Валютна інтеграція

Процес валютної інтеграції починається на стадії формування економічного і валютного союзу, в межах якого забезпечується вільне переміщення товарів і послуг, капіталів, валют на основі уніфікації законодавства у цій сфері. В 60 –х роках минулого сторіччя разом із заснуванням митного союзу і формування ринкових засад в сільськогосподарському секторі Європейською Економічною Співдружністю було зроблено кроки до створення Спільного ринку з вільним рухом товарів. В цей період країни-члени ще не визначали спільні правила розвитку в сфері валютного регулювання. Координація макроекономічних процесів і стабілізаційна політика, яка потрібна для підтримки системи фіксованих валютних курсів практично не проводилась. Це призвело наприкінці 1960 –х років до валютної кризи в Європейський економічній Співдружності, яка спричинила значні зміни валютного паритету двох основних валют інтеграційного угрупування – французького франка і німецької марки. Для того, щоб у майбутньому запобігти валютній кризі, Рада Міністрів ЄС у 1969 р. приймає рішення про розробку поетапного плану формування економічного і валютного союзу. Перша спроба організації валютного союзу відбулася у 1971 р., коли держави-члени прийняли програму на період до 1980 р. про поетапне створення економічного валютного союзу. Рада Міністрів Європейського Союзу 22 березня 1971 р. прийняла «План Вернера» щодо створення європейського валютного союзу, розрахований на 10 років. З приводу запропонованого «плану Вернера» точилась жорстка дискусія між «монетаристами» і «економістами». Представники «монетаристів» на чолі з Францією пропонували створити валютний союз на базі фіксованих валютних курсів, а «економісти» на чолі з ФРН пропонували розпочати з формування економічного союзу і віддавали перевагу плаваючим валютним курсам. Відповідно до положень цього плану на першому етапі (1971-1974 рр.) передбачалося звуження меж коливань валютних курсів спочатку до + 1,2%, а потім до нуля, уніфікація валютної політики на основі її гармонізації та координації, узгодження фінансової та грошово – кредитної політики. На другому етапі (1975 – 1976 рр.) намічалося завершити всі ці заходи. На третьому етапі ( 1977- 1979 рр.) передбачалося передати наднаціональним органам ЄС деякі повноваження, що належали національним урядам. Створити європейську валюту з метою вирівняння валютних курсів і цін на базі фіксованих паритетів. Планувалося створення єдиної бюджетної системи, оптимізації діяльності банків і банківського законодавства. Ставилося завдання заснувати спільний центр для вирішення валютно-фінансових проблем і об’єднати центральні банки ЄС за зразком Федеральної Резервної Системи США для гармонізації грошово-кредитної та валютної політики. В цілому «план Вернера» зазнав поразки. Це було обумовлено різними темпами економічного розвитку, кризами 70 –х початку 80-тих років, а також розбіжностями між країнами ЄС, зокрема – між прагненнями національного суверенітету та спробами наднаціонального регулювання валютно – кредитних відносин. Режим «європейської валютної змії» виявився малоефективним, оскільки не був підкріплений координацією валютно-економічної політики країн ЄС. Часто змінювалися співвідношення курсів з метою зменшення спекулятивного тиску на окремі валюти. Деякі країни призупинили використовувати механізм «валютної змії», щоб не витрачати свої валютні резерви для підтримки курсу валют у вузьких межах. По закінченню дії «валютної змії» у Співробітництві відбулися зміни, які відкрили шлях до якісно нового рівня інтеграції.

Результатом регіональної валютної інтеграції стало утворення Європейської валютної системи, яка формально почала діяти в 1978р. Її головною метою була стабілізація валютних курсів, зменшення економічної залежності країн-учасниць від дестабілізуючого зовнішнього впливу.

Європейська валютна система - створена країнами –членами ЄС зона скоординованого плавання по відношенню к долару курсів національних валют з метою забезпечення їх більшої стабільності.

