4. Внутрішня і зовнішня торгівля. Торгівельні компанії (XVI-xviIст.)

Зростання обсягів виробництва, як сільськогосподарського, так і ремісничого, викликало пожвавлення торгівлі, розвиток економічних зв'язків між різними населеними пунктами, ринками і землями. Чим глибшим був суспі­льний поділ праці, тим більшою ставала потреба різних соціальних і професійних груп у виробничому спілкуванні.

Неабияку роль у розвитку внутрішньої торгівлі відігравали міські торги та базари, кількість яких постійно зростала. Вони обслуговували місцеві ринки і проводилися раз або двічі на тиждень у визначені, часто святкові дні, перетворюючись поступово на елементи постійної торгівлі. Право на влаштування торгів і базарів надавалося містам і містечкам спеціальними привілеями. На них приїжджали переважно жителі навколишніх сіл і міст. Шляхта й купці, козаки і селяни звозили туди хліб, крупи, рибу, віск, мед, прядиво, худобу, шкури, сіно, вироби сільських промислів і хатнього ремесла. Основними споживачами цих товарів були міщани. Однак і купці скуповували великі партії хліба, худоби тощо, аби вигідно перепродати в інших містах. Великим попитом користувалася зброя.

Важливим предметом торгівлі була сіль. Вона поставлялася з Галичини і Північного Причорномор'я в усі землі України і за кордон. З'явилась окре­ма категорія торговців сіллю, яких називали солениками, а пізніше — чума­ками і коломийцями. Багатші з них в окремих містах монополізували торгі­влю сіллю.

Торги відрізнялися від базарів тим, що на них продавались товари певного виду. Так, у Дрогобичі в 1523 р. був установлений вільний торг м'ясом. На Лівобережжі продавали продукти харчування, сільсь­когосподарську сировину, вироби ремісників. Асортимент товарів свідчив про певну господарську спеціалізацію районів. У містечку Опішня на Лівобе­режжі крім «красного товару» і харчових продуктів продавали дерев'яний, глиняний і скляний посуд; у Глухові, Конотопі, Борзні — хліб; у Полтаві, Ромнах, Ніжині — тютюн; у Прикарпатті в містечку Лисець — шкіряні ви­роби; у Бережанах — вовну і полотно; на торгах і базарах Заліщиків і Зба­ража — зерно; у Львові — худобу і хліб.

Магістрати й ратуші стежили за якістю продукції і тим, щоб продукти харчування потрапляли передусім до міщан, а не до перекупників.

Обмежувалися права торговців, які не належали до відповідних цехових організацій. Так, «вільна» торгівля м'ясом у місті Дрогобичі в 1523 р. відбу­валася щопонеділка за такої умови: якщо чужі люди продаватимуть м'ясо, то мусять дати замку від кожної голови худоби лопатку; міщани від вола або телиці заплатити по одному грошу, від свині, вівці та теляти — півгроша.

За місце на торзі брали відповідну плату, що не була постійною і одна­ковою для всіх міст, її визначали залежно від товару. Доход ішов на користь замку.

З XV ст. набули поширення ярмарки — торги широкого значення, періодично організовувані у традиційно визначеному місці,які зв'язували між собою різні регіони України. Вони стали першою ознакою формування внутрішнього ринку і були спочатку універсальними, з часом посилювалася їх спеці­алізація. На ярмарках не тільки торгували, а й укладали угоди на виробництво та поставку певних товарів. Значно розширювалася оптова торгівля. Міста для проведення ярмарків визначались великокнязівськими і коро­лівськими грамотами (постановами).

Купці приганяли зі сходу України великі стада худоби, привозили хутро, мед, віск, шкури, рибу, ремі­сничі вироби. Активними учасниками ярмарків були міщани і селяни, які купували сукно, полотно, вироби ужиткового призначення, зброю тощо.

