Поняття свідомості та її структури: підсвідоме, розум, мислення.

Свідомість людини – складне і багатогранне явище. Свідченням цього є її структура. Враховуючи вищевикладене, до неї необхідно включити такі елементи: а) психічне (несвідоме, підсвідоме); б) самосвідомість (оцінка самого себе, самоконтроль); в) мислення(абстрагування, пізнання, мова); г) цілепокладання (постановка людиною цілей, передбачення їх результатів, прогнозування); світогляд (синтетичний показник рівня свідомості).

Отже, свідомість – це вища форма відображення дійсності, котра властива лише людям і зв’язана з їх психікою, членороздільною мовою, абстрактним мисленням, цілепокладанням, світоглядом, самосвідомістю, самоконтролем своєї поведінки і діяльності та передбачуванням результатів останньої.

Таким чином, проблеми, які ми розглянули, не мають однозначного вирішення та трактування. Вони складні, багатогранні, важкодоступні для наукового з’ясування. Як у філософії, так і в науці, вони розглядаються в основному на рівні припущень, наукових гіпотез та релігійних концепцій.

Широковживаний термін «свідомість» є одним із найбагатозначніших і невизначених. Часто свідомість ототожнюють із безпосереднім духовним життям, стверджуючи, що будь-які духовні явища є явищем свідомості. Однак зводити духовне життя до свідомості – означає спрощувати перше, оскільки воно охоплює як свідомі явища, так і підсвідоме, що входить до складу душевного як компонента духовного.

Свідомість є надзвичайно специфічним, непредметним об'єктом вивчення. Його неможливо побачити, виміряти, зафіксувати у вигляді об'єктивних даних. До того ж свідомість неодмінно наявна в кожному образі сприйняття, вона миттєво пов'язує, співвідносить наші відчуття, поняття, думки, почуття без нашої на те згоди і контролю. Свідомість неможливо виокремити із цього змістового зв'язку, оскільки поза ним вона не існує. З огляду на це навіть у сучасній філософії побутують різні підходи до визначення змісту свідомості, а також сумніви щодо можливості з'ясування її природи.

Ж.-П. Сартр вважав свідомість чистою суб'єктивністю. На його думку, досліджуючи свідомість, необхідно залишатися в рамках свідомості, бо вона не може вийти за власні межі для того, щоб споглядати себе збоку. А це означає, що в дослідженні свідомості є певна межа. Це – сфера буття, екзистенції та свідомості. Необ'єктивована свідомість, за Сартром, не може бути описана в термінах суб'єктно-об'єктних відношень.

У філософії структуралізму, зокрема в творчості К. Леві-Строса, базовим у дослідженні свідомості стає несвідоме, що не є свідомістю, але визначає її. Філософ намагається дослідити специфіку свідомості через мову, що виступає рушійною силою переведення несвідомих структур у соціальні продукти. Мова постає базисом, який є провідником впливу свідомості на життя людини.

Для філософського аналізу свідомості плідною є точка зору сучасної антропосоціогенетики. Згідно з нею проблему природи свідомості слід розглядати в єдності з проблемою виникнення людини і суспільства. З позиції антропогенезу логічним є висновок, що свідомість постала з формуванням людини.

Для конкретного розгляду проблеми необхідно визначитися в поняттях, близьких за змістом до поняття свідомості. Часто на означення здатностей людини, що вирізняють її з тваринного світу, користуються поняттями психіка, свідомість, мислення, розум.

Психіка – це здатність живої істоти чуттєво сприймати світ і емоційно реагувати на нього. Вона притаманна як людині, так і тварині, але тварині властиві лише нижчі, несвідомі вияви психіки. Психіка тварини базується на біологічній доцільності. Вона забезпечує виживання організму. Тварина сприймає світ тілом, крізь призму своїх біологічних потреб.

Свідомість людини – нова якість психічної діяльності, за якої дійсність відображається у формах культури, тобто в штучних, неприродних формах, витворених людством у процесі історичного розвитку.

Свідомість людини прийнято розглядати як певний процес, потік переживань, що складається з окремих актів – сприймання, міркування, пригадування, хотіння, оцінювання та ін. Розрізняють три види актів свідомості – мислення, воління та емоційні переживання.

Мислення – один із найважливіших актів свідомості, який полягає в оперуванні абстрактними поняттями (наприклад, розв'язування математичної задачі). Його нерідко ототожнюють із свідомістю, однак свідомість не зводиться до мислення. «Я хочу», «я люблю» – це також акти свідомості, але вони не є актами мислення. Саме мислення поділяють на розсудкове і розумне.

