4. Прочитайте і законспектуйте, зверніть увагу на етапи поступової ліквідації автономного устрою України:

Після перемоги під Полтавою російський цар Петро І поводився на Гетьманщині як у завойованій країні. Маєтності козацьких старшин, які пішли з Мазепою, роздавали московським вельможам і тій українській старшині, що була вірна царю. Сім'ї мазепинців висилали в Росію. Розпалювали конфлікти між старшиною та гетьманом, старшиною і селянством, а потім це використовували як привід для втручання російської адміністрації в українські справи.

У зарубіжних джерелах та на картах Північно-Східну Русь здебільшого називали Московщиною чи Московським царством. Петро І закріпив і поширив в офіційному вживанні назву «Росія». Після битви під Полтавою міністр Меншиков видав наказ москов­ським послам у різних країнах, щоб за кордоном Московське цар­ство називали Російським. Коли Петро І закінчив Північну війну і в 1721 р. прийняв титул імператора за Росією було встановлено офіційну назву — Російська імперія. Тоді Гетьманщину почали називати Малоросією, а згодом (1796 р.) на цих землях було створено Малоросійську губернію. Після поділів Польщі, коли Росія зайняла правобережні українські землі, назва «Малоросія» поширилась і на ці території.

Першим кроком на шляху обмеження автономії України було запровадження при гетьмані І. Скоропадському наглядача в особі царського резидента. Він повинен був контролювати дії гетьманського уряду, все політичне життя України. Столицю України було перенесено з Батурина до Глухова, ближче до російських кордонів. З власної руки Петра І, без затвердження гетьманом призна­чались полковники, причому з-поміж росіян чи інших іноземців. Було обмежено видання книг, а з 1721 р. Києво-Печерській і Чернігівській друкарням заборонялось друкувати всі інші книги, крім церковних, та й ті мали бути наближені до російських норм, З 1719 р. весь експорт товарів з України йшов через Ригу та Архангельск під російським контролем. Ціни на експортовану українську продукцію встановлював російський уряд.

Наступним кроком у колоніальному наступі царату на Україну було створення 29 квітня 1722 р. Малоросійської Колегії з шести царських офіцерів на чолі з Вельяміновим. І хоч І. Скоропадський рішуче протестував, Колегія здійснювала всю судову, фінансову й адміністративну владу на Лівобережній Україні. Після смерті Скоропадського (1722 р.) у відповідності з наказом царського уряду на керівні посади призначались росіяни, податки з України йшли в царську скарбницю.

У 1722 р. наказним гетьманом Лівобережжя став чернігівський полковник Павло Полуботок (1722—1724). Між ним і головою Малоросійської Колегії почалася боротьба. Полуботок відмовлявся коритися Колегії і створював нові форми гетьманської адміністра­ції, спробував здійснити судову реформу, яка гарантувала б права козацтва і селянства. Проте домагання Полуботка і старшини відновити права Гетьманщини і розпустити Малоросійську Колегію розгнівали царя і він збільшив повноваження Колегії. Полуботка і авторів петицій до царя було викликано до Санкт-Петербурга та ув'язнено. 27 грудня 1724 р., не витримавши тяжких випробувань, гетьман Полуботок помер у Петропавловській в'язниці. Такий був трагічний кінець останнього безпосереднього спадкоємця І. Мазепи.

У народній пам'яті П. Полуботок залишився зразком героя-мученика, який у період загального занепаду національної гідності кинув звинувачення в обличчя російського сатрапа. Збереглася легенда про те, що перед смертю Полуботка Петро І прийшов до нього в тюрму і просив вибачення за кривди. Тоді гетьман сказав: «За невинне страждання моє і моїх земляків будемо судитися з спільного й нелицемірного судді, Бога нашого; скоро станемо перед ним, і він розсудить "Петра з Павлом».

Після смерті Петра І у 1725 р. було пригальмовано процес цілковитої ліквідації автономії України. Готуючись до війни з Туреччиною й намагаючись якось втихомирити українців (у Туреччині перебував тоді П. Орлик і вів переговори з Францією та за­порожцями), Московський уряд дозволив обрання нового гетьмана. Ним став миргородський полковник Данило Апостол (1727—1734).

