2. Прочитайте, визначте основні тенденції розвитку Радянської України в соціально-економічній, політичній та національно-культурній галузях:

Після поразки лівацьких заколотів у Німеччині й Угорщині у 1919 р. російським комуністам довелося розпрощатися з надіями на революцію в Західній Європі. Вони залишилися сам на сам з суспільством, яке, з марксистської точки зору, представляло собою не найкращий матеріал для побудови комунізму. Замість великої західної промисловості, яка мала б підвести матеріально-технічну базу під державну комуністичну надбудову, вони отримали у спадок економічно відсталу і переважно аграрну країну. До того ж у національному відношенні це суспільство було дуже різнорідним, і після хвилі національних революцій на окраїнах Російської імперії втримувати його як одне ціле стало дуже важко. Система „воєнного комунізму" вбивала за­цікавлення селян обробляти землю, і вони сіяли тільки натуральний мінімум для про­харчування родини. Міське населення діста­вало тільки хліб, і то в недостатній кількості. Промислових виробів не діставало ні місто, ні село. За півтора року “воєнного комунізму” українська промисловість була доведена до цілкови­тої руїни: з доменних печей української металургії діяла одна в Донбасі — Єнакієве. Транспорт був паралізований, міста не мали світла й палива, голод і антисанітарні умови породили страшні пошесті, що косили виснажених людей. Зосередження керівниц­тва економічним життям в руках держави виявило свою неспроможність наладнати ситуацію і своє банкрутство.

Найбільш далекоглядна частина більшовицького керівництва і, в першу чергу – Ленін, заговорила про потребу передиху та тимчасового відступу. Банкрутство системи “ВК” й численні селянські повстання змусили Х з’їзд РКП(б) в березні 1921р. зробити різкий поворот, проголосивши НЕП. Одним із найперших компромісів була відміна вкрай непопулярного “воєнного комунізму” з його примусом, експропріаціями майна та тотальною централізацією виробництва. Спочатку неп розглядався комуністичним керівництвом як тактичний хід, тимчасовий відступ, і як можливий шлях до соціалізму (через державний капіталізм). Формально НЕП означав заміну продрозкладки продподатком і дозвіл вільного ринку. Був встановлений твердий натуральний податок (від 1,2% до 5,6%) (з 1924 р. – грошовий). Щоб зацікавити селян продавати хліб держава повинна була забезпечувати ринок промисловими товарами, які були в дефіциті. Було вирішено відновити ринкові відносини, віддати дрібну промисловість у приватні руки (як правило, на умовах оренди), залишивши в руках держави лише командні висоти економіки – велику промисловість, транспорт, банки, землю. Дозвіл ринку привів до розвитку приватної ініціативи. Отже НЕП означав часткове відродження капіталізму. До промисловості залучались іноземні інвестиції, дозволялось створення орендованих іноземцями підприємств (концесій). В промисловості відбувалась заміна бюрократичних управлінь - главків на трести, що мали більшу господарську самостійність, вводився госпрозрахунок (але госпрозрахунок фактично не поширювався на підприємства, що входили до складу трестів). Отже неп – комплекс заходів перехідного періоду, який передбачав тимчасовий допуск капіталістичних елементів в економіку.

Україна відігравала особливе стратегічне значення для російських більшовиків. Завдяки експлуатації її природних багатств вони прагнули добитися покращення господарської ситуації у Центральній Росії. Досить сказати, що московське керівництво відклало запровадження НЕПу в Україні аж на шість місяців, щоб мати змогу ще деякий час без перешкод вилучати український хліб. Найкраще залежний статус України проілюстрували події, пов’язані з голодом 1921-1923 рр. Голод був спричинений засухою, падінням худоби, післявоєнною розрухою та – не в останню чергу – більшовицькою політикою реквізицій зерна у селянства. Катастрофічна посуха та нев­рожай 1921 р. загострили ситуацію з хлібом у найважли­віших зернових районах Росії, Поволжі, Північному Кав­казі та на Півдні України. УСРР зібрала лише 30% урожаю 1916 р. Різко збільшувалася кількість голодуючих. Тільки в степових губерніях республіки вона зросла з груд­ня 1921 до травня 1922 р. з 1,2 млн. до 3,8 млн. осіб, а по всіх губерніях — до 5,6 млн. осіб, що становило 25% на­селення УСРР. Епіцентром лиха в Україні став південний регіон.

Особливо важким був 1922 р. У травні цього року голова ВУЦВК Г. Петровський звернувся до ВЦВК з про­ханням припинити вивіз продовольства з УСРР, аргумен­туючи це тим, що на фронті боротьби з голодом «у Росії — перелом у кращий бік. На Україні — навпаки. Херсонські жахи продажу людського м'яса поширюються... На 1 квітня голодуючих — 3 млн. Допомога — пере­важно одна восьма фунта хліба — надається тільки 15%...» .

