Лекція 7

Тема. Виробнича програма та її ресурсне обґрунтування.

1. Зміст і порядок розроблення виробничої програми підрозділів.

2. Обґрунтування виробничої програми виробничою потужністю.

3. Забезпечення виробничої програми трудовими ресурсами.

1. Зміст і порядок розроблення виробничої програми підрозділів

Визначальним розділом плану господарської діяльності і розвитку будь-якого підприємства є його виробнича програма (план виробниц­тва продукції), що становить конкретну сукупність завдань щодо обсягу виробництва продукції визначеної номенклатури, асортименту та належної якості на певний календарний період (місяць, квартал, рік, декілька років).

Таким чином, виробнича програма підрозділів основного виробництва — це сукупність продукції певної номенклатури й асортименту, яка має бути виготовлена в плановому періоді у визначених обсягах згідно зі спеціалізацією і виробничою потужністю цих підрозділів. Порядок розроблення виробничої програми підрозділів під­приємства значною мірою залежить від призначення їх продук­ції та економічного статусу. Передусім тут має значення техно­логічний зв'язок між підрозділами, ступінь завершеності в них циклу виготовлення продукції, спрямування її на подальшу об­робку, внутрішньокоопераційні потреби чи на ринок, за межі підприємства.

Виробнича програма визначає завдання щодо введення в дію нових виробничих потужностей, потребу в матеріально-сировинних ресур­сах, чисельності працівників, транспорті тощо. Вона тісно пов'язана з фінансовим планом, планом щодо витрат виробництва, прибутку і ре­нтабельності.

Кожне підприємство розробляє свою виробничу програму само­стійно на основі державних замовлень і державних контрактів, замо­влень споживачів і виявленого в процесі вивчення ринку споживчого попиту.

Державне замовлення припадає на підприємства, що виробляють продукцію, яка має важливе народногосподарське значення. Система державних замовлень застосовується в усіх країнах з розвиненою ринковою економікою, їх розміщення відбувається на конкурсній основі. Державне замовлення надається тим підприємствам, які забезпе­чують більш ефективне його виконання.

Державне замовлення – механізм формування складу необхідної продукції і розміщення відповідних угод серед підприємств; фінансуються за рахунок власних коштів підприємства та кредитних ресурсів.

Державний контракт — це договір, укладений державними замовниками від імені держави з виконавцем державного замовлення, у визначені економічні і правові зобов'язання сторін і обумовлені взаємовідносини замовника і виконавця, фінансуються за рахунок України.

Окрім видачі підприємству обґрунтованих державних контрактів та державного замовлення на виготовлення певних видів продукції, будь-яке інше пряме втручання держави у процес господарювання, що базується на ринкових відносинах, недопустиме.

В основу розрахунку виробничої програми підприємства повинна бути покладена реальна потреба у конкретній продукції, а не спро­можність підприємства виробити визначений обсяг виробів. Для цьо­го до початку упорядкування плану виробництва і реалізації продук­ції підприємства повинна бути розроблена розгорнута номенклатура виробів, замовлена споживачами.

Замовлений обсяг постачань (реалізації) у натуральному вираженні, що найбільше відповідає потребам у даній продукції, повинен бути вихідною базою всіх подальших розрахунків за виробничою програ­мою. За таких умов господарські договори на постачання продукції стають засобом формування виробничої програми підприємства.

Оскільки продукція завжди відтворюється у натуральній і вартісній формах, то виробнича програма підприємства має дві складові части­ни: перша – обсяг виробництва у натуральних показниках; друга – вартість обсягу виробництва продукції. Таким чином, розроблення плану виробництва і реалізації продукції доцільно здійснювати у такій по­слідовності:

1. Визначення номенклатури й асортименту продукції, що випуска­ється, й обсягу її постачань (реалізації) у натуральному вираженні відповідно до встановленої потреби. Підставою для визначення обсягу постачань конкретної продукції служать портфель замовлень і господарські договори, укладені відповідно до перспективного плану виробництва підприємства.

2. На основі обсягу постачань (реалізації) і зміни залишків нереалі­зованої готової продукції на початок і кінець планового періоду ви­значається обсяг виробництва кожного виробу в натуральному вира­женні з календарним розподілом.

3. Обсяг випуску за окремими видами продукції обґрунтовується виробничою потужністю.

4. На основі натуральних обсягів виробництва і реалізації продук­ції визначається загальний обсяг виробництва і реалізації у вартісно­му вираженні.

Для того, щоб правильно сформувати виробничу програму підпри­ємства, у його бізнес-плані повинна бути представлена така важлива інформація, як характеристика пропонованої продукції, оцінка мож­ливих ринків збуту та конкурентів, стратегія маркетингу.

В основу планування виробничої програми покладена система по­казників обсягу виробництва, яка включає натуральні і вартісні пока­зники.

Виробнича програма складається з трьох розділів:

1. план виробництва продукції у натуральних показниках;

2. план виробництва продукції у вартісних показниках;

3. план реалізації продукції у натуральних і вартісних показниках. Натуральні одиниці виміру виробничої програми встановлюються у фізичних одиницях виміру (штуки, тонни, метри тощо) – це обсяг продукції, у натуральних одиницях за номенклатурою і асортиментом.

