2.3. Аристотель

Аристотель (384 до н. е – 322 до н. е.) – давньогрецький філософ, учень Платона, основоположник формальної логіки. З 343 р. до н.е. вихователь великого полководця і македонського царя Олександра Македонського. У 335-334 рр. до н. е. заснував Лікей (Ліцей, або перипатетичну школу). Як засновник Лікея, який продовжував свою діяльність багато століть після його смерті, Аристотель вніс істотний внесок в античну систему освіти. Він задумав і організував широкомасштабні природничо-наукові дослідження, які фінансував Олександр. Ці дослідження привели до багатьох фундаментальних відкриттів. При цьому Аристотель був першим мислителем, який створив всебічну систему філософії, що охопила всі сфери людського існування: філософію, психологію, політику, логіку, фізику. Створив понятійний апарат, який до сьогодні пронизує філософський лексикон і сам стиль наукового мислення.

Аристотель народився в Стагірі (тому отримав прізвисько Стагірит), грецької колонії в Халкидіках, недалеко від Афонської гори, в 384 р. до нашої ери. Батько Аристотеля був лікарем при дворі македонського царя Амінти III. Вже в дитинстві Аристотель познайомився з Філіпом, майбутнім батьком Олександра Македонського, що зіграло не останню роль в його майбутньому призначення вихователем Олександра.

Юнацькі роки Аристотеля припали на час початку розквіту Македонії. Аристотель отримав грецьку освіту і був носієм цієї мови, він симпатизував демократичному способу правління, але в той же час він був підданим македонського правителя. Це протиріччя зіграє певну роль у його долі.

У 369 році до н. е. Аристотель втратив батьків, але великий спадок дозволив йому отримати гарну освіту. У 18 років він відправився до Афін і вступив до Академії Платона, де залишався близько двадцяти років. В Академії Аристотель викладав риторику і низку інших дисциплін.

У 348 р. до н.е. наступником Платона в Академії став Спевсіпп. Багато членів Академії, в тому числі і Аристотель, були незадоволені цим рішенням. Разом зі своїм другом Ксенократом він залишив Академію, увійшовши в невеликий гурток «платоніки», зібраний Гермієм, правителем Асса – невеликого міста в Малій Азії. Спочатку тут, а пізніше в Мітілене на о. Лесбос Аристотель присвятив себе викладацькій та дослідницькій діяльності. Критикуючи Спевсіппа, Аристотель займався виробленням такої інтерпретації вчення Платона, яка, на його думку, була ближче до філософії вчителя, а також краще узгоджувалася з дійсністю. У цей час їх відносини з Гермієм зробилися більш тісними, і під його впливом Арістотель, дотримуючись принципової орієнтації платонізму на практику, пов’язав свою філософію з політикою.

Гермій був союзником македонського царя Філіпа II, батька Олександра, так що, імовірно, саме завдяки Гермію Аристотель у 343 р. до н.е. отримав запрошення зайняти посаду наставника юного спадкоємця престолу, якому було тоді 13 років. Аристотель прийняв пропозицію і переїхав до столиці Македонії Пеллу. Про особисті відносини двох великих людей відомостей небагато. Між тим, судячи з повідомлень, які дійшли до наших часів, Аристотель підтримував ідею політичного об’єднання дрібних грецьких полісів, але прагнення Олександра до світового панування йому не подобалося. Коли в 336 до н.е. Олександр зійшов на престол, Аристотель повернувся на батьківщину, в Стагір, а через рік приїхав в Афіни де і, заснувавши Лікей, став займатися педагогічною практикою і фундаментальними науковими дослідженнями. Окрім Олександра Македонського слухачами Аристотеля також були такі правителі Македонії, як Птолемей I, Сотер, Кассандр Македонський та ін.

