3. Прочитайте та законспектуйте основні положення, з’ясуйте причини появи та прояви українського дисидентства.

Стагнація. М.Хрущова на посаді І секретаря ЦК КПРС змінив у жовтні 1964 р. Л.Брежнєв – ставленик номенклатури. І з сер. 60-х рр. типовою ознакою радянського режиму став крайній консерватизм. Побоюючись небажаних для себе змін, старіюча бюрократична еліта намагалася зберегти, у дещо м’якшій формі, ту систему, яку створив Сталін. Для УРСР це означало, що, як і раніше, не Київ, а Москва буде приймати визначальні для українства рішення, а русифікація, спрямована на те, щоб тримати «радянський народ» в купі, посилиться. І все ж, навіть всемогутній радянський бюрократичний апарат не міг вже абсолютно тотально контролювати суспільство. І вже у 70-80-х рр. для УРСР чітко виявляться всі наслідки перебування у системі радянської імперії, перш за усе у соціально-економічній сфері. Проявилася така негативна риса української економіки, як її секторальність і галузева незбалансованість. Найкраще була розвинена промисловість, іншим же галузям не надавалося належної уваги, зокрема, сільському господарству. Незбалансованість існувала також всередині окремих секторів: усе краще отримували підприємства, які працювали на військові чи політичні цілі союзної держави, сектори, які працювали на споживання мали й менше ресурсів і застарілу технологію. Ще від передреволюційних часів можна відмітити в українській промисловості непропорційне відношення між її видобувними й обробними галузями. Цей стан зберігся й надалі. Це мало (й до часів незалежності) негативні наслідки:

а) обробна промисловість була розвинута слабше, тому добробут населення був занижений. Це було так тому, що обробні галузі використовували більше робочої сили на карбованець готової продукції, ніж видобувні галузі, що й були кращим джерелом заробітків;

б) вивіз сировини з України до інших республік і ввіз готових товарів, вироблених з цієї сировини, спричинювали непотрібні транспортні витрати й робив ці продукти дорожчими для споживача;

в) обробна промисловість, на відміну від видобувної, не прив’язана до якоїсь певної місцевості й може бути розгорнута там, де регіони страждають від неповного використання своїх трудових ресурсів. унаслідок фаворитизації розвитку видобувних галузей та важкої промисловості регіони України стали нерівномірно розвинутими. Де були запаси сировини (Донбас, нижнє Подніпров’я), розвиток, мірилом якого є доход на душу населення, був найвищим. Правобережжя й Західна Україна були розвинуті найслабше. У західних областях мало місце прикрите, а то й наявне безробіття.

Крім того, зростання української економіки, особливо у 70-80-ті рр., відбувалося коштом знищення природи. Підходи Центру до природних ресурсів України були злочинними. Ліси було винищено, повітря забруднено, величезна простори залито смердючою водою, а річки, якщо й не висохли зовсім, то стали водоймищами отруйної води. Як і багато країн світу, Україна мала проблеми з паливом та джерелами енергії. Паливна ситуація в Україні була загострена у 70-80-х рр. вивозом вугілля, природного газу та електроенергії за її кордони. Правда, за це Україна забезпечувалася майже повністю довозом нафти з РФ (чим і була закладена далекосяжна залежність України у області енергоресурсів). Розвиток же власної енергетики був сповільнений. Шелест і Щербицький звертали увагу Кремля на це, але марно. Москва у 70-80-х рр.. була зайнята розбудовою економіки азіатських регіонів і спрямовувала саме туди інвестиційні фонди.

Труднощі посилювала і специфічна система власності на засоби виробництва та планування управління в СРСР. Тотальне одержавлення власності було нераціональним. До цього ще прилучалася надмірна централізація й бюрократизація. Система у 2-й пол. ХХ ст. стала на диво незугарною й неповороткою. Ще в 60-х рр. навіть незначні реформи Хрущова, спрямовані на обмежену децентралізацію системи управління економікою, мали, за свідченням П.Шелеста, великі наслідки для піднесення ефективності української економіки. Але московська традиція не могла дозволити послаблення впливів метрополії на її колонії, і тому за часів Брежнєва стався не тільки поворот до давньої централізації, але навіть її зміцнення. Це ще більш закріпило Україну в тенетах союзної держави, посилило її політичне безсилля. Вона змушена була й надалі все більше підпорядковувати свої інтереси інтересам радянської імперії.

