3. Проблема розуміння світу та людини у філософії

Проблема розуміння світу, його сутності й розвитку завжди була в центрі уваги науки, філософії та релігії. При їх розгляді велись гострі дискусії, думка сягала найвищої межі узагальнення й глибини. В них людина наближалась і до таємниць свого виникнення та існування.

Що ж таке світ?

У широкому розумінні — це вся нескінченна й невичерпна дійсність (відома й ще не відома нам) у всій різноманітності речей і явищ, систем і процесів з усіма своїми зв'язками й відношеннями. Інакше кажучи, світ — це цілісна сукупність усього існуючого (того, що має буття).

Давньогрецькі філософи розуміли світ як космос ("прикраса", "краса", "вбрання", а також "лад", "порядок", "устрій" і нарешті "світ", "всесвіт"). Так, Геракліт (VI — V ст. до н.е.) писав: "Цей космос, той же самий для всіх, не створив ніхто з богів, ні з людей, але він завжди був, є і буде вічно живим вогнем, що світами розгорається і світами згасає"1.

В понятті "космос" виділялися такі ознаки світу, як його системність, структурність і закономірність. У реально існуючому світі є й природна впорядкованість, закономірність, необхідність і така ж природна хаотичність, випадковість. Ці протилежності становлять єдність, переходять одна в іншу: впорядкованість і хаотичність і навпаки. І все ж переважаючою є тенденція зростання міри хаотичності (ентропії), хоч і виникають протилежно спрямовані процеси - зростання впорядкованості та міри організованості матеріальних систем. Так, поява і розвиток життя на Землі (а, можливо, й ще в якихось куточках Всесвіту), виникнення розумної істоти — людини, прогрес людської цивілізації — це стосовно зростаючої ентропії є, так би мовити, рухом проти течії. Чому і як це стало можливим, як це може вплинути на загальний стан нашого космосу — одна з дуже складних наукових проблем.

Наукова картина світу включає й систему знань про людину і людство, про місце людини в світі, космосі. Величезний вклад у створення сучасної наукової картини світу внесли вчені різних галузей знання (еволюційнатеорія Ч.Дарвіна і його продовжувачів, генетика, біофізика, біохімія, антропологія, весь комплекс людинознавства тощо).

Світ єдиний і неподільний. Теорія людини органічно пов'язана з теорією суспільства. Суспільство - не сукупність людей, а система суспільних відносин, що складаються в процесі трудової діяльності людей. В центрі суспільства - діяльнісно-творча людина в суспільних відносинах. В історії розвитку праці філософія марксизму побачила ключ до розуміння всієї історії суспільства, а тому з самого початку звертається переважно до робітників, трудівників, творців суспільного багатства. Які б не були суспільні рухи людей, зрештою, ведуться задля економічного визволення. Основа суспільства - матеріальне виробництво. В матеріальному виробництві люди вступають у певні виробничі відносини, відповідні продуктивним силам. Продуктивні сили разом з виробничими відносинами утворюють спосіб виробництва, який визначає політичну, соціальну, духовну сфери життя суспільства. Природно, суспільство постало у вигляді цілісної системи суспільних відносин, що саморозвивається, де матеріальні (економічні) відносини визначають всі інші суспільні відносини - політичні, соціальні, сімейно-побутові, духовні.

Матеріальне життя суспільства - суспільне буття, що визначає суспільну свідомість. Таке визначення матеріального життя суспільства - новий підхід до розуміння суспільства. Певна річ, не ідеї чи видатні особи рухають суспільства. Джерелом розвитку суспільства є його внутрішні суперечності. Суперечності взаємодії і продуктивних сил і виробничих відносин рухають увесь соціальний організм. Продуктивні сили під впливом потреб та інтересів людей невпинно розвиваються.

