4. Прочитайте та виділіть основні риси розвитку України в 90-х рр. Хх ст. – на поч. Ххі ст., визначте передумови та наслідки проголошення незалежності:

«Перебудова» та початок боротьби за незалежність України. В умовах застою та поглиблення кризи тоталітарної системи ставала все більш очевидною необхідність кардинальних змін у радянській системі. У першій половині 80-х рр. правляча компартійна верхівка, на чолі з Генеральним секретарем ЦК КПРС М.Горбачовим, вирішила вдосконалити існуючу політичну систему, не зачіпаючи її основ. Такий курс з часом отримав назву «перебудова». Вона розглядалася як обмежена у часі, суворо контрольована серія заходів, що їх здійснював Центр. Розвиток подій, однак, швидко зламав цю штучну схему. Висунуті прогресивні ідеї розходилися з життєвою практикою, реальними можливостями суспільства. Позначилися й відсутність розгорнутої та чіткої програми самої перебудови, певна слабкість реформаційного ядра в самій партії. Україна виконувала маневри центру по здійсненню перебудови, але в ній вона не досягла поставлених цілей. Це показало, що існуюча комуністична система не піддається глибокому реформуванню. Система управління, яка отримала назву «адміністративно-командної», зберігалася, а в її умовах Україна була позбавлена будь-яких суверенних прав. Плани розвитку визначалися в Москві, 96% продукції вироблялося на підприємствах союзного підпорядкування, на діяльність яких ні уряд УРСР, ні місцеві ограни не могли ніяк впливати. Однак перебудова стимулювала опозиційний процес «знизу», що сприяло формуванню в Україні демократичних сил, виникненню громадських об’єднань, рухів та політичних партій, до яких входили представники різних верств населення, але провідна роль належала критично мислячій інтелігенції. Так почалося національно-культурне відродження в Україні. Ядром демократичних сил в Україні були колишні політв’язні. З початком перебудови радянська влада певною мірою послабила політичні репресії, а з 1986 р. почала випускати з тюрем дисидентів, які повернулися в Україну й активно включилися в легальну боротьбу за демократичні перетворення, реальний суверенітет і незалежність України. Процесу формування демократичної опозиції режиму сприяла також і проголошена гласність, яка стала поступово переростати у свободу слова, змусила правлячі кола відмінити цензуру. Поштовхом до розгортання національного відродження України послужила аварія на Чорнобильській АЕС 26.04.1986 р. Ця трагедія змусила багатьох замислитися над наслідками господарювання в УРСР союзного центру, а спроби влади приховати масштаби аварії показали недолугість дозованої горбачовської гласності. Усе спонукало до боротьби за громадський контроль над владою. Етапи боротьби національно-демократичних сил України за незалежність республіки є такими:

перший – квітень 1985 – кінець 1989 рр. характеризувався тим, що громадські рухи та об’єднання вимагали «оновлення соціалізму», досягнення суверенітету України на основі нового Союзного договору, гарантій прав людини. Влада змушена була відмовитися від терористичних методів боротьби з інакомисленням, змиритися з виникненням демократичних об’єднань і рухів. А такі методи, як залякування, погрози тощо вже не могли зупинити людей.

другий – кінець 1989 – грудень 1991 р. характеризувався формуванням багатопартійності, радикалізацією демократичних сил, які стали відкрито вимагати незалежності України. З цією ідеєю вони виступили й під час виборів до Верховної Ради та місцевих рад УРСР у березні 1990 р. На цьому етапі велася відкрита політична боротьба за владу між КПУ і Демблоком.

