6.6.1.4. Концепція методу

Марксова концепція діалектичного методу цілковито базується, за його ж визнанням, на діалектичній логіці Гегеля, щоправда, своєрідно переробленій та переосмисленій. Для Маркса діалектика виступає як вчення про всезагальні зв'язки і найзагальніші закони розвитку буття і мислення. Слід відзначити, що Маркс не створив розгорненого вчення про діалектичний метод, вважаючи, що найдовершенішу форму такого вчення, хоча й з ідеалістичних позицій, запропонував Гегель. Свою ж заслугу він вбачав у переробленні гегелівської діалектики з позицій матеріалізму, іменуючи своє вчення "діалектичним матеріалізмом".

Як і Гегель, Маркс вважав основою діалектики систему філософських категорій та принципів: єдності та боротьби протилежностей, переходу кількісних змін в якісні, заперечення заперечення. Основою розвитку світу, природа, суспільства, мислення для Маркса виступає діалектична суперечність. Єдність буття і мислення означає, що людське мислення і об'єктивний світ є підпорядкованими одним і тим самим законам, які вказані вище, тому вони не можуть суперечити одне одному. Водночас ця єдність не є тотожністю: якщо всезагальні зв'язки і розвиток об'єктивної реальності існують поза і незалежно від свідомості людини, то зв'язки і розвиток мислення, відображаючи об'єктивні зв'язки і розвиток, підпорядковуються своїм специфічним гносеологічним та логічним принципам. На думку Маркса, повнота кожного поняття вичерпується виявленням протилежного поняття.

6.6.1.5. Вплив філософії Маркса на світову філософію

Філософія Маркса справила значний вплив на світову філософську думку. Багато видатних філософів XX століття тією чи іншою мірою зверталися до запропонованих Марксом ідей (серед таких філософів можна згадати Ж.-П.Сартра, А.Камю, Е.Фромма, Т.Адорно, Г.Маркузе, Ю.Хабермаса, Р.Арона, Л.Альтюсера, М.Бердяєва, С.Булгакова та багатьох інших). При цьому найбільшою мірою таке звернення відбувалося в сенсі вивчення гуманістичних ідей Маркса, що стосуються природи людини, її свободи та звільнення тощо. Водночас ідеологізовані варіанти філософії марксизму-ленінізму, що тривалий час насаджувалися в колишньому СРСР, зазнавали нищівної критики творчо мислячих філософів.

Попри всю цю критику, руйнацію створених на основі ідеології марксизму соціально-державних форм філософська творчість Маркса, його самобутні ідеї дають підстави зарахувати його до найвидатніших філософів та мислителів у історії людства.

Діалектика, її витоки і головні версії

Деякі визначення діалектики і її головні версії

1. Діалектика — розділ філософії, що утворюється системою понять, покликаних описати передумови, рушійні сили, послідовність змін та розвитку об'єктивного і суб'єктивного світу, зобразити закони цих змін.

2. Діалектика — мистецтво ведення суперечки і розв'язання суперечностей.

3. Діалектика — наука, яка відображає об'єктивні закони розвитку природи, суспільства і позаіндивідуальних форм духу.

4. Діалектика — філософська концептуалізація розвитку в його онтологічних і логіко-понятійних вимірах, виражена в історії філософії у двох якостях - теорії і методу.

Перше визначення діалектики відображає факт наявності двох головних версій цього розділу філософії. Перша версія — «об'єктивна діалектика» — діалектика зовнішнього світу та його найзагальніших законів, незалежних від суб'єкта. Про один із таких законів ми вже знаємо. Він стосується суперечності, інший — пов'язаний із запереченням наявного стану речей, що передує їхнім змінам. Наступний відображає перехід між наявним і майбутнім станами, у просторі якого власне і відбуваються кількісні і якісні зміни речей.

Друга версія — «суб'єктивна діалектика». Змінюваність знань людини, її самості, зрушення константності внутрішнього «Я», піднесення або падіння її душі - все це стосується такої версії.