Партійне керівництво республікою. У липні 1963 р. першим секретарем ЦК КПУ був обраний Петро Юхимович Шелест. Офіційно керівництво П.Шелеста нічим не відрізнялося від керівництва його попередника – М.Підгорного, типового виконавця вказівок Кремля. Проти націоналістів Шелест вмів підбирати найгостріші вислови, виступаючи з класових позицій. У своїх класових переконаннях Шелест був більшим ортодоксом, ніж інші керівники КПРС. Він своїм класовим радикалізмом і «лівизною» хотів, очевидно, довести, що в СРСР можна сполучати український патріотизм з найтвердішою комуністичною лінією, що борці проти русифікації не обов’язково є «буржуазними націоналістами». Можливо, цим треба пояснювати те, що, гуртуючи навколо себе українських суверен-комуністів, Шелест одночасно був проти пом’якшення стосунків із Західною Європою. П.Шелест не раз виступав за чистоту української мови, явно тут розходячись з лінією Москви на засмічення її русизмами. При зустрічі з делегацією КП Канади він висловив думку, що явно була опозиційною духові радянської дійсності: «Деякі товариші висловлювали помилкові думки про те, що вони називають злиттям мов, але тільки дурень може гадати, що російська мова стане панівною на Україні». Це говорилося у час, коли в Україні йшла масова ліквідація українських шкіл і йшов тиск на українську мову на всіх рівнях. А Шелест називає утискувачів дурнями. Але йому це обійшлося. Більше того, йому зійшло з рук навіть наявне толерування ним написання І.Дзюбою роботи «Інтернаціоналізм чи русифікація», яка потрапила за кордон і вийшла кількома мовами. Шелест вірив у можливість повернення комуністичної системи до «українізації». До кінця своєї діяльності в УРСР Шелест намагався зміцнити зв’язок КПУ з українською інтелігенцією, а відтак і з українською нацією. Москва з доносів своїх апаратів у Києві знала про це, але терпіла до ХХІУ з’їзду КПРС. Цей з’їзд введе курс на відверту русифікацію і за цих умов позиції Шелеста стануть для Кремля нестерпними, бо будуть гальмувати «зближення» й «злиття» націй. Йому поставили вимогу: не тільки перепинити «загравання» з українською інтелігенцією, а й активно підтримати масові її арешти й розгром. На це Шелест не пішов, але змушений був закрити очі на розправи з дисидентами. До усього долучилося й те, що Шелест намагався досягти для України такого ж статусу в рамках СРСР, який мали Болгарія або Угорщина у системі «соціалістичного табору». Він уперто вимагав для УРСР більшої ролі в процесі економічного планування і не виявляв великого ентузіазму до планів економічного розвитку Сибіру, які означали зменшення інвестицій в УРСР. На тлі цього його ортодоксально негативне класове ставлення до Заходу, занепокоєння, щоб «празька весна» 1968 р. не перекинулася в Україну були для Кремля менш значними його рисами. Декілька раз Шелест серйозно турбував Кремль українськими клопотами. Останній раз (1970 р.) йшлося про катастрофічний стан залізничного транспорту УРСР, на що йому дано було відповідь, що ЦК усе знає й сам. А на спроби Шелеста підтримати конструктора ракетної техніки М.Янгеля Брежнєв «по-товариські» порадив йому «не пхатися» у ракетні справи. Без ентузіазму Шелест зустрів і помпезні ювілеї, нагороди «п’ятижди» героя Брежнєва. А це вже була особиста образа для генсека. Та й взагалі Шелест явно не вписувався у контекст брежнєвської політики. Приводом для його усунення стала його книжка «Україна наша Радянська», що вийшла у 1970 р. й мала ряд схвальних рецензій. Але у 1972 р. була дана вказівка цькування автора та книжки. (Як згодом виявиться, КДБ побачив у назві, у перших літерах, «приховану УНР»). У 3-х київських газетах вийшли розгромні статті проти «українського буржуазного націоналізму». Але це була поверхня «айсбергу». Головним тут був натяк на якусь спілку «українського буржуазного націоналізму» з маоїзмом (стаття в «Робітничий газеті», яка всю цю кампанію почала, так і називалася – «Китайські розкольники і українські націоналісти»). Так почалася кампанія проти книги Шелеста і він був звільнений (заочно) з посади першого секретаря ЦК КПУ, але залишався членом ПБ ЦК КПРС. Для Кремля мало значення не те, що Шелест розпочав кампанію проти українського націоналізму та маоїзму, а поширення в Україні через три київські газети відомостей про можливий зв’язок українського визвольного руху з червоним Китаєм. У Москві ж усе прокитайське викликало справжню паніку. Однак слід розуміти, що Шелест не міг писати будь-що, його матеріал затверджувало керівництво КПУ. І брутальна розправа над книгою була ударом не тільки по Шелесту. Це було попередження еліті УРСР: не висуватися! Шелест одразу подав заяву про вихід на пенсію «за станом здоров’я». Останнє викликало навіть анекдоти, бо здоров’ю Петра Юхимовича міг позаздрити багато хто з тих, хто його тоді звільняв (він прожив після цього ще майже 25 р.). За «доброю більшовицькою традицією» книжку з бібліотек вилучили й знищили. Й зберегли її за кордоном саме ті «буржуазні націоналісти», яких так завзято лаяв Шелест. Парадокси української стражденної історії…