Важливе значення для розгортання загальнодемократичного і національного руху в Україні мав з’їзд письменників України (1989 р.), на якому уперше публічно було піддано критиці комуністичний режим, що призвів до руйнації української культури. Письменники звернулися до керівництва республіки з вимогою змінити закон про державний статус української мови, й необхідність цього заходу керівництво УРСР змушене було визнати. В Україні стала відкрито поширюватися національна символіка. 26.03. 1989 р. на мітингу у Львові уперше було піднято синьо-жовтий прапор. А 24.07.1990 р. національний прапор, освячений на площі біля Софійського собору, замайорів на щоглі поряд з будинком Київської міськради. На поч. 1989 р. виник «Народний рух України за перебудову». У 1988 р. колишні політв’язні відновили УГС, головою якої було обрано Л.Лук’яненка, який на той час ще перебував на засланні. УГС також відіграла важливу роль у розгортанні демократичних процесів в Україні. Вже у вересні 1989 р. вона заявила про необхідність виходу України зі складу СРСР. Важливе місце в українському відродженні посідав і національний церковний рух, який спочатку розгорнувся за західних землях за легалізацію УГКЦ, але майже одночасно з ним розпочався рух за автокефалію українського православ'я, наслідком якого було виникнення Української автокефальної православної церкви (УАПЦ) та проголошення у 1990 р. Київського патріархату, престол якого посів митрополит УАПЦ в США Мстислав (Скрипник). Значним завоюванням національної демократії було прийняття у жовтні 1989 р. закону «Про мови в УРСР», що було проривом у статусі української мови в республіці – мова стала державною. Важливим етапом боротьби за суверенітет України були вибори до ВР УРСР та місцевих рад УРСР. Боротьба одразу ж розгорнулася вже навколо проекту Закону про вибори. Демократичні сили кваліфікували його як антидемократичний, маючи на увазі перш за усе статті про квоту для компартії, яка передбачала не обрання, а фактичне призначення частини депутатів. Під час обговорення законопроекту відбулися масові протести проти нього. 28 жовтня 1989 р. ВР УРСР під тиском демократичних сил усунула цю статтю з законопроекту. Це була одна з найважливіших перемог сил демократії в Україні. Вибори до ВР УРСР і місцевих рад відбулися у березні 1990 р. і показали, що Україна мала реальні можливості вийти на демократичний шлях розвитку. Демблок переміг у 5 областях (Львівській, Івано-Франківській, Тернопільській, Волинській та Київській). Вибори до місцевих рад завершилися перемогою Демблоку у Львівській, Івано-Франківській та Тернопільській областях. Так уперше в 3-х західних областях КПУ змушена була перейти в опозицію. У ВР УРСР демократична опозиція 6.06.1990 р. створила парламентську опозицію під назвою «Народна Рада» (125 депутатів), головою її було обрано І.Юхновського. На противагу їй була створена прокомуністична структура – «За Радянську Україну» (300 депутатів), яку очолив О.Мороз. Саме при такому розкладі політичних сил ВР УРСР 16. 07.1990 р. прийняла Декларацію про державний суверенітет України. Це був важливий крок до незалежності. За Декларацію проголосувало 376 депутатів (з 405 присутніх на сесії). УРСР, як проголошувалося у Декларації «здійснює захист і охорону національної державності українського народу, забезпечує верховенство Конституції та законів республіки на своїй території». Документ відкривав реальну можливість відстоювання своїх інтересів перед союзним центром. 24.10.1990 р. ВР УРСР прийняла Закон про зміни і доповнення до Конституції УРСР, в якому ст.6 про керівну роль КПРС скасовувалася, закріплювалися правові основи діяльності політичних партій, громадських організацій і рухів. Цим певною мірою підривалося монопольне панування компартії в державі. Ставлення українського народу до Декларації про державний суверенітет було висловлене на республіканському референдумі у березні 1991 р. На питання: «Чи згодні Ви з тим, що Україна має бути у складі Союзу Радянських Суверенних Держав на засадах Декларації про державний суверенітет України?» відповіли «так» 80, 3% громадян.