Дипломатичні та політичні права нового гетьмана були обмежені. У 1728 р. було затверджено конституцію Гетьманщини (так звані «Рішительні Пункти»), де значно обкрадалась українська автономія. До генерального суду входили росіяни, що призначались російським урядом, для фінансових оправ поряд з українським призначався російський підскарбій. Запорозька Січ,, звільнена в 1734 р. з-під татарської залежності, підлягала російській команді, а не українському гетьманові. Хоч обсяг української автономії став дуже малим, все-таки і в цих межах Данило Апостол шукав можливості для організації державного життя, він відновив право призначати генеральну старшину та полковників; значно зменшив кількість росіян в адміністрації, підпорядкував собі Київ, обмежив до шести число російських полків на Україні. Тим самим Апостол затримав процес інтеграції Гетьманщини у структуру Російської імперії.

Після смерті Данила Апостола імператриця Анна Іванів­на заборонила вибори нового гетьмана і утворила так зване Правління Гетьманського уряду (1734—1750). Перший голова нової інституції князь Олексій Шаховський отримав таємні інструкції поширювати думку про неефективність гетьманського правління та переконати українців, що їм буде вигідніше зліквідувати Гетьманщину. Російська влада не рахувалася з місцевими законами і звичаями, намагалася знищити місцеве самоврядування.

Під час царювання Єлизавети Петрівни, таємно повінчаної з українським козаком Олексієм Розумовським, на Україні було відновлено гетьманство. Олексій переконав імператрицю розпустити Правління Гетьманського уряду і відновити на чолі з його молодшим братом Кирилом Розумовським гетьманат (1750—1764).

Останньому українському гетьманові К. Розумовському вдалося дещо розширити автономію України, Завідування її справами і зносини з нею були передані з Сенату до Колегії закордонних справ, Запорожжя і Київ знову підпорядковано гетьманові. В 1754 р. було скасовано мито на ввезення і вивезення товарів, головне джерело прибутків гетьманату. Проведено деякі реформи у війську, суді, чимало прав надано старшині.

Новий гетьман більшу частину часу проводив у Петербурзі як президент Академії наук та відігравав велику роль при царському дворі та в уряді. На час його відсутності Україною управляла старшина, що перетворилася, подібно до Польщі, у спадкову великоземельну шляхту.

Коли в 1762 р. у Росії до влади прийшла Катерина II, Розумовський повернувся на Україну. Він зібрав у Глухові старшинську Раду, де було ухвалено петицію до імператриці з проханням від­новити права Гетьманщини, дозволити скликання українського шляхетського сейму на польський зразок. К. Розумовський просив також встановити спадковість гетьманства для свого роду.

Однак Катерина II за порадою доглядача в українських спра­вах Г. Теплова відхилила просьби гетьманського уряду. Натомість 10 листопада 1764 р. вийшов «Маніфест до малоросійського наро­ду» про увільнення К. Розумовського від гетьманства. Про обрання нового гетьмана не згадувалося.

Проводячи політику централізму, російська імператриця Катерина II вирішила покласти край автономії України. У 1764 р. від­новлено Малоросійську Колегію на чолі з генерал-губернатором графом П. Рум'янцевим.

Голова Колегії П. Рум'янцев почав неухильну ліквідацію української автономії. Він здійснив статистичний опис України, що стан основою для нової системи оподаткування. Замість натурального податку завів грошовий, спочатку від двору, пізніше — від душі. У 1781 р. знищено полковий адміністративний устрій України і Гетьманщину поділено на три намісництва (губернії): Київське, Чернігівське та Новгород-Сіверське, що разом утворили Малоросійське генерал-губернаторство. Частина українських земель відійшла до Новоросійської губернії. Царський уряд скасував полковий устрій на Слобожанщині. її територія стала Слобідсько-Українською губернією. В усіх губерніях замість українських заведено російські адміністративні та податкові установи. У 1783 р. на Україні введено загальне кріпацтво, селян прикріплено до землі. Забрано землі від української церкви, закрито багато монастирів, завдано удару тим культурним установам, якими опікувалася церква.

В інструкції генерал-прокуророві Сенату Вяземському Катерина II висловила свої наміри щодо України й інших автономних провінцій Росії так: мовляв, їх «треба легкими способами привести до того, щоб вони обмосковилися і перестали дивитися на Росію, як вовки». Політична настанова Катерини II пішла по лінії полі­тики Петра І, про яку так вдало висловився Т. Г. Шевченко: «...це той Первий, що розпинав неньку Україну, а Вторая доконала вдову-сиротину».

