналістами, які цікавляться функціональними відносинами між соціальними структурами. Деяка частина соціологів також вважає, що справжнім об'єктом аналізу є соціальні відносини, а не індивіди, тому що останні є лише "носіями" соціальних відносин. 3) Третій підхід націлений на компроміс між першим і другим. В цьому випадку не приймаються ні ідея структури, яка детермінує діяльність індивідів, ні ідея індивідів, які незалежно створюють свій світ. Однією з найбільш відомих теорій в межах цього підходу є теорія П. Бергера і Т. Лукмана, які стверджують, що існує певний діалектичний процес, в ході якого значення, яких надають індивіди своєму світові, стають інституціоналізованими чи перетворюються в соціальні структури і що структури, в свою чергу, стають частиною систем значень, які використовуються індивідами, обмежуючи при цьому їхні дії. Наприклад, якщо чоловік і жінка вперше зустрічаються на безлюдному острові, вони самі будують свої відносини і наділяють їх певним змістом. Однак їхні діти народжуються в суспільстві, створеному їхніми батьками; для них це дещо дане, яке значно обмежує їхні дії. Значна частина соціологів також займалась пошуком подібного компромісу для того, щоби надати певного значення поняттю класової боротьби, яка ними розуміється як дії, що здійснюються індивідами чи групами індивідів проти детермінуючої сили соціальних структур. Один з найновіших підходів до проблеми структури і діяльності представлений теорією раціонального вибору.
Отже, проблема соціальної дії, соціальної діяльності завжди була в центрі уваги соціологів минулого і нинішнього століть. Хоча наші соціологічні знання про соціальну дію весь час збагачуються і поглиблюються, дуже гострою в наш час стала проблема соціальної значущості якісних результатів діяльності, органічного поєднаних всіх її видів з діяльністю природоохоронною і гуманітарною.