1948 Р. Шерех писав про трагедію еміграції, провінційність, хуторянство,

повертаючи свою улюблену тему «нашого часу» іншим боком. Від оптимістичного

часу, який «ставив завдання», проминуло всього неповних три роки. Завдання

залишилося невиконаним, «...наше мистецтво — вияв нашої духовости — не знаходить

резонансу серед чужинців...»102, українська література, саме українство

позначені безнадійною провінційністю.

В «Думках проти течії» Шерех говорить про еміграцію як про втечу, спробу

обдурити час, трагедію. Ціла ця книжка є однією великою й відвертою інвективою:

«Трагедія нашої еміграції зовсім не в тому, що люди відірвані від рідного

ґрунту; що їхнє завтра непевне, що їхнє таборове сьогодні злиденне й мілке. Це

все сумно, але це ще не трагедія. Трагедія починається з тої», що велика, може

переважна частина української еміграції не розуміє свого часу і свого місця в

часі. Вона мислить категоріями минулого сторіччя, категоріями безслідно

проминулого часу. Практично, це означає, що вона не мислить»103.

«Трагедія нашої еміграції в тому, що вона має в собі т ину кількість Дон-

Кіхотів, має гнітючу масу Санчо І Ілнс і майже не має людей розуму...

Але це трагедія не лише еміграції. За малими винятками це трагедія цілого

українства XIX—XX сторіччя»104.

«... Трагедія української еміграції, трагедія всього — за малими винятками

українства XIX—XX сторіч в їхньому безконечному провінціялізмі. Від Марусі

Дротівни через Винниченка до леопардизму нашого — раз-у-раз чесні душі,

прекрасні наміри, благородні почуття — і провінційщина, провінційщина,

провінційщина. Українство ввесь час — прекраснодушне і замріяне, воно ввесь час

стоїть поза своєю добою. Іноді воно пишається цим, частіше не здає собі з того

справи. А то робиться страшно вольовим, страшно активним, мало не звірячим, але

це виглядає дуже мило й трохи смішно. Тому наш європеїзм завжди відстає від

Європи найменше на яких ЗО років... Тому наші органічно-національні спрямування

раз-у-раз сходять на закостенілість і реставраторство»105.

Шерех ставить діагноз старої й донині не вилікуваної хвороби. Цей діагноз

стосується і його власної вигадки, його недавнього рецепта створити

національно-органічний стиль. Міркування Шереха не абстрактні, це відповідь

живим мертвякам української сучасності, до яких він відносить народників,

хвильовистів, епігонів неокласицизму та донцовське вісниківство, які намагаються

в цій сучасності домінувати.

Шерех не був би собою, якби не запропонував виходу, грандіозного нового рецепта

— створення «програми, що створила б українську концепцію доби»106. Однак його

оптимістична риторика звучить значно менш переконливо, ніж нищівний аналіз.

У навкололітературній частині табірного суспільства, як і в МУРі, відбувалася

поляризація. Ті, що виступали за традицію, за сакральність деяких відомих імен і

понять, за чистоту «рідного», не могли стерпіти зрадливий прозахідний

космополітизм іншої групи. В 1948 р. МУР уже розкладався й занепадав на очах.

Окрім уже згадуваного Чапленка, МУР покинули Осьмачка, Барка, Косач, Славутич і

ціла група «Світання». Дух конфліктів і розпаду ставав всеохопним. Назавжди

розсварювалися старі друзі. Конфліктували між собою актори театру-студії Гір

няка. Завдання, висунуті ще наприкінці 1945 р., не здійснилися; ні

організаційного, ні художнього об’єднання не вийшло. Крім того, померли Юрій

Клен, Катря Гриневичева та Андрій Гарасевич у 1947 р., Леонід Мосендз (який,

правда, не вступав у МУР) — у 1948 р. Віктор Петров зник за загадкових обставин

у квітні 1949 р. Нарешті, грошова реформа в Німеччині 1948 р. унеможливила

українські видання. Переставали виходити журнали. В 1949 р. більшість діпістів

виїжджає з Німеччини, прямуючи здебільшого в країни Північної Америки.