Особливо непокоїло Російську імперію існування Запорозької Січі, де налічувалось майже 20 тис. козаків. 4 червня 1775 р. російські війська під командуванням генерала Текелі несподівано оточили Запорозьку Січ. Перевага російських сил була безперечна, і запорожці мусили здатись без бою. Лише невеликій частині козаків вдалося втекти за Дунай.

За наказом Катерини II і генерала Текелі почалось руйнування Січі та арешти запорозької старшини. Останнього кошового Калнишевського було заслано до Соловецького монастиря, де він дожив до глибокої старості, живцем похований у холодних мурах монастирської в'язниці. Кошовий суддя Головатий і писар Глоба були вислані до Тобольська. Було арештовано ще багато старши­ни, яка противилась загарбанню запорозьких земель росіянами. Майно старшини та заможних козаків конфіскували. Запорозька Січ перестала існувати. Зруйнування Запорозької Січі було справжньою катастрофою для України. З нею загинула сила, яка понад три століття захи­щала українські землі від страшних ворогів. Запорожжя було й тією силою, яка стримувала процес закріпачення селян по всій Україні. Тут збиралися втікачі від поневолення і переслідування, і кожний знаходив захист і волю. Із зруйнуванням Запорозької Січі впала остання твердиня українських традицій, української державності.

Протягом свого існування Гетьманщина охоплювала Слобідську, Південну та Правобережну Україну, фактично тільки частину України — Лівобережжя.

Слобідська Україна, або Слобожанщина, має окрему історію. До XVI ст. це були незаселені простори, названі «диким полем». Колонізацію цього краю започаткували монастирі, зокрема відомий Святогорський монастир. Згодом сюди переселялось українське козацтво, селянство, особливо після невдалих повстань.

У 1638 р. відбулася перша масова колонізація українцями Слобідської України. Нова хвиля еміграції була після Берестецької поразки в 1651 р., а згодом — у роки Руїни. Переселенці зберігали свій козацький устрій, але підпорядковувались московському уря­дові і мали охороняти московські кордони від татарських нападів.

Переселенці зберігали таку саму військову організацію, яка була на Гетьманщині. Тут було створено п'ять полків: Острозький, Сумський, Харківський, Охтирський та Ізюмський. Полки поділя­лися на сотні. Затверджував полковників московський цар. Пол­кова старшина складалася з обозного, судді, двох писарів, осавулів та хорунжого. У сотнях обирали сотника, який сам добирав собі всю старшину. Це й різнило устрій Слобожанщини та Гетьманщи­ни. Лад Слобідської України відрізняло від Гетьманщини ще й те, що тут встановився порядок наступності полковників, полки не мали спільного проводу — гетьмана, а підпорядковувались вла­ді білгородського воєводи.

З українськими землями Слобожанщина перебувала у слабких зв'язках, хоч, щоправда, на Гетьманщині не раз виникала ідея об'єд­нати її під гетьманською булавою. Зокрема, гетьман Самойлович намагався включити Слобідську Україну в гетьманське управлін­ня, проте даремно, царський уряд був проти цього.

Царат використовував слобідських козаків у походах проти Гетьманщини (зокрема, Виговського і Орлика), під час Азовських походів, у 1708—1709 рр.— у війні зі шведами. Петро І посилав слобідських людей на будівництво укріплень над Дніпром, на Ладозькому каналі, фортеці на кордоні Персії тощо. У 1700 р. він видав указ про обов'язкову постійну службу слобідських козаків. Почалось обмеження автономії Слобідської України.

Слобожанщина мала родючі землі, тут розвивалося землеробство, скотарство, виноградарство, тютюнництво, жителі міст зай­малися ремеслами. Продукти господарювання експортувалися до Гетьманщини, Москви, за кордон. На Слобожанщині було багато орної землі, якою щедро наділялася старшина. Проте залишалися вільні простори, їх могли обробляти всі бажаючі. Ці землі нази­валися «займанщиною» і були приватною власністю тих, хто їх обробляв. З цих причин Слобідська Україна стала місцем великого землеволодіння.

За Петра І російський царат робить усе для того, щоб максимально використати матеріальні ресурси Слобожанщини. Населен­ня обкладається особливим податком, запроваджується обов'яз­кова військова служба, а для якомога більшого контролю Слобідську Україну включено до складу Азовської губернії. Це були перші рішучі заходи російського царату щодо ліквідації автономного устрою Слобідської України. Відповідно до реформи 1732 р. за царювання Анни Іванівни тут зроблено новий крок у скасуванні автономії. У 1765 р. імператриця Катерина II повністю ліквідувала полково-козацький устрій на Слобожанщині і перейменувала її в Слобідсько-Українську губернію.

