1947 Р., де стверджував, що це «повість про епоху», «про людей епохи». Косач

був для нього письменником, який «хоче перейняти на себе тягар епохи з її

трагічними проблемами; він хоче взяти на себе відповідальність за свою трудну

добу»87 в чисто екзистенціальному стилі.

«Час» — третє (після «народу» й «мистецтва») центральне поняття в декларації

ініціативної групи МУРу. Саме «час», а не «народ», «Україна» або «суспільство»,

ставив завдання перед мистецтвом. Це, по-перше, свідчило, що пріоритети

мистецтва залишалися за межами самого мистецтва. По-друге, вибір пріоритетів не

був випадковим. Тема часу в усіх її деталях (епохи, доби, сучасності) поступово

ставала центральною для Шереха, а також у дещо інший спосіб для Віктора Петрова

й Ігоря Костецького. Про час так само йшлося в статтях Юрія Соловія «Чи сучасне

наше сучасне мистецтво?»88, Володимира Кримського «Жорж Бернанос і проблеми

нашого часу»89, Якова Гніздовського «Український Гротеск»90 тощо. Для цих та

інших авторів «Арки» тема часу висунулася на перше місце.

Стаття Шереха «Наша сучасність — наше мистецтво», опублікована в його книжці

публіцистики «Думки проти течії», присвячена виключно питанню співзвучності з

часом «нашої літератури» (вона все ще бачиться єдиним потоком, єдиним

дискурсом). На погляд Шереха, «наше мистецтво» не дуже вдається, тому що відстає

від часу або свідомо ігнорує його. Єдиний вихід — допомогти літераторам і

створити теорію доби: «Не задкувати по-рабськи за часом, але, збагнувши його і

спираючися на на шу величну національну традицію, відкрити в ході часу ті сили,

які в схрещенні з тими традиціями дадуть високе і справді дороговказне

мистецтво...»91 Ця всеохопна теорія могла б стати філософською основою

національно-органічного стилю, однак вона ніколи не була створена.

Шерех розуміє час не як дискретно окреслену епоху, а як безперервність

сучасності: «Терміну доба, епоха я вживаю скрізь умовно, як синонім поняття

«наші роки», отже, тільки хронологічно. Я не визнаю поділу історичного процесу

на ізольовані й замкнені в собі періоди, бо своєрідність історичного процесу,

здається мені, саме й полягає в часовому незбігу в іманентних рядах паралельних

процесів, які становлять вияви руху послідовних взаємозаперечувань»92.

Нарешті, остання стаття Шереха в «Арці» («Шовковий черевичок» Поля Кльоделя»93)

не тільки детально аналізує філософський зміст і символіку п’єси, яка йшла в цей

час в Мюнхенському камерному театрі, не тільки в природний спосіб продовжує

новий більш-менш незакомплексований дискурс теоретизування на різноманітні теми

літератури й мистецтва від Лао-Цзи, Жана Ануя, Торнтона Вайльдера, Т.С.Еліота,

Роже Жіроду, Жана Поля Сартра до Олександра Блока, а передовсім говорить про час

і співзвучність літератора з часом. Клодель для Шереха співзвучний з епохою.

«Наш час», про який пише Шерех, є часом Клоделя й Еліота, однак і сам він (а

також такі автори «Арки», як Домонтович, Костецький, Косач, Гніздовський) дедалі

сильніше відчуває свою належність до цього часу, свою інтеграцію з ним. Він

почувається в цьому часі інтелектуально комфортабельно, його зміст для нього

зрозумілий і цікавий. Інакше кажучи, його час і час Самчука, Багряного, навіть

такого європейця, як Орест, котрий, щоправда, живе в абстрактній Європі часів

розквіту символізму, не збігаються. Література, що реально пишеться в одному

історичному часі, існує водночас у різних естетичних часах, несумірних між

собою.

