2. Прочитайте та визначте особливості розвитку України у 2-й пол. 50 – на поч. 60-х рр. Хх ст.:

«Десталінізація». СРСР, в складі якого перебувала Україна, був тоталітарною державою. Це була така етатистська, централістсько-бюрократична система управління суспільством, що базувалася на комуністичній ідеології та російських державних традиціях, мала чітку внутрішню ієрархію і повністю поглинула собою суспільство. Першою підвалиною цієї системи був масовий терор. Другою підвалиною була глибока соціальна опора на соціалістичну бюрократію, що відчужила трудящі маси від власності тотально. Фізична смерть Й. Сталіна (5.03.1953 р.), культ якого в суспільстві був фактом, нанесла дошкульного удару системі, але це не означало кінця тоталітаризму. Його викорінення у суспільстві потребувало довгого часу й не могло бути безболісним. Проте ясно, що зміни в режимі обов’язково мали зачепити основні підвалини цієї системи. Прикметно, що, хоча такі зміни проходили і на рівні центрального керівництва, і в усіх республіках, в УРСР ці зміни були особливо виразними й вартими уваги. Період після смерті Й.Сталіна був періодом, який давав змогу затвердитися на чолі держави новій сильній людині. Спочатку здавалося, що це буде Л.Берія. Але він потерпів поразку, за що заплатив життям ( це була остання страта переможеного політичного супротивника в СРСР). Переможцем став М.Хрущов, чия кар’єра була тісно зв’язана з Україною. Це був росіянин з України, якому не був чужим певний «місцевий патріотизм» (дуже обмежене в умовах радянської влади явище). КПУ була першою республіканською парторганізацією, яка підтримала його у боротьбі за владу і була його надійною опорою. Хрущов цього не забув. Д.Коротченко скоро став головою Верховної Ради, Н.Кальченко – головою Ради міністрів. Так виникло т.зв. «правління трьох К». Крім того, урядові посади отримали: досі паплюжений драматург О.Корнійчук та син українського письменника Василя Стефаника – Семен. Українські комуністи поширили впливи не тільки в УРСР, а й на союзному рівні. Високе положення займали маршали Радянського Союзу Малиновський, Москаленко, Гречко (був міністром оборони СРСР); Семичасний став головою КДБ СРСР, а Кириленко, Підгорний, Полянський і Шелест були серед 11 членів Політбюро ЦК КПРС – найвищого органу влади в СРСР. Ясно, що вони були українцями тільки по паспорту, це були звичайні партійні кар’єристи, доля власного народу яким була, по великому рахунку, байдужою. Але їх присутність на «кремлівському Олімпі» свідчила про зростаючу в цей час вагу як українських комуністів, так і їхньої республіки.

У 1954 р. з метою відзначення російсько-українського партнерства в СРСР з надзвичайною помпою було проведено святкування 300-річчя Переяславської Ради (що було назване «возз’єднанням України з Росією»). ЦК КПРС опублікував 13 тез, в яких доводилася теза «Руси як колиски» та непохитності «вічного союзу» українців з росіянами. Акт відзнаки 300-річчя Переяслава вінчав «царський подарунок» – акт передачі Криму до складу УРСР. Але це не було такою вже й щедротою. Оскільки Крим був історичною батьківщиною кримських татар, яких Й.Сталін під час війни виселив звідти, то усі проблеми, пов’язані з їх претензіями на повернення, тепер будуть мати українці. Крим звалив тепер вже на Україну масу своїх економічних та інших проблем. Крім того, після прилучення Криму до УРСР республіка отримала 860 тис. чол.. росіян, яким Україна була абсолютно байдужою, і лише 260 тис. українців. І хоча після 1954 р. Київ стимулював переселення сюди українців, росіяни, агресивно не сприймаючи нічого українського, залишалися тут переважною більшістю населення й формували самосвідомість регіону відповідно до своїх інтересів. Тому кримський «дарунок» не тільки додав економічних клопотів Києву, а ще й помітно посилив російський елемент в УРСР. У цьому розумінні він дійсно став достойним відзначенням 300-річчя Переяслава.