Путч ДКНС та проголошення незалежності України. Щоб урятувати СРСР Кремль приступив до розробки «нового» Союзного договору. В Україні росла хвиля протестів проти нього. УРСР опинилася перед вибором: продовжувати шлях до незалежності чи опинитися у складі «оновленої федерації»? І Україна не мала наміру брати участь у призначеній на 29.08.1991 р. церемонії підписання Союзного договору. Московське ж вище керівництво на чолі з віце-президентом СРСР Г.Янаєвим, скориставшись відсутністю М.Горбачова, який в цей час відпочивав у Криму, перейшло до активних дій. 19-21.08.91 р. воно зробило спробу реанімувати СРСР, відновити тоталітарний режим. З цією метою 19 серпня в Москві було утворено антиконституційний Державний комітет з надзвичайного стану (ДКНС, рос.: ГКЧП), який опирався на консервативні сили КПРС, правоохоронні органи, військову силу. Партійно-військова хунта планувала спершу нейтралізувати Україну, а після розгрому демократичних сил в Росії ввести війська до Києва, Львова, Харкова, Донецька та деяких інших міст республіки. Уповноважений ДКНС генерал армії В.Варенніков уранці 19 серпня пред'явив голові ВР УРСР Л.Кравчуку ультиматум: у разі «неспокою і незлагоди», акцій протесту, страйків, невиконання рішень ДКНС, війська, які перебувають у бойовій готовності, вийдуть на площі міст республіки. Це означало запровадження надзвичайного стану. Демократичні сили України охарактеризували дії ДКНС як «військово-більшовицький переворот». У заяві ВР УРСР наголошувалося, що, що постанови ДКНС не мають юридичної сили для України. Водночас у документі говорилося про необхідність уникати загострення соціально-політичної ситуації в республіці. Першу в Україні постанову про невизнання ДКНС ухвалила Львівська облрада. Населення столиці України закликалося до громадянської непокори. Було вирішено розпочати безстроковий політичний страйк. Демократи України заявили про цілковиту солідарність з демократами Росії й висловили готовність до опору хунті. Путч ДКНС закінчився провалом. Але події серпня 1991 р. викликали серйозні зміни в державному і суспільному житті країни, надзвичайно посиливши центр обіжні тенденції в СРСР. Україна вирішила захищати свій суверенітет. 24.06.91 р. позачергова сесія ВР УРСР проголосила історичний Акт про державну незалежність України. Державна незалежність проголошувалася на основі права на самовизначення народів, передбаченого Статутом ООН та іншими міжнародно-правовими документами. Так у ХХ ст.. незалежність України була досягнута мирним шляхом.

Український народ відіграв головну, визначальну роль у вирішенні фундаментальної проблеми – утворенні незалежної української держави. На всеукраїнському референдумі 1.12. 1991 р. він висловив своє ставлення до самостійності. У референдумі взяли участь 31 891 742 виборці – 84, 18 % від загальної кількості включених до списків. Понад 90% його учасників віддали свої голоси ЗА незалежність України. Волевиявлення народу проводилося вільно, демократично і без жодних порушень. Держдепартамент США так прокоментував наслідки Всеукраїнського референдуму: «Росія може існувати без України. Україна може існувати без Росії. Але Радянський Союз не може існувати без України. Він закінчився». Вибори Президента України відбулися також 1.12.91 р. Вони проводилися на альтернативній основі (претенденти – В.Гриньов, Л.Лук’яненко, В.Чорновіл, Л.Табурянський, І.Юхновський, Л.Кравчук). Понад 61 % виборців віддали голоси за Л.Кравчука. Запровадження інститут президентства в Україні свідчило про початок розбудови Української держави та формування нових політичних традицій на її терені.

СНД. 8 грудня 1991 р. на зустрічі лідерів Бєларусі, Російської Федерації та України у Біловезькій Пущі було прийнято рішення про утворення Співдружності незалежних держав (СНД) і денонсацію союзного договору 1922 р. Таке рішення, по суті, апаратним шляхом усувало від посади Президента СРСР М.Горбачова. Радянська імперія як держава і політична реальність припинила своє існування. Процес розпаду Радянської імперії, попри усі негаразди його наслідків, можна кваліфікувати однозначно як позитивний у цивілізаційному сенсі, адже світова практика підтверджує, що найоптимальнішою формою існування людського суспільства, функціонування в ньому демократичних інститутів є не імперія, а незалежна національна держава.

