Емпіричні та теоретичні методи пізнання.

Сутність є єдністю всіх глибинних, закономірно пов’язаних елементів змісту об’єкта в їх протирічях, причинно-наслідкових відношеннях, в їх зародженні та розвитку. Тобто сутність це дещо внутрішнє, деякий організуючий принцип. Сутність також можна співвіднести зі змістом, але не з усім, а з лише головним в ньому. Сутність співвідноситься і з категорією якості, але виражає лише її певний аспект. Сутність пов’язана і з законом, але ці категорії не співпадають; наприклад, ми знаємо закон гравітації, але не знаємо його фізичної сутності.

Сутність є динамічною і підкоряється принципу розвитку. Розкрити сутність будь-чого означає проникнути в глибини речі, в її основні властивості, з’ясувати причини виникнення і принципи розвитку. При цьому сутність має різні ступені глибини. Вона має свої ступені і порядки. Прцес пізнання рухається від сутності одного порядку до сутності іншого, більш глибокого. Сутність завжди конкретна.

Явище - це прояв сутності. Явище виражає якийсь момент сутності. Якщо сутність - це дещо глибинне, то явище - це зовнішнє. Явище - це те, як сутність проявляє себе зовні, тобто у взаємодії з усім існуючим, в тому числі й з нашими органами відчуттів.

         Явище - це властивості об’єкта, які сприймаються безпосередньо; а сутність - це якісна своєрідність предмета, яка ховається за його безпосередньо спостерігаємими проявами. Наприклад: зелений колір трави - це явище; фізична властивість відбивати світло - сутність.

Всі ми досить часто стикаємося з озадачуючим явищами, наприклад оптична омана. Тобто озадачуючі явища це не просто щось нове, в них є дещо хагадкове. Шлях наукового прогресу усіяний новими аномальними явищами. Люди починали дослідження фізичного світу за допомогою власних органів відчуттів, але згодом досягли певної межі. Для того, щоб пізнати більше люди стали створювати певні технічні засоби, завдяки чому збільшилися можливості нашого переміщення в параметричному просторі фізичного світу і це дозволило розширити емпіричну базу знань.

Явище викриває сутність, а видимість, як правило, закриває її і завдання розуму полягає в тому, щоб зазирнути крізь пелену видимості і побачити істину сутність. Феномен “бути-здаватися” виража передусім факт невідповідності сутності і її зовнішнього прояву.

Рух пізнання завжди є рух від зовнішнього до внутрішнього. Зовнішнє розкриває властивості предмета як цілого, і не лише предмета самого по собі, а й спробу його взаємодії з навколишнім середовищем. Так розкриваєтья внутрішня побудова предмета, яка виявляється завдяки теоретичним процедурам пізнання, пов’язаною з припущенням ідеалізованих об’єктів.

В історії пізнання проблема зовнішнього та внутрішнього часто зводилася до проблеми сутності та явища. Але оскільки сутність передбачає знання якихось принципів свого функціонування та розвитку, вона виключає наявність в ній випадкового.

Якщо логічний рух від явища до сутності є пізнавальний рух, а зворотньо - реальне відношення, то виводячи сутність з явища ми викриваємо несамостійніст  останнього, оскільки воно має свою опору в сутності. Таким чином гносеологічний процес перетворюється на онтологічний.

Вчення, що заперечує можливість достовірного пізнання сутності дійсності, дістало назву агностицизму. Агностики вважають, що пізнання можливе лише як знання про явища (Кант) або про власні відчуття (Юм). Головною ознакою агностицизму є заперечення можливості пізнання саме сутності дійсності, яка прихована видимістю. Питання: “Що я можу знати?” стало провідним у праці Канта “Критика чистого розуму”.

Методологія наукового пізнання - закон і хаос у науковому пізнанні 

Метод (грецьке metodos) у самому широкому розумінні слова – “шлях до чого-небудь”, спосіб соціальної діяльності в будь-якій її формі, а не тільки в пізнавальній. Поняття “методологія” має два основних значення: 1) система визначених способів, прийомів і операцій, застосовуваних у тій або іншій сфері діяльності (у науці, політиці, мистецтві і т.д.); 2) вчення про цю систему, теорія методу. Так, методологія науки досліджує структуру і розвиток наукового знання, засоби і методи наукового дослідження, способи обгрунтування його результатів, - механізми і форми реалізації знання в практиці. Однак невірно зводити цілком методологічне до раціонального. “Все існуюче не поділяється на розум без залишку”, тому що існують і нераціональні засоби і прийоми пізнання.

Проблема методу завжди була в центрі філософської і наукової думки, особливо починаючи з Нового часу, і обговорювалася в рамках різноманітних, у тому числі полярних підходів. В даний час методологічні питання широко ставляться і зважуються в руслі таких напрямків і плинів думки, як філософія науки, діалектичний матеріалізм, феноменологія, структуралізм і постструктуралізм, постпозитивізм і ін. Специфіка соціальної методології докладно досліджується в сучасній герменевтиці – теорії інтерпретації текстів і своєрідної філософської концепції (Г.Гадамер, П.Рікер та ін.). Так, Гадамер підкреслює важливість методологічної самосвідомості гуманітарних наук, звертає увагу на їхню особливу логіку, незвідну до “логічної самосвідомості” природознавства як нібито єдиному зразку наукового методу.