Культурне життя Слобожанщини було тісно пов'язане з гетьманською Україною. Діти слобідської козацької старшини і навіть простих козаків вчилися в школах Гетьманщини, зокрема в Києво-Могилянській академії. Книги, друковані в Києві, Чернігові, Новгороді-Сіверському і західноукраїнських друкарнях, знаходили по­ширення серед слобідського населення. Вже на початку XVIII ст. Слобожанщина мала власну вищу школу у формі Колегії, засновану спочатку в Білгороді, а згодом перенесену до Харкова. Вона уподібнювалася до Київської академії. Як і на Гетьманщині, тут було чимало народних шкіл. Зразком культурної єдності обох українських земель може служити діяльність знаменитого українського філософа XVIII ст. Григорія Сковороди, який однаково на­лежить як Слобідській, так і Гетьманській Україні.

Якщо Слобожанщина не зробила якогось важливого внеску в українську політичну історію, то у літопис культурно-національного розвитку України вона вписала дуже цінні сторінки.

Упродовж століть південні землі України перебували під по­стійною загрозою ударів татарсько-турецьких завойовників. Лише у першій половині XVII ст. вони більш як 70 разів вторгалися в Україну і забрали у полон до 50 тисяч українців. Невільницькі ринки, особливо найбільший з них у Кафі (сучасна Феодосія), були переповнені полоненими. Без сумніву, це призводило до винищення населення, загрожувало геноцидом українському народові.

За безпеку рідної землі передусім виступало запорозьке козацтво. На чолі із славними ватажками Д. Байдою-Вишневецьким, П. Конашевичем-Сагайдачним, І. Сірком, С. Палієм та іншими воно здійснило чимало героїчних походів проти завойовників. За підрахунками історика Д. І. Яворницького, лише І. Сірко зробив 55 походів проти Османської імперії та Кримського ханства і жодного разу не зазнав поразки.

У 40-х роках XVIII ст. за Білгородським договором між Росією і Туреччиною південноукраїнські землі перейшли до Росії. Почався колонізаційний рух у цьому краї. Переселялись росіяни, шукаючи кращої долі, втікали сюди українці з Правобережної України, Слобожанщини, Гетьманщини. У Південну Україну прибуло чима­ло іноземних колоністів — сербів, болгар, молдаван, німців. Оселя­лися вони хуторами та слободами, а з середини XVIII ст. царський уряд почав створювати з переселенців військові поселення. У 1764 р. тут засновано Новоросійську губернію, до якої згодом було приєднано чимало земель Запорозької Січі.

На освоєних землях Південної України руками простих людей зводились нові міста й села, освоювалися природні багатства. Наприкінці XVIII ст. виникли міста Херсон, Олександрівськ (Запоріжжя), Катеринослав (Дніпропетровськ), Миколаїв, Одеса та ін. Завдяки використанню покладів корисних копалин розвивалася промисловість краю. Важливим районом добування вугілля поступово ставав Донбас. Виникли суконні мануфактури у Катеринославі, ливарні в Херсоні та Луганську. На корабельнях Миколаєва і Херсона будувались військові і торгові судна.

Після російсько-турецьких воєн другої половини XVIII ст. домі­нуючим чинником політики Катерини II була експансія південноукраїнських земель, чорноморських та азовських портів, міжнарод­них торгових шляхів. Після ліквідації Гетьманщини і її включення до загальноімперської структури у 1774 р. Росія завоювала, а у 1783 р. остаточно приєднала Кримське ханство, забезпечивши пов­ний контроль над північним узбережжям Чорного моря.

Правобережна Україна була головним тереном гострого антагонізму між українським селянством і польською шляхтою. У се­редині XVII ст. масові селянські повстання охопили Волинь, Поділля, Галичину. Селяни, дрібна неспольщена шляхта масово приєднувались до козаків, громили й виганяли польських магнатів, встановлювали українське правління. Великі виступи міського на­селення відбувалися у Сокалі, Тернополі, Рогатині, Дрогобичі, Яворові, Калуші та інших містах. Помилкою Б. Хмельницького було те, що він не надав належного значення цьому могутньому народному рухові проти польських гнобителів. Хоч у його плани входило звільнення з-під польського шанування України до Вісли, але фактично західні українські землі постійно залишалися під польським пануванням. Галичина часто була місцем боїв, плацдармом для підготовки королівських військ до воєн з козаками. Тут, де не було козацького руху, не тільки в Галичині, а й на Поділлі та Волині йшла інтенсивна полонізація православної шляхти. Згодом могутнім засобом покатоличення було поширення унії.