Проблеми розбудови держави. У перші роки незалежності державний лад України по суті являв собою конгломерат елементів парламентської республіки, президентського правління та радянської влади. Унаслідок невизначеності повноважень президента, прем’єр-міністра, а також неузгодженості функцій центральної влади й регіонів державний апарат працював неефективно, рівень криміналізації суспільства загрозливо зростав. До цього додалося небажання місцевих нових «князьків» ділитися владою з новим центром. Почалася довга боротьба відцентрових і централізаторських тенденцій в державному житті країни. Середня ж ланка влади (рівень регіонів) у системі радянської влади, якщо й не вирішувала питання щодо адміністративної чи якоїсь іншої реформи, то була важливим чинником, який вирішував її успішність. Можливо, й помилкою української демократії періоду початку розбудови держави й було те, що вона, будучи нечисленною й недосвідченою у справах державного будівництва, основний упор свого представництва зробила на представницьких органах, тоді як виконавчу вертикаль практично всю віддала старій номенклатурі, яка не бажала реформ, негативно сприймала процеси нового державотворення й робила усе можливе, щоб вони проходили якомога повільніше. На початку ж 90-х років загальна картина була такою:

– катастрофічне погіршення життя;

– дезорганізація й зниження компетентності адміністрації;

– фінансовий хаос і цілковита компрометація національної ерзац-валюти;

– параліч інституцій культури, брак фінансування, катастрофа української преси, трагедія українського книгодрукування, початок втечі з України наукових і мистецьких кадрів.

За таких умов почався процес компрометації в свідомості людей самої ідеї української державності. Вочевидь, глибинні причини тодішніх величезних проблем української нації і держави лежали не в сфері їхньої компетенції, а в сфері компетенції органів держбезпеки, які на той час не працювали на українську державу. Слід сказати, що все ж таки багато кризових явищ не були специфічно українськими, їх переживали усі країни колишнього СРСР і «соціалістичного табору». Отже, є певні закономірності демонтажу тоталітарно-комуністичної системи, але вони виявлені науковцями тільки вже постфактум, а тоді не очікувалися й не прогнозувалися. Які ж тенденції на той час були головними: 1) канібальський засіб здобуття прибутків не за рахунок інтенсифікації виробництва, а за рахунок підвищення цін. Малася імітація ринкової поведінки, або її силове нав’язування. Причина цього проста: збанкрутіле підприємство викупалося новим, вже приватним власником за копійки; 2) економічна політика здійснювалася методом спроб і помилок і мала зигзагоподібний характер, що було результатом, як непевності керівництва й відсутності волі та витримки, так і великої складності проблем; 3) економічна політика була не просто пов’язана із соціальною, а її частиною. Економічні реформи були можливі тільки в такій якості й темпі, щоб не викликати соціального вибуху. Українська ситуація була набагато складнішою від російської. І не тільки тому, що Росія багатша на ресурси. Справа у тому, що як би складно не було в Росії, там ніколи б не дійшло до втрати державності, а лише до зміни її форм. В Україні ж питання стояло саме так: утвердить вона свою державність чи втратить. Тому тут відповідальність політиків була одразу незрівнянно більшою, й потребувала не тільки рішучості, але й обережності. Особливо, якщо враховувати те, що постання незалежної України було результатом не тільки національно-патріотичних тенденцій, але й соціально-економічних;

4) з економічною й соціальною політикою змикалася кадрова – одне з найболючіших питань і предмет політичної боротьби, бо тут йшлося про владу, яка одразу ж стала пов’язана з процесом накопичення капіталу. Одразу ж виявилося засилля старої партократичної еліти в держапараті.