Таким чином, метод (у тій чи іншій своїй формі) зводиться до сукупності визначених правил, прийомів, способів, норм пізнання і дії. Він є система розпоряджень, принципів, вимог, що орієнтують суб’єкта в рішенні конкретної задачі, досягненні визначеного результату в даній сфері діяльності. Він дисциплінує пошук істини, дозсвободає (якщо правильний) заощаджувати сили і час, рухатися до мети найкоротшим шляхом. Основна функція методу – регулювання пізнавальної й іншої форм діяльності.

Однак неприпустимо впадати в крайності: 1) чи недооцінювати відкидати роль методу і методологічних проблем (методологічний негативізм), 2) перебільшувати, абсолютизувати значення методу, перетворювати його в “універсальну відмичку”, у простий і доступний інструмент наукового відкриття (“методологічна ейфорія”).

У сучасних методологічних концепціях звичайно намагаються уникати зазначених крайнощей, хоча вони і зустрічаються. У них вказується на неприпустимість профануваня ролі чи методології абсолютизації яких-небудь методів як “єдино вірних”, підкреслюється необхідність освоєння різноманітних методологічних підходів (методологічний плюралізм).

Любий метод розробляється на основі визначеної теорії, що тим самим виступає його необхідною передумовою. Ефективність, сила кожного методу обумовлена змістовністю, глибиною, фундаментальністю теорії, що “стиску-ється в метод”. У свою чергу, метод розширюється в систему, тобто використовується для подальшого поглиблення і розгортання знання, його матеріалізації в практиці.

Теорія, відбиваючи дійсність, перетвориться, трансформується в метод за допомогою розробки, формулювання принципів, що випливають з її, правил, прийомів і т.д., які повертаються в теорію (а через неї – у практику), тому що суб’єкт може застосувати їх у якості регулятивів у ході пізнання і зміни навколишнього світу за його власних законах.

У науковому пізнанні щирим повинний бути не тільки його кінцевий результат (сукупність знань), але і ведучий до нього шлях, тобто метод, що осягає й утримує специфіку саме даного предмета. Тому не можна “розводити” предмет і метод, бачити в останньому тільки зовнішнє, незалежне засіб стосовно предмета і лише “ число, що накладається” на його, зовнішнім образом. Любий метод так чи інакше виникає з реального життєвого процесу і знову іде в нього. Метод не може бути даний весь, цілком до початку всякого дослідження, але значною мірою повинний формуватися щораз заново відповідно до якісної своєрідності предмета.

Метод не нав’язує предмет чи пізнання дії, а змінюється відповідно до їхньої специфіки. Наукове дослідження припускає ретельне знання фактів і інших даних, що відносяться до його предмета. Воно здійснюється як рух у визначеному матеріалі, вивчення його особливостей, форм розвитку, зв’язків, відносин і т.д. Отже, істинність методу завжди обумовлена насамперед змістом предмета (об’єкта) дослідження.

Розглядаючи співвідношення понять “метод”, “предмет”, “теорія”, “суб’єкт-метод”, необхідно звернути увагу на дві обставини. По-перше, метод не є щось безсуб’єктне, існуюче окремо від суб’єкта. Останній завжди включений у метод, невідривний від нього. Інакше кажучи, “людину – центр усієї методології” (Фейєрбах). По-друге, будь-який метод є так чи інакше органон, тобто носить гарматний, інструментальний характер, є система регулятивов.

Метод існує, розвивається тільки в складній діалектиці суб’єктивного й об’єктивного при визначальній ролі останнього. У цьому змісті будь-який метод насамперед об’єктивний, змістовний, фактичний. Разом з тим він одночасно суб’єктивний, але не як сукупність умоглядних, число довільних прийомів, правил, і процедур, а як продовження і завершення об’єктивності, з якої він виростає.

Різноманіття видів людської діяльності обумовлює багатообразний спектр методів, що можуть бути класифіковані на всіляких підставах (критеріям). Насамперед варто виділити методи духовної, ідеальної (у тому числі наукової) і методи практичної, матеріальної діяльності. В другому випадку великий інтерес представляє програма праксеології как загальної методології раціональної діяльності Т.Котарбинського. В даний час стала очевидним, що методологія не може бути обмежена лише сферою наукового пізнання, вона повинна виходити за її межі і обов’язково включають у свою орбіту і сферу практики. При цьому необхідно мати на увазі тісну взаємодію цих двох сфер.

Що стосується методів науки, то основ їхнього розподілу на групи може бути кілька. Так, у залежності від ролі і місця в процесі наукового пізнання можна виділити методи формальні і змістовні, емпіричні і теоретичні, методи дослідження і викладу і т.д. Виділяють також якісні і кількісні методи, методи безпосереднього й опосередкованого пізнання, оригінальні і похідні і т.д.