Взимку 1922-1923 рр. в Україні почалася друга хви­ля голоду, тільки дітей голодувало 2 млн. З двох хвиль голоду, що прокотилися Україною в 1921-1923 рр., перша значною мірою була зумовлена надмірним вивезенням хліба в голодуюче Поволжя та про­мислові центри Росії, насамперед Москву і Петроград, а друга — експортом українського зерна. На жаль, була ще одна причина трагедії 1921-1923 рр. Посиливши голод численними конфіскаціями продоволь­ства, Москва фактично апробувала його як ефективний засіб придушення антибільшовицького повстанського ру­ху. В умовах голоду політична активність селян різко знизилася, і лідери повстанського руху втратили опору та підтримку.

Але поступово із запровадженням в республіці НЕП ситуація почала стабілізуватися. Припинились селянські повстання. Проголошена “нова економічна політика” (НЕП) покращила загальне господарське становище, частково відновивши вільний ринок та звільнила приватну ініціативу від жорстких державних обмежень. Найбільше ж скористалося з нього селянство, яке після ліквідації примусової “продрозкладки” могло продавати продукти своєї праці на ринку. В промисловості нововведення давали можливість частково ліквідувати дефіцит товарів широкого вжитку. Активніше розвивалась приватна торгівля – 53% обороту. Стабілізація в 1923 р. радянської валюти червонця, який досяг золотого паритету, найкраще свідчить про успіхи НЕП.

З початком НЕП були пом’якшені методи червоного терору. Припинились масові розстріли, оголошено амністію політ противникам. Звичайно опозиційні сили не могли діяти відкрито, але ті, хто перейшов на бік влади могли брати участь в державному будівництві. Отже, НЕП дозволила стабілізувати політ та економічне становище в республіці, налагодити виробництво с/г та промислової продукції.

Однак в НЕП таїлося багато протиріч, які на думку багатьох дослідників унеможливлювали обрання цього варіанту розвитку радянської держави назавжди. Він викликав соціальне напруження, торгівля, яку контролював приватний капітал була плідним ґрунтом для спекуляцій, контрабанди. Але головним недоліком непу на думку Сталіна та його прибічників було виникнення досить незалежних прошарків населення, яких важко було контролювати. Багатоукладна економіка не входила до планів радянського керівництва, тому недивно, що після кризи хлібозаготівель 1927 р. зросло переконання у керівництва у необхідності згортання непу. НЕП міг бути шляхом до соціалізму, але це був довгий повільний шлях, погодитись на який означало відставати і далі від капіталістичних країн. Іншим варіантом була відмова від ринку, повернення до адміністративних методів, форсований ривок головної ланки господарства – важкої індустрії за рахунок використання внутрішньої колонії режиму – сільського господарства. Невдоволення значної частини населення непом підготувало соціальну базу для відмови від неп, яку було остаточно згорнуто до 1929р.

Роблячи економічні поступки, партія водночас дбала про те, щоб вони не поширилися в політичну сферу. Вже з 1919 р. – року остаточного встановлення радянської влади в Україні було поставлене питання про нове оформлення правних засад її існування та існування окремих радянських республік. 28 грудня 1920 р. оголошено договір між РСФСР і УССР, підписаний з боку Росії Леніним, а з боку України Раковським, і в тому договорі обидві сторони визна­вали кожна суверенність іншої і скла­дали як рівна з рівною військ, і господарський союз. Але вже з початку 20-х рр. московське керівництво намагалось закріпити свою владу над Україною. Позиція московських комуністів зустріла опір серед партійного керівництва української республіки. Навіть та його частина, яка в роки революції стояла на відверто антиукраїнських позиціях (Християн Раковський, Михайло Фрунзе та ін.) забили тривогу у зв’язку з випаровуванням “суверенітету” України. Воно відкинуло підготовлений у серпні 1922 р. Йосипом Сталіним проект резолюції ЦК РКП(б) “Про взаємовідносини РСФРР з незалежними республіками”, за яким усі неросійські республіки мали ввійти до складу Росії. а стороні партійного керівництва неросійських республік виступив Ленін. Він добре розумів, що без досягнення певного компромісу з національними рухами на окраїнах Російської імперії більшовицький режим приречений на загибель. Ленін вимагав, щоб РРСФР вступила у державний союз на рівних правах з Україною та іншими республіками. 30 грудня, у Москві I з’їзд Рад СРСР проголосив утворення Союзу РСР. Об’єднання РРФСР, України, Білорусії і Закавказької федерації відбулося більше за формулою Сталіна, а не Леніна, участь якого у політичному житті через прогресуючу хворобу була мінімальною. У цей період процес ліквідації суверенітету України вступає у свою завершальну фазу. 26 січня 1924 р. від­бувся ІІ з'їзд, Рад СРСР, який остаточно затвердив першу Конституцію Радянського Союзу. У ній було окреслено коло питань, що належали до компетенції вищих органів влади СРСР: зовнішня політика, кордони, збройні сили, транспорт, зв'язок, планування господарства, оголошен­ня війни і підписання миру. республікам надавалась певна самостійність лише у справах юстиції, внутрішніх справ, землеробства, освіти, охорони здоров’я і соцзабезу. Формально кожна республі­ка мала право виходу з СРСР, але механізму такого вихо­ду так і не було розроблено. Тому, не змінюючи своєї зовнішньої форми, «союз республік» фактично перетво­рився на жорстко централізовану, унітарну державу. У травні 1925 р. завершується процес входження України до складу СРСР. IX Всеукраїнський з'їзд Рад затвердив новий текст Конституції УСРР, у якому було законодав­чо закріплено вступ Радянської України до Радянського Союзу. Утворення СРСР найкраще можна зрозуміти як досягнення компромісу між російським більшовизмом й окраїнними національними рухами. Цей компроміс не мав характеру формального договору, а швидше був результатом рівноваги антагоністичних сил, жодна з яких не відчувала достатньо сил, щоб контролювати територію неросійських республік.