Останній номер «Арки», присвячений літературі «католицької онови», відкривається

цитатами з Т.С.Еліота про єдність європейської культури з однойменної статті

(«Єдність європейської культури»), а також висловлюваннями щодо сучасного

католицького мистецтва Франсуа Моріака, Ґрема Ґріна та Поля Клоделя. Розлогі

цитати-епіграфи задають тон, указують на координати іі.и гупних дебатів. «Арка»

торкається не маргінальної, а к иочової теми повоєнної європейської культури. Це

— пошук релігійності й віри перед лицем духовної кризи, ик.і охопила західну

цивілізацію, спроба врятувати її шляхом віднайдення віри. У відповідь на кризу

європейської цивілізації Володимир Кримський пропонував відмовлення

«християнського правопорядку, християнського розуміння свободи, рівності,

соціального ладу»94.

У статті Косача «Золота тростина. Література Католицької онови у Франції», яка

відкриває останній номер журналу, йдеться передовсім про Моріака й Бернаноса,

«католиків авангарду», для яких католицизм — проблема культури, а не проблема

догми. (Є так само католики ар’єргарду, догматики.) Як завжди в статтях Косача,

його окремі положення контроверсійні й плутані, а бажання все мистецтво Франції

включно з Бодлером і Війоном вважати інтегрально католицьким — непереконливе.

Крім того, він надто захоплений своїм об’єктом, що не допомагає об’єктивності.

Стаття, окрім ознайомлення українського читача з новим явищем, має принаймні

кілька прихованих алюзій. Це — питання «онови» взагалі, яке резонувало з

дебатами в МУРІ. Це — питання французькості, що так само пов’язане з дебатами

навколо суті українськості. Це — інтегрування національної культури у світовий

контекст. Наприклад, Барка порівнюється з Патрісом Ля Тур дю Пеном. Відбуваються

переосмислення канону й зміна ярликів. Зокрема, Хвильовий і Куліш не вважаються

більше просто пролетарськими письменниками. Косач також натякає на «святу

простоту» чи «глупоту» деяких своїх співвітчизників, які схильні спрощувати

літературний процес. Нарешті його лейтмотив — пошук альтернативи кризі: «Як

добре, що в наші часи ніщоти й занепаду мір є десь міра — roseau d’or — «золота

тростина» (Ш.Пеґі) — якою можна зміряти «міста, мури й брами» для візії кращого,

майбутнього світу»95.

Погляди головних авторів «Арки» мали свої нюанси, а їхній виклад вирізнявся

неоднаковим рівнем глибини й осмислення. І все ж, попри амбівалентність і

сумніви, загальним для членів редакції ставало відчуття себе європейцями,

усвідомлення єдності європейського світу. Вони органічно приходили до тих самих

питань, які ставив Еліот чи Клодель. Із цієї перспективи робилася спроба

переоцінити себе, зокрема свою українськість. Так, Гніздовський пробував

міркувати про українськість у контексті Європи, про «неособовість» українського

духу, про периферію і центр, про їхні ролі у творенні європейської культури96.

Нова ідея українськості — відкрита до світу й резонуюча з часом — обіцяла бути

плідною для дальшого розвитку.

Останнє, одинадцяте число «Арки» сповіщало, що в майбутньому друкуватиме

доповідь Шереха на Третьому з’їзді МУРу, а під новелою Домонтовича про Ван Ґоґа

«Самотній мандрівник простує по самотній дорозі» стояло багатообіцяюче: «Кінець

буде». Наступне число, як відомо, ніколи не вийшло.

Трагедія еміграції

Засновники МУРу нібито вірили у свободу напрямів. Проте Шерех на Першому з’їзді

оголосив боротьбу проти неокласицизму й такої лінії дотримувався надалі. Для

нього творчість Ореста й Клена свідчила про розклад неокласицизму. Ці автори

здавалися Шерехові неорганічними, далекими від реального світу, особливо

українського. Володимир Державин, навколо якого гуртувалася група «Світання», що

її найвідомішим членом був Михайло Орест, виступив з апологією неокласицизму.

Державин так само виступив і проти платформи Шереха в цілому. Він звинувачував

МУР у «плужанстві». У свою чергу, Осьмачка закидав Шерехові «ваплітянство». На

критику Державина Шерех відповів статтею «В обороні великих. Полеміка без осіб»,

надрукованою в третьому й останньому збірнику МУРу.