У сучасній науці досить успішно працює багаторівнева концепція мето-дологічного знання. У цьому плані всі методи наукового пізнання по ступені спільності і сфері дії можуть бути розділені на п’ять основних груп:

1. Філософські методи, серед яких найбільш древніми є діалектичний і метафізичний. Але філософські методи не вичерпуються двома названими. До їхнього числа також відносяться аналітичний (характерний для сучасної аналітичної філософії), інтуїтивний, феноменологічний, герменевтичний (розуміння) та ін. Починаються спроби з’єднати різні методи (наприклад, Гадамер намагається сполучити герменевтику з раціоналістичною діалектикою).

Розглянемо коротко характерні риси діалектики і метафізики, ці філософські методи досить широко представлені в історії філософії і науки, включаючи їхній сучасний етап, тобто аж до кінця XX сторіччя.

Діалектика (грец. dialektike – веду бесіду, суперечку) – вчення про найбільш загальні закони розвитку природи, суспільства і пізнання і заснований на цьому вченні універсальний метод мислення і дії. В історії філософії склались три основие форми, діалектики: 1. Антична діалектика, що була “наївною і стихійною”, поскільки спиралася на життєвий досвід. Представлена в вченнях Геракліта (“всі тече, все змінюється”), Платона (який розумів діалектику як мистецтво діалогу), Зенона (який намагався виразити реальні протиріччя в логіку понять) і в деяких інші.

2. Німецька ідеалістична діалектика, що була розроблена Кантом, Фихте, Л.Шеллингом і особливо глибоко Гегелем.

3. Матеріалістична діалектика, основи якої були закладені класиками марксизму і яка являє собою цілісну систему принципів, категорій і законів.

Діалектичний метод виходить з того, що якщо в об’єктивному світі відбувається постійний розвиток, виникнення і знищення усього, взаємопереходи явищ, то поняття, категорії й інші форми мислення повинні бути гнучкі, рухливі, взаємозалежні, єдині в протилежностях, щоб правильно відбити реальну дійсність, що розвивається. Тому найважливішим принципом діалектики є історизм – розгляд предмета в його розвитку, са-морусі, зміні.

Навколишній нас світ являє собою єдине ціле, визначену систему, де ко-жен предмет як єдність різноманітного нерозривна зв’язаний з іншими предметами і всі вони постійно взаємодіють один з одним. З положення про загальний зв’язок і взаємозалежність всіх явищ випливає один з основних принципів матеріалістичної діалектики – всестороність розгляду. Правильне розуміння якої-небудь речі можливо лише в тому випадку, якщо досліджена вся сукупність її внутрішніх і зовнішніх сторін, зв’язків, відносин і т.д. Щоб дійсно пізнати предмет глибоко і всебічно, треба охопити, вивчити всі його сторони, всі зв’язки і “опосредкованості” у їхній системі, з вичленовуванням головної, вирішальної сторони.

Крім історизму і всебічності, діалектичний метод містить у собі й інші принципи – об’єктивність, конкретність, детермінізм, “роздвоєння єдиного” (принцип протиріччя) і ін. Ці принципи формулюються на основі відповідних законів і категорій, у своїй сукупності відображаючу єдність, цілісність об’єктивного світу в його безперервному розвитку.

Категорії діалектики – це такі поняття (форми мислення), що відбива-ють найбільш загальні й істотні властивості, сторони, зв’язки і відносини реа-льної дійсності і пізнання. Філософські категорії – це підсумок, результат історичного розвитку останнього на основі чуттєво-матеріальної діяльності людей, суспільної практики. Основні категорії діалектики: розвиток, протиріччя, причина і наслідок, необхідність і випадковість, загальне і одиничне, якість і кількість, зміст і форма й ін.

Зв’язок і взаємодія визначених філософських категорій виступають як закони діалектики, головним з який є закон єдності і боротьби протилежностей, що розкриває саме основне в розвитку – його джерело, якої є протиріччя (взаємозв’язок протилежностей).

Протилежності – це такі сторони, моменти, предмети, що одночасно: а) нерозривно зв’язані; б) взаємовиключають одина одну, причому не тільки в різному, але й у тому самому відношенні; в) взаємопроникають і – за певних умов – переходять одина в одну. До числа протилежних можна віднести, наприклад, такі явища і процеси як позитивне і негативне, інтегрування і диференціювання (у математиці), асиміляція і дисиміляція (у біології), асоціація і дисоціація (у хімії і психології), прогрес і регрес, матерільне й ідеальне і т.д.

Коротко суть розглянутого закону може бути виражена формулою: “Поділ на протилежності, їхня боротьба і дозвіл”. Тим самим розвиток з’являється як процес виникнення, росту, загострення і дозволи різноманітних протиріч, серед яких головну, визначальну роль грають внутрішні протиріччя даного предмету або процесу. Саме вони і виступають як вирішальне джерело їхнього розвитку.

Закон взаємного переходу кількісних і якісних змін розкриває механізм розвитку: поступове нагромадження кількісних змін у визначений момент не-обхідно приводить до корінних якісних перетворень (скачкам), до виникнення нової якості, що у свою чергу впливає на характер і темп кількісних змін. Такі, наприклад, переходи води з одного агрегатного стану в інше в залежності від зміни температури, тиску, і ін. факторів, перетворення одних хімічних елементів в інші в залежності від зміни величини заряду ядра атома і т.д.