Умовно-натуральні одиниці виміру виробничої програми застосо­вують у випадках, коли однакові за призначенням види продукції мають різні споживчі характеристики (планування видобутку різних за кало­рійністю видів палива здійснюється в тоннах умовного палива).

Номенклатура – це укрупнений перелік продукції, що випускається підрозділом або підприємством.

Наприклад, номенклатура чоловічих пальт може складатися з пальт зимових, осінніх, літніх.

Асортимент – це характеристика різновидів виробів у межах даної номенклатури, що характеризує їх склад за видами, типами, ґатунками, фасонами та іншими ознаками.

Наприклад, у той же час кожна з цих груп виробів (пальта) ділить­ся на фасони, за розміром, за тканинами тощо.

В окремих випадках застосовуються подвійні показники. Напри­клад, виробництво тканин планується в погонних і квадратних мет­рах, паперу – в тоннах і квадратних метрах, труб – в тоннах і погон­них метрах. Застосування подвійних показників дозволяє більш по­вно охарактеризувати фізичний обсяг виробництва і споживчі харак­теристики продукції.

Номенклатура виробів підприємства може бути централізованою і децентралізованою.

Централізована номенклатура формується шляхом укладення державних контрактів і державних замовлень.

Децентралізована номенклатура формується підприємством са­мостійно на основі вивчення ринкового попиту на свою продукцію та встановлення прямих контактів зі споживачами шляхом укладення договорів поставок.

Планування виробництва і продаж продукції у натуральному виразі дає можливість погодження випуску конкретних видів продукції з потребами ринку, але вона не дозволяє визначити загальний обсяг і структуру виробництва на продуктових підприємствах, а також роз­рахувати дохід і прибуток підприємства від реалізації продукції. Це вимагає розроблення плану виробництва і продажу продукції у вартісно­му виразі. У цьому розділі розробляються такі показники: валовий дохід (реалізована продукція), товарна, валова, чиста продукція і вар­тість. Основним вартісним показником цього розділу плану є валовий дохід підприємства. Основою для його розрахунку є випуск продукції в натуральному виразі.

Вартісними показниками виробничої програми є обсяги товарної, валової, реалізованої, чистої, умовно чистої продукції, норматив­ної вартості обробітку, валового і внутрішньозаводського обороту, обсяг незавершеного виробництва.

Виробнича програма підрозділів основного виробництва — це сукупність продукції певної номенклатури й асортименту, яка має бути виготовлена в плановому періоді у визначених обсягах згідно зі спеціалізацією і виробничою потужністю цих підрозділів. Виробнича програма є надзвичайно важливим розділом плану роботи підприємства і його виробничих підрозділів, оскільки вона виражає зміст їх основної діяльності та засоби досягнення стратегічної мети.

Порядок розроблення виробничої програми підрозділів підприємства значною мірою залежить від призначення їх продукції та економічного статусу. Передусім тут має значення технологічний зв’язок між підрозділами, ступінь завершеності в них циклу виготовлення продукції, спрямування її на подальшу обробку, внутрішньокоопераційні потреби чи на ринок, за межі підприємства.

Загальна схема розроблення виробничої програми за умов наявності в складі підприємства підрозділів внутрішньої кооперації та підрозділів, що мають замкнений виробничий цикл і виготовляють продукцію безпосередньо на ринок, показана на рис. 7.1. У другому випадку розроблення планів виробництва підрозділів ґрунтується на їх планах продажу (поставки) продукції. Причому останні можуть випливати із плану продажу продукції підприємства (централізоване розроблення плану «зверху–вниз») або остаточно його формувати (метод «знизу–вверх»), що передбачає самостійне формування підрозділами — центрами прибутку – портфеля продажу продукції. Цей варіант планування близький до планування виробництва продукції самостійним підприємством і детального розгляду тут не потребує.

Коротко зупинимося на розробленні виробничої програми підрозділів, продукція яких не є кінцевою з позиції підприємства, тобто вони виготовляють окремі частини продукту (предметна спеціалізація) або виконують частину загального технологічного процесу (технологічна спеціалізація).

План виробництва охоплює виготовлення продукції за номенклатурою і загальним обсягом у певному вимірі. Завдання за номенклатурою на плановий період (рік, квартал, місяць) складається з переліку найменувань продукції, яку слід виготовити, та її обсяг у натуральному виразі. Це завдання конкретизується за часом виконання в оперативно-календарних планах (планах-графіках).

При визначенні номенклатури й обсягу виробництва продукції підрозділами підприємства важливе значення має вирішення питання про співвідношення власного виробництва і купівлі на ринку окремих частин виробів (заготовок, деталей, вузлів, приладів тощо).

Ця проблема розв’язується з урахуванням таких чинників, як можливість власного виробництва (наявні виробничі потужності й кадри), якість виробів і їх вартість.

