1894 Р. Ольга Кобилянська стала однією з ініціаторок за снування «Товариства

руських жінок на Буковині». її промову «Дещо про ідею жіночого руху» того ж року

видав Михайло Павлик, найпоступовіший з галицьких поступовців, який ще задовго

до поширення фемінізму, 1878 р., був засуджений на шість місяців тюремного

ув’язнення за оповідання «Ребенщукова Тетяна». Йому інкримінували спробу

скасувати закони подружжя й принизити його як інституцію, освячену церквою. На

суді Павлик пояснював, що ідеї його оповідання походять із праці Джона Стюарта

Мілля «Про пригноблення жінок», яка публічно аналізувалася у Львівському

університеті й у польському перекладі продавалася у всіх львівських книгарнях84.

Пізніше цей твір англійського філософа надзвичайно глибоко вплинув на

Кобринську, Кобилянську, Лесю Українку.

Як відомо, перші класичні повісті Кобилянської «Людина» й «Царівна»

започаткували новий етап української прози. Це була проза з життя середнього

класу, крім того, психологічна проза, в якій внутрішній сюжет відігравав більшу

роль за зовнішній, нарешті, це була проза, що ілюструвала й обстоювала певні

нові ідеї, зокрема ідеї емансипації й фемінізму. Тобто саме ті ідеї («ідейний

зміст»), які Франко в уже цитованому листі назвав «неясними». Критики, які їх не

хотіли помічати, зробили це цілком свідомо.

Ольга Кобилянська відобразила вихід на історичну сцену жінок, яких Елейн

Шовалтер у своїй монографії називає «новими». Про них мало відомо, але і

соціалістка Анна Павлик, і доктор Софія Морачевська, і письменниця Наталя

Кобринська були такими жінками85. «Моя заслуга се та, ... що побіч до теперішніх

Марусь, Ганусь і Катрусь можуть станути і жінки європейського характеру, не

спеціально галицько-руського»86, — писала Ольга Кобилянська про своїх героїнь. У

реальному житті це були жінки європейської освіти й радикальних поглядів, у

літературі — жіночі характери, позбавлені романтичної імперсональності,

властивої жіночим образам у чоловічій народницькій літературі.

«Нові жінки» були сильними жінками, спроможними на самотній виклик суспільству.

Центральний сюжет перших повістей і взагалі всієї творчості Кобилянської —

зіткнення жіночої сили й чоловічої слабкості. Її героїні сильні морально,

психологічно, інтелектуально, хоч і не вчилися, як і їхня авторка, в

університетах. Вони надзвичайно емоційні й наділені могутньою, важко стримуваною

сексуальністю.

Для них характерне емоційне переживання інтелектуального досвіду, особливо того,

що стосується жіночого питання: «...перечитавши І. Стюарта Мілля, я плакала. З

тої пори я читала з подвійною пильністю. Свідомість моєї низької освіти давила і

корила мене сильно. Я постановила собі будь-що-будь осягнути вищу освіту.

...Рівночасно рішилася я в будуччині віддати ту здобуту освіту в користь загалу.

В найглибшій глибині мого серця говорив якийсь голос «віддати жінкам»87.

В опозиції «сильні жінки — слабкі чоловіки», як уже згадувалося, трансформована

певною мірою філософія Ніцше88. Кобилянську вабила романтична надлюдина, але в

баченні письменниці вона була безсумнівно жінкою. У перших повістях усі

чоловіки, за винятком Марка (найменш окресленої постаті), є здебільшого

негативними персонажами. Ця негативність походить передовсім з безхарактерності,

слабкості волі.

Найкращий з них, студент-медик з «Людини»: «...нудний педант ...

заздрісний...»89, крім того, схильний до алкоголізму. Інший — лісник —

неосвічений мужлан, який живе природними інстинктами. В «Царівні» соціаліст

Орядин «...споганив себе безсильністю»90. Для Наталки краще б Орядин помер, ніж

показав свою слабкість. І хоча чоловічі образи Кобилянської менш вдалі за

жіночі, схематичніші, сама спроба показати неадекватного своїй суспільній ролі

мужчину була серйозним викликом патріархальності.