Ця система являє собою форму організації відносин країн ЄС у валютній сфері на наднаціональному рівні.

Європейська валютна система еволюціонувала від координації валютної політики країн ЄС через створення спільної розрахункової одниниці – єкю (спільне встановлення валютних курсів) до єдиної грошової політики і єдиної європейської валюти євро.

Основою ЄВС була європейська валютна одиниця екю, курс якої визначається як середньозважене курсів країн ЄС. Кредити, які отримували країни в рамках єдиної сільськогосподарської політики, а також в межах інших програм, бюджет ЄС і борги між країнами ЄС демонювались в екю. Її створення відбулося за рахунок внесків членів Європейського фонду валютного співробітництва (ЄФВС) для надання тимчасової фінансової підтримки країнам членам з метою фінансування дефіциту платіжного балансу. Капітал фонду складав із внесків членів згідно встановлених квот. Ресурси фонду формувалися за рахунок виділення кожною країною 20% своїх золотих та 20% доларових резервів ЄФВС у формі постійно поновлюваних кредитів.

Основними параметрами ЄВС було обмеження коливання курсів валют в межах +2,25 від узгодженого центрального курсу кожної валюти до екю. Великобританія на протязі декілька років не приймала участі в системі і приєдналася до неї лише в жовтні 1990 року з умовою, що фунт може коливатися в межах 6% від центрального кусу. На подібних умовах входила до ЕВС і Іспанська пезета. Після виходу Великобританії і Італії із ЕВС у 1993 році межа коливань всіх валют було розширено до 15%.

Механізм регулювання валютних курсів в рамках ЕВС мав назву «змії в тунелі». Якщо відхилення курсу від центрального паритету 75% сягало від встановлених меж, то країна зобов’язана прийняти міри (переважно це валютні інтервенції, які здійснює ЦБ країни). Національну валюту продають, якщо її підвищувався, і скуповують, якщо курс її знижувався.

Ситуація почала якісно змінюватися в 80-х роках. До цього часу посилилася економічна взаємозалежність і міждержавне регулювання. Була сформована розгалужена інституційно-організаційна структура. Зміни у валютній сфері органічно поєднувались з завершенням лібералізації руху капіталу й створення спільного ринку. Все сприяло прийняттю в квітні 1989 р. програми створенння валютного союзу, розробленою комітетом Жака Делора. З набуття чинності Маастрихтської угоди про створення Європейського Союзу та створення інституту Європейського Центрального банку (ЄЦБ), співробітництво фактично перейшло до створення економічного, і валютного союзу (ЄВС), що передбачає проведення спільної валютної політики. Необхідність грошово-кредитного регулювання на «наднаціональному» рівні, основою якої була б єдина грошова одиниця євро, зумовлюється існуючими національними відмінностями в розрахунків, курсовою валютною політикою.

Процес створення ЕВС розпочався у 1993році і передбачав трьох етапів (підготовчого, організаційного та завершального). На першому етапі, який розпочався в червні 1990 р., було скасовано всі обмеження на рух капіталу між країнами ЄС і почалось поступово зближення зближення основних макроекономічних показників економік. На другому етапі, який почався на основі угоди про Європейський Союз, яка набрала чинності в листопаді 1993 р., країни пішли по шляху поглиблення валютної інтеграції. На перших двох етапах (1990 – 1998рр.) побудови ЄВС було завершено створення Спільного ринку, відбувалася розробка юридичної бази банківської системи, формувалася в цілому у правова та інституційна база Союзу, було створено Європейський Центральний банк, а держави виконували програми стабілізації державних фінансів відповідно до Маастрихських критеріїв. Основними політичними рішення на другому етапі було: введення вимог конвергенції – жорстких показників зближення господарств у сфері державних фінансів, довгострокових процентних ставок і валютних курсів, досягнення яких дає можливість країнам перейти до третього етапу.