Рисунок 7.1 – Порядок розроблення виробничої програми підприємства

Планово-облікові одиниці (номенклатурні позиції), у яких установлюється завдання цехам, мають різний ступінь деталізації для різних цехів і типів виробництва. Виробнича програма випускних (складальних) цехів визначає найменування й обсяг готових виробів згідно з планом виробництва підприємства. В одиничному та серійному виробництвах для заготівельних та обробних цехів випуск продукції у номенклатурі встановлюється, як правило, у комплектах деталей на замовлення, виріб, складальну одиницю (вузол, агрегат). При масовому виробництві цими цехами планується випуск заготовок і деталей за окремими найменуваннями.

З метою чіткого взаємоузгодження виробничі завдання цехам у натуральному виразі розробляються у порядку, зворотному до послідовності технологічного процесу, тобто від випускних цехів до заготівельних. У плановому завданні кожного цеху враховуються поставки продукції (заготівок, деталей, комплектів тощо) цехам-споживачам, на склад готової продукції і можлива зміна незавершеного виробництва з метою підтримання його величини на нормативному рівні. Цей загальний порядок розроблення виробничої програми цехів можна подати так:

N_В = N_П + N_С + N_Н – N_Ф, (7.1)

де N_В — плановий випуск виробів у натуральному виразі в певному цеху;

N_П — поставка виробів наступним за технологічним маршрутом цехам-споживачам;

N_С — поставка виробів на склад готової продукції (як запчастини для сервісних центрів, продажу);

N_Н, N_Ф — відповідно нормативний і фактичний міжцеховий запас цього виробу (для комплектації, у вигляді оборотного запасу та ін.).

У випадку тривалого виробничого циклу виготовлення продукції завдання встановлюються з випуску і запуску виробів. При цьому може виникнути потреба в корекції внутрішньоцехового незавершеного виробництва. Покажемо це на простому прикладі виготовлення деталі — корпусу редуктора машини — заготівельним і механічним цехами для складального цеху. Планом заводу передбачено виготовити за квартал 500 машин. На одну машину потрібний один корпус редуктора. Крім цього, слід поставити 10 корпусів у свій сервісний центр і є замовлення іншого заводу на 50 заготовок корпусів. Оскільки машина випускається постійно, незавершене виробництво періодично коригується і підтримується на нормативному рівні. Складемо плани виробництва корпусу редуктора для цих цехів.

Складальний цех: для виготовлення 500 машин потрібно 500 корпусів; крім цього, цеху слід довести фактичну величину машин у незавершеному виробництві (15 шт.) до нормативної (20 шт.). Отже, загальна потреба у деталі складального цеху становить 500 + (20 – 15) = 505 штук. Цю кількість необхідно одержати від механічного цеху.

Механічний цех: випуск корпусів для складального цеху становить 505 штук, для сервісного центру — 10 штук. У незавершеному виробництві корпусів редуктора є на 8 штук більше за норматив. Таким чином, виготовити треба 515 корпусів (505 + 10), а запустити у виробництво — 515 – 8 = 507 штук. Скільки треба одержати заготовок від заготівельного цеху?

Заготівельний цех: випуск корпусів для механічного цеху — 507 штук, для поставки на сторону — 50 штук. Незавершене виробництво підтримується на нормативному рівні. Програми випуску і запуску заготовок збігаються і становлять 507 + 50 = 557 штук.

Плановий випуск продукції цеху розподіляється між дільницями згідно з їх спеціалізацією. При цьому повинні бути забезпечені комплектність виготовлення всіх деталей і рівномірне виробництво. Для дільниць з предметною спеціалізацією видаються завдання з виготовлення закріплених за ними деталей і складальних одиниць. Дільницям з технологічною спеціалізацією виробництво продукції планується у комплектах деталей на основі плану цеху і технології їх обробки.

Необхідною умовою ритмічної роботи всіх виробничих підроз­ділів підприємства, випуску і поставки продукції згідно з договорами є своєчасне забезпечення складальних процесів потрібними наборами деталей, тобто виготовлення деталей на всіх стадіях технологічного процесу повинно бути комплектним. Для забезпечення цієї вимоги важливе значення має організація планування й обліку виготовлення продукції на такому організаційному рівні, як бригада за умов бригадної форми організації праці.

Для того, щоб продукція виготовлялася бригадами комплектно, слід обґрунтовано вибирати планово-облікові одиниці для бригади. Такими номенклатурними позиціями можуть бути бригадокомплекти.

Бригадокомплект — це набір заготовок, деталей, складальних одиниць, що входять у певний виріб (машину, прилад тощо) і виготовляються конкретною бригадою. Кількість найменувань бригадокомплектів, закріплених за бригадою, відповідає здебільшого кількості найменувань готових виробів, деталі для яких виготовляє бригада. Завдання з виготовлення продукції бригаді встановлюється в певній кількості бригадокомп­лектів кожного найменування. Комплект вважається готовим, якщо здані всі деталі, що в нього входять. Деталі і складальні одиниці, що не ввійшли в бригадокомплект, не вважаються готовою продукцією бригади і не оплачуються. За таких умов бригада сама стежить за своєчасним запуском деталей в обробку, забезпеченням комплектного їх виготовлення, що сприяє своєчасному випуску продукції і скороченню незавершеного виробництва.

