1905 Р., настільки цікавому з погляду рецепції Кобилянської народництвом та з

погляду народницького дискурсу в цілому, що його варто навести майже повністю:

«Високоповажний пане раднику!

...Що стосується панни Кобилянської, то дозволю собі, коли ще не пізно, сказати

таке: Ольга Кобилянська — дитя «зеленої» Буковини, тієї культурно-територіальної

області, де на грунті місцевої румунсько-української культурної відсталості

прищеплюються деякими принагідними мандрівниками найбільш модерні способи

мислення і вислову думки, але тільки в окремих випадках вони дають справді

оригінальні і здорові квіти та плоди. Кобилянська, що походить з української

сім’ї службовця, виховувалася у німецькому дусі, формувалась під впливом творів

Бірх-Пфейфер і Марліт. Свої перші оповідання писала німецькою мовою у фальшиво-

сентиментальній манері цих же письменниць. Згодом випадково — а, можливо, це

було виявом якоїсь глибшої душевної спорідненості — їй потрапили до рук твори

Якобсена і Ніц-ше, яких вона зрозуміла неглибоко.

Від Ніцше — філософа-профета й віщуна — та від проповідників екстази-захвату

перейняла вона цей блискотливий, забарвлений ліризмом стиль, який часто нагадує

стародівочий марлітівський сентиментальний стиль, що ми його називаємо

занепадницьким. Твори Якобсена зміцнили і поглибили в ній відчуття природи. Зі

своїми першими українськими новелами О.Кобилянська виступила в 1895—98 pp., вони

завоювали їй багато прихильників, особливо серед молоді, і не тільки

української, — головне тому, що письменниця, добре володіючи німецькою мовою,

надрукувала свої твори і в перекладі цією мовою. Серед цих творів, в яких ніжно

й оригінально зображено природу і побут, такі, як, наприклад, «Битва»,

«Русалка», «Некультурна»; але й тут, особливо в малих нарисах багато

неприродного, дрібного і претензійного. Деякою мірою ці недоліки притаманні її

першому більшому роману «Царівна». Його композиція цілком довільна (форма

щоденника), змалювання образів мало продумане, ідейний зміст неясний, але мова,

незважаючи на деяку багатослівність, відзначається особливою свіжістю і

поетичним розмахом. Найвидатнішим з її творів є, в усякому разі, великий роман

«Земля», надрукований 1902 р. в «Літературно-науковому вістнику». В ньому

Кобилянська справді найповніше виявила риси свого таланту, але, на мою думку,

досягла його меж. Концепція роману задумана тонко і добре викладена, персонажі

твору окреслені чітко, і, хоч, змальовуючи події, письменниця не виходить за

вузькі межі одного села, щоб дати широку картину культурного рівня буковинського

народу, то все ж цілість пройнята таким емоційним настроєм, що це надає «Землі»

особливого чару. Письменниці з приводу змальованих нею картин життя буковинських

селян можна зробити деякі закиди щодо глибини і точності її художнього бачення.

Та все ж слід визнати, що це життя ніколи раніше не було відображене тепліше,

поетичніше і своєрідніше. Маленькі нариси та оповідання Федьковича, який у

порівнянні з Кобилянською здається нам однобічним, схильним до шаблону, не

можуть становити тут особливого винятку.

Творчість О.Кобилянської до і після написання «Землі» розвивається двома

шляхами: одночасно із життєво свіжими оповіданнями з народного життя вона пише

більш-менш вдалі нариси абстрактного характеру, в яких не до кінця продумана

символіка пов’язується з чудово схопленими з життя деталями; однак стилістичні

прикраси іноді затемнюють частково або й повністю провідні думки цих її творів.

Важка хвороба, а також невідрадне особисте життя привели до того, що в

найновіших творах письменниці відчувається послаблення сили і свіжості таланту,

що, сподіваємось, буде явищем минущим. В усякому разі, Ольга Кобилянська —

визначне явище в українській новітній літературі. Її перші твори були свіжим

подихом повітря у цій літературі, особливо завдяки сміливості її стилістичної

манери і відсутності будь-якого шаблону; це є характерним для Кобилянської.