Чоловічі характери її пізніших повістей з життя інтелігенції «Через кладку» й

«За ситуаціями», написаних у 10-ті роки, так само втілюють цю слабкість натури,

нерішучість, безвольність. Хоча, змальовуючи їх з Маковея, Кобилянська

підкреслює зовнішню красу цих чоловіків і відверто милується ними. Але

найцікавіше не в цьому. Чоловіки з пізніших її творів, передовсім Богдан Олесь,

уже не просто слабкі духом, характером, вони стали уособленням слабкості,

пов’язаної з традиційною українською старосвітськістю, патріархальним

консерватизмом.

Героїням Кобилянської (як і героїням Лесі Українки) властива певна

закономірність поведінки. Вони, з одного боку, прагнуть істинного, вільного

кохання, з іншого — бояться його, хочуть і не хочуть любити. Наталка відштовхує

Орядина в «Царівні», Любов тікає від Ореста в «Блакитній троянді». Ця модель

повторюється безліч разів, відображаючи притаманний як героїням, так і їхнім

авторкам підсвідомий страх нерівноправного зв’язку з мужчиною, страх

патріархальності й шлюбу як її символічного втілення. Певною альтернативою цьому

може бути зв’язок жінок, як-от у «Valse mélancolique». Крім того, стосунки жінок

рівноправні, не будовані за моделями експлуатації чи залежності.

І Леся Українка, і Кобилянська, керуючись пріоритетом мистецтва, дуже

остерігалися будь-якої тенденційності, в тому числі й феміністичної. Леся

Українка, аналізуючи творчість Кобилянської у своїй доповіді «Малорусские

писатели на Буковине», зазначала: «...Впоследствии она значительно охладела к

феминизму, — быть может потому, что он стал для нее «пережитым моментом», а сама

идея женской равноправности представилась не требующей теоретических

доказательств»91.

Кобилянська приходить до думки, що її перші феміністичні твори були в якомусь

сенсі тенденційними, ще раніше, в 1895 р. «Для мене питання жіноче — точка

поборена, і відтепер навіть не буду писати тенденційні новели, примір(ом) такого

роду, як «Людина». Впрочім і не хочу служити двом панам, то є тенденції і

поезії»92.

Леся Українка, якій здавалася невдалою «Нора» Ібсена з причини тенденційності,

вважала, що література як мистецтво має бути ширшою за будь-яку ідею —

народницьку чи феміністичну — і не може ставати просто її носієм. Це була

аксіома для обох письменниць. Однак втілити її було важче, ніж проголосити.

Позбутися тенденційності не вдалося жодній з них. Останні великі прозові твори

Кобилянської ще ілюстра-тивніші за її перші феміністичні повісті. Фемінізм

ніколи не став «побореним» питанням. Навіть якщо героїні пізнішого часу не

висловлюються прямо на його захист, а між фемінізмом і щасливим коханням та

шлюбом вибирають останнє.

Феміністичні ідеї Лесі Українки не завжди лежали на поверхні, як, наприклад, у

Кобринської чи навіть Кобилянської в ранніх її творах. У поглядах Лесі Українки

окреслюються дві головні позиції: з одного боку, феміністична ідея здається

природною й не потребує доказів, з іншого — стан жіноцтва досить сумний і

потребує боротьби. Власне, всі образи драматургії Лесі Українки — від Любові з

«Блакитної троянди» до Одержимої, Боярині, Кассандри, Мавки — є варіаціями на

теми жіночої трагедії: зради щодо жінок, жіночої самотності, жіночого, часто

глибшого за чоловічий патріотизму, жіночої драматичної відданості істині93.