Важливим рішенням було створення Європейського валютного інституту (ЄВІ) – організації країн ЄС, який відповідає за координацію валютної політики між ними, підготовку створення Європейського центрального банку. На другому етапі передбачалось створення механізму нагляду за економічною політикою. Нагляд здійснює Рада ЄС і Європейський валютний інститут.

Завершальний, третій етап (1 січня 1999 р. – 1 липня 2002 р.) став етапом переходу країн – членів на єдину валюту євро. З 1 січня 1999 р. були зафіксовані валютні куси євро до національних валют держав-учасниць зони євро, а євро став їхньою загальною валютою. Відбулася заміна ЄКЮ на євро в співвідношенні 1:1. З 1 січня 2002 року єдина європейська валюта ввійшла в готівковий обіг.

Становлення євро відбувалося в умовах швидко змінюючої світової економіки, неоднозначної еволюції долара за останні роки, трансформації всього світогосподарського механізму в напрямку створення нового глобального економічного порядку з його новими пріоритетами і ризиками. Євро було введено не стільки для посилення конкуренції і прискорення економічного розвитку в країнах Євросоюзу, скільки для стимулювання проведення структурних реформ.

Основним наслідком участі у валютному союзі є втрата країнами протекціоністських можливостей, пов’язаних із проведенням самостійної політики обмінного курсу національної валюти для підтримки зовнішньоекономічної діяльності. Тому при переході до валютного союзу основним питанням стало визначення передумов, необхідних для досягнення країною-членом валютного об’єднання економічних цілей (повної зайнятості, економічного зростання, стабільності цін, рівноваги платіжного балансу). Основною передумовою участі у валютному союзі є зближення ,вирівнювання національних економік, згладжування їхніх відмінностей. Для участі у валютному союзі, країна, згідно Маастрихтській угоді, повинна відповідати наступним вимогам: дефіцит бюджету не повинен перевішувати 3% від ВВП, а валовий борг уряду 60% ВВП, інфляція споживчих цін не повинна перевищувати інфляцію у трьох країнах членах з найбільш низьким рівнем інфляції більш ніж на 1,5 %.

Валютний союз ставить за мету забезпечення стабільністі фінансової системи Європейського Союзу.

Фінансова система Європейського Союзу складається з управління фінансами та фінансових інститутів.

Фінансова система Європейського Союзу базується на таких принципах:

• розподіл фінансових ресурсів на централізовані та децентралізовані;

• самостійності (кожна ланка фінансової системи країни має свої джерела фінансування);

• єдності (всі ланки фінансової системи ЄС поєднані та взаємопов’язані між собою через систему фінансових ресурсів, які виникають з приводу формування, розподілу та використання фінансових ресурсів);

• функціонального призначення елементів фінансової системи Європейського Союзу;

• адміністративно – територіального розподілу фінансових ресурсів держави.

Структура фінансової системи ЄС має бути спрямована на розв’язані наступних завдань:

• формування. концентрацію та оптимальне розміщення достатніх для виробництва певного обсягу ВВП фінансових ресурсів;

• досягнення максимальної ефективності використання наявних фінансових ресурсів;

• встановлення оптимальних пропорцій розподілу та перерозподілу виробленого ВВП з метою забезпечення потреб громадян, підприємств та держави в цілому;

• сприяння залученню усіх тимчасово вільних коштів та отриманих доходів через інститути фінансового ринку;

- формування страхових фондів з метою забезпечення

відшкодування втрат фінансових ресурсів, доходів та

забезпечення їх раціонального використання.

До основних інституцій в системі валютних відносин Європейського Союзу належать: Європейський інвестиційний банк, Європейський центральний банк, Європейський фонд розвитку, Європейський фонд регіонального розвитку.

