3. Тематичні групи народних балад

У розмаїтті українських балад виокремлюють такі тематичні групи:

1. міфологічні балади («Дочка-пташка», «Ой чиє ж то жито, чиї ж то покоси...», «Мати сина проклинала, на пустиню виганяла...»);

2. сімейно-побутові балади («Лимерівна», «Ой не ходи, Грицю...», «Ой в полі береза»);

3. історичні балади («Ой, був в Січі старий козак...», «Що сі в полі забіліло...», «Іван і Мар'яна»);

4. соціально-побутові балади («Тройзілля», «Смерть чумака в дорозі», «Сироти на могилі матері»).

4. Ідейно-художній аналіз балад

«Ой чиє ж то жито, чиї ж то покоси...»

Деякі дослідники вважають баладу «Ой чиє ж то жито, чиї ж то покоси...» міфологічною, деякі — соціально-побутовою. В основі її стислого і динамічно­го сюжету — родинні стосунки свекрухи і невістки. Композиція проста, інтенсивна дія розгортається без будь-якої мотивації поведінки героїв. Про причини вчинків свекрухи, сина, невістки можна тільки здога­дуватися.

Початок балади — традиційний малюнок, поклика­ний підготувати до сприйняття теми твору: «Ой чиє ж то жито, чиї ж то покоси». Образ житніх колосків не випадковий, бо за ним асоціативно постає образ голов­ної героїні: «Чия то дівчина розпустила коси?».

У народній поезії стан зернових злаків у полі асоці­ювався з конкретним віком людини або її долею. Тому вже на початку балада повідомляє про важливі зміни в житті героїні. Здогадатися про їх зміст неважко, знаю­чи давній український звичай символічного розплітан­ня коси.

Дівоча коса — символ незайманості, честі, дівуван­ня, охайності, чистоти українки, чарівної дівочої вро­ди: «Нема коси — нема краси», «Яка коса — така й краса». Дівчина, котра не змогла вберегти косу, тобто свою цнотливість, ставала стригою, покриткою, зазна­вала осуду й ганьби.

Обряд розплітання коси на весіллі відбувався в оселі молодої під уважними поглядами запрошених і сумні пісні. Після цього молода ніколи не носитиме косу як символ дівочості. Символічні дії — розплітання коси, покривання голови молодої очіпком і наміткою — під­креслювали ієрархічність шлюбного союзу: долучення дівчини до верстви молодиць.

Отже, можна припустити, що героїня балади нещо­давно стала молодою дружиною. Це — чесна і порядна жінка, вірна у своїх подружніх обов'язках, бо

...гулять не ходила,

молодого хлопця навік полюбила.

Далі сюжет балади розгортається стрімко, без упо­вільнення, послідовно, що характерно для інших ліро-епічних творів:

Проводжала мати сина у солдати, Молоду невістку — в поле жито жати. Жала вона, жала, жала — не дожала І до сходу сонця тополею стала...

Схоже, молода невістка була не до вподоби свекрусі. Провівши сина до війська, мати стала повновладною гос­подинею в родині, тому й віддає наказ невістці. Балада зберегла відгомін епохи матріархату, коли жінка посіда­ла у сім'ї особливе становище. Правомірність такої думки підтверджує поведінка невістки і сина після повернення з війська, які беззаперечно виконують розпорядження матері. І хоча молода жінка скорилася наказу свекрухи, виконати його не змогла. Непосильність повеління сва­вільної господині підкреслено у творі трикратним повто­ренням слова «жала».

Невістка, очевидно, боячись гніву свекрухи, додо­му не повернулася і залишилася ночувати в полі, на що натякають слова: «до сходу сонця». На цьому реалістичний план зображення завершується, далі події розгортаються у фантастичному ключі. На ранок на тому місці, де ночувала невістка, виросла струнка тополя.