Закон заперечення виражає поступальний, циклічний, спадкоємний характер розвитку і його формулу: “спіраль”, а не “коло” або “пряма лінія”, повторення на вищій стадії деяких властивостей нижчої: “повернення нібито до старого”. При цьому розвиток з’являється як процес, що як би повторює пройдені вже ступіні, по повторяющий їх інакше, на більш високій основі. Приклади циклічного розвитку: знамените “ячмінне зерно” (зерно – рослина – нові зерна); теза (твердження) – антитезис (його діалектичне заперечення, а не повне відкидання) – ситез (єдність тези й антитезису); теорія – практика – нова теорія і т.д. Кожен цикл виступає як виток у розвитку, а спіраль – як ланцюг циклів. Чинність даного закону виявляється не у кожен момент, а лише в цілісному, відносно завершеному процесі розвитку.

Антиподом діалектики є метафізичний метод. Термін “метафізика” (бук-вально “те, что випливає після фізики”) був введений у I ст. до н.е. коментато-ром Аристотеля А.Родоським. Систематизуючи добутку великого давньогрецького мислителя, він розташував “після фізики” ті з них, у яких йшла мова про загальні питання буття і пізнання, про “першу філософію” (про сутність, причинах і т.д.) на відміну від “другої філософії” – власно-научного знання.

У сучасному суспільствознавстві поняття “метафізика” має три основних значення:

1) Філософія як наука про загальне, вихідним прообразом якої і було вчення Аристотеля про “перші роди існуючого”. У цьому значенні, наприклад, вживав поняття “метафізика” великий німецький філософ XX століття М.Хайдеггер, що розглядав її як “рід пізнання, що має предметом існуюче в цілому”. Її основні категорії – це граничні поняття, що охоплюють одночасно і об’єкт і суб’єкт пізнання.

2) Особлива філософська наука – онтологія, вчення про буття як такому, незалежно від його приватних видів і у відволіканні від питань теорії і логіки пізнання. У цьому значенні дане поняття вжавалося як у минулому (Декарт, Лейбниц, Спіноза та ін.), так і в сьогоденні – особливо в сучасній західній філософії.

3) Філософський спосіб пізнання (мислення) і дії, що протистоїть діалектичному методу як своєму антиподу. Саме про цей аспект поняття “метафізика” (як антидіалектика) нижче буде йти мова. Сама характерна, істотна риса метафізики – однобічність, абсолютизація однієї (байдуже який саме) сторони живого процесу пізнання, чи ширше – того чи іншого елемента цілого, моменту діяльності в будь-якій її формі.

Метафізика (як і діалектика) ніколи не була чимось раз і назавжди даним, вона змінювалися, виступала в різних історичних формах, серед яких можна виділити двох основних:

1. “Стара” метафізика була характерна для філософії і науки в XVII-XIX св. (метафізичний матеріалізм, натурфілософія, філософія історії і т.д). Специфіка цієї форми метафізики – заперечення загального зв’язку і розвитку, відсутність цілісного системного погляду на світ, – мислення за принципом “або-або”, переконання в остаточної завершенності всіх світових зв’язків.

“Старо” – метафізичний спосіб мислення мав об’єктивну основу своєї появи – необхідність пояснення подробиць, окремих елементів (сторін) цілого, для чого ці сторони повинні бути “вирвані” (думкою, звичайно) з цілого і розглянуті в ізоляції від інших сторін, поза зв’язком з ними і поза розвитком. Даний спосіб правомірний і необхідний у життєвих справах, на рівні здорового глузду і розуму – скрізь, де не потрібно брати предмет у розвитку і у всіх його зв’язках і відносинах. Тому “велике історичне виправдання” даної форми метафізики було обумовлено необхідністю дослідження предметів і їхньої незмінності, стійкості для того, щоб потім перейти (а не “застрявати” на цьому моменті) до систематичного пізнання змін, що відбуваються з ними, до аналізу їхній як цілісних систем, що розвиваються, до виявлення джерел і механізмів їхнього розвитку. Зміцнення на рубежі XIX-XX ст. “під напором фактів” ідеї розвитку’ і її широке поширення, що відбувалося в гострій боротьбі з “старою” метафізикою, привело до двох важливих результатів: з’явилася нова, важлива форма діалектичного мислення – матеріалістична діалектика; на “уламках” показавшей свою повну неспроможність перед обличчям строго наукових фактів старої метафізики, виникла нова метафізика, що стала пануючої з XX ст.

2. Нова метафізика на відміну від старої не відкидає ні загальний зв’язок явищ, ні їхній розвиток, – це було б абсурдно в епоху величезних досягнень науки і суспільної практики. Особливість аитидиалектики в новій формі – зосередження її зусиль на пошуках різних варіантів тлумачення, інтерпретації розвитку.

Останнє тут може розумітися в такий спосіб: а) як простий, загальний. і вічний ріст, збільшення, або навпаки, зменшення (так званий “плоский еволюціонізм”), тобто як тільки кількісні зміни; б) як тільки якісні зміни, ланцюг суцільних стрибків (“катастрофізм”); в) як повторення, монотонний процес, що має строго лінійну спрямованість (“розвиток по прямої лінії”); г) як вічний рух по колу, без виникнення нового (концепції “круговороту”); д) як рух, з якого при цьому вилучається його сутність – протиріччя;

е) як тільки прогрес, тобто сходження від нижчого до вищого, від простого до складного. Можливі й інші – у тому числі н змішані – інтерпретації розвитку, зв’язки і взаємодії.