Українське літературне життя в еміграції на якийсь час завмирає. 1949—195Грр.

Юрій Шерех пізніше назвав «безлітературними»107. У 50-х починається наступна

спроба відродити художню періодику й літературне життя, але інтелектуальної

інтенсивності і продуктивності МУРу вже ніколи не досягло жодне творче

об’єднання українських письменників на Заході.

На певному етапі центральним дискурсом епохи МУРу став дискурс «Арки». «Арка»

ніде й ніколи не виступала з прямою апологією модернізму, ніколи не називала

себе журналом модернізму. Так само ніколи не ототожнював себе з модернізмом її

головний редактор Юрій Шерех. Це був амбівалентний дискурс, що багато в чому

нагадував старі, вже обговорювані в попередніх розділах, дискурси модернізації

народництва, котре в підриштованій масці претендувало на роль модернізму,

насправді будучи тільки його імітацією.

Однак ранні пошуки Косача, напрям «ХОРСа» й «Звена», нарешті Шерехова концепція

часу, елітарності («не для дітей»), апологія складності й незрозумілості твору

були відповідним контекстом для тих авторів, які, кожен у свій спосіб, ішли

шляхом руйнування патріархального світогляду, старої стилістики й риторики,

старих канонів і мали певну програму їхньої заміни. Йдеться про Віктора Петрова

та Ігоря Костецького.

2

ФІЛОСОФ КРИЗИ Й НЕСТАЛОСТІ: ПЕТРОВ-ДОМОНТОВИЧ-БЕР

«Людина розуму»

Віктор Петров був «людиною розуму» — саме тією, що їх, за цитованим раніше

визначенням Шереха, так бракувало тодішньому (і сьогоднішньому) українству.

Відомий учений, автор багатьох публікацій, член гуртка неокласиків, він належав

до найповажніших літературних постатей МУРу. Як і Шерех, Косач, Костецький, він

часто висловлював оригінальні думки, які йшли врозріз із загальноприйнятими,

хоча ніколи не потрапляв під такий шквал критики, як його колеги.

Петров писав спокійно, розважливо, аргументовано й багато. Три роки його

табірного життя аж до загадкового зникнення у квітні 1949 р., як засвідчують

десятки його публікацій у табірних виданнях, склали другий після 1920-х

найплідніший період його творчої біографії. Він підписував свої твори трьома

іменами: Віктор Петров, Віктор Домонтович і Віктор Бер108. Два останні вмерли

одночасно з його зникненням з Німеччини.

Критичні статті Петрова з української літератури, теоретичні праці з різних

галузей, від антропології до філософії, а також інтелектуальна проза витворюють

унікальний^ історії української культури дискурс.

Його унікальність полягає навіть не в окремих ідеях, а в послідовності й

цілісності всієї інтелектуальної парадигми. Типовість долі цього дискурсу в

тому, що він обірваний на півслові, ніким не розвинутий, ніколи (за винятком

Ю.Шевельова) не прочитаний і на відповідному рівні не продовжений.

Петров не брав участі в першій за хронологією й за значенням МУРівській дискусії

з приводу того, якою має стати українська література, хоча був присутній на

Першому з’їзді МУРу, а ще раніше підписав заяву ініціатив ної групи про його

створення. Так само поняття «велика література» чи «національно-органічний

стиль» не траплялися на сторінках його праць. Він ніколи не впадав ні в пафос,

ні в месіанський екстаз. Його тексти цього часу (за винятком кількох газетних

публікацій) створювали б повну ілюзію незацікавленості злободенням, якби їх не

зраджувало часто вживане «ми» — «ми не романтики», «ми — раціоналісти»,

«екзистенціалізм і ми» й т. д. Петров ніколи не був колективістом і не любив

літературної масовки, яку часто нагадували еміграційні інституції. Тим більше

він не ховав за колективним «ми» свого незнання чи непевності. Його «ми» скоріше

вказувало на відчуття екзистенціальної причетності до певної літературної

спільноти, емоційне переживання процесів, що в ній відбувалися.