Суб'єктивна діалектика варта на особливу увагу ще й тому, що саме через неї діалектика взагалі стала предметом філософської уваги. Тому про її перші історичні кроки скажемо трохи докладніше.

 

Творцем суб'єктивної діалектики як мистецтва суперечки або тлумачення суперечливих думок Аристотель вважав Зенона з Елеї, майстра критичного аналізу загальноприйнятих думок та спростування тез супротивників шляхом «доведення їх до абсурду», і якому належить відома праця «Суперечки». Платон відзначив здатність елеата охопити суперечності і називав Зенона вмілим винахідником, «чиє антилогічне мистецтво здатне вселити слухачеві, що одне і те ж, подібне інеподібне, є у стані спокою і рухається». Суть методу суперечки Зенона полягала в тому, що спочатку пропонувалося правильне твердження, протилежне тому, яке вимагало доведення, а потім раціональною аргументацією доводилося, що це веде до нерозв'язної суперечності, й істинним має бути протилежне твердження.

На відміну від діалектики Геракліта, спрямованої на осягнення об'єктивно-динамічних аспектів явищ, діалектика Зенона може бути названа суб'єктивно-статичним методом. Він розвивав вчення свого вчителя Парменіда про єдине, заперечуючи пізнаваність чуттєвого буття, множинності речей, їхнього руху і доводячи, що існує тільки нерухоме буття. Саме елейці вперше довели суперечливість єдиного і множинного, або мисленнєвий і чуттєвий світ.

Логічні парадокси Зенона традиційно називаються «апоріями» (від грец. «а» — частка заперечення, «porцs» — «вихід»; «арогіа» — «безвихідність», «безвихідь», «подив») - термін, яким античні філософи фіксували незбагненні для них протиріччя в поняттях руху, часу і простору тощо. Найбільш відомі ті, що дійшли до наших часів — апорії Зенона «Ахіллес і черепаха», «Стріла», «Дихотомія», «Рухомі тіла». У них йдеться не про реальність руху, а передусім про можливість його пояснення розумом у логіці понять, про його суперечливість як діа-лектичної єдності руху і спокою, перервного і неперервного, конечного і безконечного, оскільки справді важко знайти щось постійне, якщо все текуче і плинне. Постійне осмислення руху тут відразу ж вступає в суперечність з його чуттєвим сприйняттям у буденному досвіді. На з'ясування цієї суперечливості звертав увагу Зенон, прославившись не тільки своїми апоріями, а й з'ясуванням суперечностей між розумом і почуттями. Виступаючи з позицій раціоналізму, він показував обмеженість чуттєвого пізнання, підходив до виявлення дійсних суперечностей, явищ об'єктивного світу, що сприяло розвитку логічного мислення, його діалектизації.

З метою публічного обговорення гострих злободенних проблем античні мислителі широко використовували діалог, тобто висловлювали свої думки у формі запитань і відповідей. Вони вважали, що про будь-яку річ можна мовити протилежні думки, тому у суперечці кожен із співбесідників може відстоювати свою позицію. Це давало змогу набувати знань не в готовому вигляді, а шляхом роздуму, спільного обговорення проблеми, пошуку правильного рішення.

Звідси саме слово «діалектика», яке вперше вжив Сократ, позначаючи вміння вести ефективну суперечку, діалог, спрямований на досягнення істини шляхом протиборства думок. Так само розуміли діалектику і софісти (від грец. «sophistes» — «умілець», «винахідник», «мудрець»), які розвивали так звану негативну діалектику, спонукаючи людську думку з її суперечливостями до невтомних пошуків істини в атмосфері постійних суперечок.