Дискусія між Шерехом і Державиним не просто ставила опонентів на непримиренні

позиції, вона підривала зсередини, руйнувала літературну спільноту. Адже в цій

спільноті не існувало міцної традиції врівноваженого діалогу, нормального

співіснування різних поглядів. Скоріше навпаки, їй імпонував діалог у стилі

Хвильового в безапеляційними діагнозами й боротьбою з опонентом «на смерть».

Однак навіть не ця дискусія виявилася най-фатальнішою для хисткої єдності МУРу.

У ньому визрів конфлікт поколінь. Він ясно виповз на поверхню в анонімному

вступі до другого збірника МУРу. Симпатії автора статті (це Самчук або Шерех)

цілком на боці старшого покоління, освіченого, поважного, культурного, якому

можна закинути хіба що «нотки еклезіястичного світосприймання»97, хоча такий

закид скоріше сприймався як комплімент. Про молодих автор висловився різкіше.

Вони або «недоуки», або «циніки і кар’єристи». Одне слово, між нами (старшими й

розумнішими) і ними лежить «прірва». І хоч автор пробує знайти якісь рецепти для

примирення, вони виглядають штучно.

Нарешті, в МУРі існував конфлікт естетик. Відбувалася поляризація за поглядами

на мистецтво. МУР не проголошував свою політичну нейтральність, але неонарод-

ники й прихильники політичного слова відчули, зокрема в «Арці», тенденцію

переважання естетства й формалізму над політичними суспільними цілями. «Орлик»

друкував довгі інвективи Остапа Грицая проти «божевільних» експериментаторів і

«літературних банкротів» на зразок Костецького й Косача. Зі сторінок «Орлика»

МУР у цілому громив Донцов, який не міг пробачити Косачеві критику на свою

адресу. До боротьби проти МУРу доклав чималих зусиль відроджений «Літературно-

науковий вісник». Деякі захисники реалізму, як вони себе називали, виходили з

організації. «Арка» в четвертому числі за 1947 р. повідомляла, що письменник

В.Чапленко покинув МУР, написавши з цього приводу листа до газети «Наше життя»,

де звинувачував МУР у переважанні експериментаторства, у зневазі до реалізму,

яка особливо виявилася в статтях того ж таки Юрія Косача. Редакція «Арки»

відповідала демонстративно глузливо98, нервуючи своїх опонентів ще більше.

Такі табірні журнали, як «Орлик», «Рідне слово» — самі їхні назви можуть служити

підтвердженням вибраного ними народницького дискурсу, — так само друкували

художні й наукові твори. Хоча на їхніх сторінках подеколи з’являлися твори

Домонтовича, але, звичайно, не Костецького чи Косача, за напрямом ці часописи

були принципово ізоляціоністські й антимодерні. Дискурс такого маргінального

місячника, як «Похід», що виходив у Гайденаві, вичерпно характеризувало те, що

кожен з його трьох номерів символічно відкривався портретом — Шевченка, Мазепи,

Петлюри. А редакційна стаття до першого числа «Походу» завершувалася бадьорим

закликом: «Літературно-мистецька програма «Походу» коротка: «Чесне українське

слово — на службу Нації!»99 На такому фоні «Арка» й навіть «Звено» виглядали як

журнали наступного тисячоліття.

Виступ Шереха на Другому з’їзді МУРу, надрукований в «Арці» під заголовком «Року

Божого 1946», засвідчив, що за всього намагання звучати оптимістично й

висловлювати віру в «наше велике письменство» з’явилася нова нота песимізму:

«... наш літературний світ — катастрофічно тоненька плівка»100, дискусії в ньому

виходять з-під контролю, журнали слабенькі, перекладів мало, серед молоді панує

епігонство й т. д. Пафос Шереха на Третьому з’їзді, його спроба переконати інших

у тому, що МУР — це «ідеологічна революція українства», «духове провідництво

культури»101, насправді, здається, не переконував навіть його самого.

З плином часу початковий ентузіастичний дискурс: «ми доведемо», «ми покажемо

світові», «ми завоюємо» поступово набирав гіркоти, розгубленості. В багатьох

членів МУРу поволі формувалася свідомість еміграційної загроженості й

непевності, страху перед майбутнім без літературної зміни, страху чужого мовного

оточення.