Щодо періоду змін в радянському режимі після смерті Сталіна в літературі вживається термін «десталінізація». Підходи до модернізації економіки шляхом терору, примусових методів колективізації та позаекономічного примусу до праці, які мали місце під час правління Й.Сталіна, були ефективними, але штучними методами й не могли тривати довго. М.Хрущов зробив ставку не на примус, а на переконання, не на задушливий контроль, а на ефективність, не на революційний запал. а на гнучке управління. Але, щоб перейти на нові методи, треба було покінчити зі старими. 1956-й рік увійшов в історію СРСР як рік ХХ з’їзду ВКП(б), на якому М.Хрущов виступив зі знаменитою промовою, в якій викрив «культ особи Сталіна», і яка викликала шок у старих парткадрів. Цей з’їзд започаткував політичну лінію, яка пізніше отримає назву «відлиги». Це був перший маленький крок у напрямку демократії. З тюрем та сибірських поселень були випущені мільйони людей, багатьом з яких вдалося повернутися додому. Для українців це було уперше за 300 років «братніх обіймів», що час від часу виявлялися аж занадто міцними. Ніколи раніше українців з Сибіру в Україну не повертали. Однак слід сказати, що реабілітація торкнулася переважно тільки репресованих свого часу комуністів. Кремль дав ясно зрозуміти, що інтегрального націоналізму ОУН не допустить: у 1954р., саме у розпал святкувань 300-річниці «возз’єднання», був страчений В.Охрімович – провідник ОУН в еміграції, який був скинутий на терен СРСР американцями з літака, і спійманий. У 1956 р. відбувся ряд показних процесів над колишніми членами ОУН, що закінчилися смертними вироками. А в 1959 р. Б.Старшинський – агент КДБ, вбив в Мюнхені С.Бандеру (а до цього – Л.Ребета). Було ясно, що комуністичний режим буде терпіти український інтерес тільки у певних межах і буде безжальним щодо тих, хто зайде «надто далеко» у відстоюванні інтересів України.

Першою в Україні на «відлигу» відреагувала інтелігенція. Вона перш за усе почала скаржитися на жалюгідний стан української мови. Навіть партчиновники приєдналися до такої позиції. Другим питанням був занепад української науки. Кремль відреагував: у 1957 р. з’явився «Український історичний журнал», з 1959 р. почалося видання «Української радянської енциклопедії» (правда, це було більше реакцією самого Хрущова на появу в діаспорі «Енциклопедії українознавства» під ред.. проф.В.Кубійовича), з’явилися багатотомні: «Словник української мови», «Історія української літератури», «Історія українського мистецтва», детальна «Історія міст і сіл Української РСР», подібної якій не мали навіть росіяни, та ін. Проте українська інтелігенція вимагала дати можливість розвиватися й дослідженням з ядерної фізики й кібернетики. Так наприкінці 50- на поч.. 60-х рр. з’явився Інститут кібернетики АН УРСР, який став провідним в СРСР; численні україномовні журнали з природничих і суспільних наук. Українська інтелектуальна еліта явно збиралася використати відкриті «відлигою» можливості розвитку сучасних знань саме українською, а не російською мовою. Література й мовознавство під час короткої «відлиги» стали головним фронтом протистояння Москві. А втім, мова, література, культура – це велика політика завжди. Хоча в цій ділянці усе відбувалося якщо й не «в рукавичках», то в рамках дозволеного радянською моделлю, фактично саме тут відбулася контратака проти русифікаційного тиску, який хоча й послабився, але місце все-одно мав.

М. Рильський з початком пожвавлення національно-культурного життя в УРСР проявляв особливу активність, ініціюючи видання творів письменників, яких раніше не можна було друкувати. Він домігся посмертної реабілітації поетів Олеся, Вороного, перевидання творів видатних українських композиторів ХУШ-ХІХ ст. Березовського, Бортнянського, Венделя. Коли письменник К.Паустовський висловився із зневагою про українську мову, якою говорили в Західній Україні, як про «галицьку говірку», Рильський сприйняв це як особисту образу й надрукував свою різку одповідь йому, де сказав, що «галицька говірка» – це мова великого Франка і насміхатися над нею не личить культурній людині. З поширенням культурних зв’язків із закордоном Рильський від іноземних ансамблів, що приїздили в Україну на гастролі, вимагав: кожному дорогому й шанованому гостеві належить включити до свого репертуару також твори народу, землю якого він відвідує, бо цього вимагає етика й елементарна культурна чемність.