Образ тополі сприймається як персоніфікований. Корені цієї персоніфікації сягають анімістичних уявлень наших предків, за якими всі навколишні предме­ти, рослини, тварини мають душу. В ті часи побутували вірування про перетворення людей на дерева, трави, квіти тощо. Відгомоном давнього світогляду є звичай водити на Зелені свята Тополю. Дівчата обирають із-поміж себе найстрункішу, піднімають їй руки над голо­вою, на них вішають хустки, стрічки, намисто і водять її селом, полем, лугом, співаючи:

Стояла тополя край чистого поля: «Стій, тополенько! Не розвивайсь, Буйному вітроньку не піддавайсь!».

Уявлення про перетворення людей на рослини стало джерелом поетичних символів: явір символізував біди, нещастя, береза — чистоту нареченої. Тополя — найви­разніший жіночий символ. Порівнюючи з гінким дере­вом вроду і ставність дівчини, у народі кажуть: «Струн­ка, як тополя» або «Тонка, як тополя». У баладі тополя символізує смуток і печаль. Із часом пов'язана з топо­лею символіка відійшла від світоглядних засад і стала винятково поетичним засобом.

Розповідь про трагічну долю нелюбої невістки неве­лика — тільки вісім рядків, наступні акумулюють увагу на драматичній ситуації в момент її кульмінацій­ного розвитку:

Прийшов син до хати: — Здрастуй,рідна мати! Де ж моя дружина, що не йде стрічати? — Не питайся, сину, про свою дружину, Бери топір в руки — рубай тополину. Як ударив вперше — вона й похилилась, Як ударив вдруге — вона й попросилась...

Невістки вже немає, проте свекрушина ненависть виливається у бездушний наказ синові, який не має волі заперечувати матері. А тополя-дружина заговорила до нього людським голосом, сповістивши про свою гірку долю і загублену душу ненародженої дитини. У цих рядках яскраво виявляється ставлення до описуваних подій: співчуття героїні, вболівання за її долю. У драма­тично напружену розповідь потужно вривається лірич­ний струмінь, що є однією з характерних ознак балади як ліро-епічного твору

Останні два рядки містять моральну настанову дів­чатам:

Ой чиє ж то жито, чиї ж то покоси? Не спішіть, дівчата, розплітати коси.

Звучать вони як пересторога, попередження дівча­там не поспішати з'єднувати свою долю з хлопцями, яким потрібно йти до війська, а перед тим, як виходити зарано заміж, слід усе зважити, обдумати. Ці рядки мають важливу композиційну функцію, вони є своєрід­ним висновком баладної розповіді.

«Ой, був в Січі старий козак...»

Історичну баладу «Ой, був в Січі старий козак...» іноді неправомірно зараховують до історичних пісень. Історична пісня відтворює конкретні події, дотримую­чись певною мірою хронології та реалістичних засад у зображенні героїв. Для історичної балади «Ой, був в Січі старий козак...» конкретика не характерна, хоча ЇЇ герої Сава Чалий та Гнат Голий — особи історичні. Балада подає узагальнені картини з минулого народу. Сюжет має виразні епічні та драматичні елементи, опо­виті легендарністю і незвичністю. Осмислення історич­них подій, зокрема доби гайдамаччини, тісно перепліта­ється із зображенням особистого життя головного героя — Сави Чалого. Історичні факти (зраду Сави і помсту запорозьких козаків за відступництво) викла­дено узагальнено. Це свідчить, що історична достовір­ність не була самоціллю. Значно важливіша за неї — проблема зрадництва, яка в часи напруженої боротьби народу проти польської шляхти завдавала непоправ­ної шкоди. За страшний злочин проти рідного народу зрадника піддавали справедливому покаранню в усі часи.

В основу балади покладено бурхливі події 30-40-х років XVIII ст., коли гайдамацькі повстання охопили всю Правобережну Україну, що перебувала під гнітом Польщі. У своїх маєтках польські магнати тримали чималі війська для придушення повстань і сутичок із сусідами. До військових загонів зі своїх підданих вони набирали і козаків. В одному з таких полків князів Четвертинських служив козацьким сотником міща­нин з Комаргорода Ямпільського повіту (Вінниччина) Сава Чалий, який нещадно розправлявся з повстанця­ми. Однак у період піднесення гайдамацького руху 1734 р. повстанський ватажок Верлан схилив його на свій бік.