Наступник П.Шелеста на посаді І секретаря ЦК КПУ В.В.Щербицький був давнім членом «дніпропетровського клану» і давнім політичним супротивником Шелеста. За допомогою методів, що дуже нагадували сумнозвісні чвари за гетьманство у ХVІІ-ХVІІІ ст., він послідовно дискредитував Шелеста в очах Кремля. Керував він Україною понад 17 років. Навіть усунення його пройшло не під впливом критики знизу, на яку з початку «перебудови» ніхто взагалі не звертав уваги, а по сценарію Кремля, за участю М.Горбачова, з торжествами й підкресленням «мудрого керівництва» й великих успіхів УРСР під його правлінням. Жодного слова, ніде не було сказано про застій, кризу, економічний, політичний і духовний Чорнобиль в Україні, одним з натхненників якого був новонароджений тоді персональний пенсіонер. Період правління Щербицького фактично співпадає з періодом стагнації радянської системи. Підґрунтям господарського розвитку в ці часи були не економічні закони, а доповіді генсека на черговому пленумі чи з’їзді КПРС, «завдяки» чому відставання від цивілізованого світу набувало дедалі усе більш катастрофічних розмірів. І Щербицький немало тому прислужився в Україні, виконуючи будь-яку команду з Москви, свідомо жертвуючи економічними і політичними інтересами України. Постать В.Щербицького, безумовно, не можна розглядати одномірно. Чимало корисного він намагався зробити для республіки, але тільки коли на це був дозвіл Центру. Проте на його совісті – такі гріхи, які сторазово переважують усі його праведні справи, і головний з них – Чорнобиль. ЧАЕС з’явилася у верхів’ях Дніпра, у найзаселенішому регіоні України, на піску, ще й без підземної шахти, побудована була саме за його вказівкою. З його відома було й приховано аварію у перші дні й замовчувалася об’єктивна інформація щодо того. Саме Щербицький привітно махав рукою десяткам тисяч демонстрантів, серед яких була величезна кількість дітей, що радісно вітали «улюблених» керівників під невидимим радіоактивним дощем 1 травня 1986 р. І цього йому український народ ніколи не забуде.

Українське дисидентство. Термін «дисидентство» означає інакомислення. Ним називали усіх, хто критично ставився до радянської влади. У залежності від загальних політичних умов у країні та за її межами, від поглядів лідерів опозиційного руху, мінялася його тактика, завдання, ідеологія. Але головною протягом усього досить тривалого періоду характерною рисою українського дисидентства залишалася ідея національного відродження, яка була успадкована від старших поколінь борців. В історії інакомислення України після розгрому ОУН і УПА (1952р.) можна виділити такі етапи:

– ідеологія та рух «шістдесятників»,

• правозахисна опозиція 70-сер.80-х рр..,

• офіційна опозиція 2 половини 80-х рр.