Поезія Лесі Українки переповнена феміністичними мотивами й образами на зразок

Рахілі, Жанни д’Арк, Офелії, Ніобеї, «грішниці» з однойменного вірша, отже, і в

цьому є засадничо «тенденційною». Її, як і Коби-лянську, хвилює й приваблює

постать сильної жінки, майже амазонки, котра перебирає не тільки чоловічі

функції (бореться, воює, не погоджується, повстає проти несправедливості,

невільництва народу), а й відповідну маскулінну мову (сили й зброї).

Користуючись у поезії традиційною чоловічою образністю, Леся Українка дає

підстави Франкові називати себе «одиноким мужчиною».

Деякі висловлювання Лесі Українки можуть завести в оману. Приміром, її критика

ідеї Кобринської видавати виключно жіночий журнал або її заперечення

феміністичної тенденційності художніх творів. Однак її власний феміністичний

радикалізм і максималізм, засвідчений деякими творами («Жіночий портрет»94),

врешті самим її стилем життя й поведінки, не знає аналогій.

Феміністичний радикалізм відбився і в прозі Лесі Українки, варто згадати хоча б

раннє оповідання «Жаль» (1890).

Її чоловічі образи або адресати досить безбарвні. Леся Українка у свій спосіб

протиставляє сильних жінок і слабких чоловіків у драматургії. В поезії вони

фактично не присутні. Поет з «Давньої казки», її численні інші «поети»

позбавлені родових, статевих ознак. їхні писання виконують суспільну функцію. До

того ж поезія Лесі Українки майже позбавлена любовних віршів, лірики,

адресованої до мужчини.

Феміністичний дискурс у літературній критиці започаткований так само Лесею

Українкою у статті «Новые перспективы и старые тени (Новая женщина западноев-.

ропейской беллетристики)», опублікованій у петербурзькому журналі «Жизнь» 1900

р. Його частково продовжила Наталя Кобринська в статті «Про «Нору» Ібсена», але

після відходу цих авторок з літературної сцени фемініс пічний дискурс на

десятиліття зник з літературної кри гики.

Конфлікт між статями як

один з аспектів fin de siècle

Чоловіча реакція на жіночий голос і феміністичну ідею була складною. Вірджінія

Вулф, котра пильно вивчила аналогічну проблему в англійській літературі, дійшла

до висновку: «Історія чоловічої опозиції до жіночої емансипації, можливо,

цікавіша за історію самої емансипації»95.

І чоловіки, і жінки бачили, проживали, осмислювали й відображали у свідомий і

несвідомий спосіб конфлікт між статями, який існував у суспільстві. Дискурс

культури глибоко позначений цим конфліктом і різноманітними реакціями на нього.

Ще в ранніх щоденниках Кобилянська записала: «...я не хотіла б вийти за нього

заміж, бо він такий самий чоловік, як і всі інші, а я ненавиджу чоловіків»96.

Парадоксальна цитата в контексті щоденників, які показують молоду дівчину,

переповнену бажанням любити, яка майже постійно закохується в різних чоловіків,

починаючи від власного брата до одруженого священика, часто закохується, не

бачивши свого об’єкта, іншими словами, любить власну фантазію. Однак і ця

«ненависть» має під собою підстави. Вона пов’язана з передчуттям того, що

чоловіче суспільство відкине її. Відкине її надто нестримні, неконтрольовані

почуття, її надто самостійні погляди, її надто живий розум. Що й сталося досить

швидко.

В одному з перших листів до Ольги Кобилянської Леся Українка формулює своє

ставлення до галицьких чоловіків, з якими «не можна... почувати себе вільно... У

галичан мене ще вражало якесь чудне, непросте відношення до жінок, все вони

дивляться на нас згори вниз, або знизу вгору, а щоб так просто нарівні —

зроду!»97 Тому Леся Українка не дивується, що «галицькі уми» не вплинули на

Кобилянську, і не довіряє запевненням галицьких поступовців про співчуття до

жіночого питання.

І вона, звичайно, має рацію. «Галицькі поступовці» ніколи не були послідовними й

до кінця щирими в підтримці феміністичного руху. З одного боку, такі соціалісти

як Франко й Павлик, подібно до інших європейських соціалістів другої половини