Крім базарів, торгів та ярмарків, розвивалася також постійна торгівля, якою займалися купці, багаті міщани, цехові ремісники через стаціонарні заклади — крамниці, магазини, рундуки, склади, корчми, шинки, ятки (ларки), де продавалися взуття, одяг, прянощі, прикраси тощо. Для прикладу, у Кременці та Володимирі-Волинському у середині XVIст. налічувалося відповідно 70 і 30 крамниць, Кам'янці-Подільському (1570р.) – 40, Овручі (1629р.) – 30. У 1566р. тернопільські купці отримали привілей на воло­діння оптовими магазинами текстильних товарів і солі, у 1585 р. польський король дозволив будувати 20 крамниць навколо ринку в Стрию. В середині XVI ст. на ринку у Львові працювали 15 крамниць, відкривалися нові. У тих крамницях («крамах») вирувало торгове життя: були ятки шевські, крамниці золотарів, аптекарів, кушнірів, слюсарів, будки перекупок, саджавки з ри­бою.

Доволі поширеною була така форма торгівлі, як корчмарювання. Торгува­ли горілкою, пивом, медом. У Галичині корч­марювання було на відкупі у корчмарів, переважно польських євреїв.

Надзвичайно важливу роль у господарському розвитку України відігравала зовнішня торгівля. Серед її головних центрів виділялися такі міста, як Київ, Львів, Кам'янець-Подільський, Луцьк. Провідне місце у торгівлі як зі Сходом, так і з Заходом посідав Львів. Через нього йшли сухопутні шляхи левантійської торгівлі. Важливим транзитним пунктом був Київ, з якого йшли шляхи на Кавказ, у Середню Азію, Крим, Московську державу Конкурентом Львова у південній торгівлі був Кам'янець-Подільський. Однак ці міста не здобули монопольного права на торгівлю, як Львів.

У розвитку торгівлі певну роль відігравали річкові шляхи – Дніпром, Дністром, Тисою. Київські купці жваво торгували по Дніпру — із Твер'ю і Смоленськом, по Десні – з Москвою, по Дніпру, Прип'яті та Березині — із білоруськими та литовськими містами. В 1571р. в Києві існувала ціла торгова флотилія: 20 ком'яг — невеликих річкових кораблів.

Зі Сходу і з Півдня привозили переважно предмети розкоші – шовкові, парчеві тканини, оксамит, килими, саф'ян, вина, коней, із Заходу — сукна, полотно, залізо, сталь, зброю, скло, папір. З України вивозили продукти сільського господарства та промислів – мед, віск, хутро, деревину, худобу, шкури. Вивозили також рабів.

Із XVIст. значно активізувалися зовнішньоторгові зв'язки України із Заходом. Через бурхливий розвиток мануфактур та зростання міст там зменшилися обсяги сільськогосподарського виробництва. Як на­слідок, такі країни, як Англія, Голландія, стають величезним ринком збуту сировини та продукції сільського господарства з України. Водночас Україна була ринком збуту виробів мануфактурної промисловості західних країн.

На Захід вивозили передусім багато лісових матеріалів — бруси, дошки, клепки, щогли, попіл, а також волів, коней, зерно, шкури, мед, віск, закар­патські вина, полотно, пряжу, поташ, сіль тощо. Завозилися в Україну на­самперед промислові вироби для потреб заможних верств населення. На ринках можна було зустріти німецькі, англійські, голландські, французькі товари — ювелірні вироби, зброю, тонке полотно, сукно, прикраси, книги і т. ін. Торгові зв'язки здійснювали переважно магнати, які мали економічні переваги над купцями, середньою шляхтою, оскільки не сплачували регіонального мита і податків, користувалися безплатним гужовим транспортом своїх кріпаків для доставки товарів до пристаней на річках Сян, Буг, Вепр. Великі маєтки давали змогу їм нагромаджувати для продажу значну кіль­кість продукції, утримувати власні річкові судна, навіть цілі флотилії. У період сприятливої кон'юнктури останньої чверті XVI — першої чверті XVIIст. експорт з Галичини і Волині досяг великих розмірів.

XVI – перша половина XVIIст. характеризувалися також дальшим посиленням торгових зв'язків України з Молдавією, Кримським ханством, країнами Азії – Персією, Індією та Аравією. Зокрема, українські купці час­то отримували від молдавських господарств грамоти-привілеї на пільгову торгівлю. До Молдавії надходили свинець, мідь, залізо, золото, срібло, металеві вироби, тканини, головні убори, скло; з Молдавії та Волощини – вина, рибу-білугу, мед, віск, волів, шкури, горіхи.