Понад два десятки статей Петрова (Бера), опублікованих у 1946—1948 рр.,

відобразили його міркування над «Франкфуртськими зошитами», суперечностями

екзистенціалізму, кризою природничих наук, станом світової й спадщиною

української літератури і не виказали будь-якої уваги до боротьби між різними

групами МУРу та до опонентів МУРу в цілому. Здається, як громадянин Європи він

був поглинутий іншими, загальносвітовими проблемами. Водночас це було справді

«наче». У свій спосіб Петров висловився з усіх питань, які хвилювали його колег.

Він говорив не прямо і тим більше не «щиро», не розкриваючи до кінця ні себе, ні

своєї позиції.

Петров-теоретик має свою тематику. В її центрі: «наш час», характеристика

культурно-історичних епох, особливості сучасного мистецтва, нарешті, наскрізна

тема, яка пов’язує всі попередні, — загальна криза сучасної цивілізації,

філософії та мистецтва.

Петров-Бер значно більшою мірою за інших своїх колег володіє мовою підтекстів і

прихованих змістів. У цьому сенсі його теоретичні тексти, за всієї логічної

аргументації та раціональності, близькі до артистичної публіцистики. Деякі ідеї

сформульовані в них прямо й чітко, інші — виявляються лише натяками, аналогіями,

що можуть дати посвяченим код, ключ до розуміння всього комплексу авторових

ідей.

Епоха як проблема історіософії

Аналізові великих світових епох присвячено «Історіософічні етюди» за підписом

Віктора Петрова, а також інші, не менш цікаві праці, підписані псевдонімом

Віктор Бер: «Наш час, як він є» (журнал «Рідне слово», 1947, ч. 8), дві статті з

циклу «Засади історії» (газета «Час», 1947, ч. 5,8), «Проблема епохи» (журнал

«Орлик», 1947, і 10). Остання з’явилася у відповідь на критичну статтю І.

Крупницького. Історіософські питання порушувалися ілкож у статтях «Сучасний

образ світу. Криза клясичної фі іики», «Засади естетики», «Християнство і

сучасність».

Віктор Бер часто згадував про те, що ідея епохи була складовою частиною поглядів

неокласиків, до яких він, юбто Петров, належав у старі часи. Згадував він і про

пекцію академіка Ф.І.Шмідта, виголошену 1919 р. в Київському Українському

науковому товаристві, де підносилася ідея епох або циклів, яка досить відчутно

відбилася на формуванні поглядів неокласиків109. Ще у 20-х роках Петров поряд з

багатьма іншими зазнав сильного впливу ідей Освальда Шпенґлера. Не виключено, що

Петров мав нагоду познайомитися і з книжкою Миколи Бердяєва «Кінець Європи», яка

з’явилася кількома роками раніше за «Присмерк Європи». Загалом історіософські

пошуки та системи Шпенґлера, Бердяєва, Тойнбі, Колінґвуда можна вважати

безпосереднім інтелектуальним контекстом для поглядів Петрова-Бера в галузі

історіософії та культурфілософії, розвинутих ним уже пізніше, в 40-х роках.

Дмитро Чижевський на базі розуміння епохи, близького до розуміння Петрова-Бера,

однак незалежно від нього, в 40-х роках працював над концепцією історії

української літератури110. У статті «Культурно-історичні епохи» Чижевський

визначив цілий спектр проблем, пов’язаних з цією темою. Зокрема, він

підкреслював: «...історичний процес це не сукупність випадкових рухів в різних

напрямках в окремих сферах культури... З нового пункту погляду кожна епоха є

цілістю, системою рухів та змін, які мають якийсь спільний напрям; кожна епоха

має своє обличчя, свій власний характер, свій «стиль»...111 Крім того,

Чижевський у цій невеликій статті вказав на відмінність між оцінкою епохи та її

культурним змістом, на те, що зміст часу ширший за хронологічний час,

запропонував культурно-історичну періодизацію й критикував «історизм» у

суспільних науках.

