5. Прочитайте та визначте особливості соціальної структури Русі:

Період становлення ранньофеодальних структур на Русі припадає на ІХ – Х ст. Писемні джерела засвідчують для цього часу наявність відносно розвинутої соціальної стратифікації на Русі. Так, в середовищі панівного стану виділились світлі князі і бояри, які за походженням виявилися місцевими племінними князями і вождями, що їх підкорив київський князь. Наприкінці Х ст. племінних володарів замінили князі-намісники – найближчі родичі великих київських князів. Помітне місце в структурі давньоруського суспільства до прийняття християнства посідали "старці" – племінна знать, що виконувала судово-адміністративні функції. З поглибленням процесів феодалізації Русі ієрархічна структура панівного класу ускладнювалась. На її вершині в Х – ХІІІ ст. знаходились князі, що складали правлячу династію і знаходились між собою в складних васальних відносинах. Більш численну категорію правлячого класу складали бояри, які згадуються поряд з князями і розподіляються на "княжих", "земських", "великих" та "малих" бояр. "Великі" бояри, як правило, становили правлячу еліту держави, а малі посідали нижчі щаблі князівського судово-адміністративного апарату. Привілейоване становище у давньоруському суспільстві належало дружині, яка не лише приймала участь у військових кампаніях, а й управлінні державою чи землею. На іншому полюсі давньоруського суспільства перебували феодально залежні верстви населення – смерди, люди, закупи, рядовичі, челядь, наймити, холопи, ізгої. Основною категорією, зайнятою в сільськогосподарському виробництві, біли смерди. Вони мали своє господарство, земельні наділи і платили данину князю. Проміжне становище між вільним і феодально залежним населенням посідали закупи. Це колишні смерди, які в результаті посилення експлуатації, неврожаїв, воєн та інших лих втрачали власне господарство і потрапляли в залежність до феодала. Вони відпрацьовували на феодала за "купу" – взяті в борг гроші. Тимчасова залежність закупів часто перетворювалась на постійну, хоча законодавство забороняло феодалам це робити. Помітну групу давньоруського населення складали наймити, рядовичі, челядь. Закупництво зумовило практику укладання договору-ряду, у результаті з’явився "рядович" – пов’язаний із князівським і боярським господарством селянин. Останній був вільною людиною і, за юридичним становищем представляв собою різновид закупів. Термін "челядин" використовувався без конкретних вказівок соціально-економічного статусу, це широке поняття, яке стосується різних категорій залежного населення. На Русі челядь формувалася з полонених, проданих, подарованих людей. За вбивство челядина не несли практично ніякої відповідальності. Близьким до челяді було становище холопів – неповноправних людей, які перебували в рабській залежності. Але, на відміну від рабів, холопське становище не було довічним: за відмінну службу холопів відпускали на волю, а у правовому статусі вони наближались до феодально-залежного селянства. Ще одна категорія давньоруського населення одержала назву "ізгоїв" – це люди, що з якихось причин випали зі свого соціального середовища, втратили землю та засоби виробництва, збанкрутілі і т.д. До ізгоїв однаково могли потрапити як селяни, так і бояри, князі. Високий процент за вбивство ізгоя свідчить, що давньоруський закон охороняв його як вільну людину. До феодально залежних належали також вотчинні ремісники, що мешкали в садибах феодалів, а у містах – вільні ремісники – посадські.

Окремою групою давньоруського населення було православне духовенство, яке поділялось на біле і чорне. Формувалось воно із різних суспільних верств і не складало окремого стану.

Характерною рисою феодальних відносин на Русі була наявність численних повинностей. Від самого початку утворення Русі тут панувала натуральна форма земельної ренти, яка базувалась на общинному володінні землею. Натуральні повинності селян на користь общини поступово перетворилися на феодальні натуральні повинності через те, що феодалізм у східних слов’ян формувався на базі розпаду первіснообщинних відносин. Серед таких повинностей слід назвати данину у вигляді разових контрибуцій і регулярних податків на користь держави. Збір данини отримав назву "полюддя". Поряд із продуктовою даниною сплачували й грошову. Серед численних повинностей давньоруського населення був і так званий "повоз" – державна повинність, сутність якої була в постачанні коней і транспорту для потреб князя і його адміністрації. Ще однією повинністю населення було будівництво міст і їх укріплень, а також різного роду відробітки.