Таким чином, наукова картина світу — це синтез конкретно-наукових знань, здійснений на основі певних фундаментальних принципів та ідей, вироблених наукою наданий історичний час. За мірою узагальнення вона займає проміжне місце між узагальненнями окремих наук і галузей та узагальненням вищого, філософсько-світоглядного рівня. Філософія, яка прагне бути наукою, спирається на наукову картину світу. Це тим більш важливо, що висновки й проблеми сучасної науки є досить незначними і нерідко мають прямий "вихід" у загальні питання світогляду. Як вести дослідження, щоб досягти істини, тобто знання, яке відповідає об'єктивній дійсності? Як правильно користуватися найзагальнішими поняттями - категоріями, які "організують" весь процес нашого мислення, пізнання? Філософія вчить мислити теоретично, а без теоретичного мислення, зрозуміло, немає й науки.

При цьому треба взяти до уваги, що філософія не зводиться до узагальнення конкретно-наукового знання і формування універсальних законів зв'язку й розвитку. Всі питання, до яких звертається філософія, розглядаються нею в світлі її центральної, вузлової проблеми "людина і світ"; вона виражає не тільки загальне світорозуміння, але й світовідношення. Вже давно виникла ідея сутнісного співвідношення людини і зовнішнього щодо неї світу. Якщо Всесвіт — це Макрокосмос, то людина — це Мікрокосмос ("малий космос"), по-своєму надзвичайно глибокий і навіть у певному розумінні безмежний. Вони перебувають у взаємозв'язку. Ця ідея виражена в українській філософії (Г.С.Сковорода та інші), для якої взагалі характерна антропоцентрична, гуманістична спрямованість, відчуття живого зв'язку між людиною і світом.

Оточуючий людину світ являє собою чисельну кількість зв'язаних між собою тою чи іншою мірою систем, котрі розкладає на складові частини сама людина. Оскільки існує система - людське суспільство,- основним структурним елементом якої є сама людина, таку систему у відмінності від інших (фізичні, біологічні та т.п.) прийнято називати суспільною системою.

Функціонуванню суспільної системи, структурним елементом котрої є людина, властиво пристосовуватися до впливу оточуючого світу і здійснювати, в межах присутніх їй свідомості та волі, доцільні дії з метою впливу на оточуючий світ, тобто, в першу чергу її життєдіяльність, що і прийнято називати її функціонуванням у такій системі. Ця життєдіяльність являє собою єдність двох протилежних по своїй суті процесів.

З однієї сторони, людина, знаходячись під впливом оточуючого її світу, пізнає його та формує своє уявлення про нього. Всяке формування уявлень людини про світ є не чим іншим, як моделюванням, сутність якого полягає у створенні нею певних абстракцій (символів, образів, обрядів, релігій та т.п.) з наступним створенням із цих абстракцій ідеальних систем та прийняттям таких за системи реального буття. При цьому, кожна подібна модель несе в собі відбитки ідеології, котру проповідує людина, створивши модель.

З іншої сторони, людина на основі сформованих систем уявлення оточуючого світу та цілей, які вона переслідує, впливає на оточуючий її світ, реалізує системи своїх уявлень у скоєних нею вчинках та створює нові ідеальні та матеріальні системи чи змінює та руйнує старі, раніше існуючі системи. Таким чином, процес функціонування людини у суспільній системі являє собою циклічне повторення перетворень систем зовнішнього по відношенню до людини світу в системі її внутрішнього світу (свідомість), а потім перетворення систем внутрішнього світу (свідомості) знову у системи зовнішнього світу.