Після раптової смерті Олександра в 323 р. до н.е. Афінами та іншим містам Греції прокотилася хвиля антимакедонських виступів. Життя Аристотеля опинилося під загрозою через його дружбу з Філіпом та Олександром, а також його політичних переконань, які приходили в протиріччя з патріотичним ентузіазмом міст-держав. Під загрозою переслідувань Аристотель покинув місто, щоб, як він казав, не дати афінянам вчинити злочин проти філософії вдруге (першим була страта Сократа). Він переїхав до Халкіду на острові Евбея, де знаходився маєток його батьків, але, після нетривалої хвороби, помер в 322 до н.е.

Аристотель залишив багатий науковий спадок. За темами його твори поділяються на п‘ять основних груп.

По-перше, це праці з логіки і аналітики, об’єднані у збірку «Органон». Сюди входять «Категорії»; «Перша аналітика» «Друга аналітика» та деякі інші твори.

По-друге, це природничо-наукові праці. Найбільш значущими за даною темою є роботи «Про виникнення і знищення»; «Про небо»; «Фізика», «Історія тварин», «Про душу».

По-третє, філософські праці, об’єднані у збірку під назвою «Метафізика», що представляє собою цикл лекцій, складених Аристотелем в пізній період розвитку його думки.

По-четверте, є праці з питань освіти, куди відносяться «Поетика» і «Риторика».

По-п‘яте, праці, присвячені питанням політики, до яких відносяться «Евдемова етика» і «Нікомахова етика», «Політика», «Економіка», «Афінська політія».

Найбільш цікавими в контексті даного посібника є твори Аристотеля з логіки та політики.

Відправним пунктом пізнання Аристотель вважав відчуття, які отримуються в результаті впливу зовнішнього світу на органи чуття. «Без відчуттів немає знань», – стверджував він. Відчуття Аристотель правильно вважав надійними, достовірними свідченнями про речі, але додавав, що самі по собі відчуття обумовлюють лише першу і саму нижчу ступінь пізнання, а на вищий щабель людина піднімається завдяки узагальненню в мисленні суспільної практики.

Мету науки Аристотель бачив в повному визначенні предмета, що досягається тільки шляхом поєднання дедукції і індукції.

Ще одним науковим здобутком Аристотеля є впровадження наукових категорій. Категорії – це найбільш загальні і фундаментальні наукові поняття, що виражають істотні, загальні властивості і відносини явищ дійсності і пізнання.

Аристотель розробив ієрархічну систему категорій. На першому місці стоїть категорія сутності з виділенням першої сутності – індивідуального буття, і другої сутності – буття видів і родів. Інші категорії розкривають властивості і стани буття: кількість, якість, відношення, місце, час, володіння, положення, дія, страждання. Прагнучи до спрощення категоріальної системи, Аристотель потім виділив серед дев’яти категорій тільки три основні – час, місце, положення (або стан, відношення).

Розмірковуючи над категоріями і оперуючи ними під час аналізу філософських проблем, Аристотель розглядав і операції розуму і його логіку, і, в тому числі, логіку висловлювань. На основі цього він сформулював низку логічних законів, зокрема:

– закон тотожності – під час міркувань поняття має вживатися в одному і тому ж значенні;

– закон протиріччя – «не суперечити самому собі»;

– закон виключеного третього – ««А» або «-А» істинно, третього не дано».

Аристотель піддав критиці вчення Платона про ідеальну державу, і вважав за краще говорити про такий політичний устрій, яке може мати у себе більшість держав. Здійснивши узагальнення соціального і політичного досвіду розвитку Давньої Греції, Аристотель розробив власне оригінальне вчення про державу і соціально-політичні відносини.

Відзначимо, що Аристотель, першим запропонував спеціальне наукове вивчення певної галузі суспільних відносин, яку він назвав політикою.