Види метафізики можуть бути виділені по різних підставах (критеріям). Так, метафізичним, антидіалектичним може бути як метод пізнання, так і спосіб практичної діяльності – бюрократизм, консерватизм, волюнтаризм і т.д. – будь-які однобічні дії.

Метафізичний спосіб пізнання містить у собі цілий ряд своїх різновидів, що виникають у результаті абсолютизації окремих моментів, форм, етапів і т.д. пізнавального процесу. Раніше були вже названі деякі з цих різновидів – ідеалізм, сенсуалізм, раціоналізм, емпіризм, догматизм, релятивізм і ін.

До них варто додати софістику й еклектику, що зародилися ще в древній Греції і використовувалися для “обгрунтування” щирих міркувань, що були насправді відомою неправдою. Так, знаменитий античний софізм “рогатий” “доводив”: “Що ти не втрачав, те маєш; ти не втрачав роги: значить у тебе рога”.

Софістика і еклектика є, мабуть, найбільше “підступними і хитрими” різновидами антидіалектичного способу мислення. Вони і сьогодні широко використовуються для “доказу” невірних висновків і “обгрунтування” несправедливих справ – особливо в сфері політики.

Сутність софістики й еклектики полягає в тім, що мінливість, гнучкість понять вони застосовують не об’єктивно (тобто не як адекватне відображення дійсності, що розвивається,), а довільно, чисто суб’єктивістські. Їхня головна мета – перекручування істини (як правило, свідоме, навмисне), перекручене уявлення дійсності, прагнення видати неправда за істину. Це досягається за допомогою системи специфічних прийомів і вивертів (софизмов), заснованих на порушенні принципів формальної і діалектичної логіки.

Основне розходження софістики й еклектики – при всій їхній подібності – полягає в тому, що характерними прийомами останньої є суб’єктивістське вихоплювання лише окремих сторін предмета (чи думок, поглядів, фактів і т.д.) і їх довільне механічне з’єднання чисте зовнішнім образом. Результатом цієї процедури є агрегат, хаотичне множество, а не цілісна, що розвивається система в єдності усіх своїх сторін і зв’язний.

Софістика й еклектика хоча і визнають гнучкість, діалектичність понять (що, є, безсумнівно, ях важливим раціональним моментом), але унаслідок своєї свасвободи і суб’єктнвізма не доходить до реальної діалектики об’єктивної дійсності.

Говорячи про методологічну роль філософії (незалежно від її форми) у науковому пізнанні, варто вказати на дві крайні моделі, що склалися в рішенні цього дуже складного питання.

По-перше, філософский підхід (натурфілософія, філософія історії і т.д.), суть якого – пряме виведення вихідних положенні наукові теорії безпосередньо з філософських принципів, крім аналізу специльного – фактичного і концептуального – матеріалу даної науки. Такий підхід був характерний для концепції Шеллінга і Гегеля.

По-друге, позитивізм, відповідно до якого “наука сама собі філософія”. Роль філософії в приватно-научному пізнанні або абсолютизується (у першій моделі), або принижується або навіть зовсім відкидається. І хоча в обох випадках були досягнуті визначені позитивні результати, однак зазначена проблема не була вирішена.

Історія пізнання в самій філософії показує, що її вплив на процес розвитку науки і її результати виражається в наступних основних моментах:

1. Філософія впливає на наукове пізнання так або інакше на всіх його стадіях, по в найвищій мері – при побудові теорій, особливо фундаментальних. Це найбільше активно відбувається в період “крутого ламання” понять і принципів у ході наукових ресвободуцій. Очевидно, зазначене вплив може бути як позитивним, так і негативним – у залежності від того, якою філософією – “гарної” або “поганої” – керується вчений. “Дурна філософія, – говорив В.Гейзенберг, – посволі губить гарну фізику”.

2. Істотний вплив на розвиток наукового пізнання філософія робить своєю умоглядно-прогнозуючою функцією: у її надрах виробляються ідеї, наукова знаніжість яких підтверджується через великий період часу (наприклад, ідеї атомізму античності). Крім того, принципи філософії при переході від умогляду до теоретичного дослідження виконують селективну функцію. З безлічі умоглядних конструкцій вчений вибирає ті, котрі погодяться з його власними філософськими уявленнями.

3. Вплив філософських принципів на процес наукового дослідження завжди здійснюється не прямо і безпосередньо, а складним опосередкованим шляхом – через методи, форми і концепції інших методологічних вирівняний. Причому реалізація філософських принципів у науковому пізнанні означає разом з тим їхнє переосмислення, поглиблення, вдосконалення і розвиток.

4. Філософські методи не завжди дають про себе знати в процесі дослі-дження в явному виді, вони можуть враховуватися і застосовуватися або сти-хійно, або свідомо. Але в будь-якій науці є елементи загального значення (наприклад, закони, категорії, поняття, причини і т.д.), що і роблять всяку науку прикладною логікою, пронизаної філософським компонентом.

