1903 Р. Написав рецензію на цей роман, однак ні в російському, ні в українському

варіанті її довго не вдавалося надрукувати. Вона вийшла тільки 1907 р. в газеті

«Діло». Окрім надмірного переказу змісту, Хоткевич демонструє радикально інший

стиль критики, аналізуючи роман як «тонкий артистичний твір», котрому притаманні

«елегантність форми», естетичність мовних засобів, він говорить про стиль,

«експеримент письменника над людською душею», називає авторку «жрецем штуки»,

нарешті «сучасним письменником»75.

Михайло Коцюбинський, який дебютував на початку 90-х як літературний народник,

знавець селянського життя й поклонник Панаса Мирного, 25 жовтня 1902 р. послав

до Кобилянської листа, де просив її дати якийсь твір для альманаху пам’яті

Куліша, хвалив за «Землю» й нарешті додавав:

«Знаючи наші широкі круги читачів, що ще знаходяться під впливом реалізму і

сливе вороже відносяться до модерних напрямків літературних, ми не зважуємося

давати такі речі, як Ваше «Тут повинні рожі стояти», яке нам дуже сподобалося.

Наших читачів ще треба виховувати, і доводиться робити це обережно. Бувши у

Росії, Ви, певне, трохи познайомилися з умовинами нашого життя і не здивуєтесь

тому, що пишу»76.

Ідеться не про політичну, а естетичну обережність, про домінування реалізму,

проти якого Коцюбинський не зважується повставати. З одного боку, йому імпонує

європейськість Кобилянської (це не раз підкреслено в його листах до неї) та

європейська література взагалі, з іншого боку, його лякає надто радикальна

зміна, надто нестримний експеримент і надмірне повстання проти норми. Маємо

традиційну двоїстість, притаманну для культурного дискурсу в цілому.

У статті «В поисках новой красоты» Сергій Єфремов у непрямій формі торкається

Лесі Українки, яка згадуваним уже виступом про буковинських письменників

підтримала новий напрям української літератури. Критика на її адресу й особливо

брутальне неприйняття Кобили 11 ської вразили Лесю Українку. Вона написала

відповідь на статтю й надіслала її до редакції «Киевской старины», однак

відповідь не була надрукована і, блукаючи по різних виданнях, загубилася.

Єфремов, у свою чергу, прислав до Лесі Українки аж три вибачливі листи, де

запевняв, як вона переповідала в листі до Кобилянської, «що цілком не мав на

меті зневажати когось як писателя і як діяча, що тільки в літературних деяких

поглядах розходиться...» І далі: «...в літературних поглядах на нові напрями

хтось різко, діаметрально розходиться з Єфр(емовим) і його однодумцями, отже,

певне, се буде не остання баталія, бо хтось не думає скласти зброї і зректися

прапору новоромантичного»77. Отже, між опонентами у тепер уже відкритій боротьбі

встановився «озброєний мир».

Франко ніде не виступав з прямою критикою ні Лесі Українки, ні Ольги

Кобилянської. Однак жодна з них не сприймала його як однодумця в питаннях

естетики. За офіційними стосунками із звертаннями «дорогий метре» крилася певна

дистанція й певний критицизм. «Щодо Франка, — писала Кобилянська до Маковея, —

то він для мене не авторитет, для мене авторитети німці, в котрих не виробляв

для мене ніхто реклами... »78 Вона, щоправда, написала про Франка два невеликі

спогади відповідно 1940 й 1941 р. У банально висловленому захопленні «сином

народу» й «Каменярем» не залишилося нічого від темпераментної, підозріливої й

роздратованої Франком письменниці, якою її бачимо в листах зламу віків.

Франко, який про Кобилянську ніколи спеціально не писав, усе ж мав щодо неї свою

чітку оцінку. Він поділився своїми думками про Кобилянську в одному з листів