Українське національне питання мало для московського керівництва особливе значення. У 1926 р. з 69 млн. неросіян, які проживали у СРСР, українці становили 31 млн. (44%). За своєю чисельністю вони перевершували всі інші національності, включно з радянськими мусульманами і наступною (після росіян й українців) найбільшою національністю – білорусами. Проте ці демографічні показники перебували у різкій невідповідності до частки українців у партійно-державному апараті. Наприкінці 1920 р. у Комуністичній партії (більшовиків) України українці складали лише 19,0%, а у квітні 1922 р. – 23,3%, тоді як серед усього населення УРСР вони становили бл. 80%. Більшовики мали намір виправити цю невідповідність, залучивши до управління в республіках представників неросійських національностей. Таким чином вони хотіли розширити соціальну базу свого режиму. У 1923 році XII з’їзд РКП(б) проголосив політику “коренізації” партійно-державного апарату у неросійських республіках. В Україні ця політика набрала форми “українізації”. Першим кроком для її здійснення було усунення від влади відвертих російських шовіністів. Перший секретар (з 1921 по 1925 рр.) КП(б)У Еммануїл Квірінґ та другий секретар Дмитро Лебедь не приховували свого ворожого ставлення до політики “українізації”. У квітні 1925 р. на посаду першого секретаря КП(б)У призначили Лазаря Кагановича. Хоча й єврей за національністю, він, як уродженець Київщини, був одним із небагатьох партійних лідерів, що вільно розмовляли по-українськи. Інші важливі зміни відбулися з призначенням у 1924 р. головою Ради народних комісарів Власа Чубаря та комісаром народної освіти у 1925 р. Олександра Шумського.

Одним з головних напрямків “українізації” стало розширення сфери вживання української мови у державному житті. 3 серпня 1923 р. для державних чиновників і партійних функціонерів почали організовуватися курси української мови; той, хто не пройшов їх і не здав відповідного екзамену, ризикував втратити свою посаду. У 1925 р. було введене обов’язкове вживання української мови в державному діловодстві, а у 1927 р. Каганович оголосив, що вся партійна документація вестиметься українською мовою.

Частка українців у партійно-державному апараті зросла до 52-54% у 1926-27 рр. За кількісним ростом стояли важливі структурні зміни. Одним із найголовніших наслідків “українізації” було витворення нових українських державно-партійних, господарських та культурних еліт. Їхній кістяк складали т.зв. національні комуністи. Це середовище формувалось самостійницькою течією, яка існувала всередині КП(б)У ще з часів революції, та колишніми українськими лівими есерами і лівими соціал-демократами – “боротьбистами” та “укапістами” – членами Української комуністичної партії, що влилася у більшовицьку партію у 1920-1925 рр.

Активно включилася до процесу українізації і українська інтелігенція, яка радо компенсувала свою поразку в революції активною культурницькою діяльністю. У 1923 р. в УРСР повернувся герой Зимового походу Юрій Тютюнник, а у 1924 р. – колишній голова Центральної Ради Михайло Грушевський. Слідом за ним в Україну вирушила значна кількість емігрантів, здебільшого представників українських лівих партій. Для них доля України вирішувалась в УРСР.

Найбільший вплив українізація справила на розвиток національної освіти. Якщо до революції 1917 р. в Україні взагалі не було українських шкіл, то наприкінці 1920-х років 97% усіх українських дітей навчалися рідною мовою – показник, якому пізніше не вдалося досягти ні одному українському урядові. У 1933 р. тираж україномовної преси становив 89% всього обігу газет у республіці. Україномовні театри у 1931 р. складали три чверті всіх театрів в Україні. На українській сцені йшли п’єси не лише з національного репертуару, але й світова класика у перекладі на українську мову. Українська мова стала виробленою настільки, що нею можна було описувати найскладніші наукові поняття. Творчість режисера Леся Курбаса та його театру “Березіль” порівнюють з діяльністю найбільших авангардистів-реформаторів тогочасного театрального мистецтва в Європі – француза Жака Кокто, росіянина Всеволода Мейєрхольда та ін. Поставлені Курбасом п’єси молодого драматурга Миколи Куліша “Комуна в степах”, “Народний Малахій”, “Мина Мазайло” були таким же яскравим явищем українського мистецтва, як драми Володимира Маяковського у Росії та Бертольда Брехта у Німеччині. Фільми Олександра Довженка створили йому славу “першого поета кінематографа”, а його кінокартину “Земля” (1930) у 1968 р. міжнародне журі включило у список 12 найкращих фільмів світового кіно.

