2 Модернізм як риторика естетизму:

ПОЕЗІЯ ПОЧАТКУ XX СТОЛІТТЯ

Найчастіше терміном «модернізм» окреслюють поезію від початку XX століття до

першої світової війни. Однак, говорячи «модернізм», треба пам’ятати всю

умовність цього визначення. Адже ні Вороний, ні Олесь, ні поети, які пізніше

об’єдналися в «Молоду Музу», модерністами себе не називали. Спочатку це був

ярлик, майже лайка тих, що не прийняли їхньої поезії. Як писав пізніше Чупринка,

«в літературній діяльності Вороного почала появлятись та вільна, артистична

молода поезія, яку наші старозавітні критики схрещували всякими іронічними

назвами, не розуміючи ні самої поезії, ні своїх назв»21.

Як назва («модернізм»), так і формула змісту цього поняття виробилися опонентами

нових віянь в українській літературі, які старе покоління виразно запримітило ще

наприкінці XIX віку. Досить згадати, як протиставляв Франко «одинокого мужчину»

Лесю Українку «знервованим» молодим поетам. Як пізніше він же розгромив «Молоду

Музу», як анонім «О.Ст» (можливо, це був В.Будзиновський, а можливо, О.Маковей)

у статті «На соняшних левадах» («Світ», 1907, ч. 1) критикував нову течію в

цілком єфремовському ключі. 1 як невтомно боровся з усіляким виявом «модернізму»

сам Єфремов. Відповідно самі модерністи намагалися уникати цього слова.

Як поетичне явище «модернізм» не мав серйозного критичного дискурсу. До появи

журналу «Світ» у 1906 р., а пізніше видавництва «Молода Муза», а ще пізніше

львівської «Будуччини» чи київської «Української хати» «модерністи» взагалі не

мали трибуни. Крім того, вони не хотіли чи не вміли прямо маніфестувати свої

наміри, теоретизувати на теми мистецтва на рівні статті, есе, естетичного

трактату, художнього маніфесту. Однак усе те, * що мало виявитися в теоретичних

текстах, статтях, виявилося в поезії. Поезія певною мірою замінила дискурс.

Ця заміна відбулася не на користь поезії. Подібно до то-їо, як література

втрачає, переймаючи на себе цілком функцію державного або національного

будівництва, так і поезія втрачала, беручи на себе функцію естетичного

маніфесту.

Кожен «модерніст», як правило, починав з того, що оголошував про свої наміри,

котрі, як правило, обмежувалися абстрактним естетизмом, у поетичній формі.

З’являлося щось на зразок: «Буду писати про Красу, а не про народ», «Буду писати

про любов, а не про боротьбу». Питання про те, як власне писати про Красу й про

любов, зависало в невизначеності. І про них писалося в тому ж самому стилі, як і

про громадянське покликання. Першим і найприкметнішим виявом такої поетичної

декларативності був відомий поетичний діалог між Іваном Франком і Миколою

Вороним. Здається, цей діалог мав утілитися у формі статей. Адже обидва вірші

містили заримовані аргументи на користь однієї чи іншої позиції. Власне, тільки

заримованість і дає підстави відносити ці твори до поезії.

Історію послання «Іванові Франкові» Вороний виклав пізніше у своєму

автобіографічному листі до Олександра Білецького: «Вступну мою статтю про

завдання (альманаху) цензура не тільки заборонила, але й видерла її навіть з

альманаху і мені не вернула. Що було його робити? Без вступу якось ніяково...

Тоді я, одержавши якраз посланіє Ів. Франка до мене, написав відповідь на його

посланіє і надрукував замість вступної статті, як іntroductiо. Такі то були

часи!»22

Відповідь Миколи Вороного на Франкове послання мала епіграф з Бодлера:

«Предметом поезії є тільки вона сама, а не дійсність». Однак поетичний текст, що

йшов після епіграфа, зовсім не відбивав цієї тези. Навпаки, у вірші

віддзеркалилася вже згадана двоїстість Вороного (не заперечуючи старе,

запровадити нове). З одного боку, «Рубаюсь з ворогом, співаю, В піснях до бою

закликаю», а з іншого — відчуваю, що одного бою замало («....коли повсякчас

битись, То серце може озлобитись»), і якраз тому душа оголошує про свої права:

Душа бажає скинуть пута,

Що в їх здавен вона закута,

Бажає ширшого простору —

Схопитись і злетіти вгору,

Життя брудне, життя нікчемне

Забути і пізнать надземне,

Все неосяжне — охопити,

Незрозуміле зрозуміти!23

В дусі таких досить спрощених декларацій (пробачних поезії на противагу статті,

де неможливо було обійтися без детальної аргументації й навіть академічної

підготовки, якої завжди бракувало українським авторам) написаний цей

хрестоматійний вірш, який задав тон поезії, що дістала назву «модерної».

В поезії приблизно перших п’ятнадцяти років XX століття можна знаходити (і

знаходять) неоромантизм, декаданс, символізм, передсимволізм, нарешті все це

разом можна називати «модернізмом», однак якщо уважно перечитати її, то стає

очевидно, що жодна з цих європейських течій не представлена в усіх нюансах бодай

на рівні одного автора, тим більше на рівні певного художнього стилю чи школи.

У Миколи Вороного нібито присутній увесь комплекс європейських, західних

модерністичних тем. Він пише про місто, а не про село, Красу, а не батьківщину,

нудьгу, а не радість. Він хоче «йти за віком», тобто відчуває неадекватність

старої літератури новому часові, сучасності. Він, майже за Емерсоном, хоче бути

«цілим чоловіком», а не інвалідом, у якого розвинуті тільки громадянські

почуття. Він, як і годиться, перебуває під впливом Верлена («Тумани, тумани над

містом пливуть, Як хвилі гойдаються сонні... І клаптями тануть, і лавою йдуть

Такі монотонні....»24) та Бодлера («Мерці, мерці! ... Навколо, тут і там, Куди

не глянеш, — скрізь самі ходячі трупи»25 або «Нудьга гнітить... Недуже серце

скніє — Німа, холодна пустка у душі...»26). Цитовані вірші писалися відповідно