Серед українських письменниць вона не має суперниць в жанрі новели й роману, а

її роман «Земля», крім літературної та мовної вартості, матиме тривале значення

ще й як документ способу мислення нашого народу в час теперішнього важкого

лихоліття. Це було б найважливіше, що я найкоротше міг би сказати про

Кобилянську. Сподіваюся, що цього досить для відомої нам мети...»79

У цьому листі Франко ніби хвалить Кобилянську, однак у його оцінці домінує

негативізм, він бачить насамперед недоліки, вузькість, неясність, нечіткість,

неприродність і т.д.

За ілюзією його об’єктивності ховається непримиренний антимодернізм. Франко

вважає, що «модерні способи вислову» принесені в Україну ззовні, принесені

принагідно й по суті не дали «здорових» плодів. Подибуємо також знайоме

моралізаторство, поділ усього на здорове і нездорове, занепадницьке. І «ми» це

знаємо. Серед «принагідних» джерел особливу зневагу автора викликає Ніцше.

«Немодерність» Франка особливо очевидна з оцінки Ніцше — і сам німецький філософ

неглибокий, та ще й Кобилянська зрозуміла його неглибоко.

В оцінках Франка немає жодної згадки про феміністичні твори, жіночі образи,

жіночий голос оповідачки, «ідейний зміст» «Царівни», — дещо лицемірить Франко, —

неясний. У ранніх творах тільки побут і природа заслуговують похвали.

Франко ставить Кобилянську не в контекст української прози чи української

літератури, а оцінює її на тлі українських письменниць, яких на цей час не так

багато: Пчілка, Кобринська, Гриневичева, Русова та Кобилянська (Грицько

Григоренко до цього списку не включена). Леся Українка, тим часом, належить до

мужчин. Цікаво, що Хоткевич у своїй статті називає Кобилянську в чоловічому роді

«письменником», наче протестуючи проти такого її звуженого тлумачення.

Нарешті, Франко двічі натякає на нещасливе особисте життя як справжню причину

проблем і невдач Кобилянської. Чому «стародівочий» стиль і відповідні теми? Та

тому що Кобилянська сама — стара діва. А в українському суспільстві, навіть для

радикала й соціаліста, це було тавром, ознакою меншої вартості. Стародівочість,

крім того, пов’язувалася з ненависним занепадництвом, навіть вважалася його

причиною. Найцікавіше, що Франко (відкинемо його зневагу як до стародівочого,

так і до занепадницького) в окресленні цього зв’язку був дуже близький до

істини.

Модернізм як фемінізм

Критична рецепція Лесі Українки та Ольги Кобилянської наприкінці XIX та в перші

роки XX століття недвозначно натякає на конфлікт двох поглядів і художніх

принципів — народництва (що передбачало українськість, патріотизм, популізм — аж

до хуторянства, закритість культури, консервативність, реалізм, зображення

народного життя) і модернізму (відповідно європеїзму, космополітизму,

інтелектуалізму, відкритості культури, демократизму, естетизму, зображення життя

інтелігенції). Однак між двома парадигмами існує ще одна ключова опозиція —

жіночого і чоловічого, або феміністичного і патріархального, яку цілком ясно

усвідомлювали всі учасники цього літературного дискурсу.

Той факт, що саме дві жінки пробували зруйнувати панівну ідеологію у сфері

культури, не здається випадковим. Так само не здається випадковим, що серед

їхніх опонентів, серед тих, хто сприйняв модернізм, інтелектуалізм, європеїзм з

пересторогою, упередженням чи повним запереченням, були майже виключно чоловіки.