Європейський інвестиційний банк (ЄІБ) заснований у 1958 р. згідно Римським договором (місцезнаходження Люксембург). Банк надає фінансування проектам загальноєвропейського значення (будівництво залізниць і доріг, аеропортів та проекти для захисту довкілля), особливо в найменш розвинених регіонах, країн-кандидатів та в країнах, що розвиваються. Європейський інвестиційний банк також надає кредити для інвестування малого бізнесу.

До його функцій також входить модернізація галузевої структури економіки, розвиток пріоритетних галузей, створення спільних господарських об’єктів, що являють інтерес для країн ЄС.

Проекти, які фінансуються банком, відбираються за наступним критерієм:

• вони повинні сприяти досягненню цілей ЄС: підвищувати конкурентоздатність європейської промисловості та малого бізнесу, створювати транс’європейську мережу (транспорту, телекомунікацій та енергетики), створювати сектор інформаційних технологій, захищати довкілля, покращувати систему охорони здоров’я та систему освіти;

• вони повинні приносити користь менш розвинутим регіонам;

• вони повинні допомагати залучати фінансування з інших джерел.

ЄІБ також підтримує сталий розвиток в Середнеземноморських країнах, країнах Африки, Карибського та Тихоокеанського регіонів, проекти в Латинський Америці та Азії

ЄІБ – неприбуткова організація: банк не отримує гроші з поточних чи ощадних розрахунків та не використовує фонди з бюджету ЄС. Уставний капітал банку складається із внесків країн-членів. Кожна країна має квоту, що відповідає її економічній потужності. Найбільші квоти має Німеччина, Франція, Велика Британія та Італія. Крім того банк практикує облігаційні позики. Завдяки підтримки країн-членів ЄІБ отримав найвищий можливий кредитний рейтинг (ААА) на валютних ринках, тому комерційні банки надають йому позики.

Рішення у банку приймаються такими органами:

• Правління, що складається з міністрів усіх країн-членів, Воно визначає загальну кредитну політику банку, схвалює його балансові та щорічні звіти., дає згоду банкові на фінансування проектів поза межами ЄС та приймає рішення щодо збільшення основного капіталу.

• Рада директорів, що схвалює операції кредитування та позик і забезпечує ефективне управління ЄІБ.

• Керівний комітет – виконавчий орган ЄІБ, що опікується повсякденою діяльністю банку.

Європейський центральний банк (ЄЦБ) заснований у 1998 р. згідно Договору про Європейський Союз та розташований у Франкфурті (Німеччина). Європейський центральний банк встановлює ліміт державних витрат.

Національні центральні банки – єдині акціонери ЄЦБ, причому їхні частки в капіталі й прибутках пропорційні часткам їхніх країн у спільній чисельності населення і валовому внутрішньому продукті держав – членів співтовариств. Європейська система центральних банків покликана підтримувати спільну економічну політику всередині ЄС. У всіх своїх діях вона повинна керуватися принципами відкритої ринкової економіки і вільної конкуренції.

Одне із головних завдань ЄЦБ – зберігати цінову стабільність в зоні євро, таким чином оберігаючи купівельну спроможність євро під впливом інфляції. ЄЦБ ставить на меті забезпечення того, щоб щорічне зростання споживчих цін перевищувало 2%.

Це здійснюється двома шляхами:

• По-перше, за допомогою контролю над грошовою масою. Якщо грошова маса перевищує постачання товарів та послуг, це призводить до інфляції.

• По-друге, контролюючи політику ціноутворення та оцінюючи ризики, які виникають для цінової стабільності в зоні євро. Контроль над грошовою масою передбачає визначення процентних ставок в зоні євро.

Стабільність цін є найбільш вагомим внеском монетарної політики у забезпечення сприятливого економічного середовища, підтримки високого рівня зайнятості. Інфляція і дефляція можуть призвести до суттєвих економічних та соціальних наслідків для суспільства.