Хоча “українізація” і вдовольнялася статусом офіційної лінії, її протікання не було зовсім гладким. Центральне партійне керівництво намагалося надати їй характеру напівзаходів. Проголошений партією курс так і залишився б “напівукраїнізацією”, якщо б стимули до нього надходили лише від державно-партійного апарату. Тому було б великим спрощенням й помилкою вважати українізацію одним лише результатом цілеспрямованих зусиль більшовицької партії. Вона була у першу чергу далеким відгомоном української революції. Бурхливий розвиток українізації уможливлювала ще й та обставина, що московське керівництво після смерті Леніна (січень 1924 р.) було зайнято боротьбою за владу і тому не могло ефективно втручатися в українські справи. Більшість партійного керівництва України у конфлікті між Сталіним і Троцьким стала на стороні першого.

В Україні теж йшла боротьба всередині партії, але вона набрала національного виміру. У 1926-1928 рр. КП(б)У стала джерелом трьох великих ухилів – “шумськізму”, “хвильовізму” та “волобуєвщини”. На початку 1926 р. колишній “боротьбист” Олександр Шумський у листі до Сталіна вимагав заміни Кагановича на посаді першого секретаря КП(б)У українцем Власом Чубарем, а на посаду голови українського уряду пропонував іншого “боротьбіста” Григорія Гринька. В умовах національного відродження, стверджував Шумський, центральні посади у партійному й державному апараті повинні займати українці. Позицію Шумського засудили як “національне ухильництво”, і в покарання разом з Гриньком він був вимушений покинути Україну і переїхати в Москву.

Найбільшого розголосу набрала справа українського письменника Миколи Хвильового. Хвильовий вимагав визволитися з-під згубного впливу російської культури та переорієнтуватися на Європу як на справжнє джерело світових мистецьких вартостей. Лозунги Хвильового “Геть від Москви! Орієнтація на психологічну Європу!” викликали стурбованість російських більшовиків. Поета гостро критикували Сталін і Каганович і, врешті, разом з лідерами ВАПЛІТЕ, його змусили писати лист розкаяння. Літературна дискусія 1925-1928 рр. завершилася зовсім не по-літературному: “хвильовізм” був розбитий, а ВАПЛІТЕ – розпущено.

Не зважаючи на те, що “шумськізм” і “хвильовізм” були розгромлені як шкідливі “націоналістичні ухили”, ідеї Шумського і Хвильового продовжували жити серед українських комуністів. Провідну роль у розгромі “опозиції Шумського-Хвильового” відігравав Микола Скрипник. Але замінивши Шумського на місці комісара народної освіти, він ще глибше і послідовніше повів курс на “українізацію” політичного, громадського і культурного життя в УРСР. Саме час його перебування на цій посаді (1927-1933) визначається як період найвищого піднесення політики “українізації”. Після піднесення Скрипника випадки “національного ухильництва” не припинилися. У 1928 р. молодий економіст Михайло Волобуєв опублікував у центральному теоретичному органі КП(б)У “Більшовик України” статтю, в якій доводив, що Українська РСР, як і Україна перед революцією, продовжує залишатись російською колонією. Хоча кожний з “національних ухилів” пов’язувався з конкретною особою, все ж насправді за цим ухильництвом стояли цілі групи діячів з політичного, економічного та культурного життя..

Не тільки українці користали з політики коренізації. Національним меншостям в УРСР у місцях їхнього компактного проживання теж було гарантовано право на освіту рідною мовою. Початковий всеобуч на території республіки здійснювався більше як 20-ма мовами. Жодна з республіканських версій “коренізації” у СРСР не зайшла так далеко, як українська. Але боротьба з опозицією всередині партії, знищення національних ухилів свідчать про те, що лібералізація була відносною. Радянський уряд чітко усвідомлював необхідність контролю над політичною та ідеологічною сферою життя суспільства і від взяття більшовиками влади до практичного згортання українізації не відступав від наміченого шляху до повної монополії партії.

Наприкінці 20-х років соціально-політичне становище в СРСР і, зокрема, в УСРР (таку назву республіка мала до 1936 р.) знову загострилось. У ході пошуку виходу з цієї ситуації в партійно-державному керівництві точилася гостра боротьба навколо питання подальшого розвитку країни. Виявилися альтернативні шляхи подолання труднощів соціально-економічного розвитку. При тому всі погоджувалися, що об'єктивно необхідно прискорити соціально-економічні перетворення, створити новітні галузі промисловості, осучаснити сільськогосподарське виробництво, модернізувати всі інші сфери життя. Без цього вбачалися марними надії на створення соціалістичного суспільства в країні та близьку світову революцію. Усім здавалося, що вирішення наведених проблем надасть можливість піднятися до рівня розвинутого Заходу.

