3. Прочитайте та запишіть основні характеристики народів, що населяли територію нашої країни в давнину. Складіть хронологічну таблицю їх перебування на теренах України:

Територія України в нову історичну добу - Залізного віку - (І тис. до н.е.) була заселена різними за походженням і мовою племенами. Тут мешкали автохтонні землеробські племена - пращури слов'ян; іраномовні скотарські кочові племена; сюди переселяються греки-колоністи.

Степи Північного Причорномор’я це західна частина величезної території Євразійських степів, які простягнулися від Китаю до Дунаю. Плодючі землі обабіч Дунаю, Дністра, Південного Бугу, Дніпра з їх численними притоками завжди притягували землеробів, а безкраї степи –кочовиків.

Першими з найдавніших жителів причорноморських степів, етнічну назву яких донесли до нас письмові джерела, були Кіммерійці (І тис. до н.е. - VII ст. до н. є.).

Згадки про них є в "Одіссеї" Гомера( "Закотилося сонце, і покрилися темнотою всі шляхи, а судно досягло меж глибокого Океану. Там народ і місто людей кіммерійських обкутані млою та хмарами...”), одній із найбільш давніх частин Біблії -"Книзі Буття", де плем'я "гімірра" - "це слуги Господні"; в четвертій книзі своєї "Історії" про них повідомляв Геродот.

Походження кіммерійців, як і їхня назва, не з'ясоване. Всі згадки про них у стародавніх джерелах пов'язані з військовими походами.

Кіммерійці вели кочовий спосіб життя, займалися скотарством, а також землеробством. Вони були прекрасними металургами: свої знаряддя праці та зброю виготовляли з бронзи. Одними з перших серед степовиків вони навчилися плавити залізо, кувати мечі завдовжки понад метр, залізні наконечники для стріл.

Вони утворили великі племінні союзи на чолі з царями. Відомо, що кіммерійці здійснювали походи на Близький Схід: в Ассирію, Урарту, Лідію. Серед кіммерійських царів під час військових походів особливою жорстокістю виділялися Дуграме (Лігдаміс) та Теушпа. Описи цих походів були знайдені під час розкопок в Ассірії.

Пам'ятки кіммерійців у Північному Причорномор'ї - поховання, в яких знаходяться парадний глиняний посуд, кинджали, мечі східних типів, речі кінського спорядження, золоті і срібні, скляні прикраси. Також збереглося багато топонімів (географічних назв), в основі яких лежить етнічна назва цього народу: Боспор Кіммерійський, Кіммерійський вал, поселення Кіммерік, область Кіммерія. Кіммерійці, зазнавши поразки піл час скіфської навали, залишили свою країну.

Від VII до III ст. до н. е. жах на племена і народи Східної Європи та Близького Сходу наводило племінне об'єднання Скіфів.

Згідно з даними стародавніх істориків. спершу вони проживали в Середній Азії або у степах між Каспієм, Уральськими горами й Кавказом.

Найґрунтовнішу характеристику та опис життя і побуту скіфів залишив нам Геродот. Він віддав їм належне, як мудрому, працьовитому, лицарському народові. Геродот розділяв скіфів на царських, скіфів - кочовиків, скіфів - скотарів та хліборобів.

У скіфів панувала патріархальна система влади з чіткою соціальною диференціацією. Кожний дорослий скіф був вояком. У боях вони були немилосердні, полонених осліплювали або приносили в жертву богині домашнього вогнища Табіті, повелителю неба Папаю, богу війни Орею. У скіфів існував культ меча та обряд поклоніння йому. Одним із обрядів у скіфів було посвячення юнака у молодого воїна- вій мав випити кров першого убитого ним ворога.

Геродот описав і обряд поховання скіфського царя: тіло ховали у просторій гробниці разом з дружиною, найближчими слугами, кіньми. Біля царя клали золоті чаші, коштовні прикраси. Над гробницями насипалися величезні кургани: чим знатніший був цар, тим вищий курган.

Важливим джерелом пізнання скіфської культури стали царські кургани: Чортомлик, Солоха, Куль-Оба, Гайманова Могила, Товста Могила та інші. Поняття "скіфське золото", "скіфський звірячий стиль" стали синонімами високої художньої й технічної майстерності, хоча, як відомо виготовлені ці речі були грецькими майстрами на замовлення скіфської знаті відповідно до її смаків.

Скіфське суспільство поділялось на три основні верстви: воїнів, жерців, рядових общинників (землеробів та скотарів). Кожна з верств вела своє походження від одного із синів першопредка і мала свій священний атрибут. Для воїнів - це була бойова сокира, для жерців - чаша, для общинників - плуг з ярмом. Очолювали скіфське царство царські скіфи, влада яких поширювалась і на слов'янські племена.