Політика для Аристотеля – наука, знання про те, як найкращим чином організувати спільне життя людей у державі. Під час дослідження соціально-політичного життя він виходив з принципу: «Як і всюди, найкращий спосіб теоретичної побудови полягає в розгляді первинної сутності предметів». Такою «сутністю» він вважав природне прагнення людей до спільного життя і до політичного спілкування. За Аристотелем, людина – соціальна істота, що несе в собі інстинктивне прагнення до «спільного співжиття». Першим результатом цього прагнення Аристотель вважав утворення сім’ї: чоловік і дружина, батьки і діти ... Потреба у взаємному обміні привела до спілкування і взаємодії родин і селищ. В результаті такої взаємодії виникає держава. При чому держава, як стверджував Аристотель, створюється не заради того, щоб жити взагалі, а жити, переважно, щасливо. Відповідно до Аристотеля, держава виникає тільки тоді, коли створюється спілкування заради благого життя між сім’ями і родами, заради досконалого і благополучного життя.

Держава, як стверджував Аристотель, продукт природного розвитку, але й одночасно вища форма спілкування. Людина за своєю природою є істота політична і в державі (політичному спілкуванні) завершується процес цієї політичної природи людини.

Природа держави стоїть «попереду» сім’ї та індивіда. Так досконалість громадянина обумовлюється якостями суспільства, до якого він належить. Використовуючи свої силогізми, Аристотель стверджує що той, «хто бажає створити досконалих людей, повинен створити досконалих громадян, а хто хоче створити досконалих громадян, повинен створити досконалу державу».

Сутність політики розкривається через її мету, яка на думку Аристотеля, полягає в тому, щоб надати громадянам високі моральні якості, зробити їх людьми, які будуть поступати справедливо. Тобто мета політики – справедливе (загальне) благо. Досягти цієї мети, як зазначав Аристотель, нелегко. Політик повинен враховувати, що люди володіють не тільки чеснотами, а й пороками. Тому завданням політики є не виховання морально досконалих людей, а виховання чеснот в громадянах. Доброчесність громадянина полягає в умінні виконувати свій громадянський обов’язок і в здатності коритися владі і законам. Тому політик повинен шукати найкращого, тобто такого, що найбільш відповідає зазначеній меті, державного устрою.

Залежно від цілей, які ставлять перед собою правителі держави, Аристотель розрізняв правильні і неправильні державні устрою. Правильний устрій – за якого переслідується загальне благо, незалежно від того, править чи один, небагато або багато людей. Таких правильних устроїв є три:

– монархія (єдиновладдя) – форма правління, за якої вся верховна влада належить монарху;

– аристократія (влада кращих) – форма правління, за якої верховна влада належить знаті, що привілейований стан.

– політія (або влада більшості, яка дбає про загальну користь), яку Аристотель вважав найкращою. Як відзначав філософ, ця форма зустрічається вкрай «рідко і у небагатьох».

Зокрема, обговорюючи можливість встановлення політії в сучасній йому Греції, Аристотель дійшов висновку, що така можливість є невеликою. У політії більшість править в інтересах загальної користі. Політія – «середня» форма держави, і «середній» елемент тут домінує в усьому: в поведінці і звичаях – поміркованість, у майні – середній достаток, у володарюванні – середній шар. «Держава, що складається із середніх людей, буде мати і найкращий державний лад». Отже, найкраща держава на думку Аристотеля – яка будується за участі середнього прошарку (тобто «середнього» елемента між рабовласниками і рабами), і ті держави мають найкращий лад, де середній елемент представлений в більшій кількості, де він має більше значення порівняно з іншими прошарками. Аристотель зазначав, що, коли в державі більшість осіб позбавлено політичних прав, коли в ній багато бідняків – неминуче будуть виникати конфлікти. При цьому Аристотель був противником тиранії. За думкою Аристотеля, жодному громадянину не слід давати можливості надмірно збільшувати свою політичну силу понад належної міри. Тиранія у Аристотеля – це спотворення монархії. Оскільки форм влади, як стверджував Аристотель всього три, то їх спотворень теж три – по одному на кожну.

Тиранія – є спотворенням монархії, олігархія – спотворенням аристократії, демократія (влада незаможніх) – спотворенням політії.

Всі три форми влади, на думку Аристотеля, діють в інтересах суспільства. Їх спотворення – в інтересах частини суспільства. Скажімо, тиранія – в інтересах егоїстичної волі самого тирана.