Інтерес Петрова-Бера до історіософії цілком укладався в методологічні пошуки

багатьох європейських істориків і філософів повоєнного часу. Однак його численні

тексти відобразили не завершену систему поглядів, а концепцію в процесі

становлення. Автор не раз повторюється, увиразнює окремі нюанси, шукає точніших

формул. Можна припустити, що з цих статей у майбутньому могла б скластися окрема

більша праця. Історіософські погляди Петрова мають три типові аспекти:

дискретність часу й осібність окремих епох, зв’язок між ними за принципом

заперечення і, нарешті, відмова від ідеї розвитку. В центрі аналізу три епохи:

Середньовіччя, Новий час і Наш час. В «Історіософічних етюдах» Петров-Бер

стверджує:

«Коли ми говоримо про епоху, це значить: ідеї історичної безперервности в часі

протиставляється ідея перервности...

Історичний процес не становить собою безперервного потоку бування. Цей потік

розчленовується на певні часові відтинки історії, на градації часу, на ступеневі

послідовності, що кожна з них — у своїй відокремленості від інших, як від тих,

що її попереджають, так і від тих, що її заступають, — тяжить до себе... Є

самодостатня в собі»112.

Співвідношення між відтинками часу, названими епохами, характеризується в

Петрова через заперечення. Головний об’єкт аналізу, діалектична пара «Середні

Віки — Ренесанс або Новий Час», мала дати ключ до розуміння Нашого часу. Для

Петрова-Бера кожна з ідей чи засад Ренесансу (від політичної філософії до

естетики) виступала антитезою до поглядів Середньовіччя. Тому, заперечуючи ідеї

(передовсім ідею людини та ідею природи) та естетичні ідеали Ренесансу, наша,

сучасна епоха, як правило, поверталася до ідей доренесансних. Наприклад,

Середньовіччя розвивало ідею регресу — «низхідної лінії буття людства»113,

Ренесанс — поступу, Наш час адову повернувся до регресу.

Далі: «Т е о л о г і з м був доктриною Середньовіччя; доктриною Ренесансу, а на

наступному етапі — Нового часу в протилежність середньовічному теологізмові став

новочасний гуманізм, спокус якого ми не можемо іректися й досі. Знов і знов з

уламків гуманізму, обережно визбируючи в руїнах зацілілі цеглини, ми намагаємося

скласти будівлю, щоб тішачи себе тим, бодай якось, бодай у гірких сумнівах уже

вичерпаної віри прожити в цій і уламків руїн збудованій споруді...»114

Шпенглер вважав, що історичний кругообіг веде до неминучої загибелі окремих

культур. Він створив ефектний, артистичний міф, у якому був елемент духовного

нережиття трагічної світової долі. Аналогічний артистизм і екзистенціальність

властиві історіософським побудовам Петрова. Про це свідчить наведений вище

пасаж.

У ньому багато цікавого. Образ складання культури з уламків та руїн — улюблений

образ Петрова — відображає філософське самопочуття літератора, характер його

екзистенціального проживання культури. Уламки є, крім того, найчастіше вживаним

символом мистецтва модернізму.

Криза технічної епохи, завершення епохи механістичного поступу, її деградація,

сучасна епоха як фінал п’ятсотлітнього процесу технічного розвитку (типово

модерністичне сприйняття) — лейтмотивні, визначальні для більшості статей ідеї

Віктора Бера.

Усвідомлення кризи ренесансного й загалом новочас-ного гуманізму так само

становить чи не найголовнішу ознаку філософії XX віку. Гуманізм Ренесансу

визначив людину як міру всіх речей. Крах цієї ідеології зафіксували метри

модернізму ще в 10-х роках XX століття. Пізніше проти гуманізму такого роду,

який приписував усім людям якості й здобутки окремих видатних осіб, виступили

сучасники Петрова — французькі екзистенціалісти. Зокрема Жан Поль Сартр писав:

«Екзистенціаліст ніколи не вважатиме людину за вінець творіння, бо він завжди в

процесі творення. Так само ми не віримо в людство, що заслуговує культу в дусі

Огюста Конта. Культ людства закінчується обмеженим гуманізмом Конта і навіть

фашизмом. Без такого гуманізму ми можемо обійтися»115.