Скіфська держава була першим політичним об'єднанням на півдні Східної Європи у ранньому залізному віці. Продовженням її було Скіфське царство 3 ст. до н.е. зі столицею у Неаполі -Скіфському у Криму (центром Скіфії у V - III ст. до н.е. було Кам'янське городище- неподалік Нікополя)

Свою силу в Північному Причорномор'ї скіфи продемонстрували в боротьбі з персами. У 512 р. до н.е. перський цар Дарій І рушив через Балкани на скіфів. Як пише Геродот він хотів помститися скіфам за їхнє вторгнення в Мідію. У боротьбі з персами скіфи використали тактику партизанської війни: не вступаючи у відкриту битву з ними, вони відступали у глиб степів, постійно нападаючи на перське військо невеликими загонами. Зазнавши величезних втрат, Дарій І змушений був покинути Скіфію.

Найвищої могутності скіфи досягли в ІV ст. до н. е. за правління царя Атея. У цей час із Північного Причорномор'я до Персії вивозили дуже багато зерна і скіфська верхівка нечувано збагачувалася на цьому. Скіфські правителі починають карбувати власну монету. Цар Атей звертає увагу на захід: якась частина скіфів осідає в Добруджі (район сучасної Румунії), і Атей обкладає тяжкою даниною фракійців - населення Балкан. Однак інтереси Атея на Балканах зіткнулися з інтересами не менш могутнього правителя - царя Македонії Філіппа. У 339 р. до н.е. в віці 90 років Атей гине в битві із Філіппом і скіфи залишають Добруджу.

В ПІ ст. до н.е. степи запустіли. Колишні кочовики-скіфи осідають у пониззі Дніпра та в Криму (Мала Скіфія). Тут вони займаються землеробством та ведуть осіле, доволі скромне життя. А степи України зайняли нові кочовики - сармати.

Сармати -III ст. до н. є. - III ст. н. є. - іраномовні племена з-за Уралу та Поволжя. Вони проживали там кілька століть, розподіляючись на язигів, аланів і роксоланів. У своїй масі сармати були кочовими скотарями, їхні житла, зброя майже не відрізнялись від скіфських. Жили сармати на возах - халабудах, а напівосілі сармати - орачі - в наметах. Назва сармат походить, можливо, від іранського слова "саоромат", що означає - "перепоясаний мечем ". Дійсно, головним предметом їхнього культу був меч - уособлення бога війни. Сарматська кіннота вважалася непереможною, до того ж жінки й дівчата теж майстерно володіли верховою їздою, зброєю, брали участь у походах. Вони нарівні з чоловіками їздили на конях, стріляли з лука, добре кидали дротини, билися мечем. Воювали до одруження. Дівчину, що не вбила трьох ворогів ніхто не брав за жінку. Звідси мабуть, побутує записана Геродотом легенда про походження сарматів від шлюбів скіфів з амазонками, а також прізвисько сарматів - "покірні жінкам".

У І ст. до н. є. племена язигів та роксоланів проникли на землі Римської імперії, а грецькі міста - колонії Причорномор'я й Криму сплачували їм данину. Наприкінці І ст. об'єднання сарматських племен, прозване аланами, підкоривши інші споріднені народи, примусило до сплати данини й Рим. Через деякий час сарматів розгромили гунни і частина сарматів разом з ними рушила у Європу, а звідти - до Африки. Невелика частина сарматського населеним влилася в праслов'янське середовище.

У середині VII ст. до н. є. на узбережжя Чорного моря прибувають греки-колоністи. Вони шукали вільних земель, ринки збуту товарів, вигідних партнерів для торгівлі, притулок після поразок у політичній боротьбі в Елладі.

Перші міста виникали там, де була вода для пиття, зручний порт, місцевість, яку було б зручно захищати.

У VII ст. до н.е. в гирлі Дунаю греки заснували Істрію, на острові Березань (під Очаковом)- місто Борисфеніду. Потім у VI-V ст. до н.е. виникли такі колонії, як Ольвія - на березі Бузького лиману (в перекладі з грецької означає "щаслива"), Херсонес, Пантікапей, Тіра, Феодосія (в Криму); на північ від Азовською моря - Танаїс. На сході Криму 480 року до н. є. сформувалося Боспорське царство.

Ці міста-держави (поліси) являли собою окремі рабовласницькі демократичні республіки. Поліси мали свої ради та народне віче, а виконавча влада належала колегії архонтів або тиранам. Крім найманого війська з греків, скіфів, фракійців, воїнами в разі необхідності ставали всі дорослі чоловіки.