5. Принципи філософії реально функціонують у науці у вигляді загальних регулятивів, універсальних норм, що утворять у своїй сукупності методологічну програму самого верхнього рівня. Дана програма не повинна бути твердою схемою, шаблоном, стереотипом, по якому “кроять і перекроюють факти”, а лише дуже гнучким і динамічним загальним посібником для дослідження.

6. Філософія розробляє визначені універсальні моделі реальності, крізь призму яких вчений дивиться на предмет дослідження, вибирає загальні пізнавальні засоби – категорії, принципи, поняття і т.д., визначені світоглядні і ціннісні установки, смисложиттєві орієнтири (особливо в гуманітарних науках), озброюється знанням загальних закономірностей самого пізнавального процесу і т.п.

7. Філософско-методологічні принципи виконують функцію допоміжно-го, похідного від практики, критерію істини, про що вже йшла мова.

II. Загальнонаукові підходи, і методи дослідження, що одержали широкий розвиток і застосування в науці XX ст. Вони виступають у якості своєрідної проміжної методології між філософією і фундаментальними теоретико-методологічнип положеннями спеціальних наук. До загальнонаукових найчастіше відносяться такі поняття, як інформація, модель, ізоморфізм, структура, функція, система, елемент, оптимальність і т.д.

Характерними рисами загальнонаукових понять є, по-перше, сплавле-ність у їхньому змісті окремих властивостей, ознак, понятті ряду приватних наук і філософські категорії; по-друге, можливість (на відміну від останніх) формалізації, уточнення засобами математичної теорії. Якщо філософські категорії втілюють у собі гранично можливий ступінь спільності –загально-конкретне, тобто закон, то для загальнонаукових понять про існуюче здебільшого загально-абстрактне (однакове), що і дозволяє виразити абстрактно-формальними засобами.

На основі загальнонаукових понять і концепцій формулюються відповідні методи і принципи пізнання, що і забезпечують зв’язок і оптимальна взаємодія філософської методології зі спеціально-науковим знанням і його методами. До числа загальнонаукових принципів і підходів відносяться системний і структурно-функціональний, кібернетичний, ймовірний, моделювання, формалізація і ін. Важлива роль названих підходів полягає в тому, що в силу свого проміжного характеру вони опосередковують взаємоперехід філософського і приватнонаукового знання (і відповідних методів).

III. Приватнонаукові методи, тобто сукупність способів, принципів пі-знання, методів дослідження і процедур, застосовуваних у тій чи іншій галузі науки, що відповідає даній основній формі руху матерії. Це методи механіки, фізики, хімії, біології і гуманітарних (соціальних) наук.

IV. Дисциплінарні методи, тобто системи прийомів, застосовуваних у тій чи іншій дисципліні, що входить у яку-небудь галузь науки або виниклої на стику наук. Кожна фундаментальна наука являє собою комплекс дисциплін, що мають свій специфічний предмет і свої своєрідні методи дослідження.

V. Методи міждисциплінарного дослідження як сукупність ряду синтетичних, інтегративних способів (виниклих як результат сполучення елементів різних рівнів методології), націлених головним чином на стики наукових дисциплін.

Таким чином, у науковому пізнанні функціонує складна, динамічна, цілісна, субординована система різноманітних методів різних рівнів, сфер дій, спрямованості і т.д., що завжди реалізуються з урахуванням конкретних умов.

Розглянемо коротко деякі методи, прийоми і засоби накового дослідження, застосовувані на різних його етапах і рівнях. Що стосується самого вірного – філософського рівня, то тут варто підкреслити важливу роль методу сходження від абстрактного до конкретного. Він являє собою спосіб теоретичного дослідження і викладу, що складає в русі наукової думки від вихідної абстракції (“початок”) – однобічне, неповне знання – через послідовні етапи поглиблення і розширення пізнання до результату – цілісному, уявно-конкретному відтворенню в теорії досліджуваного предмета. Як свою передумову і необхідний момент даний метод містить у собі сходження від чуттєво-конкретного до абстрактного, до виділення в мисленні окремих сторін предмета і їхньому закріпленню у відповідних абстрактних визначеннях. Зазначений рух пізнання не є якась формальна процедура і не його “хід всередині себе”, а діалектично суперечливий рух, що відбиває суперечливий розвиток самого предмета.

Велике значення для ефективного розгортання процесу наукового пізнання має послідовна реалізація в цьому процесі таких філософських пршщипов, як об’єктивність, “сумлінність у шуканні істини” (В.Соловйов), всестороність, конкретність, історизм, розвиток полярних визначень, детермінізм п ряду інших.

Науковими методами емпіричного дослідження є спостереження – цілеспрямоване перешкодження явищ дійсності (зв’язане з їх описом і виміром), порівняння й експеримент, де відбувається активне втручання в протікання досліджуваних процесів.

Серед наукових методів теоретичного дослідження найчастіше виділяють формалізацію, аксіоматичний і гіпотезо-дедуктивний методи.