Разом з тим виявилися три альтернативні варіанти виходу із труднощів нової економічної політики. По-перше, це напружений, але реальний п'ятирічний план розвитку народного господарства СРСР, розрахований на 1928/29–1932/33 господарчі роки. Розроблений відповідно до директив XV з'їзду ВКП(б) щодо складання першого п'ятирічного плану за участю Держплану та Вищої ради народного господарства, трудових колективів, він був ухвалений Всесоюзною партконференцією та затверджений V Всесоюзним з'їздом Рад СРСР (травень 1929 р.) і став, таким чином, законом для всіх трудящих.

Згідно з основними показниками цього плану розроблявся план соціально-економічного розвитку України, який став державним законом після затвердження XI Всеукраїнським з'їздом Рад.

Капіталовкладення в економіку республіки центр визначив у сумі 13 млрд. крб., що становило майже 20% загальносоюзних витрат. Планувалося побудувати 7 великих підприємств вартістю понад 100 млн. крб. капіталовкладень кожне (Азов-, Запоріж- та Криворіжсталь, Дніпрогес, Краматорський завод важкого машинобудування, ХТЗ, Дніпроалюмінбуд) і докорінно реконструювати 5 старих підприємств (Луганський паровозобудівний, Макіївський, Дніпродзержинський, Дніпропетровський та Алчевський металургійні заводи), а також багато шахт, теплових електростанцій, фабрик.

П'ятирічний план закріплював традиційну структуру економіки України, усталену ще за часів Російської імперії, котра ґрунтувалася на видобувних галузях і первинній обробці сировини і при якій Україна була постачальником зерна й цукру.

Цьому напруженому, але взагалі поміркованому, з урахуванням основних засад непу, плану протиставлялася сталінська альтернатива. Річ у тому, що вже взимку 1927-28 рр. у країні спалахнула хлібозаготівельна криза: селяни не погодилися на штучно занижені державою заготівельні ціни й не повезли хліб на ринок. Партійно-державне керівництво вбачило єдиний вихід з кризи – надзвичайні заходи.

Виїхавши до Сибіру, Йосип Сталін у виступах перед місцевим партійно-радянським активом звинуватив заможні верстви селянства в саботажі хлібозаготівель і закликав працівників правоохоронних органів застосувати до них 107-му статтю Кримінального кодексу РСФРР про спекуляцію. Це був перший крок до згортання непу, бо йшлося про повернення до продовольчої розкладки (без вживання тоді цих слів), про відмову від економічних методів хлібозаготівель. Надзвичайні заходи дозволили швидко розв'язати кризу: в Україні було заготовлено 42 млн. центнерів хліба (більше ніж третину з усього СРСР).

З початку першої п'ятирічки сталінське керівництво широко використало новий метод інтенсифікації праці – масове виробниче змагання. Його ініціаторами виступили шахти “Центральна” та “Північна” тресту “Артемвугілля” (зараз м. Дзержинськ). Прагнучи перетворити ударну працю в норму, комуністична партія зобов'язала профспілки, як “приводні паси” між робітничим класом і партією, забезпечити організацію змагання. Уже навесні 1929 р. в Україні в ударницькому русі брало участь 310 тис. робітників.

Це сприяло забезпеченню високих темпів розвитку промисловості, особливо галузей з випуску знарядь праці, машин. На тлі тогочасної жорстокої економічної кризи капіталістичного світу у верхівці партійно-державного керівництва створилася ілюзія можливості швидко, “одним махом” подолати економічну відсталість і вступити до лав економічно розвинутих держав. Ці лівацькі настрої поділяла більшість комуністів, особливо серед державно-господарського апарату. Вони схилялися до курсу максимального напруження сил, здійснення економічного “стрибка” для побудови соціалізму за декілька років. Заради цієї мети сьогочасні потреби народу до уваги не бралися, робітничий клас закликали до напруженої праці та повного самообмеження. Цим виправдовувалося введення карткової системи розподілу хліба, масла та цукру.

Не встигло просохнути чорнило під Законом про перший п'ятирічний план, як правляча партія вирішила в угоду Сталіну “за всяку ціну” прискорити розвиток важкої промисловості, відмовившись від гармонійного, всебічного розвитку економіки. Сталін обнародував переглянутий темп приросту другого року п'ятирічки – 32 % (проти 22 % середньорічного за п'ятирічку), а на наступний рік навіть 45 %. Ці рішення не підкріплювалися відповідними матеріальними ресурсами та фінансуванням.

Для реалізації авантюристичних сталінських директив трестівський госпрозрахунковий механізм, що діяв в умовах непу, виявився непридатним. У грудні 1929 р. розпочалася реорганізація управління промисловістю, характерною особливістю якої стали подальша централізація та сувора регламентація, посилення адміністративно-директивних методів управління. Головною ланкою господарювання тепер замість трестів, які мали економічну самостійність, проголошувалися підприємства, які не мали такої самостійності. Велика промисловість України офіційно підпорядковувалася загальносоюзним відомствам.

Завершенням упровадження Москвою нової командно-бюрократичної системи управління стала реалізація постанови Раднаркому СРСР і ЦК ВКП(б) “Про роботу вугільної промисловості Донбасу” (квітень 1933 р.). Так здійснювалася сталінізація промисловості, яка призводила до диспропорцій і зривів. Не дивно, що за більшістю показників перший п'ятирічний план не було виконано до кінця 30-х років, хоча Сталін заявив про дострокове завершення п'ятирічки.

