Модуль 2

Тема 2. Українські землі у добу середньовіччя (VII – xіv ст. ) План

1. Східні слов’яни в VII – IX ст.: етнічні процеси та розселення.

2. Соціально-економічний розвиток східних слов’ян в VII – IX ст.

3. Утворення та розвиток Київської Русі у період раннього феодалізму (Х – ХІ ст.).

4. Київська Русь за часів феодальної роздробленості.

5. Соціально-економічний та політичний розвиток Київської Русі в ХІ – ХІІІ ст.

6. Боротьба Київської Русі з монголо-татарською навалою.

7. Українські землі у складі Великого князівства Литовського та Речі Посполитої.

МЕТА ВИВЧЕННЯ. Засвоєння конкретно-історичного матеріалу та вивчення літератури з проблем розвитку української державності, соціально-економічного та духовного розвитку суспільства в добу середньовіччя.

ЗАВДАННЯ. Полягає у вивченні конкретно-історичного матеріалу та літератури з проблем передумов виникнення, процесу утворення, розвитку та занепаду Київської держави. При цьому слід мати на увазі, що ці питання є проблемами серйозної політичної ваги, оскільки між трьома великими націями сьогодення – українською, російською та польською – досьогодні продовжується у різних формах “боротьба за Київську спадщину”. Необхідно уважно з’ясувати на конкретно-історичному матеріалі причини і наслідки політичної роздробленості на території України у другій половині XIII – першій половині XIV ст., втрати державності українськими землями у цей період. Пояснити, чим були обумовлені особливості політичного стану українських земель у системі польсько-литовської державності;.

ОСНОВНІ ПОНЯТТЯ: Русь, варяги, нормани; держава Рюриковичів; печеніги, половці; данина, полюддя, оброк; боярство, “луччі люди”; князі, дружинники; великий князь; християнство; право, “Руська Правда”; смерди, закупи, рядовичі, челядь, холопи; купці, ремісники; віче, боярська рада; удільні князі, Золота Орда; баскаки; іслам; унія;. інкорпорація, колонізація; нація; фільварок, магнат, шляхтич, козак; Магдебурзьке право; Литовський статут; цех, братство; греко-католицька церква.

1. Прочитайте та законспектуйте основні положення:

В першій половині І тис. н.е. на території України сформувалося декілька груп слов’янського населення – за археологічною класифікацією це зубрицькі і пізньозарубинецькі пам’ятки, київська та частина черняхівської культури. Такий поділ зберігається до VI ст., коли візантійські джерела фіксують, крім венедів, ще два слов’янські племінні об’єднання – склавінів і антів (празька та пеньківська археологічні культури відповідно, VI – VII ст.). В VI – VII ст. процес поділу слов’ян на три великих племінних об’єднання завершився, писемні джерела цього періоду чітко фіксують склавінів та антів на лівому березі Дунаю та правому березі Дніпра, відзначаючи їхні набіги на прикордонні райони Візантійської імперії. Період V – VII ст. відзначається в історії слов’ян не лише завершенням процесів їхньої етнічної консолідації і створенням крупних племінних союзів. У цей час починається велике розселення слов’ян на значній території від Балкан до Балтики. Історичне значення великого переселення полягає в тому, що воно започаткувало остаточний поділ слов’ян на ті етнічні групи, які заклали основи процесів формування сучасних слов’янських народів. На території України анти були поглинуті склавінами, внаслідок чого виникли сіверяни – предки лівобережного населення України. Слов´янське населення Верхнього Подніпров’я поступово асимілювалося з балтами та угро-фіннами.

На території Лівобережжя, незважаючи на те, що процес розселення ще тривав, в VII – IX ст. збільшується число поселень, з’являється значна кількість городищ, укріплених земляними валами та заповненими водою ровами (Лука-Райковецька, Буківна та ін.). За своїм соціальним призначенням деякі з них виконували функцію городищ-сховищ, інші були постійними поселеннями. Помітно зростає матеріальна культура, поліпшується оснащення землеробства, розширюється реміснича діяльність. Городища стають крупними ремісничими центрами і осередками торгівлі, виконують функції оборонних, політичних та адміністративних центрів, на їх території нерідко розміщуються резиденції племінної знаті. Від цих часів збереглося чимало пам’яток культового значення, зокрема – поховальні комплекси ("поля поховальних урн"), про які писав літописець: "Мертвеца сжигаху и посемь собравше кости вложаху в судину малу и поставяху на столпе на путех".

Основним питанням етнокультурного розвитку слов’ян у зазначений період є визначення культурних ознак племінних союзів та племен. Вчені-історики по-різному трактували сутність останніх: територіальні об’єднання, політико-географічні утворення, політично-племінні союзи. Одним із найранніших східнослов’янських племен, яке виокремилося вже в VII ст., є дуліби. Літописець згадує про них у зв’язку з нападом на них аварів близько середини VII ст. Дуліби, а також бужани й волиняни займали територію західної Волині та Верхнього Подністров’я, на що вказують і топоніми, похідні від назв цих племен. Археологічні джерела дають можливість стверджувати, що у вказаний проміжок часу дуліби становили частину склавінської, а не антської, як це вважалося раніше, спільності. Ще з IV ст. в Прикарпатті дуліби утворили великий воєнний союз під керівництвом князя. Деякі історики та археологи, зокрема В.В.Сєдов, вважають, що навколо дулібів об’єдналися деревляни, волиняни, поляни, південна частина дреговичів. Однак дулібське племінне утворення не було довготривалим. Воно розпалося на окремі племена, так і не досягнувши своєї державної завершеності.

На схід від дулібів та волинян, на території Східної Волині мешкало плем’я древлян, столицею яких було м. Іскоростень. На південний схід від древлян розміщувались землі полян, центр яких знаходився в Києві. Назву "поляни" літописець виводить від слова поле – "в поле седяху". Існує думка, що полянами були перші відомі за літописом київські князі – Кий, Щек, Хорів. На полянській землі сходилися кордони трьох культурних пам’яток – празької, пеньківської та колочинської, а у VIII – IX ст. – Луки-Райковецької та волинцевської. Отже Київ з самого початку виникнення був центром не одного, а кількох племінних угруповань східних слов’ян. Південну околицю східнослов’янських земель займали племена уличів і тіверців, що жили по Дністру і лівому березі Дунаю. Великий племінний союз становили хорвати, які проживали у Прикарпатті, займаючи регіон Посяння. Можливо, що в VII ст. частина з них входила в дулібський союз. Значну частину Лівобережжя Дніпра займали сіверяни – по Десні, Сему, Сулі. На півночі України – між Припяттю і Двіною – мешкали племена дреговичів, у верхів’ях Дніпра, Західної Двіни та Волги жили кривичі. Найпівнічнішою групою були ільменські словени, що жили над озером Ільмень.

Перелічені племена в другій половині IX ст. були об’єднані династією Рюриковичів у державу Київська Русь. Однак основні риси матеріальної культури слов’янських племен цього часу зберігаються, відбиваючи історичну послідовність розвитку східного слов’янства, як спостерігаються і певні відмінності різних культурних груп, основи яких закладено в ранньому середньовіччі.