1. Формалізація – відображення змістовного знання в знаковому формалізмі (формалізованій мові). Останній створюється для точного вираження думок з метою виключення можливості для неоднозначного розуміння. При формалізації міркування про об’єкти переносяться в площину оперирования зі знаками (формулами). Відносини знаків заміняють собою промови про властивості і відносини предметів. Формалізація відіграє істотну роль в уточненні наукових понять. Вона може проводитися з різним ступенем повноти, але, як показав Гедель, у теорії завжди залишиться неформальний залишок, тобто жодна теорія не може бути цілком формалізована. Формальний метод – навіть при послідовному його проведенні – не охоплює всіх проблем логіки наукового пізнання (на що спиралися логічні позитивісти).

2. Аксіоматичний метод – спосіб побудови наукової теорії, при якому в її основу кладуться деякі вихідне положення – аксіоми (постулати), з яких всі інші твердження цієї теорії виводяться з них чисто логічним шляхом, за допомогою доказу. Для висновку теорем з аксіом (і взагалі одних формул з інших) формулюються спеціальні правила висновку.

3. Гіпотетико-дедуктивний метод – спосіб теоретичного дослідження, сутність якого полягає в створенні системи дедуктивно зв’язаних між собою гіпотез, з яких у кінцевому рахунку виводяться твердження про емпіричні факти. Тим самим цей метод заснований на виведенні (дедукції) висновків з гіпотез і інших посилок, істинності значення яких невідомо. А це значить, що висновок, отриманий на основі даного методу, неминуче буде мати лише можливий характер. Звичайно гіпотетико-дедуктивний метод зв’язаний із системою гіпотез різного рівня спільності і різної близькості до емпіричного базису. Даний метод орієнтований на опис насамперед формальної структури “готового знання” і його форм у відволіканні від їхнього генезису і розвитку. Різновидом гипотетико-дедуктивного методу є метод математичної гіпотези.

У науковому дослідженні широко використовуються так називані загальнологічні методи і прийоми дослідження. Серед них можна виділити наступні:

1. Аналіз – реальний або уявний поділ об’єкта на складові частини, і синтез – їхнє об’єднання в єдине ціле.

2. Абстрагування – процес відволікання від ряду властивостей і відносин досліджуваного явища з одночасним виділенням цікавлячих дослідника властивостей.

3. Ідеалізація – розумова процедура, зв’язана з утворенням абстрактних (ідеалізованих) об’єктів, принципово не здійсненних у дійсності (“точка”, “ідеальний газ”, “абсолютно чорне тіло” і т.д). Дані об’єкти не є “чисті фікції”, а дуже складне і дуже опосередковане вираження реальних процесів. Вони являють собою деякі граничні випадки останніх, служать засобом їхнього аналізу і побудови теоретичних уявлень про їх. Ідеалізація тісно зв’язана з абстрагуванням і уявним експериментом.

4. Індукція – рух думки від одиничного (досвіду, фактів) до загального (їхніх узагальненням у висновках) і дедукція – сходження процесу пізнання від загального до одиничного.

5. Аналогія (відповідність, подібність) – встановлення подібності в де-яких сторонах, властивостях і відношеннях між нетотожними об’єктами. На підставі виявленною подібності робиться відповідний висновок – умовивід за аналогією. Його загальна схема: об’єкт В має ознаки а, в, с, д, об’єкт С має ознаки в, с, д; отже, об’єкт С, можливо, володіючи ознакою а. Тим самим аналогія дає не достовірне, а ймовірне знання.

6. Моделювання – метод дослідження визначених об’єктів шляхом відтворення її характеристик на іншому об’єктом – моделі, що являє собою аналог того або іншого фрагмента дійсності (речового або розумового) – оригіналу моделі Між моделлю й об’єктом, що цікавить дослідника, повинне існувати відома подоба (подібність) – у фізичних характеристиках, структурі, функціях і ін. Форми моделювання дуже різноманітні. Наприклад, предметне (фізичне) і знакове. Важливою формою останнього є математичне (комп’ютерне) моделювання.

7. Системний підхід – сукупність загальнонаукових методологічних принципів (вимог), в основі яких лежить розгляд об’єктів як систем. До числа цих вимог відносяться: 1) виявлення залежності кожного елемента від його місця і функцій у системі з обліком того, що властивості цілого несводими до суми властивостей його елементів, 2) аналіз того, наскільки поводження системи обумовлене як особливостями її окремих елементів, так і властивостями її структури; 3) дослідження механізму взаємодії системи і середовища, 4) вивчення характеру иерархичности, властивій даній системі, 5) забезпечення всебічного багатоаспектного опису системи, 6) розгляд системи як динамічної, що розвивається цілісності.

Методологія наукового пізнання, як і сама наука, – явище конкретно-історичне. Що стосується сучасного, постнеклассичного етапу розвитку науки, тут можна зафіксувати наступні основні методологічні новації.

1. Зміна характеру об’єкта дослідження (ним всі частіше стає саморозвиваючі відкриті складні “людинорозмірні системи”) і посилення ролі міждисциплінарних, комплексних програм у їхньому вивченні. У цьому зв’язку трансформується ідеал ціннісно-нейтрального дослідження. Об’єктивно щирий опис і пояснення стосовно до людинорозмірних об’єктів не тільки допускають, але і припускають включення аксиологічних факторів до складу пояснюючих положень.