У 1956-1958 рр. вдалося реабілітувати, нажаль більшість посмертно, репресованих українських літераторів. Після цього й детальної перевірки йшли видання деяких їхніх творів, правда, з численними купюрами. Наприклад, таке сталося з романом З.Тулуб «Людолови». У травні 1958 р. ЦК ВКП(б) видав спеціальну постанову, в якій визнавав неправильною й однобічною оцінку опери «Богдан Хмельницький», дану в редакційній статті «Правди» 20 липня 1951 р., а ті недоліки, що в ній малися, не були «великими ідейними пороками» і не заслуговували на таке суворе засудження.

Сільське господарство. М.Хрущов перш за усе звернув увагу на стан хронічно хворої галузі радянської економіки – сільське господарство. Вирішивши, що роки, проведені в Україні, зробили його спеціалістом з сільського господарства, Хрущов вдався до змін на селі. Для України, цієї житниці СРСР, його заходи мали особливе значення, оскільки вже в котрий раз Україна мала слугувати майданчиком сільськогосподарського експериментаторства. Загальновідомим проектом Хрущова було підняття цілини, розпочате в 1951 р., і яке потребувало величезної кількості людських і матеріальних ресурсів. Велику частину цих витрат узяла на себе Україна, що вичерпувало з неї ресурси й послаблювала її власне сільське господарство. Іншим експериментом було засівання полів кукурудзою. Цю ідею Хрущов привіз із США й намагався використати для корму в тваринництві. Експеримент з тріском провалився, бо Америка входить у світову маїсову зону, а ми ні. Ця культура може вирощуватися у нас вельми обмежено. Експериментом була й нова система сівозміни (без чистих парів), яка теж не мала успіху. Ясно, що головний тягар всіх нововведень несла Україна. А ось ліквідація МТС була сприйнята в Україні позитивно. Техніку задешево придбали колгоспи. До того ж робітники МТС виконували на селі функції політичної поліції, чому селяни їх терпіти не могли. Усе – так, але техніка скоро зламалася й тепер уже у колгоспів почалися ті проблеми, з якими мали справу МТС. Зміни у сільському господарстві потребували кадрів. В УРСР розпочалася їх поширена підготовка. На селі з’явилася нова соціальна група – «сільськогосподарських технократів». Її доповнювала широка допомога селу з боку великих підприємств. Тим часом уряд підняв колгоспникам зарплатню й розрив між ними і промисловими робітниками почав меншати. Однак, незважаючи на експерименти, планованого підвищення сільськогосподарського виробництва досягти не вдалося. Уряд відмовився надати селянам достатні стимули для кращої праці, чиновники з Москви продовжували вирішувати, що сіяти колгоспові й як, а селян карали штрафами за обробку крихітних присадибних ділянок. Вбогі досягнення в сільському господарстві мали, проте, важливі політичні наслідки для КПУ. Хрущов дуже покладався на неї в своїх аграрних реформах. Але Київ вже був незадоволений надто високими вимогами, що висувалися перед ним. Кремль у свою чергу робив свої висновки. Теплі стосунки між ним і Києвом стали холоднішати.