Одним із перших софістів вважають Горгія, який, ґрунтуючись на діалектиці Геракліта в елейській інтерпретації, сформулював релятивістські тези: «ніщо не існує», «якщо ж щось існує, то його неможливо пізнати», «якщо його можна пізнати, то не можна передати і пояснити іншому». Великим майстром суперечки славився інший софіст — Протагор. Прилюдні диспути, які він влаштовував, викликали зацікавлення і ставали причиною різноманітних дискусій і полемік. Протагору вдалося у безперервній зміні взаємосуперечливих речей і понять угледіти відносність людського знання. Звертаючись до людини, її життя і практичних потреб, він висунув своє відоме положення: «Людина — міра всіх речей, які існують, що вони існують, які не існують, що вони не існують». Ця твердження тлумачиться у тому сенсі, що коли люди різняться між собою, то немає об'єктивної істини, завдяки якій один правий, а інший не має в сенсу в своїх словах.

Отже, спільною рисою філософії доби античності вважають саме її діалогічність, орієнтованість на суперечку, на відкриту диску-сію, неможливу без спільного духу плюралізму, без щирого інтересу і поваги до співбесідника. Це виявляється як у відкритті самої форми філософського діалогу, що приписується саме Протагору, так і в діалектичному змісті філософської думки. З цього приводу О. Ф. Лосєв пише: «Адже ніхто не скаже, що діалектичний метод не характерний для античної філософії, і що діалектичний метод разом з його засно-вниками і поборниками - софістами, Сократом, Платоном і Аристотелем не увійшов до центрального русла античного мислення і не виявився зрештою чи не єдиним світовим надбанням, що перейшло із античності у всі подальші культури».

Діалектика Сократа — це рухоме слово, подвижна думка. Це рух логосу, тобто рух думки до розуміння ідеї. Наприклад, ідея добра, яка, згідно з вченням Сократа, є красою й істиною. «І щоб творити добро, афіняни, — закликав філософ, — творіть і любіть красу, бо вона — вище благо». Тобто пошук істини у сфері філософських вивчень пов'язаний у Сократа з етичним і естетичним ідеалом.

Відкритий Сократом діалектичний метод спирається на три складові: іронію, майєвтику та індукцію. Суть іронії полягає у тому, що Сократ розмовляв з афінянами, в процесі чого ставив їм запитання, які примушували співбесідника замислюватися, сумніватися у вираженій ним раніше думці, а найбільш самокритичні починали розчаровуватися у своїй колишній самовпевненості. Тут і починається філософія. Іронія — очищає від самовпевненості на шляху досягнення людиною істини у всій її повноті і глибині. Тому Сократ і висунув принцип «Я знаю, що нічого не знаю».

Друга сторона методу Сократа — майєвтика. Під нею мислитель мав на увазі останню стадію іронічного процесу, коли він допомагав тим людям, хто звільнився від фальшивих ілюзій, від самовпевненості «народити» істину. Сократ говорив про те, що треба навчитися приймати духовні пологи, адже філософія — пошук істини, філософія повинна сприяти народженню достеменної думки. У Сократа це полягало у тому, що він ставив запитання, вирішення яких у підсумку приводило до істини. Отже, викладання — це самонавчання, адже не можна навчити, якщо немає потенції на навчання в самого об'єкта навчання. Народження істини — це народження її нами самими.

Третя сторона методу Сократа — індукція — наведення. Вона полягає у тому, що Сократ не доходить до істини ніколи, але рух до неї у нього відбувається методом наведення. У філософії не можна, як у стрільбі, прямо попасти в ціль, а відбувається лише рух до істини, тобто наведення на істину. Мета руху до істини - визначення, тобто визначення предмета в думці — словом, логосом. Зрозуміти, на думку Сократа, означає визначити мету руху думки. Істина ж, — це те, що вже визначене і виражене в понятті. Логос — це і є як би думка, що отримала межу. А ідея — це те, що ще потребує подальшого визначення. Ідея — це енергетичний рух в думці. Ідеї немовби світяться. Ми їх вловлюємо (у поняттях). Тому наприкінці сократівських діалогів питання залишається відкритим. А філософія, як наголошувалося вище, це пошук все нових і нових ідей про світ і людину.

Такий метод Сократа. Він називається діалектичним, оскільки приводить думку в рух (суперечка думки з самою собою, постійне направлення її до істини).