Визначальним принципом функціонування ЄЦБ є незалежність. Тобто на його діяльність не може вплинути жодний національний орган або держава, інші інституції ЄС. ЄЦБ має свій власний, незалежний від Європейського Співтовариства бюджет, що також є важливим елементом його незалежного статусу.

Організаційно ЄЦБ складається з Виконавчого правління, Управлінської ради, Загальної ради. Виконавче правління включає президента, віце-президента й інших членів; воно координує реалізацію валютної політики. Управлінська рада включає Виконавче правління й управління національних центральних банків; воно відає поточними справами валютної політики. Загальна рада відповідає за зв’язки між країнами ЄС.

Зазначимо, що в період кризи інфляція в єврозоні перевищила цільовий рівень ЄЦБ.Loading Chart. Please Wait.   В цілому по країнах ЄС інфляція (в річному вирахуванні) в березні 2011 р. склала 3,1%. Найвищий рівень інфляції (в річному обчисленні) серед країн Європейського союзу в березні 2011 р. був зареєстрований в Румунії, де споживчі ціни зросли на 8%. Друге місце за зростанням інфляції зайняла Естонія з показником 5,1%, третє розділили Болгарія та Угорщина, де індекс споживчих цін зріс на 4,6%. А найнижчий рівень річної інфляції за цей період був відзначений в Ірландії - 1,2%, Швеції - 1,4% та Чехії - 1,9%.

В період кризи для стимулювання росту економіки ЄЦБ почав переходити на менш жорстку монетарну політику. Першим кроком було поступове зменшення базової процентної ставки в Єврозоні.

Для боротьби з кризою ЄС використовував такі антикризові заходи:

• реформування фінансової системи;

• підтримка пріоритетних галузей економіки;

• збереження людей у сфері зайнятості;

• сприяння відновленню глобальної економіки.

Європейський фонд розвитку – ЄФР утворено в 1958 р. в рамках Європейського Інвестиційного банку. Його метою є надання допомоги країнам, що розвиваються, асоційованим з ЄС.

Управління фондом здійснюється Генеральним директором Комісії ЄС з питань співробітництва й розвитку. Країни, що розвиваються, мають право дорадчого голосу. Ресурси ЄФР формуються за рахунок безвідплатних внесків країн ЄС. Найбільші квоти внесків мають Німеччина, Франція, Велика Британія, Італія.

Функцією ЄФР є кредитування на компенсацію втрат при експорті сільськогосподарської й мінеральної сировини, а також координація двосторонніх програм допомоги країнам, що розвиваються. Для виконання цієї функції в рамках ЄФР утворено два спеціалізованих фонди: МІНЕКС і СТАБЕКС.

ВСТАВКА для України і інших

Фонд МІНЕКС (MINEX Fund) утворено в 1980 р. Він фінансує асоційовані країни в разі скорочення ними експорту промислової сировини через скорочення обсягів виробництва в країнах ЄС. Фонд СТАБЕКС (STABEX Fund) утворено в 1975р. Він компенсує втрату валюти асоційованих країн в разі падіння експортних цін на сільськогосподарську сировину.

Європейську систму Центральних банків (ЄСЦ) створено у 1999 р. Її основні цілі:

• забезпечення цінової стабільності;

• розробка й реалізація єдиної грошової політики;

• здійснення валютних операцій відповідно з Маастрихтським договором;

• управління офіційними валютними резервами держав-членів;

• зміцнення платіжної політики;

• сприяти безперебійному функціонуванню платіжних систем.

Європейський фонд регіонального розвитку – ЄФРР утворено в 1975 р. для стимулювання розвитку відсталих регіонів у країнах ЄС шляхом фінансування народногосподарських об’єктів. Ресурси фонду формуються за рахунок спільних бюджетних коштів країн ЄС. Основна діяльність ЄФРР – надання субсидій для вирішення економічного розвитку відносно відсталих районів країн ЄС. Переважну частину субсидій одержали Італія, Велика Британія, Греція, Ірландія.