2. Зміцнення “парадигми цілісності”, тобто усвідомлені необхідності глобального всебічного погляду на світ. Звідси – зближення природніх і соціальних наук (і обмін їхніх методів), східного і західного мислення, раціональних і ірраціональних, наукових і ненаукових підходів, когнітивних і ціннісних параметрів знання, тісний зв’язок пояснення і розуміння і т.д. Все більш характерним явищем у сучасній науці стає методологічний плюралізм.

3. Широке впровадження в усі приватні науки і наукові дисципліни ідей і методів синергетики – теорії самоорганізації, орієнтованої на пошук законів еволюції відкритих нерівновагих систем будь-якої природи – природних, соціальних, когнітивних. Важливе філософсько-методологічне і світоглядне значення мають ключові ідеї синергетики про те, що: 1) складноорганізованим системам не можна нав’язувати шляху їхнього розвитку; 2) для них, як правило, існують кілька альтернативних шляхів розвитку, а значить можливість вибору найбільш оптимальних з них; 3) хаос може виступати як основний початок, конструктивного механізму еволюції; 4) в особливих станах хитливого соціального середовища дії кожної окремої людини можуть впливати на макросоціальні процеси; 5) знаючи тенденції самоорганізації системи, можна минати багато зигзагів еволюції, прискорити її; 6) майбутній стан системи як би організує, формує, змінює наявний її стан і ін.

4. Висування на передові позиції таких понять, як невизначеність (вид взаємодій, позбавлений кінцевої стійкої форми), схоластичність, імовірність, порядок і хаос, нелінійність, біфуркація, флуктація, інформація, дивні аттрактори, диссипативние структури і ряд інших, – характеристики нашого нерівновагого, що виражає, нестабільного світу в цілому і кожній з його сфер. Знайшли друге життя і плідно працюють у сучасній науці категорії випадковості, можливості, розвитку і протиріччя, причинності.

5. Упровадження часу в всі наукові дисципліни, все більш широке поширення ідеї розвитку – “історизація”, “діалектизація” науки. Найбільш яскравий приклад цього – прагнення Нобелівського лауреата І.Пригожина за допомогою часу “з’єднати буття і становлення”, з “єдиних позицій історизму і самоорганізації матерії” охопити як єдине ціле макро- і мікросвіти. Реальна діалектика буття в її загальних характеристиках вимагає для свого адекватного вираження відповідного філософського методу – діалектичного, роль і значення якого в сучасній науці зростає.

Настійну потребу у фундаментальних “діалектизованних поняттях” для сучасної науки, важливу роль у ній процесів “діалектизації” і “діалектичних узагальнень” підкреслювали Г.Башляр і деякі інші видатні філософи і вчені XX ст. К.Поппер, говорячи про користь діалектичної точки зору, попереджує червоний, що не випливає “приписувати зайві гідності”, перетворювати діалектичний метод, – “всього лише один з можливих способів мислення, іноді цілком придатний” – у довільну догматичну умоглядну схему.

Тому завжди варто мати на увазі, що діалектичний метод має свої межі і сферу дії, за межами яких без нього цілком можна обійтися. Він зовсім не претендує на те, щоб все пояснити, дати правильні відповіді на будь-які питання. Однак у рамках своєї компетенції, особливо при аналізі цілісних систем, що розвиваються, діалектичний метод може працювати ефективно. Важливо застосовувати його вміло, з урахуванням конкретних умов, у єдності з багатьма іншими способами і прийомами наукового пізнання.

6. З’єднання об’єктивного світу і світу людини, руйнування твердої дихотомії природних і соціальних наук, зближення і взаємодія їхніх методів, зростаюче значення “антропного принципу”, що встановлює зв’язок між Всесвітом і еволюцією життя і людини на Землі.

Даний принцип вимагає розглядати Всесвіт як складну систему, що самоорганізується, найважливішим елементом якої є людина. Тим самим антропний принцип встановлює зв’язок людини як спостерігача з фізичними параметрами в різних її формоутвореннях і на різних рівнях, формуючи погляди на Всесвіт як людино-розмірний об’єкт. Даний принцип виражає більш поглиблене включення в науку (у тому числі й у природознавство) людської діяльності і подолання розриву між об’єктом і суб’єктом зближення світу людини і світу природи. Об’єкт і суб’єкт пізнання вже не виступють внеположеними один одному, а постають лише відносно автономними компонентами особливої цілісної, що історично розвивається системи.

7. Посилююча метематизація наукових теорій і рівень, що збільшується, їхньої абстрактності і складності, зростання ролі кількісних формально-абстрактних методів пізнання. Цей процес тісно переплітається із збільшенням ролі філософських методів, без яких сьогодні не може обійтися жодна наука.

8. Набуття все більшого значення “розуміючих методик” (апарата герменевтики), “особистісних методів” (наприклад, біографічного), ціннісного й інформаційного підходів, методу соціально-гуманітарних експертиз, рольових і імітаційних ігор, “почування» (емпатії), орієнтації на змісти в їхній індивідуалізованій формі, кількісних і статистично-ймовірних прийомів та засобів пізнання.