На ставленні Петрова-Бера до екзистенціалізму спинимося пізніше, а тепер

перейдемо до наступного ключового поняття, яким оперував письменник.

Криза

Віктор Петров не тільки не послуговувався риторикою «великої літератури», він

поставив поняття кризи, дискусію навколо якої спровокувала доповідь Косача на

Першому з’їзді, в незрівнянно ширший контекст. Це був контекст філософії й

навіть розвитку природничих наук. Петров розгорнув його в ряді статей.

Передовсім у праці, опублікованій у першому числі «Арки» за 1947 р. за підписом

«Віктор Бер»: «Сучасний образ світу. Криза кля-сичної фізики».

«Що є світ? Чим є наша дійсність? Як підійти до дійсности, щоб збагнути

правдивий образ світу?... Новий час визначають як добу великої кризи метафізики.

Відповідно до того, про наш час можна було б сказати, що він є добою великої

кризи фізики»116, — починає свої роздуми автор. І далі перелічує наукові

відкриття початку XX віку, які заснували модерну фізику, означає її головні

засади. Його, звичайно, цікавлять не технічні чи фізичні деталі, а загальний

гносеологічний результат чи переворот.

Криза класичної фізики для Бера означала кризу раціоналізму. «Раціональну

мудрість зміщено в плян поза-раціонального»117, — пише Бер про характер

перевороту у фізиці й науковому пізнанні загалом. Образ світу відтак змінився,

втратив об’єктивність. Власне, створення й осягнення його стало по суті

неможливим. Класична логіка так само зазнала повного краху.

«Історіософічний сенс модерної фізики», таким чином, полягає у поверненні до

середньовічних уявлень (про обмеженість світобудови і неспроможність

каузальності). Проте автор застерігає від надто прямолінійного розуміння

паралелі «Наш час — Середньовіччя».

«Наш час регабілітує те, що дискредитував і зневажив новий гуманістичний вік...»

Однак «вчення А.Айнштайна про просторову замкненість всесвіту не має тієї

релігійної метафізичної аргументації, яку розгортала свого часу теологія

Середньовіччя. Безпросторовий образ наших днів принципово відмінний від

метафізичної безпросторовости Середньовіччя»118.

Бер не входить у дрібні деталі. Головна інтелектуальна мета, заради якої

написана стаття, сформульована досить переконливо. А саме: криза мистецтва

відповідає загальній кризі філософії, а криза філософії чи метафізики — кризі

природничих наук, передовсім фізики.

У статті «Засади естетики» згадується феноменологія, (окрема феноменологія

Едмунда Гуссерля. Цей напрям, у якому «інтелектуалізм перемагає суб’єктивізм»,

найближчий художнім творам Петрова 20-х років. Прямих посилань на Гуссерлеву

теорію кризи в Бера немає, хоча вплив концепцій німецького філософа безперечний.

Темі кризи Гуссерль присвятив одну з найвідоміших своїх праць «Криза

європейських наук і трансцендентальна феноменологія». Вона писалася в 1934—1937

рр. і вийшла вже після смерті філософа. Однак з доповідями на цю тему він

виступав у 1935 р. у Відні й Празі. Крім того, ідеї кризи закладені і в

попередніх працях Гуссерля, які, можливо, опрацьовував Петров.

Гуссерль (а після нього Петров-Бер) стверджував, що новітні відкриття

природничих наук підірвали філософію й філософський розум. Крах віри в розум

припав на початок XX століття, хоча тенденція закладена ще Ренесансом. Філософії

в наш час «загрожує небезпека впасти в скепсис, ірраціоналізм і містицизм»119, —

писав німецький учений. І далі: «...Криза філософії збігається з кризою наук

нового часу, що розуміються як ланки філософської універсальності, спочатку з

латентною, а потім з усе більш явною кризою всього європейського людства, що

нині охопила весь сенс його культурного життя, його «екзистенцію»120.