Для України перша п'ятирічка, попри цю офіційну оману, мала важливі наслідки. Понад 20 % загальносоюзних капіталовкладень дозволили побудувати близько 400 нових підприємств (із 1500 в СРСР). У другій та третій п'ятирічках частка інвестицій в українську промисловість зменшувалася. З 4500 підприємств, які будувалися в другій п'ятирічці (1933–1937 рр.), в УРСР розміщувалося близько тисячі, а в незавершеній третій п'ятирічці (1938–1941 рр.) – лише 600 з 3 тис. Це пов'язувалося з необхідністю створення нової промислової зони на Уралі та в Західному Сибіру на випадок можливої війни у зв’язку з приходом у 1933 р. до влади в Німеччині фашистів.

Хоч і менш напружені, другий та третій п'ятирічні плани вимагали подальшого використання правлячою партією масового ентузіазму. Для цього широко розрекламували рекорд вибійника шахти “Центральна – Ірміно” в Донбасі Олексія Стаханова, як вищу форму соціалістичного змагання. Партійно-державне керівництво негайно використало стахановський рух для розпалення змагання за перевиконання норм виробітку в ім'я прискорення “світлого майбутнього”, заради якого вимагались нові жертви. Насправді ж стахановський рух заслуговує на увагу як нова форма управління виробництвом, реорганізації всього технологічного ланцюжка на підприємстві.

Успіхи перших п'ятирічок, наслідки індустріалізації України, певні досягнення, безсумнівно, були. З аграрної країни УРСР перетворилася на індустріальну. Розгорнувся, як і в усьому цивілізованому світі, процес урбанізації, яка певною мірою сприяла українізації міст, сформуванню національного робітничого класу та технічної інтелігенції. Водночас не слід забувати, що курс на індустріалізацію країни постійно корегувався та “підхльостувався” вольовими зусиллями партійного керівництва. Це негативно позначилося на збалансованості народного господарства на шкоду галузям, що виробляли предмети споживання, яких вкрай не вистачало.

Індустріалізація країни потребувала величезних коштів. Оскільки методи непу не дозволяли їх мати, за ініціативою Й.Сталіна застосували надзвичайні заходи до численних самостійних селянських господарств. Однак постійно це робити було неможливо. Тому Сталін вирішив приборкати опір селянства шляхом суцільної колективізації.

Згідно з першим п'ятирічним планом в Україні передбачалося об'єднати в колгоспи 30% селянських господарств, але вже через півроку після затвердження п'ятирічки відбувся значний перелом. За ініціативою генерального секретаря ЦК КП(б)У С.Косіора, який мав на меті догодити союзному керівництву, на листопадовому (1929 р.) пленумі ЦК ВКП(б) була схвалена резолюція “Про сільське господарство України та про роботу на селі”. У резолюції стверджувалося, що Україна має все необхідне, аби йти прискореними темпами попереду інших союзних республік у справі колективізації сільського господарства. Через декілька тижнів Москва вирішила завершити колективізацію в Україні восени 1931 р., у крайньому разі – навесні 1932 р. Місцеві ж діячі скоротили строки колективізації ще на 1–1,5 року.

Ясна річ, досягти цього можна було лише грубим насильством, на що й націлювали місцевий актив. Почалася “ліквідація куркульства як класу”. На практиці це означало фізичне знищення заможних, найбільш працьовитих і культурних господарів, які власною працею досягли відносного добробуту й не відчували бажання вступати в колгосп. Репресували також й “підкуркульників” із середовища середняків.

Починаючи з зими 1929/30 рр. сотні тисяч селянських сімей були вивезені в Сибір й на північ, де багато переселенців загинули від голоду, холоду та хвороб. До березня 1930 р. близько 3,2 млн. селянських господарств (майже 63%) було насильницьки колективізовано. У колгоспи забирали все: реманент, велику рогату худобу, коней, птицю. Колективізація перетворювалася на комунізацію, що не могло не викликати антиколгоспних та антирадянських виступів, які жорстоко придушувались. Село поринуло у вир самознищення.

Колективізація призвела до різкого падіння продуктивності сільського господарства. У 1930 р. валовий збір зерна в республіці становив 23 млн. тон, у 1931 р. – 18, у 1932 р. – 13. Цього ще цілком вистачало, щоб прогодуватися населенню України, але союзний уряд продовжував вимагати виконувати непомірні плани хлібозаготівель. І вже наприкінці 1931 р. в Україні почався голод. Його причини досі не з'ясовані. Одні вважають, що голод був спланований Сталіним та його спільниками заздалегідь, щоб винищити українське селянство, у якому вбачали оплот націоналізму і приватновласницької психології. Інші доводять, що це був наслідок безтямної політики добування коштів на індустріалізацію, коли доля селян просто не бралася до уваги.