Міфологічний та релігійний світогляд

Міфологічний світогляд  Першою історично сформувалася цілісноюсистемою світогляду була міфологія. Ми зустрічаємо міфи у всіх культурних регіонах Стародавнього світу. Міфологія - систематизована, універсальна форма суспільної свідомості і духовно-практичний спосіб освоєння світу, первісного суспільства. Це - історично перша спроба дати зв'язний відповідь на світоглядні питання людей , задовольнити їх потребу в світопрояснення і самовизначенні. Будь-який міф побудований якрозповідь на ту чи іншу світоглядну тему - про світоустрій, про походження людського роду, про стихії, богів, титанів, героїв.  Широко відомі античні міфи - детально розроблені розповіді древніх греків і римлян про богів, титанів, героїв, фантастичних тварин.  Так, один із міфів Греції розповідає: дочка Урана (Небо) і Геї (Земля) богиня пам'яті Мнемозина народила дев'ятьох дітей, яким було відомо минуле, сьогодення і майбутнє. Будучи покровителями співаків і музикантів, вони передають їм свій дар. Хто ж ці дивні істоти? Боги, демони? Ні, цією чарівною силою володіють тендітні дівчата, дочки Мнемозіни і Зевса - музи:  Кліо - муза історії із сувоєм і паличкою для письма;  Мельпомена - муза трагедії з трагічною маскою і вінком із плюща;  Терпсихора - муза танцю з лірою;  Талія - муза комедії з комічною маскою;  Уранія - муза астрономії з небесним склепінням і циркулем;  Калліопа - муза знання і епічної поезії;  Ерато - муза ліричної поезії, не розлучається з лірою;  Евтерпа - муза співів, несуча флейту;  Полігімнія-муза гімнів і урочистої музики, з сувоєм в руці, вічно замислена.  Супроводжує муз Аполлон - хранитель гармонії, космічної та людської, що народився на плавучому острові Астерія, котрий прийняв кохану Зевса Літо, якої ревнива Гера заборонила ступати на тверду землю ...  Дослідження вчених показали, що міфи в тій чи іншій формі були у всіх народів світу. Виявлені окремі елементи міфологічної творчості, так само як і розгалужені системи, у древніх іранців, індійців, германців, слов'ян. Великий інтерес з точки зору історії культури становлять міфи народів Африки, Америки, Австралії.  Будучи найдавнішою формою духовного життя людства, міфи перш за все виступають як найбільш ранній, відповідний первісного суспільству спосіб світосприйняття, тлумачення навколишньої дійсності і самої людини.  Тут знаходять своє відображення практично всі основні елементи світоглядної свідомості як такого - проблеми походження світу (космогонічні міфи) і людини (антропогонические міфи), проблеми народження та смерті, долі, сенсу життя, людському призначення (сенс-життєві міфи), питання майбутнього, пророцтва про "кінець світу" (есхатологічні міфи) та ін Поряд з цим важливе місце займають міфи про появу тих чи інших культурних благ: про добуванні вогню, землеробстві, винаході ремесел, а також встановлення серед людей певних соціальних правил, звичаїв і обрядів.  Для міфології характерна своя просторово-часову структуру. Будь-яка подія, про який розповідається в цього роду розповідях, відноситься до далекого минулого - до міфологічного часу. Таким чином, священне ("сакральне") час суворо відділене від "профанного", тобто емпіричного, "справжнього" часу. В історії культури період панування архаїчного свідомості характеризується тим, що в міфі знято поділ ідеального і матеріального, образу і предмета, значення і сенсу.  Структура міфологічної свідомості  Той, хто "живе" міфом, каже М. Еліаде, з профанним, хронологічного часу вступає в інший час, інший стан, а саме в свідомості "священний час", яке дано споконвічно і все-таки може як завгодно часто поновлюватися.  Завдяки залученості в ритуальне дійство індивід ніби випадає зі свого повсякденного існування в звичайному світі з його звичайної, природної логікою і здоровим глуздом і вступає в просвітлений, сяючий світ, який пронизаний присутністю надприродного. Танцюрист, що приймає участь у міфічній драмі, не тільки уособлює бога, він внутрішньо, психологічно ототожнюється з ним.  