Після смерті Б. Хмельницького Наддніпрянське Правобережжя постійно вело боротьбу за незалежність з Польщею, Московщиною, турками і татарами.

Тяжкою була для Правобережжя доба Руїни Вона перетворила його на безлюдну пустелю. Козацький літописець Самійло Величко писав про Правобережну Україну так: «Від Корсуня і Білої Церкви, потім на Волинь і в князівство Руське, до Львова, Замостя, Бродів і далі подорожуючи, бачив я багато городів і замків безлюдних, що стали пристановищем і житлом тільки для диких звірів... Бачив я там... багато кісток людських, сухих і нагих, що тільки небо за покрівлю собі мали...». Врешті сусідні держави узаконили цю пустелю: за Бахчисарайським миром 1681 р. землі між Бугом і Дніпром мали залишатися незаселеними.

У 1714 р. Польща відновила своє панування над спустошеною і безлюдною Правобережною Україною. Колонізацію вільних земель здійснювали польські магнати, які володіли більшою частиною цих територій. Вищий соціальний щабель займало кілька родин найбільших магнатів, які володіли величезними латифундіями. Впродовж майже всього XVIII ст. Правобережна Україна не мала центральної влади, повновладними господарями тут були магнати і шляхта.

Ще більше погіршилося становище народних мас на Правобережжі у другій половині XVIII ст. Відбуваючи важку панщину, селяни мали виконувати численні додаткові роботи — шляхта змушувала їх відбувати панщину навіть за те, що вони збирали у панських лісах гриби, знімали березову кору і рвали квіти. Доведені до розпачу тяжким гнітом, селяни піднімались на боротьбу проти поневолювачів. У 1754 р. повстання відбулися у районі Житомира, в 1757 р.— у Немирові й Умані, в 1761 р.— у Лисянці, в 1764 р.— у Вінниці.

Найбільший масовий рух на Правобережжі пов'язаний з гайдамаччиною. Перше велике повстання гайдамаків вибухнуло в 1734 р., коли Польща була втягнута у конфлікт з Росією. Друге повстання сталося у 1750 р. .Найбільш численне та криваве, так звана Коліївщина,— у 1768 р., ним керували запорожець Максим Залізняк і сотник Іван Гонта. Основною силою Коліївщини виступало селянство. Його керівники підняли на боротьбу з гнобителями козацтво, селян з Білорусії, Молдавії, Литви і Польщі, що втікали від кріпацтва. В гайдамацьких загонах Г. Тарана, І.Бондаренка, С. Неживого та інших було чимало росіян, які перейшли на бік повстанців з гарнізонів царських військ, що дислокувалися у Києві та містах Лівобережної України.

У другій половині травня — на початку червня 1768 р. повстан­ці визволили з-під польсько-шляхетської влади Жаботин, Смілу, Черкаси, Корсунь, Канів та інші населені пункти. Повстання, охо­пивши Київщину, перекинулось на Поділля і Волинь. У червні — липні на Правобережжі діяло близько 30 повстанських загонів. Вони контролювали значну територію, створюючи органи самоврядування.

Об'єднаними силами польської шляхти і російського царату Коліївщина була розгромлена, а з учасниками повстання жорстоко розправились. Велика частина ув'язнених була страчена. У серпні 1763 р. близько 400 гайдамаків пригнали до Львова і кинули у підземелля міського арсеналу. В 1768—1769 рр. вони споруджу вали будинок військового коменданта Львова, потім багатьох по­лонених розстріляли.

Коліївщина сприяла руху опришків у Прикарпатті. Опришки діяли на Гуцульщині, в поріччях Пруту й Черемошу. Вони нападали на панські маєтки, грабували й громили їх. Опришки не чіпали бідних, користувалися пошаною та симпатіями селян. Один з ватажків опришків, Олекса Довбуш, став національним героєм.

Якщо простежити увесь комплекс національно-визвольної бо­ротьби українського народу, його слід скомпонувати в єдине поняття: боротьба за вільності. За вільності України підняв народну резолюцію Б. Хмельницький, впродовж більш як трьохсот років за вільності боролися славні запорожці, свободу й волю виборю­вало українське громадянство на всій території України.