Рамки кризового світовідчуття, окресленого Гуссер-лем, дуже широкі, майже

всеохопні: «Оскільки віра в абсолютний розум, що надає світові сенс, розпалася,

остільки розпалася й віра в сенс історії, в сенс людства, в його свободу, що

розуміється як можливість людини осягнути розумний сенс свого індивідуального й

загальнолюдського буття»121.

Чи осягнув такий сенс Петров? У ролі Бера він оминає чи не найважливіший аспект

кризи — кризу особистості. З погляду його власної біографії це не здається

випадковим.

Щоправда, він сам у ролі Домонтовича в романі «Без ґрунту» описав, відбив,

пережив кризу втраченої автентичності, самопочуття людини без будь-якої основи

за винятком інтелектуальної:

«Час ущільнився... Кожна людина числить за собою кілька життєписів. Одне ім’я

стало явно недостатнім для людини. Тотожність імени більше не відповідає зламам

етапів. Над усім панує епоха. Функція людини за однієї доби одна, за іншої —

інша. У зміні діб втрачає вагу сталість особи.

Жаден з нас не має власної біографії, бо його біографія належить відтинкам епох,

які круто відрізняються один від одного. Заповнюючи анкету, ми усвідомлюємо це з

дотикальною ясністю. Зміну діб сприйнято як особисте переживання. Її усвідомлено

на прикладі власної долі. Трагедія останніх поколінь полягає в тому, що вони

живуть уривками уявлень різних діб, тоді як належать новій, іншій, якої вони ще

не уявляють собі»122.

Петров наблизився до болючої проблеми сучасної філософії, яку часом називають

«смерть суб’єкта». В центрі класичної філософії стояла людина. Перегляд поняття

суб’єкта ще в XIX столітті почали Карл Маркс і Фрідріх Ніцше. У XX столітті

різні школи філософії від герменевтики до структуралізму оголосили смерть

людини. Зокрема, французькі структуралісти прийшли до висновку, ніби особистість

та її свідомість визначені місцем людини в структурі. Людина, тобто суб’єкт,

таким чином, стає функцією структури. Вона не відповідальна за свої вчинки,

навіть за свою мову. Крім того, вона вільна від моралі. В руслі аналогічного

теоретизування Петров перебуває ще в 40-х роках. У його випадку така філософія

мала особистісний, біографічний підтекст.

Петров стверджує, що людина (він сам) позбавлена однієї раз і назавжди

визначеної особистості або ідентичності. Вони моделюються ситуацією. Здається,

він настирно шукає особистої мотивації в релятивістських концепціях і в

інтелектуальному вагабондизмі. Герой «Без ґрунту» говорить:

«....Мене завжди спокушав розумовий вагабондизм, завжди приваблювало ідеологічне

бродяжничество... я ніколи не міг утриматися від принад світоглядових

мандрівок...

...замість незнаних земель, ми шукаємо незнаних істин. Я відчуваю якусь дивну

ненасичувану жадобу, поринаючи в відмінність істин. Мене завжди бентежили

несподіванки логічного розвитку думок, думки в їх крайніх, остаточних висновках.

Я цінив думки доктрин, які примушували людство переходити від одної

протилежності до другої»123. „

Петров і Домонтович обстоювали несталість особи. Бер зосередився натомість на

параметрах кризи мистецтва, яку розглядав у найдрібніших деталях.

У статті «Засади естетики. (Від «Ars poetica» Є. Мала-нкжа до «Ars poetica» доби

розкладеного атома)», підпи-сапій «Віктор Бер», антинатуралістична поетика Ма-

наїнока служить лише поштовхом, лише приводом поговорити про глобальні проблеми

літературного розпитку з кінця XIX століття до 40-х років віку ХХ-го. Бер

аналізує естетичний рух на фоні розвитку філософських ідей та природничих наук,

вибудовуючи цікаву схему фі-пософсько-мистецьких співвідношень. Отже, реалізм