Всі події, явища і речі в міфічному часу грають роль зразка, правила, закону, тобто набувають значення парадигми, стандарту поведінки і масштабу оцінок у сьогоденні. Тим самим старожитні міфологічного »сюжету переживається в цьому як вища, справжня реальність, підтримуючи традиції , моральні встановлення і безперервність племінної культури.  Архаїчна свідомість відображало нерозвиненість практики людей, зародковий характер форм предметного освоєння світу людиною. Воно двояко за своєю структурою: по-перше, це колективна свідомість (звідси здатність кожного члена роду до співпереживання, ототожнення себе з іншими), по-друге, це родова свідомість, засноване на збереженні історичної пам'яті предків роду (звідси стійкість і традиційність змістовного виміру первісної свідомості).  З цієї двоякості випливає сама можливість міфотворчості. Інший його передумовою, як стверджує К. Г. Юнг, є архетипічні форми, образи і мотиви, які піднімаються з глибин колективного несвідомого, як якісь найперші смислові схеми.  Міф завдяки своїм світоглядним сюжетів з'єднує первісної людини з нескінченністю космосу, вписує його в структуру світобудови, у соціальний та природний світ, орієнтує його поведінкові реакції на досягнення потрібних роду життєвих цінностей. Через ритуал, обряд, через музику, танець, спів, ритм міф залучає індивіда як активної самодіяльної сили в життя соціуму, пробуджує в ньому відчуття повноцінності буття, почуття стабільності і захищеності.  Основні риси міфологічної свідомості  Міфологічна свідомість відрізняють чотири характерні риси: 1) символізм; 2) етіологізм і генетізм; 3) синкретизм; 4) прозорість. Розглянемо їх коротко.  Символізм означає, що всі зустрічаються в рамках даної культури світоглядні категорії і мотиви знаходять своє вираження засобами мови наочних образів; узагальнений сенс у межах конкретно-чуттєвого мислення може формуватися тільки тоді, коли який-небудь конкретний предмет (наприклад, емпірично існуюче дерево) стає символом , чуттєвим представником іншого явища, що має культурну значимість (наприклад, предка роду).  Етіологізм (від грецького слова "причина") висловлює ту особливість будь-якого міфологічного сюжету, що пов'язана з його пояснювальній функцією: розповідь містить в собі надзавдання, дати пояснення тим чи іншим явищам навколишнього світу, його пристрою і т. п. шляхом відповіді на питання " чому? ". Дуже часто способом пояснення виступає генетізм, т. тобто спроба підмінити причинно-наслідкові пояснення розповіддю про "походження" що пояснюється явища або різкої устрою світу. Пояснити пристрій речі означало дати опис того, як вона робилася.  Синкретизм міфу - це злитість в одному цілому зачатків всіх форм духовного освоєння світу - мистецтва, релігії, моралі і ін Синкретична природа міфології послужила вихідною категоріально-смисловий базою і первинним художньо переробленим матеріалом для всіх наступних явищ духовного виробництва, і в сфері словесної творчості ( казка, легенда, історичний переказ, епос), і в сфері раціонально-розумових форм - філософії, науки та ін  Прозорість міфологічної свідомості виявляється в тому, що представлена ​​в міфі картина світу повністю ототожнюється первісною людиною з самою реальністю; індивід наївно вірить в те, що речі та явища навколишнього світу саме такі, якими вони виглядають в міфологічній інтерпретації.  Прозорість міфу означає, що людина бачить світ через призму існуючих світоглядних уявлень, при цьому сама ця призма, подібно стеклам оптичного приладу, ніяк не сприймається. Іншими словами, концептуально-смислова сторона міфу повністю елімінована з самосвідомості суб'єкта.  Звідси: не існує ніякого "зазору", ніякого розбіжності, суперечності між міфом і реальністю. Прозорість міфу дозволяє відповісти на кардинальне для функціонування будь-якого типу світогляду питання: яким чином у даній системі світогляду забезпечується стабільність і переконливість. Ніяка світоглядна система не може існувати, не маючи підставами переконливості.  Для міфології такими підставами є принцип прозорості, що забезпечує повну довіру індивіда до того, що говориться в світоглядному сюжеті. 