У причорноморських містах сходилися торговельні маршрути, які з'єднували Європу та Азію. З колонії вивозили пшеницю, рибу, шкіри, сіль, хутро, мед, віск, будівельний ліс, продукцію тваринництва, рабів. Лише до Афін у ІV ст. до н. є. щороку поставлялося понад 16 тис. т зерна.

Колоністи виробляли багато предметів із золота, срібла, бронзи (дзеркала, гребні, намисто, підвіски, сережки, персні та ін.)

Міста-поліси, що мали розвинуту економіку, карбували золоту і срібну монети, були незамінними посередниками між материкового Грецією та варварами.

Крім того, колонії являли собою культурні центри зі своїми школами, вченими, письменниками, філософами, поширюючи еллінську цивілізацію аж до міста Лубни на Полтавщині, де археологи відкрили залишки храму Діоніса, Артеміди й Аполлона.

Грецькі поліси довгий час жили в мирі та злагоді з місцевими племенами, але на кінець І тис. до н.е. починається наступ місцевих племен на античні міста. Так, у Vст. до н. е. Ольвія потрапила в залежність від скіфів; сарматські царі правили на Боспорі; експансія з боку варварів примусила античні міста запросити до себе римські легіони. У І ст. н. є. римські гарнізони з'являються в Ольвії, Тірі та інших містах, а самі грецькі міста-держави ввійшли до складу римських провінцій.

Протягом ІІІ-1V ст. під ударами готів та гунів античні міста-держави припиняють своє існування в умовах так званої доби Великого переселення народів.

Протягом IV - VII ст. тривала Епоха Великого переселення народів. У той час багато різних племен рушили з місць первісного розселення у пошуках нових земель та завоювань. Особливо активними виявились германські племена, які жили на південному узбережжі Балтики - готи.

Прабатьківщиною готів була Скандинавія, звідки вони на початку нашої ери прибули до південного узбережжя Балтики. Згодом вони почали подальший свій рух па південь, і в перших століттях н. є.., пройшовши через землі балтських та слов'янських племен, вийшли на берег Чорного га Азовського морів, утворивши тут союз племен, так звану Готську державу (200 - 375р,р.) - "Гетику", столицею якої стало місто Данапарштадир на Дніпрі у порогів. Найбільшої могутності ця держава досягла за часів короля ("рекса", "конунга") Германаріха (350 – 375 рр.)

Короткочасна історія існування Готської держави "Гетики" в Північному Причорномор'ї характеризувалась постійними війнами проти грецьких міст -держав (зруйнували Ольвію та Тіру), антів та малоазійських міст.

У IV ст. готи прийняли християнство у формі аріанства. Першого готського єпископа Ульфилу було висвячено у 341 р. у Константинополі. Ульфила був творцем Готського алфавіту і, можливо, автором перекладу на готську мову Біблії.

У 370 р. нашестя гуннів поклало край державному утворенню готів на Причорномор'ї. Але частина готів укрилась в Криму, де в горах заснувала нову державу Феодоро зі столицею Мангуп (тільки в І475 р. турки штурмом оволодіти фортецею Мангуп).

Готи воювали зі своїми сусідами антами, але між ними була і співпраця, торговельні і культурні контакти. Про це свідчить запозичення слов'янами деяких готських слів, що сьогодні перейшли до української мови: крам, скот, тин, хата, хліб та інші.

У ІV ст. в південні степи України із Забайкалля прибули гуни (хуну). У 70 - х роках IV ст. гуни розбили в Приазов'ї аланів, а перейшли Дон. Угорські вчені вважають, що гуни являли собою конгломерат різних племен, у тому числі алтайців, готів, слов’ян, аланів та інших.

До 377 р. гунська держава простягалась від Волги до пониззя Дунаю, а на початку V ст. ставка їхніх царів знаходилась у Північному Причорномор'ї. З 445 р. володарем гунів був звісний Аттіла, під керівництвом якого відбувалися походи на Візантію. Галію, міста Італії. Центр імперії він переніс до Угорщини, залишивши правити в Причорномор'ї сина. Початок занепаду гунської державності логічно датувати 451 р., коли в ході Каталунської битви на території сучасної Франції між гунами й римлянами обидві сторони втратили понад 180 тисяч воїнів. Через 2 роки після цього помер Аттіла, а протягом 465-470 рр. припинила існування і його імперія. Через 90 років народи Північного Причорномор'я зазнали навали уйгурських племен аварів, які проривалися до Дунаю.