Таким чином, кожне з розглянутих понять постає як вужче за обсягом від попереднього:розум – це лише певний тип мислення, мислення – один із видів актів свідомості, свідомість – певний рівень розвитку психіки.

Враховуючи структуру свідомості можна виявити такі її складові: за рівнями свідомість функціонує в єдності самосвідомості, свідомого та підсвідомого, за складовими власне свідомість складається із мислення, емоцій і почуттів та волі.

Розглядаючи структуру свідомості, ми повинні розуміти пев­ну умовність та відносність будь-яких її внутрішніх поділів: якщо свідомість передбачає ідеацію (идеация (философия) – понятие феноменологии Э. Гуссерля, означающее созерцание сущности; идеация (психология) (англ. ideation) – способность (процесс) порождения абстрактных или конкретных психических отображений актуально невоспринимаемых, отсутствующих стимулов (т. е. формирования понятий или представлений); а также способность (процесс) произвольного оперирования этими содержаниями сознания), то вона початкове (і принципо­во) постає у характеристиках цілісного явища. Звідси випливає, що в людській свідомості не існує чіткої та однозначної межі між мисленням та волею. Тому ми здатні радіти інтелектуальним винаходам, прозрінням відкривати нові горизонти для мислен­ня; волю, наприклад, можна вважати свідомістю в її дійовому спрямуванні, а сама воля неможлива без свідомого людського са­моконтролю. Через це в сучасній філософії інколи вживаються дещо несподівані характеристики свідомості: свідомість це є можливість більшої свідомості.

Така структура свідомості засвідчує, що свідомість не тотож­на психіці. Поняття "психіка людини" ширше порівняно з понят­тям свідомості. Психіка людини вбирає у себе як свідоме, так і несвідоме та підсвідоме. Тобто значна частина людських реакцій, дій і т.п. відбувається на інстинктивному, або автоматичному рівні, не стає предметом усвідомлення, не освітлена променями розуму. Свідоме і несвідоме перебувають у постійній взаємодії. Психічні процеси стають предметом свідомого становлення людини, що їх вона контролює і спрямовує. У свою чергу, знана кількість усвідомлених дій людини внаслідок багаторазово­го повторення набуває значення автоматизму, звички, що не потребує втручання свідомості. Такі дії забезпечує, несвідоме чи підсвідоме функціонування психіки.

Вищим рівнем свідомості є самосвідомість. Самосвідомість – це здатність людини робити об'єктом розгляду свою власну свідомість. На рівні самосвідомості людина (на основі ідеальних еталонів) здійснює самооцінку та самоконтроль, проводить аналіз своїх знань, думок, ідеалів, мотивів, вчинків та ін. Само­свідомість є обов'язковим елементом свідомості; без неї людина не змогла б зрозуміти себе, визначити своє місце у світі та вдос­коналюватись. Іншими словами, самосвідомість – це діяльність душі людини, її спрямованість на свою внутрішню сутність, діа­лог "Я" з самим собою. В основі самосвідомості лежить рефлек­сія – специфічний спосіб мислення, що його можна назвати "подвійним баченням", тобто це розуміння самого розуміння, мислення самого мислення, сприйняття своїх внутрішніх станів, знань, уявлень, цінностей і, відповідно, умова конструктивної діяльності свідомості.

Весь цілісний світ людського духу можна уявити у вигляді трьох великих сфер: мислення, емоцій та почуттів, волі. Ядро свідомості становить мислення – оперування предметним змістом, який свідомість має у вигляді знання. Предметний зміст свідомості означає, що ми завжди бачимо в речах знач­но більше, ніж те, що дають нам відчуття. Наприклад, скуль­птор бачить у дереві майбутню скульптуру, різьбяр – май­бутній виріб, хоча чуттєво їм надано лише дерево.

І.Ф. Надольний. Свідомість не зводиться до психіки людини. Поняття свідомості більш вузьке порівняно з поняттям "психіка людини". Психіка складається із таких духовних утворень, як свідоме і несвідоме, що є багатомірними і перебувають у постійній взаємодії. Свідомість – це насамперед знання. Без знання свідомості не існує. Ось чому в сучасній філософській літературі більшість дослідників вказують на важливу роль пізнавальної (когнітивної), емоційної та мотиваційно-вольової форм діяльності свідомості. Логічна структура когнітивної діяльності людини складається із чуттєво-сенситивного, абстрактно-мисленного та інтуїтивного рівнів. На цих рівнях виникають чуттєві образи й понятійні структури, які становлять предметно-змістовну основу мислення. До пізнавальних здатностей людини належить також увага і пам'ять. Але у пізнавальній сфері свідомості провідна роль, безперечно, належить понятійному мисленню. Саме воно забезпечує всій пізнавальній діяльності предметний, усвідомлений характер.