Феодальна земельна власність на землю на Русі виникає в ІХ ст. Великий київський князь вважався верховним власником землі і держави, а залежні від нього удільні князі – окремими містами і селами. В Х ст. виникає князівський домен, з кінці століття – за сприяння адміністративної реформи Володимира в результаті якої давньоруські землі передавалися його синам – почалося формування власних володінь удільних князів. Такі володіння на Русі закріплювалися за певним князівським столом, отже, якщо князі втрачали столи, то втрачали й землю. Крім князівських, велике значення у господарському житті Русі мали й двори бояр, представників вищої адміністрації. Останні мали родові володіння, хоча особисто знаходилися в містах. У ХІ – ХІІІ ст. дрібними землевласниками стали дружинники, яких князі та бояри наділяли землею і селами за військову службу.

Великим землевласником була руська православна церква. За "Уставом" Володимира їй надавалася десята частина податкових надходжень, пізніше передавались у володіння великі земельні наділи. Селяни ж отримували у володіння частину общинного фонду земель, який через певні часові проміжки переділявся.

В рамках монархо-федеративного державного устрою основним інститутом влади був князь. Він був не тільки виразником власності над країною, землею, волостю, але й володарем міста, розпорядником всього життя (законодавча і судова влада, право розподілу земельного фонду, право на князівські податки з населення, очолював усі ієрархічні структури панівного класу). Відсутність князя у місті (волості) паралізувала нормальне функціонування всіх адміністративно-управлінських структур. Князі у своїй діяльності спирались на раду старійшин. До складу ради, очевидно, входили не лише представники феодальної верхівки, а й церковні ієрархи. До компетенції ради належали питання внутрішнього і зовнішнього життя країни, окремої землі-князівства, вироблення юридичних кодексів, підготовкою до військових кампаній. Великого значення раді як дорадчому органу надавав Володимир Мономах. З радою він часто відправляв суд. Особлива роль ради зростала у періоди міжкнязів’я або тоді, коли стіл на тривалий час залишався без князя.

Важливою формою загальноруського правління були міжкнязівські снеми – з’їзди. Вони збиралися у найвідповідальніші для країни періоди й обговорювали питання внутрішнього життя, феодальних правопорядків, організації відсічі зовнішнім ворогам та ін. Інститут князівських снемів проіснував з 1072 р. до 30-х рр. ХІІІ ст., хоча регулярного характеру не мав. Так, на снемі 1072 р. князі затвердили першу збірку руського права "Правду Ярославичів", на снемі 1097 р. було вироблено новий порядок успадкування князівської влади.

Ще одним важливим органом влади на Русі були народні збори – Віче. До його компетенції входили законодавчі, судові справи, а також питання війни та миру. Що стосується внутрішнього управління, то віче, хоч і мало на нього сильний вплив, але віддавало перевагу князівській адміністрації. Втім, діяльність віча в ХІ ст., наприклад, свідчила про існування серйозних протиріч у феодальних колах Києва. Аналіз подій, пов’язаних з діяльністю віча, дає можливість говорити, що цей інститут влади на Русі, коріння якого сягає додержавного періоду, ніколи не був органом народовладдя, широкої участі демократичних верств населення в державному управлінні. Керівна роль і переважне право представництва належали верхам суспільства. За сильного князя цей орган був слухняним придатком верховної влади, за слабкого – залежність могла бути зворотною. Отже, на Русі в Х – ХІІІ ст. існували як орган феодальної демократії – віче, так і представник монархії – князь. Часто-густо вони як доповнювали одне одного, так і вступали в протиріччя.