Планування й оцінка роботи бригад за бригадокомплектами потребує певної організаційної підготовки. Слід організовувати бригади так, щоб кожна з них виконувала закінчений технологічний цикл робіт. При цьому треба намагатись об’єднувати в бригадокомплекти деталі, що є спорідненими (подібними) щодо конструкції і технології їх обробки. Ураховуються також інші чин­ники, наприклад величини партій запуску деталей у виробництво і відповідно періодичність їх обробки, тривалість виробничого циклу тощо.

При оперативному плануванні серійного виробництва продукції важливе значення має вибір величини партії деталей, тобто кількості однакових деталей, що обробляються безперервно на кожній операції без переналагоджування устаткування. Якщо деталі виготовляються для разових замовлень або малих серій виробів (одиничне й малосерійне виробництво), то величини таких партій обробки деталей дорівнюють їх потребі. У випадку, коли деталі потрібні періодично або постійно, але їх обробкою устаткування повністю не завантажене (серійне виробництво), партії деталей визначаються з урахуванням конкретних виробничих умов, ос­кільки їх величини впливають на ефективність виробничого процесу, причому цей вплив неоднозначний.

Збільшення партії деталей веде до зменшення кількості переналагоджування устаткування, внаслідок чого поліпшується його використання і знижуються витрати на підготовчо-завершальні роботи (одержання завдання, ознайомлення з технічною документацією, зміна інструменту, пристроїв, налагодження устаткування, здача партії деталей). Крім цього, спрощується планування та облік виробництва. З іншого боку, обробка деталей великими партіями має негативні наслідки: зростають запаси деталей у незавершеному виробництві, тобто збільшується потреба в оборот­ному капіталі, зростають витрати на зберігання деталей на складі. Важливо й те, що запуск у виробництво деталей великими партіями може створювати проблеми у забезпеченні комплектності їх подання на наступні стадії обробки та складання в певні періоди. Отже, суперечливий вплив величини партії деталей на техніко-економічні показники роботи потребує встановлення її величини на оптимальному рівні. Оптимальною є така величина партії деталей, при якій загальні витрати на їх виготовлення, зберігання і втрати від відволікання коштів у незавершене виробництво будуть мінімальними. Методика розв’язання цього завдання розглядається у спеціальній літературі з оперативно-календарного планування виробництва.

Крім планування випуску продукції у натуральному виразі, визначається загальний її обсяг у межах певного підрозділу. Цей показник виконує ряд функцій залежно від специфіки підрозділу. Він використовується для визначення частки підрозділу в загальному обсязі продукції підприємства, динаміки обсягу виробництва, продуктивності праці, оцінки діяльності, а в підрозділах, що виготовляють готову продукцію на ринок, — для обчислення обсягу продажу і прибутку.

Основним показником обсягу продукції підрозділу є його кінцева (готова) продукція. У неї входять вироби, складальні одиниці, комплекти деталей (роботи, послуги), які пройшли виробничий процес у даному підрозділі, відповідають стандартам чи технічним умовам і надходять в інші підрозділи або на склад готової продукції:

, (7.2)

де В_К — випуск (обсяг) кінцевої продукції підрозділу в установлених одиницях виміру;

n — кількість найменувань виробів (деталей, комплектів), що виготовляються у підрозділі;

N_і — випуск виробів і-го найменування у натуральному виразі;

Ц_і — загальний вимірник (ціна) і-го виробу.

У підрозділах з тривалим виробничим циклом виготовлення продукції і її обсяг за певний період виражаються більш загальним показником обсягу виробництва, який на практиці ще називають валовою продукцією. Цей показник обчислюється за формулою:

, (7.3)

де В_в — обсяг виробництва в певному вимірі;

Н — зміна залишків незавершеного виробництва за розрахунковий період у тому самому вимірі.

Величина Н обчислюється на основі фактичних запасів незавершеного виробництва на початок планового періоду (Н₁) і розрахункової планової їх величини на кінець періоду (Н₂).

Якщо виготовляються складні вироби з тривалим виробничим циклом за індивідуальним замовленням, то в цьому разі обсяг виробництва (Н) обчислюється за ступенем їх готовності на кінець розрахункового періоду, тобто ціна (планова собівартість) множиться на коефіцієнт готовності, визначений експертним способом, і віднімається обсяг виконаної роботи (за ступенем готовності) на початок періоду. У дрібносерійному виробництві досить часто обчислюється умовна кількість виробів у незавершеному виробництві, після чого загальний обсяг виробництва визначається за формулою. Умовна кількість виробів обчислюється так:

(7.4)

де N_у — умовна кількість виробів у незавершеному виробництві;

Т_Н.В — трудомісткість незавершеного виробництва, нормо-годин;

t — трудомісткість одного виробу, нормо-годин.

Загальний обсяг продукції підрозділів обчислюється в різних вимірниках залежно від конкретних умов виробництва і діючої системи планування, обліку й оцінки їх діяльності. Для визначення динаміки обсягу продукції, продуктивності, фонду зарплати й деяких інших показників найбільш вдалим є натуральний вимірник. Але він можливий лише в однономен­клатурному вузько спеціалізованому виробництві, яке має обмежену сферу застосування. У багатономенклатурному виробництві потрібні універсальніші вимірники, здатні зробити порівняльними різні вироби і звести їх у загальний обсяг.