50-ті рр., кінець 60-х і початок 80-х рр. – це період відносного затухання опозиції, що було наслідком посилення репресій, розправами над керівництвом спротиву. У ці періоди створюються різні підпільні організації, розповсюджується анонімний самвидав, зростає роль української еміграції та закордонних ЗМІ, продовжується боротьба політв’язнів за свої права й відчайдушні виступи дисидентів-одинаків. В цілому, незважаючи на переслідування, більш жорстокі, ніж в інших регіонах СРСР, спротив системі в Україні був практично безперервним, суттєво впливав на життя республіки й стояв у витоків майбутніх руйнівних для СРСР змін у системі. Якщо періодизація національно-визвольного руху в Україні в цілому співпадає з аналогічними рухами в інших республіках СРСР, то його структура суттєво відрізняється від структури дисидентського руху, наприклад, в Росії. Українська опозиція завжди була більш єдиною. Загальним знаменником тут був національний чинник. Різні напрямки української національно-політичної думки часто об’єднувалися й здійснювали вплив одна на іншу. Врешті-решт, саме вони стали базою для створення нових, сучасних політичних партій в Україні. У той же час домінація тієї чи іншої ідеї в суспільстві вносила суттєві корективи у інші політичні течії. Можна виділити такі основні напрямки розвитку інакомислення в Україні в 50-80-ті рр., кожен з яких має свої історичні та ідеологічні корені у попередніх періодах і, як підсумок свого розвитку, відповідні партійні структури в наші дні.

1. Націонал-комунізм – ідеологія, яка виникла у 20-х рр. й була втілена у відомому курсі на «українізацію». Була піддана знищуючим репресіям у кінці 20-х – 30-ті рр. й відроджена у 60-х рр. «шістдесятниками» (І.Дзюба). У цей період вона мала сильний вплив на керівництво КПУ. За часів Брежнєва затухає. Наприкінці 80-х рр. відроджується в рамках КПУ течією, яка отримала назву «суверен-комунізм».

2. Націонал-демократія – основна політична течія в опозиційному русі 70-80-х рр., результат розвитку «шістдесятництва». З нею звичайно асоціюють поняття «дисидентство» й «правозахисництво». Основою руху був «легітимізм» – повага до діючого законодавства. Учасники руху, усвідомлюючи кінцеву свою мету – незалежність та демократію – виступали за додержання хоча б тих законів, які існували. (Л.Лук’яненко, В.Чорновіл та ін., згуртовані навколо Української гельсингської спілки /УГС/).

3. Націоналізм – найбільш лякаючий термін, який мав у колишньому СРСР (а на Сході України й досі) вельми негативне значення, тотожне фашизму. Між тим, у політології він означає приблизно те ж саме, що було прийнято називати патріотизмом.

4. Інтегральний націоналізм – течія послідовників Д.Донцова, яка ставила за мету досягнення незалежної Української держави, побудованої на право-авторитарних принципах. Як засіб досягнення мети допускалися й насильницькі методи.

5. Неомарксизм – у цій течії брали участь переважно російські дисиденти зі Східної та Південної України. Вони вели боротьбу проти «перекривлень» ідей марксизму-ленінізму в соціально-економічній сфері. Пізніше ця течія трансформувалася у соціал-демократичну та ліберальну ідеології.

6. Релігійне дисидентство – особливий напрям руху опору. Його головною складовою була боротьба за відновлення УГКЦ, хоча по цих же статтях вироків йшли й інші «в’язні совісті» – баптисти, єговісти, навіть православні. В умовах тоталітаризму релігійний рух не міг не виступати й за політичні зміни в суспільстві.

Головним ідеологічним супротивником всіх цих течій було те, що можна назвати імпер-комунізмом. Під цим поняттям слід розуміти шовіністичну, асиміляторську політику союзного центру та його апологетів і виконавців його рішень в Україні. Протягом усього післясталінського періоду існування в українському суспільстві політичних течій, альтернативних офіційному курсу КПРС, ретельно приховувалося. У завдання каральних органів входило не тільки виявлення та нейтралізація інакомислячих, але й ретельне приховування від громадськості самого факту неприйняття кимось існуючого ладу. А ті, хто це все ж таки робив, – або куплені західними спецслужбами, або просто психічно ненормальні істоти. Для них будувалися нові табори й спецлікарні, при цьому заперечувався сам факт існування політв’язнів – всі вони підводилися під кримінальні статті. В цьому ідеологи доби «відлиги» та «застою» відрізнялися від своїх сталінських попередників, які просто фізично знищували політичну опозицію.