Розширювався асортимент товарів зовнішньої торгівлі з Туреччиною. Королівська комісія, яка встановила в 1633р. у Львові «таксу» східних товарів, називала серед імпортованих з Туреччини шовк, атлас, перські килими, тигрові та борсукові шкури, дорогу сирійську зброю, індиго для фарбу­вання, арабських коней, прикраси, вина, рис, родзинки, прянощі. Зі Львова в Туреччину везли зброю і свинець, кушнірські вироби, сукно, ножі. У Сня-тині була головна митна «комора» для турецьких і молдавських товарів.

В імпорті з Угорщини чільне місце посідали вина, залізні вироби, мідь, срібло, золото, селітра, сукно, а в експорті – сіль, гончарні вироби. Угорсь­кі купці приїжджали за товаром до Старого Самбора – головного центру торгівлі поблизу кордону.

Доволі успішно розвивались українсько-московські торгові зв'язки. Українські купці торгували не тільки у прикордонних містах, а й возили свої товари в Москву, Курськ, Єлець, Тулу, Ярославль, Калугу, Рильськ, Твер, Нижній Новгород. Жваву торгівлю вели українські купці й на Дону. Московські купці збували свої товари у Києві, Львові, Луцьку, Володимирі-Волинському, Кам'янці-Подільському, Барі, Миргороді, Прилуках. В Україну завозили хутра, сукно, полотно, металеві та дерев'яні вироби, кін­ську збрую, сідла, зброю, одяг, ювелірні вироби. В Московську державу вивозили шкури, худобу, овець, коней, вовну, рибу, віск, хміль, папір, сіль, жито, пшоно, горілку, полотно, скло, гончарні та інші вироби. Московські купці везли з України книги

Головним пунктом, куди прибували московські купці, був Київ. Тут, на Подолі, розміщувалася російська купецька колонія. Київ був також голо­вним пунктом транзитної торгівлі Московської держави з країнами Сходу. Через Київ товари з Персії, Індії, Аравії, Сирії направлялися до Москви, Пскова, Нижнього Новгорода, Швеції та Данії.

Значною перешкодою на шляху розвитку торгівлі були феодальні відно­сини, зокрема митна політика, яку великокнязівська і королівська влада проводила в інтересах магнатів і шляхти. Останні домагалися від держави звільнення від мита на внутрішніх шляхах, а також у разі експорту й імпор­ту товарів, отримували право збирати його самим. Це давало їм можливість успішно конкурувати з міськими ремісниками і торговцями, скорочувало торгові обороти купців, а разом із тим обмежувало внутрішній ринок, по­збавляло державну скарбницю одного з найважливіших джерел надходжень.

До цього додавалася невпорядкованість системи збирання мита, її велика розгалуженість. Збирали прикордонне мито шляхове, мостове, гребель­не, перевізне, ярмаркове, торгове, помірне тощо. На великих і малих шляхах було безліч митниць (державних і приватних). Купці змушені були десятки разів сплачувати мито за перевезення товарів. Так, на короткій відстані від Турки до Яворова та від Дрогобича до Ярослава брали мито 174 рази.

Нерідко королівська адміністрація самовільно збільшувала мито, часто арештовувала купців, примушуючи їх платити викуп. Високе мито за слаб­кої охорони державних кордонів призводило до масового поширення контрабанди, яка дезорганізовувала торгівлю.

Істотно ускладнювала торгівлю велика строкатість одиниць міри й ваги, характерних на той час. Щоправда, починаючи із XVIIст. польський уряд приділяв належну увагу встановленню єдиної метрологічної системи. У багатьох містах України існували власні міри на зерно (колоди, корці, маці), які значно відрізнялися від мір інших міст. Заборонялося використовувати власні ваги та міри. Всі вони були державною або феодальною власністю і повсюдно передавалися в оренду. Якщо хтось із купців важив своїми вагами, то магістрат їх карав.