Універсальним, загальним вимірником обсягу продукції є ціни. Досить часто вони й використовуються для визначення обсягу продукції підрозділів підприємства: у підрозділах, що виробляють готову продукцію на ринок, — ринкові ціни, у внутрішньокоопераційних підрозділах — трансфертні (планово-розрахункові).

На практиці досить широко обсяг продукції (виконаної роботи) вимірюється у нормованому часі на її виготовлення — у стабільних (у межах року) нормо-годинах. Нормований час як вимірник обсягу продукції застосовується передусім у внутрішньокоопераційних цехах технологічної спеціалізації, а також на виробничих дільницях і в бригадах. Позитивна сторона цього вимірника — його простота і доступність. На всі деталі, комплекти, вироби є норми часу і яких-небудь спеціальних обчислень не потрібно. Динаміка обсягу виробництва тут відповідає динаміці трудомісткості продукції, що спрощує формування фонду оплати праці.

Разом з тим вимірювання обсягу виробництва в нормо-годинах має недоліки. Основні з них такі:

• по-перше, у разі застосування цього вимірника не видно залежності обсягу виробництва від складності праці;

• по-друге, при існуючому методі нормування враховуються, як правило, затрати праці лише основних виробничих робітників переважно на відрядній оплаті праці, частка яких понижується внаслідок механізації та автоматизації виробництва;

• по-третє, можуть бути спотворення у динаміці обсягу виробництва при різній напруженості норм на окремі операції та деталі. Отже, зазначений вимірник не можна вважати достатньо обґрунтованим.

На середніх і великих підприємствах з розвиненою виробничою інфраструктурою поряд з розробленням виробничих програм підрозділів основного виробництва складаються плани виробництва допоміжних підрозділів, передусім це стосується інструментального, ремонтного цехів і енергетичного господарства. Особливість діяльності цих підрозділів, а отже, і виконуваних ними виробничих програм полягає в тому, що їх продукція і роботи мають внутрішнє призначення. Допоміжні виробничі підрозділи забезпечують нормальну роботу підрозділів основного виробництва, тому їх виробничі програми обумовлені переважно потребами останнього.

У виробничу програму інструментального цеху включається виготовлення інструментів та пристроїв, потреба в яких не задовольняється купівлею на ринку. Це, як правило, спеціальний інструмент широкої номенклатури, що виготовляється у невеликій кількості. Тому виготовлення інструменту належить до дрібносерійного типу виробництва.

У виробничу програму інструментального цеху (дільниці) на плановий квартал (місяць) включаються насамперед аварійні замовлення та дефіцитний інструмент. До дефіцитного належить інструмент, планова кількість якого менша за його оборотний фонд, тобто наявність у центральних інструментальних службах і в цехах (у запасі, заточуванні, ремонті, на робочих місцях). Інструмент, що виготовляється вперше для нових виробів, включається у виробничу програму відповідно до плану-графіка технологічної підготовки виробництва. Інструмент повторного виготовлення передбачається в плані виробництва згідно з його потребою, яка визначається здебільшого за системою «максимум-мінімум». Роботи із заточування, ремонту, відновлення інструменту включаються у виробничу програму в загальній сумі (нормо-годинах, гривнях) на підставі замовлень цехів або фактичних даних за минулі періоди. Інструментальний цех повинен завжди мати резерв виробничої потужності (пропускної спроможності) для виконання позапланових робіт.

Основними функціями ремонтного цеху є ремонт устаткування всіх підрозділів підприємства і виготовлення для цього запасних деталей, якщо купити їх не можна або коли власне виробництво доцільніше. Крім цього, ремонтний цех здійснює демонтаж і монтаж устаткування при його заміні та переміщенні, а також модернізацію. Такі роботи належать до індивідуального і дрібносерійного типу виробництва.

Відповідно до змісту діяльності ремонтного цеху складається його виробнича програма на квартал і кожний місяць. План ремонтних робіт розробляється на основі плану-графіка ремонту устаткування, а виготовлення запасних частин планується згідно з їх потребою на ремонтні роботи і тривалістю виробництва. Особливістю ремонтного цеху є те, що в структурі його виробництва істотна частка припадає на позапланові роботи, спричинені аваріями, раптовими поломками устаткування. Тому на такі ймовірні роботи в плані слід передбачати резерв виробничої потужності. Величина такого резерву визначається за даними досвіду (орієнтовно 10—15%).

Енергетична система підприємства поділяється на генеруючу (електростанції, котельні, газогенераторні й компресорні установки та ін.), передавальну (мережі, розподільні пристрої, трансформаторні підстанції) і споживчу (енергоприймачі основного, допоміжного виробництва, інші споживачі) частини. Процес виробництва, передачі та споживання енергії — це єдиний енергетичний процес, внаслідок чого виробництво і споживання енергії збігаються за величиною і в часі. Незавершене виробництво тут відсутнє, продукція однорідна, масовий тип виробництва.

