11. 4. Національно-визвольне повстання 1637-1638 рр.

Потреба захистити свою Батьківщину від національного, релігійного й соціального гноблення, прагнення розширити свої права й привілеї, щоб гідно виконувати роль захисників України знову підняла козаків на повстання. Його очолили сподвижники І. Сулими — П. Павлюк (Бут), Д. Гуня, К. Скидан, Я. Острянин.Наприкінці літа 1637 р. Павлюк виступив на чолі козацького війська із Запорожжя. У Корсуні до нього перейшло чимало реєстрових козаків, які захопили артилерію. Павлюк видав універсал до українського народу: «...Іменем Війська під загрозою кари: хто зветься нашим товаришем, нехай стане за християнську віру й наші золоті вольності, які ми заслужили своєю кров’ю».

До нього приєдналися не лише козаки, а й селяни та міщани. Вони розпочали громити маєтки, розправлятися з орендарями. Повстання поширилося на Лівобережжя.

6 Грудня 1637 р. Під Кумейками, поблизу Черкас, відбулася битва, у якій взяло участь 15 тис. Польського війська на чолі з м. Потоцьким і 10 тис. Повстанців.

Павлюк і Скидан першими повели наступ на добре укріплений ворожий табір. Проте перед ними було болото, через що козаки зупинилися. Польська кіннота кинулася в атаку. Під прикриттям возів козаки відбили три штурми. Та сили були нерівні, і вони, зазнавши великих втрат, відступили до містечка Боровиці під Черкасами. Розпочалася облога, безперервні обстріли й штурми. Під час перемовин двох лідерів повстання — Павлюка й Томиленка — схопили і передали польському командуванню. К. Скидан і Д. Гуня відступили на Запорожжя.

У березні 1638 р. розпочався новий етап повстання. Загони запорожців під проводом Я. Острянина, обраного гетьманом, і тих же К. Скидана та Д. Гуні, суходолом і на чайках вирушили вглиб України. Подніпров’я знову охопило народне повстання. Наприкінці квітня козаки виграли битву під Говтвою, але не зуміли взяти Лубен, де замкнулися основні сили поляків. Зазнавши невдач, Острянин у бою під Жовнином утратив надію на перемогу й відступив у Слобідську Україну. Боротьбу продовжив Д. Гуня, обраний гетьманом. Відступивши до гирла Сули, він облаштував табір, у якому козаки протрималися весь червень і липень. Нестача харчів і фуражу змусили їх припинити опір і скласти зброю 28 липня. Однак Гуня з частиною війська вирвався з оточеного табору.

«Ординація Війська Запорозького». Поразка козаків у повстанні 1637-1638 рр. змусила їх визнати так звану «Ординацію Війська Запорозького» (ординація — від латин. ordo — порядок) на раді в урочищі Маслів Став 24 листопада 1638 р. Вона жорстко обмежувала козацтво. Насамперед було скасовано виборність козацьких старшин і козацький суд. Реєстр скорочено до 6 тис. чоловік. Замість гетьмана Сейм призначав комісара-шляхтича. Зі шляхти призначалися також полковники й осавули. Реєстровцям дозволялося селитися лише в Черкаському, Канівському й Корсунському староствах. На Січі було введено реєстрову залогу, щоб розганяти там будь-які самовільні зібрання.

Участь козаків у Тридцятилітній війні (1618-1648 рр.).

Започаткована у попередній час практика використання урядами різних країн запорожців тривала і в першій половині XVII ст. У 1604 р. за намовою російського царя 3,7 тис. козаків, очолюваних гетьманом Семеном Скалозубом, своїм походом на Чорне море відвернули вторгнення в Австрію турецького війська. Подібні акції запорожців здійснювалися і в наступні роки.

Українське козацтво брало активну участь у Тридцятилітній війні (1618—1648) в Європі. На запрошення австрійського імператора Фердинанда II на Закарпаття 30 жовтня 1619 р. прибуло майже 10 тис. українських добровольців на чолі з полковниками Кличковським та Русиновським.

22 листопада вони розбили під с. Стрипкою війська семигородського господаря Юрія Ракоція. До козаків пристали закарпатські селяни й почали визволяти села від ворожих загонів. Разом із ними запорожці наприкінці листопада взяли в облогу Кошице, Пряшів та інші міста, де перебували гарнізони противників австрійського імператора. Але відмова австрійських правителів виплатити козакам обіцяну платню змінила ситуацію. Вони відмовилися воювати, обрали старшим Адама Липського і 16 грудня 1619 р. вирядилися додому. Однак їхні успіхи в Закарпатті луною відгукнулися під Віднем. Дізнавшися про поразку військ Ракоція, противник Фердинанда II князь Габор Бетлен не наважився штурмувати австрійську столицю й відступив. Окремі козацькі підрозділи діяли на території Південної Австрії в 1620— 1622 та інших роках.

Після вступу Франції у війну з Іспанією у 1635 р. австрійський імператор знову запросив на допомогу українських козаків. Вони успішно діяли в тилу французьких військ, громили загони фуражирів і частини, що відстали. Запорожці сприяли успіхові союзницьких військ, внаслідок чого французька армія була змушена залишити Бельгію. Наступного року загальна чисельність українських легіонерів на європейському театрі воєнних дій зросла до 6 тис. чол. їх очолював досвідчений у воєнних справах Павло Носковський.

На початку 1636 р. вони змусили французькі підрозділи залишити частину Люксембургу. Розквартирувавшись на визволеній території, українські козаки спільно з хорватами робили регулярні рейди у французьку провінцію Шампань, громили ворожі загони й брали військову здобич.

У середині червня українські найманці разом з хорватами вдало прикривали відступ австрійських військ під Ландау.

В липні 1400 поранених і хворих козаків відправили в Україну. 3 тис. запорожців Носковського влилися в армію фельдмаршала Геца й відзначилися при взятті Варсбурга, Падерборна, Дортмунда та інших міст. А 2 тис. козаків-кавалеристів у складі корпусу генерала Верта здобули кількавеликих фортець, у тому числі Корбі, неподалік від Ам'єна, Руа і Модідьє. Ця частина козаків і надалі залишилась ускладі австрійської армії, а вояки Носковського захотіли повернутися додому. Зупинившися в Саксонії, вони зажадали від імператора обіцяного жалування. Не дочекавшись його, почали реквізовувати в населення фураж і харчі. У відповідь на це австрійське військо розгромило козацький загін, а його залишки вигнало за межі імперії.

На полях Франції українські козаки примножили свою лицарську славу. Навіть їхні колишні противники мусили визнати мужність і високу військову вправність українських найманців. Граф де Брежі у 1644 р. писав кардиналу Мазаріні, що вони «дуже відважні вояки, непогані вершники, у них досконала піхота, особливо вони здатні до захисту фортець». Тому після початку війни з Іспанією французький уряд у 1645 р. запросив на службу до 2,5 тис. запорожців.

Серед істориків немає єдиної думки щодо командирів цих найманців. Одні стверджують, що ними були Хмельницький, Сірко й Солтенко, інші з цим не погоджуються. Але немає сумніву, що українські козаки брали активну участь в облозі та взятті фортеці Дюнкерк. Однак французький уряд не виплатив їм належної платні, і частина з них повернулася в Україну, інша перейшла на бік Іспанії й воювала проти Франції.