Очевидно одне – голод спричинився не через стихійне лихо, а був організований штучно. Апогею голод досяг узимку й навесні 1933 р., коли після конфіскаційних обшуків селяни були позбавлені всього їстівного. Були численні випадки людожерства; збожеволівши від голоду, деякі батьки їли власних дітей. Вимирали цілі села, а пошуки й вилучення продовольства тривали. Голод охопив усю Україну, а також Північний Кавказ, Кубань, нижнє Поволжя, Казахстан.

Історики донині не встановили кількість жертв голодомору. Західні дослідники ще на початку 80-х рр. визначили кількість померлих – 5 млн. селян. За попередніми підрахунками відомого українського історика професора Станіслава Кульчицького прямі втрати від голоду складають 3–3,5 млн. осіб. Усі відомі людству випадки геноциду за своїми масштабами не йдуть ні в яке порівняння з тим, що скоїлося в радянській Україні на початку 30-х років і було одним з кривавих злочинів сталінщини.

Голод 1932–1933 рр. імплантував у свідомість селянства на декілька поколінь наперед соціальний страх, політичну апатію та пасивність. Голод призупинив “українізацію” міст Сходу та Півдня України: після нього поповнення міського населення відбувалося в основному за рахунок міграції з Росії.

У такій обстановці завершувався процес колективізації. На кінець другої п'ятирічки колгоспи об'єднували 96 % селянських господарств, їм належало 99,7 % посівної площі.

Партійно-радянське керівництво внаслідок цього вважало результати перших п'ятирічок одним із найважливіших своїх успіхів. При цьому замовчувалося найсуттєвіше: відторгнення від результатів праці тих, хто виробляв сільгосппродукцію. На селі панувала примусова праця. За таких умов селянство поступово втрачало характерні для українського менталітету хазяйновитість, ініціативність та працелюбність. Застосовуючи насильницькі методи до українського села, влада домоглася збільшення хлібопостачання державі до 576 млн. пудів в 1940 р. (проти 1933 р. в 1,5 разу). Такими були підсумки перетворень, яких зазнала економіка радянської України за часів її сталінізації, у роки передвоєнних п'ятирічок.

В умовах утвердження командно-бюрократичної системи господарювання сталося подальше укріплення тоталітарного режиму влади. Щоправда, він не був винаходом Й.Сталіна, а являв собою продовження політики “червоногвардійської атаки на капітал” та “червоного терору” 1918–1920 рр. Але з початком сталінізації економіки, з кінця 20 років, репресії в Україні набувають особливого значення, терор стає засобом державного управління.

Некомпетентне втручання партійного керівництва в економіку, форсована гіперіндустріалізація неминуче призводили до провалу державного планування, хаосу у фінансово-господарських справах, аварій на виробництві. Першим “козлом відпущення” стала група інженерів (дореволюційної підготовки) тресту “Донвугілля”, проти яких ҐПУ сфабрикувало так звану шахтинську справу. Вони були засуджені за вигаданим звинуваченням у шкідництві. Це відповідало сталінській тезі про загострення класової боротьби по мірі просування до соціалізму. Таким чином влада намагалася залякати стару інтелігенцію і змусити її працювати на новий режим.

В Україні загострення класової боротьби, за логікою московського керівництва, повинно було мати національну специфіку. Центру йшлося про те, щоб показати “зрадницьке обличчя націоналістичної інтелігенції”. Першою жертвою цілеспрямованих атак у республіці впало старше дореволюційне покоління українських інтелектуалів, учасників Української революції 1917–1920 рр.

У червні 1929 р. ҐПУ розстріляло колишнього генерал-хорунжого армії Української Народної Республіки Юрія Тютюнника і ще вісьмох чоловік, звинувативши їх в організації націоналістичного підпілля. У липні почалися арешти провідних українських науковців, національно-свідомої інтелігенції, звинувачених у приналежності до таємної націоналістичної організації – Спілки визволення України (СВУ). На лаві підсудних навесні 1930 р. опинилися 45 “членів СВУ”. Серед них академіки Сергій Єфремов та Михайло Слабченко, історик Осип Гермайзе, письменниця Людмила Старицька-Черняхівська.

Разом з ними на лаву підсудних потрапили молоді люди, яким закидалося членство в юнацькій організації СВУ – Спілці української молоді. Згідно з документами звинувачення, СВУ–СУМ буцімто мали розгалужену систему в усіх головних містах України і ставили собі за мету підготовку збройного повстання. Це повстання мало б привести до відновлення самостійної “буржуазної” України. За недавно відкритими документами в архівах колишнього ҐПУ–КҐБ, справу сфабрикували радянські карні органи. Підсудні одержали від 2 до 10 років ув'язнення, а згодом були ліквідовані.

Під час процесу “виявилася” причетність до СВУ ієрархії Української автокефальної православної церкви (УАПЦ). Вона виникла в роки Української революції (1919 р.), а канонічно оформилася в 1921 р., підтримувала прагнення українського народу до національного відродження. Це й визначило її долю. З уведенням у 1928 р. Адміністративного кодексу УСРР втратив чинність декрет уряду про свободу совісті. Слова “піп”, “куркуль”, “петлюрівець” почали сприйматися як синоніми. Тисячі церков в Україні було закрито, священиків – репресовано. УАПЦ органи ҐПУ звинуватили в антирадянської діяльності. У 1930–1934 рр. було заарештовано й засуджено 24 із 34 єпископів УАПЦ, а ще 8 згинули без слідства й суду. Церква змушена була оголосити про саморозпуск, хоча близько 300 її парафій продовжували діяти під назвою Українська православна церква аж до 1936 р.