Криза влади 1994 р. Наприкінці 1992 р. економіка України зі стану глибокої кризи вступила в етап руйнації, інфляція вийшла на рівень гіперінфляції. Падіння життєвого рівня населення спричинило різке зростання соціального протесту. У червні-липні 1992 р. відбувся потужний страйк шахтарів Донбасу. До них приєдналися трудові колективи інших галузей промисловості. Консервативна урядова політика дискредитувала в очах зубожілого народу ідею української державності й ринкової економіки. Намагання здійснити радикальні політичні й економічні реформи руками бюрократично-адміністративних структур, проти яких ця реформа й спрямовувалася, були приречені на поразку (досвід М.Хрущова ніхто не врахував). Вищі органи влади, виконавши свою роль у атрибутивній розбудові держави, дедалі помітніше не встигали за динамізмом нагальних проблем, відставали від життєвих потреб реформування суспільства. За цих обставин невдоволення мас діяльністю ВР України й Президента наростало. Наявною була криза влади в Україні. У другій половині 1993 р. керівництво країни ухвалило політичне рішення про проведення дострокових виборів до ВР України й виборів Президента. Воно ухвалювалося в умовах поглиблення загальної кризи, яка неминуче вела до втрати самої державності. У березні-квітні 1994 р. були проведені вибори у ВРУ. З 450 депутатів було обрано 338, що було показником зростаючої політичної індиферентності народних мас. В цей період у парламенті посилився ліве крило (комуністи, соціалісти), яке контролювало майже 1/3 мандатів, послабився центр, зросла регіональна орієнтованість депутатів. Головою ВРУ був обраний лідер СПУ О.Мороз. Вибори Президента проходили протягом червня-липня 1994 р. З 7 кандидатів (В.Бабич, Л.Кравчук, Л.Кучма, В.Лановий, О.Мороз, І Плющ, П.Таланчук) з невеликою перевагою переміг Л.Кучма, який проводив свою кампанію під гаслами відновлення економічних зв’язків з Росією та іншими країнами СНД, боротьби з корупцією та організованою злочинністю, надання російській мові статусу офіційної. 11.10.94 р. Президент у виступі на сесії ВРУ виклав свою програму дій. Щоб запобігти загальнонаціональній катастрофі, Л.Кучма запропонував ужити рішучих заходів, які, на його думку, мали поєднувати невідкладні антикризові дії з реалізацією нової економічної й політичної стратегії. Але проблема взаємостосунків різних гілок влади між собою залишалася невирішеною. Влітку 1995 р. в Україні виникла вже конституційна криза. Її подолання вимагало нестандартних рішень, які дали б змогу знайти вихід з того глухого кута, в якому опинилися обидві гілки державної влади. Так постало питання про можливість вирішення цієї проблеми шляхом укладання Конституційного договору, який, не скасовуючи чинної Конституції, на основі взаємної домовленості між парламентом і президентом до прийняття нової Конституції регулював би відносини між гілками влади. 8 червня 1995 р. ВРУ ухвалила текст Конституційного договору між Президентом і ВР України. В умовах розбудови самостійної держави у чинну Конституцію України, прийняту у 1978 р., було внесено понад 200 поправок. Прийняті в Україні закони часто суперечили чинній Конституції, а це фактично підривало принципи законності. Будівництво української держави треба було здійснювати на міцній конституційній основі. Вирішити це завдання мала нова Конституція України, але конституційний процес в Україні затягувався, через що Україна останньою з республік колишнього СРСР ухвалить нову Конституцію. Це сталося 28 червня 1996 р., коли ВРУ прийняла нову Конституцію. Ця подія збіглася з 5-річчям незалежності України й ознаменувала собою завершення важливого етапу в розвитку держави і суспільства.