Основні риси і етапи розвитку античної філософії.

Розвиток філософії стародавніх греків і римлян датується в великим проміжком часу – з VII ст. до VI ст. н. е. Перший період розвитку античної філософії отримав назву досократівський. У центрі уваги цього періоду були філософія природи, пошук першопричин і субстанції світу (Космосу). Представники – ранні натурфілософи Фалес, Анаксімандр, Анаксагор, Геракліт, Піфагор, Ксенофан, Парменід та ін. і пізні, які зай­малися пошуками першопричини світу на плюралістичних засадах. Натурфілософи критично переосмислювали міфологічно-релігійний світогляд, аби отримати істинні знання й пояснити картину світу.

Геракліт є  засновником першої форми філософської діалектики. Він уважав, що світ перебуває в постій­ному розвитку й стані самознищення. Будь-який предмет чи явище світу мають свої внут­рішні протилежні сторони (життя й смерть, день і ніч тощо). Взаємоперехід протилежних якостей визначає розвиток світу.

Згідно з ученням Демокріта, весь матеріальний світ склада­ється з атомів; вони є найдрібнішими частинками, «цеглинками» світу, вони неподільні й мають різні розміри і форми; між атома­ми існує простір, заповнений порожнечою.

Парменід і Зенон стали найвідомішими представниками елейської школи, що розвивалася поряд з натурфілософськими вченнями. Парменід уважав, що світ — це вічно існуюче й незмінне буття, яке має ат­рибути вічності (ніким не створене), незмінне, цілісне, непоруш­не тощо. Існування небуття відкидалося. Головний принцип, на який орієнтував філософ, — «буття є, а небуття немає». Це озна­чає, що весь світ буття існує непорушно й незмінно (без будь-якого руху).

Зенон вважав, що поняття про рух є суперечливим, а отже, неістинним. Згідно з його погля­дом, предмет, який рухається, нездатен рухатися взагалі. Напри­клад, міркування про політ стріли, якщо його розбити на окремі складові, наштовхує на думку про неможливість її руху. А якщо вважати час безкінечним, то як наслідок виникне парадокс відсут­ності руху взагалі.

Класичний сократівський період. Суть цього періоду полягає в переорієнтації філософської свідомості з космогонічної проблематики на тему людини. У цей час виникає го­стра потреба в розвитку інтелектуального рівня особистості. Лю­дей, які за гроші навчали різноманітним наукам, риториці, логіці мислення, стали називатисофістами (учителями мудрості). Го­ловним своїм завданням софісти вважали вміння зробити слабко­го (зазвичай у суді) сильним і непереможним, що, зрештою, сприяло розвитку ідей філософського релятивізму (принципу від­носності людських знань). Людина є мірою всіх речей. Людина ви­значає буття, а все інше відкидається як непотрібне, усе буття не об’єктивне, а суб’єктивне й плинне як у просторі, так і в часі. Го­ловним предметом філософського мислення софістів усупереч натурфілософській традиції стає людина, її діяльність, поведінка й мислення.

Сокра­та вважають засновником автономної філософської етики.

Платон— засновник ідеалістичного напряму філософії.

Елліністична філософія (кінець IV— початок 11ст. до н. е.) — це сукупність філософських учень, що віддзеркалили кризу полісу, яка детермінувала зміну парадигми філософського мислення. Навзамін полісній моралі (пошукам правди й справед­ливості) приходять пошуки шляхів порятунку від драматизму су­спільного життя й прагнення уникнути випадковості в житті людей. Цей період репрезентували такі філософські школи, як епікуреїзм, скептицизм, стоїцизм і неоплатонізм, що пропонували свої оригінальні ідеї, спрямовані на досягнення особистого щастя.

Епікуреїзм. Епікур намагався створити практичну, філософію, яка мала на меті допомогти людині організувати повноцінне життя. Метою практичної філософії Епікура була спроба ліквідувати залежність людини від обставин життя (або від Бога). Своєю появою людина повинна завдячувати собі (своїм батькам), а не богам, якщо останні й існують як моральний ідеал, то вони аж ніяк не можуть втручатися в життя людини. Доля людини за­лежить не від Бога, а від результатів її власної діяльності та поведінки.

Скептицизм заперечував можливість пізнання світу. Головна теза, яку обстоював скепти­цизм: людина може говорити лише про власні почуття, а не про причини, що їх породжують. Секст Емпірик говорив про те, що відчуття людини є джере­лом усіх упереджень і хибних думок у процесі пізнання. Драматичні переживання з приводу неможливості отримати істинне знання при­зводять до того, що людина не може почуватися щасливою.

У римський період розвитку античної філософії (І ст. до н. е. — V ст. н. е.) склалися сприятливі умови для подальшого розвитку епікуреїзму, скептицизму та насамперед стоїцизму. Найвідомішими римськими філософами, які репрезентували філософсь­ку школу стоїцизму, стали Сенека, Епіктет, Марк Аврелій.

Домінуючим філософським напрямом римського пері­оду став ідеалізм, а головне — відбулося єднання філософії (насамперед неоплатонізму) та християнських ідей, що, зреш­тою, трансформувало античну філософію в середньовічну тео­логічну філософію.