«Перший український покос» (1965 р.). З метою спинити рух спротиву у серпні-вересні 1965 р. по Україні були проведені арешти людей, зв’язаних з рухом шістдесятників (усього по Україні – 60 чол.). Найбільший резонанс мали львівські процеси (над М.Масюткою, І.Гелем, М.Горинем та його братом Богданом та ін.). Свідками проходили М.Косів, В.Чорновіл, Л.Костенко, І.Дзюба, І.Драч. Процеси тривали в Києві, Івано-Франківську, Луцьку та ін. містах. Акції протесту української інтелігенції почалися одразу після перших арештів, але вибух гніву стався 4 вересня 1965 р. в Києві у кінотеатрі «Україна» на прем’єрі фільму режисера С.Параджанова «Тіні забутих предків». Перед фільмом виступив І.Дзюба і сказав про багаточисельні арешти. Директор кінотеатру почав стягувати його з трибуни, включили сирену. Тоді В.Стус крикнув: «Хто проти тиранії – встаньте!» І багато людей піднялося. Багатьом це коштувало роботи, у тому числі В.Чорноволу й Ю.Бадзьо. Не всі витримали випробування, дехто «покаявся». Але, на подив влади, арешти не залякали і не відворотили шістдесятників. Ера страху минула.

«Другий український покос» (1972 р.). 12 січня 1972 р. – день, який згодом буде відзначатися, як День українського політв’язня, був початком другого, більш широкомасштабного «великого погрому» в Україні. Республіка, починаючи зі строптивого керівника (П.Шелеста) і закінчуючи широким дисидентським рухом, заважала здійсненню поставленого ХХП з’їздом КПРС завдання – формування «нової історичної спільноти», «нової нації» – «радянського народу». У 1972 р., як і у 1965 р., рішення про арешти було прийнято централізовано: майже одночасно з арештами по Україні почалися арешти у Москві та Новосибірську. Але на цей раз УКДБ готувала свою частину акції заздалегідь. Арешти почалися одночасно по різних містах України. Було поставлене завдання ізолювати не тільки розповсюджувачів самвидаву, а й його авторів.. Арешти супроводжувалися повальними обшуками – тільки у Львівській обл. за 3 місяці 1972 р. їх було більше тисячі. Характерною була й суворість вироків. Українські дисиденти потерпіли більше від своїх російських колег. Майже всі вироки були максимальними – 7 років таборів і 5 років заслання. Звинувачення – за авторство різних самвидавних матеріалів. Розмах арештів в Україні в 1972 р. набагато перевищував кампанію 1965 р. Були виарештовані практично всі лідери національно-демократичного руху. 29 чол. були молодшими від 30 років, 32 – у віці від 30 до 40, й 23 мали більше 40 років. Після багатоденних допитів «покаялися» й виступили з публічними прокляттями на адресу дисидентів З.Франко, Селезенко, Холодний. Але найбільший удар по опозиції нанесло «каяття» Дзюби. Епідемія судових і позасудових розправ різко змінила атмосферу суспільного життя в Україні. Публічні прояви національних почуттів, які вдавалися у 60-х рр., були рішуче перервані. Спроби продовжити цю традицію, яка тільки-но з’явилася взагалі, жорстоко каралися. Ще в травні 1971 р. мав місце перший арешт за виступ біля пам’ятника Т.Шевченку. Заарештований був А.Лупиніс, колишній політв’язень (1956-1966), який повернувся з табору інвалідом – він ходив на милицях. Лупиніс прочитав людям, що зібралися біля пам’ятника, свій вірш, присвячений приниженому становищу України в складі СРСР, за що був поміщений до психлікарні. А у травні 1972 р. під час чергової маніфестації біля пам’ятника Кобзареві було заарештовано вже 150 чол. У 1973 р. ректор Львівського університету заборонив студентам проводити традиційний вечір пам’яті Т.Шевченка. Серед студентів почалися арешти. Арештованих били, всіляко принижували. Було проведене масове виключення з університету. У наступні роки почала діяти таємна інструкція, по якій у вузи Західної України слід було приймати не більше 25% місцевої молоді. У 1972-73 рр. в УРСР були проведені широкомасштабні чистки і в наукових установах, в тому числі в інститутах АН УРСР – під приводом «скорочення штатів». Але деяким із звільнених працівників прямо в очі говорилося, що їх звільнено «за націоналізм».Таким чином, головний удар 1972-74 рр., як і у 1965 р, прийшовся по українській інтелігенції. Арешти виглядали як частина задуманого заходу по викоріненню національної самосвідомості українців. Головний натиск був зроблений на тотальне переміщення національної української інтелігенції у категорію «кочегарів з вищою освітою», бо вони просто більше нікуди влаштуватися на роботу не могли. Всі ці події створили в Україні атмосферу, подібну до атмосфери сталінського терору 30-х чи поч. 50-х рр., національний рух був паралізований.