Політична й інституціональна криза 2004 р. Якщо в країнах Східної Європи у результаті інституціональної трансформації після розпаду в 1991 р. «соціалістичного табору» поступово складаються парламентсько-президентські республіки типу фінляндської чи португальської, то на пострадянському просторі (за виключенням Прибалтики) виникли тимчасові авторитарні гібриди, що сполучають елементи автократичних президентських систем з радянською бюрократичною номенклатурною практикою. Окрім практично «самодержавної» президентської влади, відмінними рисами подібних режимів є нехтування інтересами й думкою населення, згортання демократичних процесів і процедур, витіснення публічної політики тіньовою. Напрям розвитку більшості колишніх республік СРСР на поч. ХХІ ст. вже істотно відрізнявся від східноєвропейського. Принциповим для демократичної системи є не те, як вибори формально проходять, а навіть не електоральні правила, а те, як управляє вибрана влада. Демократія – це постійний процес узгоджень і переговорів, який дозволяє враховувати інтереси різних суспільних груп і структур, виключаючи диктатуру як більшості, так і меншості. Ясно, що для України періоду 1994-2004рр. така характеристика застосована бути не може.

Найважливіша особливість політичних змін в Україні за всі роки незалежності – їхній еволюційний характер. Україна не знала подій, схожих з румунськими 1989 р. чи російськими 1993 р. У певному сенсі український сценарій трансформації близький до «оксамитових революцій» у Східній Європі, але політична система тут витоково була погано структурована і гілки її вели постійну жорстку боротьбу між собою. Позначилася також і відсутність в Україні загальновизнаного національного лідера. Виходець з парт-госпеліти Л. Кучма явно ним не був. Однак саме в період його правління сформувалася інша відмінна риса України – доволі сильний президент. За обсягом своїх конституційних повноважень в Україні голова держави переважає більшість східноєвропейських президентів (окрім хорватського). Однак і досі діяльність структур влади незбалансована, у т.ч. – на місцевому рівні. Найбільш складна ситуація зберігається в АР Крим, де рада міністрів фактично знаходиться у подвійному підпорядкуванні, звідки витікають постійні конфлікти. Ще одна особливість України – її вкрай нестійка партійна система, складові якої знаходяться у постійному процесі перетворень, розпаду, об’єднань, реорганізації. В цілому ж, слід сказати, що політична система України погано збалансована, постійно породжує системні конфлікти й заважає нормальній роботі виконавчої влади, що негативно відображається на розвитку країни в цілому. Криза влади 2004 р., яка вибухнула під час президентських виборів мала цілком об’єктивні причини, одною з яких була необхідність кардинальної політичної реформи в державі. 8.12.2004 р. ВРУ ухвалила Закон про політичну реформу, який вступає в силу з 1.09.2005 р. – за умови, що до того часу в Конституцію будуть внесені необхідні зміни щодо місцевого самоврядування, інакше він вступить у силу з 1.01.2006 р. Загалом реформа 8.12.2004 р. має половинчатий і неоднозначний характер. Головне, що вона фактично цементує клановий характер української політики, що є дуже негативним за своїми наслідками. Як свідчить історичний досвід, події, подібні до української «помаранчевої революції», – це пасіонарні поштовхи націй, які, проте, не дають нової еліти й мало впливають на відношення елітних груп до власного народу. Але вони підштовхують їх до рішення назрілих проблем, змушуючи відмовлятися від застарілих і недієздатних інституційних механізмів, й створюють умови для послідуючої зміни правлячого прошарку й форм взаємодії влади й громадянського суспільства. Проте слід розуміти, що такі зміни не бувають швидкими. Тому події «помаранчевої революції» в Україні – це просто наступний етап в ході буржуазної революції, що мала початок у 1991 р., триває 14 років, і перейшла до свого буржуазно-демократичного етапу. Український капіталізм просто розширює свою соціальну базу.

Висновки: Закінчення Другої світової війни мало для України важливі соціально-економічні та суспільно-політичні наслідки, як негативні, так і позитивні.