Підприємство має у своєму складі тільки ті генеруючи підрозділи, які забезпечують його енергією власного виробництва. Інші види енергії надходять від зовнішніх постачальників. Обсяги власного виробництва енергії обумовлюються потребами в ній, які визначаються на основі складання енергетичних балансів підприємства.

Виробнича програма підрозділів підприємства повинна мати ресурсне обґрунтування. До ресурсів, які забезпечують виконання виробничої програми, належать виробнича потужність, персонал і матеріали.

При плануванні виробничої програми необхідно здійснювати також початковий аналіз потреб ринку, тобто маркетингове його дослідження, а також планувати виробничу програму у відповідності до внутрішнього потенціалу підприємства. З огляду на все це слід зазначити наступне.

Необхідним є аналіз ринкових можливостей.

Варіант система­ти­зації напрямів розвитку ринкових можливостей у залежності від ступеня новизни товару і ринку наведено на рис. 7.2. Він розроблений на основі сітки розвитку товару і ринку І. Ансоффа.

		Агресивні цінові стратегії
		Заходи щодо стимулювання збуту
Глибоке проникнення на ринок (старий товар, старий ринок)		Розширення (реформування) збутової мережі
		Використання багаторівневого (сітьового) маркетингу
		Розвиток комплексу супутніх послуг
		Кредитування споживачів, надання про­дукції в оренду, лізинг і т.п.
		Продаж товару з гарантією прийняти його
		Вихід на інші регіони
Розширення границь ринку (старий товар, новий ринок)		Охоплення нових сегментів
		Нові способи використання традицій­но­го товару
		Нові модифікації традиційного товару
Розробка і реалізація нового товару (новий товар, старий ринок)		Нові товари, що заміняють виготовлені раніше
		Нові товари, що задовольняють існуючі потреби іншим способом
		Принципово нові товари
		Пропозиція на нових ринках нових то­варів, що розвивають традиційні нап­рямки діяльності підприємства
Диверсифікація вироб­ницт­ва і збуту (новий товар, новий ринок)		Пропозиція на нових ринках нових то­варів, не зв'язаних з колишніми видами діяльності
		Орієнтація діяльності на “ніші” ринку
		Комбіновані варіанти

Рисунок 7.2 – Напрями і варіанти розвитку ринкових можливостей

Ринкові можливості – напрямки діяльності, які відкриваються перед підпри­ємством, виходячи з умов у яких воно функціонує і специфіки самого підприємства. Як свідчить практика, жодне підприємство не може покладатися у довгостроковій перс­пективі на існуючі товари чи ринки, оскільки з часом змінюються потреби споживачів, на ринку з’являються нові товари, які задовольняють існуючі потреби більш ефективним способом. Тому необхідно постійно відслідковувати ситуацію на ринку, прогнозувати її зміни, виявляти, аналізувати і реалізовувати нові ринкові можливості. Тобто здійснювати постійний пошук нових сфер і способів реалізації свого потенціалу в умовах змін зовнішнього середовища і відбирати оптимальні з них.

Важливим також є пошук (формування) цільових ринків.

Цільовим є такий ринок (його ділянка) на якому конкретне підпри­ємство зможе повною мірою проявити свої порівняльні переваги і нівелювати відносні недоліки. Його пошук (формування) провадиться виходячи з наступного: не існує товару який би користувався попитом у всіх, без винятку, споживачів; не існує підприємства яке було б в змозі роз­робити і просувати на ринку всю гаму товарів, які користуються попитом споживачів. Основним методом і одночасно інструментом пошуку цільових ринків є сегментація (сегментування) тобто поділ ринку на ділянки (сегменти), виділені за специфікою споживацьких запитів. Порівнюючи запити споживачів, можливості підприємства, його конкурентів і т. п. на виділених ділянках, визначають цільові сегменти ринку прийнятні для роботи підприємства.

Для того, щоб обґрунтувати адекватну виробничу програму, підприємству необхідно здійснити проведення ринкових досліджень за такими напрямками:

1. Аналіз макросередовища підприємства, у рамках якого вивчають вплив його факторів на ринкові процеси взагалі та діяльність конкретного підприємства зокрема. Ці фактори окреслюють поле ринкової діяльності підприємства, а тому метою аналізу є визначення можливих напрямків розвитку, звичайно, з урахуванням особливостей самого підприємства.

Рисунок 7.3 – Фактори мікро- та макросередовища існування підприємства

2. Вивчення споживачів. Насамперед визначають фактичних і потенційних споживачів, після чого специфіку і структуру споживацьких запи­тів. Мета аналізу – визначення "свого" споживача, його реальних потреб і запитів і формування у відповідності до цього виробничої програми.

3. Дослідження мотивів поведінки споживачів на ринку. У процесі аналізу визначають не тільки власне їх смаки і звички, звичаї і схильності, але і їх внутрішні спонукальні мотиви, що надає змогу прогнозувати особливості поведінки певних груп споживачів у майбутньому, як реакції на цілеспрямовані дії товаровиробника (про­давця), а також на зміну ситуації на ринку. Правильна інтерпретація цих даних дозволяє розробляти товари, які практично гарантовано знайдуть попит, а також адекватну стратегію їх просування на ринку.