Торгівля так само, як і ремесло, регламентувалася численними правилами, які захищали інтереси невеликих торговців. Торгувати дозволялося тільки місцевим купцям у відведеному місці, у визначені дні та години. Міська адміністрація була зацікавлена у збереженні таких порядків, тому що це полегшувало збирання торгового мита.

Збереглися привілеї купецьких братств, так зване гостинне право, право складу (складське), примусове користування певними шляхами, ринкове право тощо. Особливо негативно позначилося на розвитку торгівлі складсь­ке право. Воно примушувало місцевих та іноземних купців продавати това­ри місту, яке володіло таким привілеєм. Це ставило купців у скрутну ситуа­цію, адже ціни визначала місцева влада. Такі умови розвитку торгівлі призвели до дефіциту зовнішньоторгового балансу в середині XVII ст., який становив 10 млн. польських золотих щороку.

Польський уряд прагнув монополізувати зовнішню торгівлю України. Так, німецькі купці могли купувати українські товари тільки через посередництво польських купців. Лише після приєднання Східної Прусії з Кролевцем (Кенігзбергом) до Польщі стала можливою вільна торгівля України з прусськими містами. Українським купцям, особливо в західноукраїнських землях, заборонялося займатися торгівлею. Вони нерідко зазнавали грабе­жів з боку шляхти, міські жителі часто громили українські крамниці.

Дискримінації з боку держави зазнавали також вірменські, єврейські, московські купці. Іноземців примушували продавати товари за зниженими цінами великими партіями. У 1597р. польський король зобов'язав купців з Туреччини, Волощини і Молдавії переходити кордон з Польщею тільки у Снятині, а в 1613р. заборонив обминати Теребовлю. Практично необмеженою була у своїх діях щодо іноземних купців королівська адміністрація на місцях.

І все ж, незважаючи на дискримінаційну політику феодальних держав, до складу яких входили українські землі, торгівля, як зовнішня, так і внутрішня, розширювалася і набирала нових форм. Вона стимулювала господарське піднесення, сприяла розвиткові товарного виробництва та спеціалізації окремих регіонів, об'єднувала в економічне ціле села і міста України, інтегрувала українські землі до складу європейської і світової господарської системи.

Розвиток торгівлі сприяв упорядку­ванню грошової системи. Паралельно зі зростанням торгівлі та грошового обігу на українських зем­лях поширився продаж товарів у кредит, під заставу, з'явилися векселі, по­чали укладатися торгові контракти, зародилася іпотечна система (земля приймалася в заставу).

Незважаючи на дискримінаційну політику феодальних держав, до складу яких входили українські землі, торгівля, як зовнішня, так і внут­рішня, розширювалася і набирала нових форм. Вона стимулювала господар­ське піднесення, сприяла розвиткові товарного виробництва та спеціалізації окремих регіонів, об'єднувала в економічне ціле села і міста України, інтегрувала українські землі до складу європейської і світової господарської сис­теми.

Розвиток торгівлі сприяв упорядку­ванню грошової системи. Паралельно зі зростанням торгівлі та грошового обігу на українських зем­лях поширився продаж товарів у кредит, під заставу, з'явилися векселі, по­чали укладатися торгові контракти, зародилася іпотечна система (земля приймалася в заставу).

У 1570 р. львівські міщани добились того, що представники братства входили до так званої колегії сорока мужів, яка контролювала магістрат. Братські школи почали конкурувати з католицькими і протестантськими, тим самим зберігаючи для України найбільш освічену молодь. Після Берестейської церковної унії 1596 р. справу захисту православ'я перебирають на себе клірики, братства, козацька старшина і "люд посполитий". Українські магнати стали переходити в латинський обряд, а народ без митрополита та інших князів церкви напівлегально створює братства, друкарні, школи та виступає захисником віри предків. Боротьба в Україні в цей час велась не стільки станова, як національна. Православ'я стає вірою хлопською. Тільки "худі і неславні" залишились в старій вірі. Братства стають звичайною формою організації культурних і національних сил в Україні.

Найстаріше з братств — Львівське отримало від патріарха т.зв. право ставропігії, тобто церковної автономії, за якою це братство підлягало лише владі безпосередньо патріарха. Саме ж братство отримало право нагляду на іншими братствами — в Луцьку, Києві, Чернігові, і взагалі над релігійним життям громадянства.