Повоєнна УРСР у багатьох відношеннях виявилася відмінною від тієї, якою вона була до війни. Значно розширилися її кордони, зросла політична й економічна вага в СРСР, міжнародний авторитет; вперше за багато століть українці опинились в межах однієї державної структури. Аналіз процесу цього пристосування, його позитивних і негативних, навіть драматичних для українства сторін – головна проблема повоєнної історії України. За часів М.Хрущова, що називають періодом “відлиги”, певних економічних і суспільно-політичних змін зазнало все радянське суспільство. “Відлига” була надто короткою і не зачепила, та й не могла зачепити, засадових основ тоталітарного режиму. Окремі позитивні зміни в Україні ніяк не змінили того факту, що УРСР залишалася повністю підпорядкованою інтересам радянської імперії, яка вела агресивну зовнішню політику, витрачаючи на гонку озброєнь і прокомуністичні режими в інших країнах величезні кошти, значну частину яких черпала з України. У період, який в літературі отримав назву “застою”, Україна знаходилась у імперській системі, що безупинно йшла до свого розвалу. Ніякі зміни в зовнішній політиці СРСР (1970-1980 рр. були десятиріччям “розрядки”) нічого не змінили у внутрішній політиці СРСР, особливо того, що стосувалося національного, зокрема українського питання. Україну Кремль контролював тотально, і будь-які прояви національно-визвольного руху у цій республіці придушувалися особливо жорстоко. . “Перебудова” відкрила легальні політичні можливості для перетворень в Україні. Але слід усвідомити, що не вона дала поштовх до серйозних політичних змін в Україні й процесу національного відродження, а, нажаль, Чорнобиль. Період 1989-1991 рр. в Україні відзначився наростанням широкомасштабних процесів національного відродження. Сформувалася, в основному, демократична опозиція правлячому режиму, прогресивні сили зробили прорив до владних структур усіх рівнів. Сучасна Україна, яка отримала всі зовнішні ознаки державності, залишаючись суспільством з пануючою постколоніальною номенклатурно-управлінською адміністрацією, має величезні складнощі у внутрішній і зовнішній політиці.

Основні дати

Травень 1945 р. – створення ООН

Березень 1945 - загибель Р. Шухевича

Березень 1953 р. – смерть Й. Сталіна

1954 р. – передача Криму Україні

1972 р. – «Чорний рік України»

1976 р. - утворення Гельсінської Спілки

26 квітня 1986 р. – катастрофа на ЧАЕС.

16 липня 1990 р. – прийняття Декларації про державний суверенітет України

24 серпня 1991 р. – Акт проголошення незалежності України

1 грудня 1991 р. – Референдум і вибори президента України

1994 р. – криза влади в Україні

28 червня 1996 р. - прийняття Конституції України

2004 р. - нова криза влади та національно-демократична революція в Україні.

Тести:

1. Знайдіть відповідник:

1) 1946 р. а) суд у Львові над членами Української робітничо-селянської

спілки.

2) 1947 р. б) прийняття постанови ЦК КПРС «Про подолання культу особи і його

наслідків».

3) 1950 р. в) Львівський церковний собор

4) 1954 р. г) операція «Вісла».

5) 1956 р. д) загибель Головного командира УПА Р.Шухевича.

6) 1961 р. е) УРСР стала постійним членом ЮНЕСКО.

Вага питання 10.

2. По фактах біографії визначте історичну особу: «Енергійно займався питаннями розвитку економіки України; причетний до проведення репресій проти діячів науки і культури, згодом засудив масові політичні репресії; очолював КЦ КПУ й уряд УРСР; сміливий у вчинках, надзвичайно скромний у побуті».

Вага питання 10.

3. Яка подія відбулася у 1964 р.?

а) політ Юрія Гагаріна у космос;

б) прийняття програми комуністичного будівництва;

в) усунення Микити Хрущова від влади.

Вага питання 5.

4. Розставте події у хронологічній послідовності:

а) проголошення ХХП з’їздом КПРС політики «Злиття націй»;

б) усунення Петра Шелеста з посади І секретаря ЦК КПУ;

в) заснування Української громадської групи сприяння виконанню Гельсингських угод;

г) мітинг протесту проти політичних репресій серед української інтелігенції під час прем’єри к/фільму «Тіні забутих предків» у Київському кінотеатрі «Україна».

Вага питання 10.

5. Виберіть правильне твердження.

Найактивнішим в Україні 60-70 –х рр. було дисидентство:

а) релігійне

б) правозахисне

в) націоналістичне.

Вага питання 5.