4. Аналіз власне ринку підприємства. Зазвичай його проводять по конкретному виду продукції чи групі однорідних продуктів (виробів чи послуг). Метою є визначення попиту, його кількісної оцінки (ємності ринку) і тенденцій змін (довготермінових, сезонних тощо). При цьому оцінки повинні відображати як загальну ситуацію на ринку конкретних видозмін продукту, так і розподіл попиту за сегментами ринку, позиції підприємства, що аналізується (частку ринку), а також еластичність попиту відносно цін.

Ємність ринку – кількість товару з певними характеристиками, яка може бути реалізованою на ньому на протязі визначеного періоду (зазвичай за рік).

Розрізняють потенційну і фактичну ємність ринку. Потенційна може бути досягнута якщо будуть охоплені усі можливі споживачі, фактична визначається за існуючими обсягами реалізації існуючим споживачам.

У результаті аналізу за даним напрямком отримують відповіді на питання: на яких ділянках ринку найбільш доцільно зосередити увагу, які їх межі, у яких обсягах слід виготовляти продукцію і т. д.

5. Дослідження продукту (виробу чи послуги) показує, з одного боку, які товари хоче мати споживач, що він більше всього у них цінить (дизайн, технічний рівень, зручності у споживанні, ремонті та обслуговуванні тощо), а з іншого – які нові (модифіковані) продукти і яким чином надати споживачам, на яких їх параметрах, у першу чергу, слід зосередити увагу при виробництві і просуванні на ринку. Окрім того, результати досліджень надають можливість визначити, яким чином слід виділяти продукцію із ряду аналогічних (позиціювати на ринку), на кого безпосередньо повинні бути спрямовані стимулюючі до споживання заходи, що виграє споживач, який придбав товар і т. п.

6. Вивчення конкурентів, форм і рівня конкуренції. Насамперед виявляють головних конкурентів, потім аналізують їх сильні і слабкі сторони: виробництво, збут, товарна політика, кадри, фінансовий стан і т. п. у порівнянні з аналізованим підприємством. Співставляють також співвідношення ціна/якість на власну продукцію і про­дукцію конкурентів, визначають форму конкуренції – цінова чи нецінова (конку­рен­ція якості), рівень (інтенсивність) конкуренції. Порівнюють з власними поточні і перспек­тивні цілі конкурен­тів, визна­ча­ють, у які сфери діяльності вони намагаються проник­нути тощо. Метою такого аналізу є визначення конкурентних переваг і оцінка шансів на перемогу у конкуренції.

7. Визначення точок насичення ринку, тобто можливого часу виходу існуючих товарів з ринку і заміни їх новими, появи на ринку нових товарів тощо. Для цього аналізують період життєвого циклу товару і прогнозують можливу тривалість його етапів. Результати використовують для розробки заходів стратегії маркетингу на кожному з етапів життєвого циклу, для прийняття рішень про розробку і виведення нових товарів на ринок і заходів стосовно коригування виробничої програми адекватно до вимог ринку.

Говорячи про планування та обґрунтування виробничої програми підприємства, слід також акцентувати увагу на таких категоріях як інноваційний та життєвий цикл товару.

Рисунок 7.4 – Інноваційний і життєвий цикл товару

На основі інформації, отриманої у результаті ринкових досліджень, підприємства визначають своє місце на ринку, складають прогнози виробництва та збуту, які є основою поточного і перспективного планування їх виробничо-збутової діяльності.

Говорячи про обґрунтування виробничої програми, слід пригадати такі категорії як номенклатура та асортимент та їх показники.

Для оцінки рівня різноманітності продукції конкретних підприємств застосовують показники товарної номенклатури і товарного асортименту. Розглянемо основні визначення і оціночні показники (рис. 7.5).

Товарна одиниця – окремий товар (набір споживчих якостей), який характеризується певними відмінними від інших показниками: назвою, ціною, дизайном, якістю і т.д.

Товарний асортимент (товарна лінія) – група однойменної продукції (за назвами, видами, розмірами, артикулами, ґатунками), наприклад, наручні чоловічі годинники середньої вартості, які виготовляються конкретним підприємством.

Товарна номенклатура – систематизований перелік усіх асортиментних груп і товарних одиниць, що виготовляються товаровиробником.

Рисунок 7.5 – Структура номенклатури та її основні характеристики

До основних показників товарної номенклатури відносять:

• ширину номенклатури – кількість виділених за певними ознаками видів продукції, які виготовляє підприємство наприклад, верстатобудівний завод виготовляє наступні види металорізальних верстатів: токарні, свердлувальні, фрезерні;

• глибину – кількість товарних одиниць кожного з видів, наприклад: токарні верстати виготовляються трьох типорозмірів, виділених за максимальним діаметром і довжиною деталі, що обробляється;

• насиченість – характеризує загальну кількість товарних одиниць у номенклатурі продукції, наприклад, верстатобудівний завод загалом виготовляє 10 різних товарних одиниць: 3 - токарної групи, 4 - свердлувальної і 3 - фрезерної;

• гармонійність – характеризує рівень подібності товарів різних асортиментних груп (за призначенням, технологією виготовлення, характеристиками, методами збуту). Так всі згадані верстати можуть реалізовуватися споживачам методом прямого збуту, тобто за методами збуту номенклатура продукції є гармонійною.