Дослідники стверджують, що Сава Чалий мав неаби­який військовий талант, його підопічні були добре на­вчені й озброєні, краще за інших гайдамаків володіли шаблею, списом, арканом. Крім того, Сава Чалий був хоробрим, розумним, кмітливим і жорстоким. Тому він не міг залишитися непоміченим. Про нього пішов такий поголос, що й інші гайдамацькі ватажки почали нази­вати себе Чалими. Є дані, що в ті часи було закатовано до тридцяти Сав Чалих. Залишається тільки здогадува­тися, що спонукало його піти під хоругви Речі Посполи­тої. Багатство і славу він мав. Можливо, причиною стали втома і прагнення спокою.

Зрада, яка вразила сучасників, сталася 1736 р., коли було оголошено амністію гайдамакам, котрі добро­вільно перейдуть на польську службу. Сава Чалий повернувся до поляків і служив їм неабияк. Він не тіль­ки охороняв довірені йому кордони Польщі, а й часто виступав з рейдами в запорозькі степи, з фанатизмом руйнуючи «гайдамацькі гнізда». За це великий гетьман коронний Йосип Потоцький 1738 р. подарував йому села Рубань та Степашки (нині Вінницька область). Піз­ніше Чалий став полковником його надвірного війська у Немирові. Він вистежував і громив ватаги своїх колишніх товаришів, а одного разу, коли Військо Запо­розьке було на війні, налетів на запорозьке поселення на р. Буг, не пошкодувавши навіть церкви. Звістка про це обурила не тільки гайдамацьких ватажків, а й Військо Запорозьке, де зраду товариства вважали тяжкою гань­бою. Покарати зрадника зголосився недавній побратим Сави — Гнат Голий. Він зробив це на Різдво 1741 р. в с. Степашках. Врятуватися від гніву запорожців вдало­ся дружині Сави Чалого і його малолітньому синові, який згодом став польським шляхтичем Савою Цалинським, улюбленим героєм польських письменників М. Чайковського та Ю. Словацького.

Гната Голого було ув'язнено в Запорозькій Січі, однак низові козаки звіль­нили його з-під варти. Він організував у верхів'ї річки Інгул гайдамацький загін, який нападав на маєтки польської шляхти в районі Чорного лісу та подільських містечок Тульчина і Немирова до 1748 р. Своє прізвисько він отри­мав тому, що при розподілі «трофеїв» брав собі незначну частину, а все інше роздавав сподвижникам.

Розпочинає баладу, записану композитором М. Лисенком, повідомлення про старого запорожця:

Ой, був в Січі старий козак, на прозвище Чалий, — Вигодував сина Саву козакам на славу.

Старий козак — Карпо Чалий, батько Сави, — підка­зує запорожцям, хто може здолати його сина: спонукає до дії Гната Голого і його помічника характерника Кравчину. В українській мові відома і загальна назва «кравчина», яка мала значення «військовий загін». Тож імовірніше виконати наказ запорожців мали Гнат Голий і його загін. Однак у пісні слово «кравчина» стало власною назвою і почало сприйматися як прізвище одного зі сподвижників Голого. Благословення Карпа Чалого — важлива композиційна деталь, адже за укра­їнським звичаєм значущий крок у житті людини обов'язково супроводжувався благословенням батька-матері чи тих, хто заступав їх. Благословення старого запорожця — символічне підтвердження справедливо­сті задуманої покари.

Активну участь у справі бере кошовий отаман:

Ой наш. батько, пан кошовий, по козаках

тужить:

Ой хто б піймав пана Саву — сам йому

послужить.

Він знає, як жорстоко розправляється Сава Чалий з повстанцями, сумує за тими, хто потрапив до його рук і загинув. Його наказ виявляє рішучість, впевненість у справедливості прийнятого рішення, а звернені до Гната Голого слова засвідчують важливість задуманого в його очах:

Гнатку! Як Саву не вловиш,

То сам же ти за його голову положиш!