6. Хто очолював Українську робітничо-селянську спілку?

а) В’ячеслав Чорновіл

б) Левко Лук’яненко

в) Валентин Мороз.

Вага питання 5.

7. Хто був ідеологом такого опозиційного напрямку в українській суспільній думці 60-70-х рр., як націонал-комунізм?

а) Петро Шелест

б) Володимир Щербицький

в) Іван Дзюба

г) Леонід Плющ.

Вага питання 5.

8. Хто був ідеологом такого опозиційного напрямку в українській суспільній думці 60-70-х рр, як націоналізм?

а) Іван Драч

б) В’ячеслав Чорновіл

в) Валентин Мороз

г) Іван Дзюба.

Вага питання 5.

9. Коли була утворена Українська Гельсингська спілка і хто її очолив?

1) 1975 р. а) Микола Руденко

2) 1976 р. б) Валерій Марченко

3) 1978 р. в) Василь Романюк.

Вага питання 5.

10. Коли почав виходити самвидавний журнал «Український вісник» та хто був його редактором?

1) 1970 р. а) Євген Сверстюк

2) 1972 р. б) В’ячеслав Чорновіл

3) 1978 р. в) Іван Дзюба.

Вага питання 5.

11. Хто був автором роботи «Інтернаціоналізм та русифікація» та коли вона була вперше надрукована?

1) Іван Драч а) 1961 р.

2) Іван Дзюба б) 1965 р.

3) Левко Лук’яненко в) 1968 р.

Вага питання 5.

12. По фактах біографії визначить політичного діяча:

«Генерал-майор Радянської армії, правозахисник, член Української Гельсингської спілки, виступав проти влади партократії».

Вага питання 10.

13. Розставте події у хронологічній послідовності:

а) створення СНД

б) обрання М.Горбачова Президентом СРСР

в) аварія на Чорнобильській АЕС

г) обрання Л.Кравчука Президентом України

д) звільнення В.Щербицького з посади І секретаря ЦК КПУ.

Вага питання 10.

14. Приймаючи присягу на вірність українському народу і державі, президенти України кладуть руку на унікальну пам’ятку української культури. Що це за пам’ятка?

а) Біблія, вивезена донькою Ярослава Мудрого Анною у Францію

б) Конституція України

в) Пересопницьке Євангеліє ХУІ ст.

г) Березневі статті Богдана Хмельницького.

Вага питання 5.

15. По фактах біографії визначте історичну особу:

Був одним із засновників національно-визвольного руху в Україні. Обіймав посаду голови обласної ради народних депутатів. Загинув у 1999 р.

Вага питання 10.

16. Розставте події в хронологічній послідовності:

а) обрання В.Ющенка Президентом України;

б) запровадження в обіг гривні;

в) прийняття Декларації про Державний суверенітет України;

г) обрання вдруге Л. Кучми Президентом України;

д) прийняття Конституції України;

є) встановлення в Україні Київського патріаршого престолу.

Вага питання 10.

60-115 балів – модуль зараховано.

Література

Баран В. та ін. Історія України. – Львів, 1996. – С. 402–470.

Бойко О.Д. Історія України. – К., 201. – С. 549–647.

Віднянський С.В., Мартинов А.Ю. Зовнішня політика України як предмет історичного аналізу: концептуальні підходи та перспективи // Укр. іст. журн. – 2001. – № 4. – С.41–57.

Конституція України. – К., 1996.

Кульчицький С.В. Утвердження незалежності України: перше десятиліття // Укр. іст. журнал. – 2001. – № 2. – С. 2–23; № 3. – С. 3–29; № 4. – С. 3–41.

Литвин В.М., Слюсаренко А.Г. На політичній арені України (90-ті рр.). Роздуми істориків // Укр. іст. журн. – 1994. – № 1. – С. 9–30; № 2–30. – С. 28–51.

Литвин В.М. Україна на межі тисячоліть (1991–2000 рр.). – К., 2000.

Україна багатопартійна: Програмні документи нових партій. – К., 1991.