Становище представників інших напрямів у християнстві, віруючих інших релігій було не набагато кращим. Другу п'ятирічку на виконання постанов московського керівництва партійно-державні органи УСРР оголосили “п'ятирічкою знищення релігії”. Як результат – залишилося лише 9% діючих молитовних будинків. Віруючі України перестали бути рівноправними громадянами. У справі відходу від демократичних норм у державно-церковних відносинах УРСР тримала сумнівну першість.

Колесо репресій набувало обертів. На початку 1931 р. в Харкові заарештували велику групу командирів Червоної армії, колишніх старшин Української Галицької армії. Наступними були представники так званого Українського національного центру, сфабрикованого ҐПУ. Керівництво Центром інкримінувалося діячам УНР, які в 20-х роках повернулися в радянську Україну. Запрограмоване слідство доводило, що лідером Центру був Михайло Грушевський. Незважаючи на письмову заяву ніколи більше не займатися політичною діяльністю і не боротися проти комуністичної влади, зроблену в перший день повернення з еміграції (1924 р.), ҐПУ встановив за М.Грушевським негласний нагляд, завів слідчу справу (до речі, її закрили лише через 2 роки після смерті академіка, що сталася під час хірургічної операції в Кисловодську 25 листопада 1934 р.). Доля інших 50 осіб, котрим приписали участь в УНЦ, склалася трагічно.

Друга велика хвиля масових репресій протягом 1932–1936 рр. проявилася в Україні у вигляді штучного голоду, постишевського терору й так званих посткіровських арештів.

Спільними зусиллями сталінського прибічника П.Постишева та голови ҐПУ республіки В.Балицького звинувачено давнього більшовика М.Скрипника в так званому націоналістичному ухилі, що призвело його до самогубства. Сфабриковано справи “Української військової організації”, “Польської організації військової”, “Блоку українських націоналістичних партій”. Заарештовано Олександра Шумського, колишнього наркома освіти початкового періоду українізації.

Знову почали цькувати, а потім і засудили економіста Михайла Волобуєва за його публічні виступи 1928 р. За звинуваченням у “націонал-ухильництві” заарештовано Юрія Коцюбинського (розстріляний 1937 р.). Постишев у 1935 р. оголосив про викриття націоналістично-терористичної групи професора Миколи Зерова та інших контрреволюціонерів. Була знищена більшість творчої інтелігенції, чия діяльність увійшла в історію України під трагічною назвою “Розстріляне відродження” (Л.Курбас, М.Куліш, Г.Косинка та багато інших).

Третя хвиля масових репресій, відома як Великий Терор радянських часів, що охопив усі нації та соціальні групи, припала на 1937–1938 рр. Це відбувалося в умовах прийнятої сталінської Конституції (грудень 1936 р.) та нової Конституції УРСР (січень 1937 р.). Усупереч проголошенню перемоги соціалізму та розквіту демократії, винищувалася стара гвардія революціонерів, яка заважала “батькові народів” одноосібно очолювати бюрократичну піраміду влади.

Так розчистили місце новій бюрократії, яка вступила в партію вже після революції, не мала “старомодних революційних фантазій” і вірно служила “вождю”. Була ліквідована майже вся верхівка компартії України та уряду УРСР. Серед страчених – перші засновники партії й уряду Християн Раковський, Еммануїл Квірінг, Юрій Медведєв, 17 наркомів. Не уникли репресій і організатори терору попередніх років П.Постишев, С.Косіор, В.Балицький.

Не припинилися репресії й після того, як КП(б)У в січні 1938 р. очолив Микита Хрущов. У суспільстві ширилися доноси, взаємна підозрілість і страх. Разом з Хрущовим в Україну приїхали друго- і третьорядні партійні функціонери з Росії. Більшість із них змогла утримати керівні посади в республіканській і всесоюзній партійно-державній ієрархії аж до 1960–1970 рр.

Прямі людські втрати в УРСР від репресій у 1927–1938 рр. становили щонайменше 4,4 млн. осіб. Таким чином, можна стверджувати, що внаслідок міжвоєнного сталінського терору населення України зменшилося на 10%.

Зрозуміло, що українці не були єдиною етнічною групою в УРСР, яка страждала від тоталітаризму. Це не обійшло і єврейські сім'ї, і села німецьких протестантів, і поселення кримських татар та інших нацменшин. Щоб раз і назавжди покінчити з національним відродженням етнічних меншин, навесні 1938 р. ЦК КП(б)У визнав практику створення національних шкіл “недоцільною і шкідливою”. Наступного року були ліквідовані національні райони і національні Ради. Так розправа з “українізацією” поховала надії національних меншин на задоволення їхніх культурних прав. Це відповідало сутності тоталітаризму в СРСР.