Остаточне рішення про знищення запроданця Гнат Голий і Кравчина приймуть згодом, а спершу мають намір «до себе підмовить», бо колись вони були побра­тимами. У цьому — гуманне намагання дати зраднико­ві можливість спокутувати свою провину перед побра­тимством і рідною землею.

На допомогу месникам приходить литвин (білорус), який порадив, «як того пана Саву та у руки взяти». Оче­видно, в гайдамацьких загонах були і представники інших гноблених Річчю Посполитою національностей.

Наступні рядки балади містять важливу деталь, що підсилює значущість задуманої запорожцями справи:

Візьмемо своєї землі в чоботи під ноги, А щоб не знав та пан Сава нашої підмови.

За народним повір'ям, рідна земля, навіть дещиця її, оберігає людину від лиха, додає сили в боротьбі з ворогом. Запорожці клали в чоботи грудку рідної землі, щоб бути непереможними в бою. Це зробили і Гнат з Кравчиною: ідучи карати запроданця за зраду рідної землі, до неї звернулися за допомогою, щоб достеменно завершити справу.

Причини метання Сави Чалого з одного табору в інший, його дикої жорстокості, свавільності невідомі. Моральний розклад персонажа, мотиви, якими він ке­рувався, зраджуючи товаришів, у баладі охарактеризо­вано такими словами:

Не схотів же та той Сава козакам служити, Відклонився до ляшеньків в Польщу паном жити. Та схотів же та той Сава слави залучити, Став козаків-запорожців по степах ловити.

Далі події розгортаються в маєтку за участю Сави Чалого та його родини:

Сидить Сава кінець столу та листоньки пише, А Савиха молодая дитину колише. Ой, як скінче дрібних листів та й спатоньки ляже, А щось йому під віконце «добривечір» каже.

Неспокій огортає Саву, він розуміє, чим може скін­читися такий життєвий вибір. Сумніви і побоювання передає епізод, у якому Сава Чалий наказує служнику принести щось випити:

Піди, хлопку, до пивниці та вточи горілки, Нехай же ми та вип'ємо за здоров'я жінки. Піди, хлопку, піди, малий, та уточи пива, Нехай же ми та вип'ємо та за мого сина. Піди, хлопку, піди, малий, та уточи меду, Ой, щось мені трудно-нудно, — голови не зведу!..

Це налаштовує до сприйняття головної події балади — помсти запорожців. Жодного кривавого, жорстокого штриха немає в цьому уривку. Усе виписано стримано, з фіксацією основних моментів поєдинку:

Ускочили гайдамаки у саму світлицю.

Ой, як скочив та пан Сава із-за свого столу,

Ухопили пана Саву за правую полу.

Ой, як кинеться та пан Сава до ясного меча —

Ухопили пана Саву з-під лівого плеча.

Ухопиться та пан Сава за ясную зброю —

Ой, підняли пана Саву на три списи вгору.

Не досягнув та пан Сава до своєї булави,

Положили пана Саву на дубовій лаві.

В уяві ніби пропливають уповільнені кадри фільму. Щоразу, коли оповідач вихоплює із зображуваного певну деталь, кадри на мить зупиняються, щоб ретельні­ше закарбуватися в уяві: Сава скочив — його схопили; Сава до меча — його вхопили з-під лівого плеча; Сава до зброї — його проткнули списами; Сава до булави — його поклали на дубову лаву. Епізод виписаний досить лаконічно, але яскраво, емоційно сконденсовано.

Дубова лава — важлива деталь. На лаві завжди спав господар дому, на лаву його клали померлого перед тим, як відправити в останню дорогу. Отже, запорожці вико­нали святу справу. Смерть Сави Чалого — закономір­ний кінець його відступництва.

Останні рядки виражають ставлення народу до зрад­ника:

Оце ж тобі, пане Саво, сукні-одамашки,

Що ти нажив, вражий сину, з козацької ласки!

До образу Сави Чалого з українських митців зверталися М.Костомаров та І.Карпенко-Карий, а також польські письменники, зокрема А. Бельовський, В. Зелінський, А. Пенькевич, Ф. Равіта, А. Ролле та ін.