Промисловість. На поч. 50-х рр. промисловість УРСР розвивалася дуже успішно. По суті це був її «золотий вік». Але вже наприкінці 50-х рр. й вона сповільнила темпи. До того ж, розвиток промислових об’єктів здійснювався без урахування інтересів України і був повністю підпорядкований інтересам Союзу. Союзний уряд на міжнародній арені здійснював агресивну політику, витрачав величезні кошти на озброєння різних терористичних елементів, що називали себе революціонерами, і їхніми руками чинив заколоти та перевороти в світі. Але при жодному комуністичному режимі ні робітничий клас, ні його обранці ніколи не управляли країнами. Комуністи своєю націоналізацією приводили до занепаду промисловість, колективізацією – сільське господарство, а нетерпимістю і терором нищили суспільний національний уклад держави. Її економіка входила в кризу й новий уряд починав вимагати грошей у СРСР. Коло замикалося: спочатку КПРС витрачала народні гроші з бюджету СРСР на переворот у певній країні, а потім вкладала дедалі більше коштів, щоб втримати цей режим при владі. Унаслідок такої політики всі республіки СРСР віддавали величезні суми з свого бюджету і перетворювалися у фактичні колонії центру (колонії європейського типу). Їх національний доход не зростав, життєвий рівень населення не підвищувався. СРСР також шаленими темпами розвивав космічні програми, розвиток атомної та водневої зброї, що теж потребувало величезних ресурсів. В цій ділянці радянський режим досягнув великих успіхів і мав підстави постійно виступати із загрозливими ультимативними заявами щодо блоку західних держав. У той же час слід зазначити, що за часів М.Хрущова вдалося дещо поліпшити стан промисловості, яка працювала на споживача. Хрущов, як і Сталін схилявся більше до важкої промисловості, але й інші галузі не ігнорував, особливо після офіційної заяви, що у 1980 році «радянська людина буде жити при комунізмі». Тому на поч.60-х рр. розгорнулося масштабне житлове будівництво («хрущевки»), в магазинах з’явилася побутова техніка, навіть автомобілі. Але цього всього було мало й усе було дуже низької якості.

Спроба реформ. У 1957 р., щоб домогтися припинення спаду промислового виробництва, Хрущов розгорнув свою суперечливу економічну реформу на основі раднаргоспів – одну з найрадикальніших організаційних змін у радянській економіці після 20-х рр. Він спробував перемістити центр планування економіки з московських міністерств і відомств до обласних органів влади. Кому загрожувала відсутність роботи у центрі, при ліквідації міністерств, повинні були їхати на місця. Це й було одною з головних причин відставки Хрущова – він зачепив інтереси союзного чиновництва. Панівний клас СРСР – номенклатура тут же відреагував – спочатку мовчазним відпором, а потім змовою. І номенклатура в республіках теж захвилювалася – конкуренти з Москви можуть з’явитися. Тому тут вимоги більшої самостійності в плануванні економіки йшли поруч з підтримкою піднесення статусу рідної мови в республіці.

У 1961 р. Україна зібрала великий врожай, через що керівництво республіки могло вимагати від Кремля нових полегшень для УРСР. М.Хрущов здійснив широко розрекламовану в пресі подорож на могилу Т.Шевченка. Тим часом «відлига», яка найяскравіше проявилася в культурі, давала знати про себе: за кордоном був опублікований роман Б.Пастернака «Доктор Живаго», в якому утверджувалися загальнолюдські, а не суто радянські цінності (в СРСР автор був покараний). В радянській періодиці з’явилася повість О.Солженіцина «Один день Івана Денисовича». Здавалося, що подальша лібералізація режиму можлива, незважаючи на сердите бурчання, що доносилося з Кремля у відповідь на «відлигові» явища в літературі та культурі. Але так тільки здавалося. В цілому ж, т. зв. «хрущовська відлига», безумовно, мала ряд позитивних наслідків. Люди не просто стали більш-менш нормально харчуватися, але в їхньому раціоні з’явилися овочі й м’ясо. У магазинах, хоча й не всюди, можна було зустріти цитрусові. В далекі села проклали дороги, підвели електричне світло. В будинках з’явилися побутові прилади, а телевізор став звичайним явищем. І житлова проблема у містах певною мірою почала вирішуватися. І хоча життєвий рівень людини в СРСР ніяк не можна було порівняти з рівнем життя звичайних працівників з країн Заходу, для радянських людей, які порівнювали свій стан з недавнім жахливим минулим, ці зміни були свідоцтвом значного кроку вперед. Тому М.Хрущов, попри всі промахи й недоліки своєї політики, залишиться в історії як лідер світлий.