Емоційна сфера свідомості – складне, мало досліджене явище. Спроба виділити її структури і типологізувати їх не вдалась. Емоції – це відображення об'єкта у формі психічного переживання, хвилювання. Емоційну сферу становлять почуття (радість, горе, любов, ненависть та ін.), афекти (лють, жах, відчай), пристрасті та самопочуття.

Мотиваційно-вольова сфера свідомості складається із мотивів, інтересів, потреб суб'єкта в єдності зі здібностями у досягненні цілей.

Поряд із свідомістю у "внутрішньому світі" людини існує рівень несвідомого. Сьогодні це визнала більшість вчених. Вважають, що несвідоме – це сукупність психічних явищ, станів і дій, які лежать поза сферою розуму. До несвідомого належать сновидіння, гіпнотичні стани, явища сомнамбулізму, стани неосудності, а також інстинкти та запорогові почуття. Інстинкти і запорогові почуття – це такі структурні елементи несвідомого, які можуть зароджуватись на рівні підсвідомого, залежати від нього, а з часом переходити на рівень свідомості. До несвідомого зараховуються також автоматизми й інтуїція, які можуть зароджуватись на рівні свідомості, а з часом поринати у сферу несвідомого. Під автоматизмами розуміють складні дії людини. Первинне утворюючись під контролем свідомості, в результаті довгого тренування та багаторазового повторювання, вони набувають несвідомого характеру.

Завдяки включенню несвідомого до психічної діяльності, на думку вчених, навантаження на свідомість зменшується, а це в свою чергу розширює поле творчих можливостей людини. Сучасна наука оперує і поняттям підсвідомого. Це особливий пласт або рівень несвідомого. До нього включаються психічні явища, пов'язані з переходом операцій діяльності з рівня свідомості на рівень автоматизму.

Одним із перших в історії науки розв'язати проблему співвідношення свідомого й несвідомого намагався австрійський психолог і психіатр 3. Фрейд (1856–1939). Він дійшов висновку про суттєво важливу, а часом і вирішальну роль несвідомого (особливо щодо психічних захворювань). Концепція Фрейда лежить у руслі тієї філософської традиції, яка робить акцент на несвідомому (А.Шопенгауер, Е.Гартман, А.Бергсон та ін.). Разом з тим багато філософських течій на противагу Фрейду, дійшли висновку, що у поведінці людини, її практичній і пізнавальній діяльності провідну роль відіграє все ж таки свідомість. Несвідоме і свідоме є двома відносно самостійними сторонами психіки людини, вони взаємодіють між собою, активно впливаючи одне на одного. Несвідоме містить у собі багаті можливості, які стимулюють раціональні аспекти людської життєдіяльності та творчих дій суб'єкта.

Важливою складовою свідомості є самосвідомість. Вона орієнтована на аналіз, усвідомлення, цілісну оцінку людиною власних знань, думок, інтересів, ідеалів, мотивів поведінки, дій, моральних властивостей та ін.; за допомогою самосвідомості людина реалізує ставлення до самої себе, здійснює власну самооцінку як мислячої істоти, здатної відчувати. У цьому разі об'єктом пізнання суб'єкт робить самого себе і свою свідомість. Отже, людина – самооцінююча істота, яка без цієї характерної дії не змогла б визначити себе і знайти місце в житті.

Самосвідомість тісно пов'язана з рефлексією. Рефлексія – це принцип мислення, за допомогою якого воно здійснює аналіз і усвідомлення власних форм діяльності. Термін "рефлексія" в широкому розумінні означає спрямовувати свідомість на самого себе, розмірковувати над своїм психічним станом.

Отже, підкреслимо, що елементи і рівні структури суб'єктивної реальності формуються під впливом соціального способу життя людини. На завершення треба сказати також, що ми багато чого ще не знаємо про механізми, функції, структуру і властивості свідомості. Нез'ясованими залишаються й питання взаємозв'язку свідомості з діяльністю індивіда, буттям тощо.

Отже, ми дійшли висновку, що спосіб буття людини у світі завжди передбачає наявність свідомості, яка буквально "пронизує" людську діяльність, бо вона є необхідною умовою її організації й відтворення.