5. Петро́ Кононович Конаше́вич-Сагайда́чний[1] (бл. 1582, Кульчиці, тепер село Самбірського району Львівської області — 10 квітня (20 квітня) 1622, Київ) — український полководець та політичний діяч, гетьман Війська Запорозького[4]. Організатор успішних походів запорозьких козаків проти Кримського ханства, Османської імперії та Московського царства, меценат православних братств. Українське козацтво у першій чверті XVII ст. Гетьман Петро Конашевич-Сагайдачний

Морські походи козаків. Сміливі виступи козаків у XVI — на початку XVII ст. завдавали відчутних ударів ординцям. Проте їхні грабіжницькі набіги на землі України не припинялися. Із розвитком Запорозької Січі боротьба проти агресії Османської імперії набрала активного наступального характеру. Наприкінці XVI ст. козаки розгорнули наступ на володіння султанської Туреччини та її васала — Кримського ханства, намагаючись перенести воєнні дії на територію ворога.

Особливо вдалі морські походи козаків на турецько-татарські фортеці припали на перші два десятиліття XVII ст. Про часи, за яких козацтво здобуло ті блискучі перемоги, говорять як про добу героїчних походів. Козаки на своїх «чайках», яких збиралося близько трьох сотень, допливали й до віддалених турецьких фортець. Так, наприклад, улітку 1606 р. від козацьких нападів запалало все Турецьке узбережжя Чорного моря. Козаки завдали удару одразу по трьох найміцніших турецьких фортецях — Акерману, Кілії, Варні. Вкрай занепокоєний султан наказав перетнути Дніпро залізним ланцюгом, залишивши посеред річки браму, на яку з кріпосних веж було націлено гармати. Проте вже восени 1608 р. запорожці здобули Перекоп, а невдовзі така сама доля спіткала фортеці турків — Ізмаїл, Кілію та Акерман. Найпотужнішого удару козаки завдали 1616 p., коли було здобуто Кафу — найбільший невільницький ринок у Криму — та визволено тисячі бранців.

Гетьманування Петра Конашевича-Сагайдачного. Успіх козацьких морських експедицій початку XVII ст. був зумовлений також і талановитим керівництвом. Від середини першого десятиліття майже всі великі морські та суходільні походи козаків очолював Петро Конашевич-Сагайдачний. Про дитячі та юнацькі роки Петра Конашевича-Сагайдачного збереглися надзвичайно скупі відомості. Народився між 1577—1578 pp. в с. Кульчиці поблизу Самбора на Львівщині в сім'ї дрібного українського православного шляхтича. Дістав початкову домашню освіту, а згодом навчався в Острозькій академії та Львівській братській школі. Наприкінці XVI ст. подався на Запорожжя, де швидко здобув авторитет. Брав участь у численних походах козаків, а незабаром став їх очолювати. Уславився як видатний державний діяч. За його гетьманування 1617 р. Військо Запорозьке увійшло до Європейської ліги боротьби проти Порти. Прагнучи створити могутню антитурецьку коаліцію, провідну роль у якій покладав на козацьку республіку, Сагайдачний установив дипломатичні зв'язки з Московською державою, Грузією, Іраном. Блискучий полководець, мудрий політик, талановитий дипломат, Петро Конашевич-Сагайдачний здобув заслужену шану сучасників. «Був то чоловік великого духу, що сам шукав небезпеки, легковажив життям, у битві був першим, коли доводилося відступати — останнім...» — повідомляло про нього тогочасне джерело.

Справжнє прізвище Петра Конашевича-Сагайдачного — Конашевич. Сагайдачний — це прізвисько, що походить від слова сагайдак — шкіряна торба або дерев'яний футляр для стріл, а також лук. Сагайдачним Петра Конашевича назвали за винятково майстерну стрільбу з лука. Навіть на єдиному його портреті, виконаному сучасником, він зображений із сагайдаком за спиною.