«...Історики й літературні критики традиційно асоціювали проблеми так званої

модерності з «довгим ревучим відпливом Моря Віри», Дарвінівськими візіями про

«Природу з червоними зубами й кігтями», з невдоволенням, викликаним

індустріальною цивілізацією, з ворогами в собі, котрих виявив Фройд, і нарешті з

нічиєю землею Великої Війни. Однак, хоча всі ці явища, звичайно, витворили XX

століття як вік неспокою, їх значення помітно змінюється в зіставленні з тим, що

Семюел Гайне назвав «великою зміною, що відбулася в стосунках між статями і в

місці жінок в англійському (і ми б додали — в американському) суспільстві в роки

перед війною»80, — пишуть у своїй монументальній багатотомній праці Сандра

Ґілберт і Сузан Ґубар. Спостереження двох чільних американських

літературознавців можна поширити й на інші європейські літератури з українською

включно. Ґілберт і Ґубар проаналізували модернізм як «війну між статями». Елейн

Шовалтер, ще один метр американського літературознавства, окреслила попередній

період fin de siècle як час «сексуальної анархії»81. Обидва визначення

передбачають тлумачення зламу віків і наступного модернізму як радикальної

зміни.

Український fin de siècle позначений викликом, який кинули жінки-письменниці

домінуючій чоловічій традиції. Можливо тому, що самі вже почувалися

спадкоємицями зрілої традиції жіночої літератури, маючи своїми попередницями

Марка Вовчка, Ганну Барвінок, Олену Пчілку та Наталю Кобринську. Перша з них —

Марко Вовчок — за прикладом більшості жінок-письменниць XIX століття від Жорж

Санд до Джордж Еліот обрала для себе чоловічий псевдонім, який мав бути

своєрідною перепусткою в чоловічу культуру, способом легітимізуватися в ній.

Олена Пчілка й Наталя Кобринська заклали основи іншої традиції, в якій не було

ні чоловічих псевдонімів, ні чоловіків-оповідачів, ні загалом спроби імітувати

чоловічий голос. Завдяки цим авторкам у 80-х роках в українській літературі

прозвучав інтелігентний жіночий голос, а разом з ним феміністична ідея.

В пізній повісті «Через кладку» (датована 1911 р., надрукована 1912 р.)

Кобилянська з перспективи п’ятнадцяти років ототожнює фемінізм і модернізм. У

такому значенні — фемінізму, емансипації, інших прогресивних («поступових») ідей

такого ряду — поняття «модернізм» уживається доволі часто. Крім того,

«модернізм» у творі оцінюється консерватором і є для нього формою суспільної

хвороби, серйозної, але вже пережитої82. Наприклад, Богдан Олесь говорить: «Я

один ще все більше поклонник непорочних вуст жінки, чим виголошуваних нею

парламентарних бесід. Волію більше лагідну біблійну вдачу, вирівняну внутрішньою

красою і культурою, як мужесько-жіночу істоту з прапором у руках, що кличе до

бою і т. ін. Я мужик... — додав я, — на думку якого не сміє «домівство» ні на

волосок бути нарушене модернізмом (підкреслення моє. — С.П.), фаховим заняттям

жінки, одним словом елементом «самостійності», що зводить жінку на зманерованих,

упривілейованих «зарібниць»-емансипанток, котрих ліпша часть марнується, а друга

нічим не стає по праві вище від давніх жінок і матрон»83. Але й для

Кобилянської, як і, здається, для цілого суспільства з віддалі десяти—

п’ятнадцяти років зміст поняття «модернізм» передовсім пов’язувався з

емансипацією і фемінізмом.

Яким же був зміст феміністичних поглядів Лесі Українки та Ольги Кобилянської? І

відповідно, як виглядав феміністичний дискурс культури?

Жодна з них не була просто активісткою руху. В жодної з них ці погляди не

вписуються в рамки ідеологічного кліше. Історія їхнього приходу до фемінізму,

особистої інтерпретації його політичних постулатів, а також його втілення в

літературній тканині має свої зиґзаґи й парадокси.

Ольга Кобилянська, як відомо, дебютувала в українській літературі як послідовна

феміністка. Її «Людина» писалася під безперечним впливом «Духу часу» Наталі

Кобринської і їй присвячена. (Ранні щоденники, однак, містять доволі

неоднозначні оцінки Кобринської, яку авторка підозрівала в зневажливому

ставленні до себе.)