Аналогічні показники можуть бути застосовані для аналізу товарного асортименту, який є частиною товарної номенклатури.

Рішення про формування товарного асортименту і товарної номенклатури приймають виходячи з ситуації, що склалася на ринку, загальноекономічної і маркетингової стратегії підприємства, його ресурсних можливостей.

При обґрунтуванні виробничої програми підприємство має планувати певний рівень якості та конкурентоспроможності своєї продукції у відповідності до вимог ринку та з урахуванням позицій конкурентів. Для цього розглянемо методику проведення такого аналізу.

Виробнича політика підприємства (які то­вари, якої якості, в якій кількості слід виробляти) повинна бути орієнтована на вироб­ництво і просування на ринку конкурентоспроможних товарів, які відповідають запитам спо­живачів. Її суть – формування ефективного з економічної точки зору товарного асорти­мен­ту. Товари слід розглядати як сукупності споживчих властивостей, які по­вин­ні від­по­­ві­дати запитам споживачів, у першу чергу купуватися будуть ті товари, які ма­ють більший ступінь такої відповідності. На основі цього визначають товари, що мають перс­­­пективи на ринку, і ті, які слід знімати з виробництва.

Оцінку ступеня відповідності характеристик товару потребам і запитам споживачів виконують шляхом порівняння його характеристик і товарів-конкурентів.

Інтегральну оцінку конкурентоспроможності товару, з урахуванням всього комплексу оцінних параметрів і їх вагомості, можна розрахувати за формулою

, (7.5)

, якщо більше значення показника краще, (7.6)

, якщо менше значення показника краще, (7.7)

де P_ij – i-й показник конкурентоспроможності (i=1, 2, 3, ..., n) товару j (j=1, 2, 3, ..., m);

Pmax_i – максимальне значення i-го показника з усіх товарів-аналогів;

Pmin_i – мінімальне значення i-го показника з усіх товарів-аналогів;

В_i – коефіцієнт вагомості (значи­мості) i-го показника (сума коефіцієнтів вагомості показників дорівнює 1).

У відповідності з формулами (7.5 - 7.7) більш конкурентоспроможним є виріб, оцінка якого менша, кращий за всіма показниками виріб має оцінку 0.

Приклад 7.1

Необхідно виконати аналіз конкурентоспроможності товарів (газових опалювальних котлів), характеристики яких наведено у табл. 7.1.

Розрахуємо інтегральні оцінки якості кожного з товарів

К_А=0,25(1-385/385)+0,15(1-80/82)+0,05(1-15/15)+0,05(1-120/120)+0,2(1-16/16)+0,3(1-2,2/2,4)=0,0287.

К_Б=0,25(1-385/390)+0,15(1-82/82)+0,05(1-14/15)+0,05(1-120/130)+0,2(1-15/16)+0,3(1-2,2/2,2)=0,0228.

К_В=0,25(1-385/388)+0,15(1-81/82)+0,05(1-15/15)+0,05(1-120/125)+0,2(1-14/16)+0,05(1-2,2/2,3)=0,0329.

Таблиця 7.1 – Характеристики виробів-конкурентів

Виріб	Показник
	Ціна, грн.	ККД, %	Термін служби, років	Вага, кг	Теплова потужність, кВт	Витрати газу, м3/год.
А	385	80	15	120	16	2,4
Б	390	82	14	130	15	2,2
В	388	81	15	125	14	2,3
Вагомості	0,25	0,15	0,05	0,05	0,20	0,30

Таким чином, у порядку зниження рівня конкурентоспроможності вироби розташувалися нас­туп­ним чином: Б (0,0228), А (0,0287), В (0,0329).

Графічна інтерпретація порівняльної оцінки конкурентоспроможності представлена на рис. 7.6.

Рисунок 7.6 – Циклограми конкурентоспроможності

Циклограми побудовані у полярній системі координат, при цьому довжини радіус-векторів відповідають відносним оцінкам відповідних параметрів, розрахованим за формулами 7.6-7.7, а кути – їх вагомос­тям. Точками, що розташовані на колі, позначені одиничні радіус-вектори, які відповідають кращим значенням параметрів порівнюваних виробів (Pmax чи Pmin).

Більша площа циклограми на рисунку свідчить про більш високий рівень якості. Рисунок дає наглядну уяву про те, за якими параметрами виграє чи програє конкретний виріб, на яких параметрах слід, насамперед, зосередити увагу, плануючи виробництво продукції та обґрунтовуючи виробничу програму, щоб підвищити конкурентоспроможність. Так з рисунку наглядно видно, що збільшення терміну служби чи зменшення ваги не дасть великого приросту якості (площа відповідних їм секторів циклограми незначна), в той же час зменшення витрат газу дасть різкий приріст рівня якості (відповідний сектор на рис. 7.6 займає значну площу).

Такими є основні ідеї та проблеми, які мають бути охоплені увагою товаровиробника при обґрунтуванні та плануванні його виробничої програми.