Початок гетьманування Сагайдачного припав на 1605—1610 pp. На гетьманство його обирали кілька разів. Петро Конашевич-Сагайдачний всіляко прагнув збільшити козацькі сили, розширити реєстр. Чи не найбільша справа Сагайдачного — впорядкування козацького війська. Власне, завдяки діям гетьмана було вперше створено дисципліновану козацьку армію, озброєну до останнього козака вогнепальною зброєю і тогочасною артилерією. Готуючи козацтво до активної наступальної боротьби проти Османської імперії, Сагайдачний домігся зростання кількісного складу запорозьких флотилій, у яких чисельність «чайок» — головних бойових одиниць — досягла кількох сотень. Талановитий полководець, Сагайдачний розумів, що в політиці багато важать мирні дипломатичні заходи. За це його поважали при королівському дворі — адже вперше поляки мали справу з авторитетним козацьким ватажком, з яким можна вести переговори і який уміє тримати в покорі козацьку стихію. При цьому, залишаючись зовні вірним королю, гетьман неухильно обстоював козацькі права. Так, усупереч численним домовленостям із польським урядом, які забороняли козакам здійснювати походи проти Туреччини, Сагайдачний вдавався до нових і нових атак, що загострило відносини між Османською імперією та Польщею аж до стану війни. Така ситуація була на користь козацтву: за умов постійної загрози з боку Туреччини Польща не наважувалася знищити козацтво — свого союзника в боротьбі проти турків.

Сагайдачний брав активну участь у тогочасній європейській політиці. Так, підтримуючи наміри польського королевича Владислава здобути корону Московської держави, гетьман на початку літа 1612 р. повів 20-тисячне козацьке військо на Москву. (На Московську державу запорожці ходили ще з Лжедимитрієм І, а потім регулярно завдавали їй тяжких поразок на величезній території аж до Уралу і Північного Льодовитого океану протягом 1605—1617 pp.) Похід Конашевича-Сагайдачного виявився швидким і вдалим. Козаки здобули численні міста й фортеці, розбили московські війська, вислані їм назустріч, підійшли до Москви, безперешкодно оточили її та з'єдналися з силами королевича. На військовій раді було вирішено розпочати облогу Москви в ніч проти свята Покрови. Але про час штурму стало відомо московському командуванню, і козаки припинили облогу. Сагайдачний відійшов од Москви і продовжував успішні воєнні дії. Це змусило московський уряд погодитися на польські умови та укласти перемир'я. Мирну угоду між Московією та Річчю Посполитою було підписано 1 грудня 1618 р. в с. Деуліно. За угодою перемир'я між двома державами укладалося на 14,5 років; Польсько-Литовська держава повернула загарбані раніше Московією Смоленщину і Чернігово-Сіверську землю.

Свідченням надзвичайної цілеспрямованості Сагайдачного в політичній діяльності задля розширення прав українського народу була підтримка гетьманом православної церкви. Петро Конашевич-Сагайдачний був ініціатором відновлення вищої ієрархії православної церкви, фактично втраченої після Берестейської унії, що ставило православну віру в Україні й Білорусі у загрозливе становище. Ця акція здійснювалася спільними зусиллями Київського братства й запорозьких козаків, стосунки між якими стали особливо тісними після вступу всього Війська Запорозького до братства.

Відкритий вступ Війська Запорозького до братства мав для українського визвольного руху величезне значення. Він засвідчив, що козацтво підтримує братський рух і готове захищати його силою своєї зброї від будь-яких утисків і переслідувань. Завдяки цьому в 1620 р. стало можливим повернення православній церкві її ієрархів. Для цього було запрошено єрусалимського патріарха Феофана, коли той повертався з Московії. Сагайдачний з козаками перестрів його під московським кордоном, забезпечив від арешту з боку польської влади. Патріарх з двома іншими єпископами висвятив нового київського митрополита (Йова Борецького) та кількох єпископів. Козацький загін, що постійно перебував при патріархові, коли той завершив свою місію, з почестями перепровадив його до молдавського кордону. Відновлення ієрархії православної церкви в Україні польський уряд не визнав, проте до каральних дій не вдався, бо Польща перебувала в стані війни проти Туреччини. Таке визнання стало можливим лише у 1632 р.