37

Лекція № 2-4. Загальні положення судового контролю за досудовим розслідуванням (6 годин)

1. Історичний досвід застосування судового контролю за досудовим розслідуванням.

2. Завдання і предмет судового контролю під час досудового розслідування.

3. Судовий контроль за законністю початку кримінального провадження

4. Здійснення слідчим суддею суду першої інстанції судового контролю за дотриманням прав, свобод та інтересів осіб під час застосування заходів забезпечення кримінального провадження.

1. Історичний досвід застосування судового контролю за досудовим розслідуванням

Проблема реального забезпечення судового контролю була і залишається актуальною протягом всієї історії існування держав, тому, на наш погляд, доцільно зупинитись на історичному аспекті цього питання.

На розвиток вітчизняного законодавства і теорії судового контролю значною мірою впливала політична залежність України від інших держав, передусім тих, до складу яких вона входила на різних етапах свого історичного розвитку.

Загалом до кінця XIV століття судочинство та судоустрій в Україні на територіях, які входили до Литовського князівства, мали ті ж риси, що і судочинство та судоустрій княжої доби¹. Судова влада належала князеві, який і передавав її своїм намісникам, тіунам та іншим посадовим особам [129, с. 43-44; 187, с. 28; 53, с. 581-583]². Наприкінці XV століття відбувається дроблення судової влади та розгалуження мережі судів (кожен князь мав свій суд). Так, було створено великокняжий, комісарські, маршальські, земські суди, які так і не були відокремлені від інших державних органів. Таке становище значною мірою обмежувало можливість звернення до суду особи за захистом порушених прав.

У часи Гетьманщини (1648-1783 роки) було ліквідовано стару судову систему та створено низку козацьких судів — суд гетьмана, суд Ради генеральної старшини, Генеральний військовий суд, полкові та сотенні суди. Існувало поєднання судового та адміністративного контролю в особі кошового отамана і в Запорізькій Січі. Сотник чи полковник були не тільки начальниками адміністрації відповідних округів (полків, сотень тощо), а й вершниками суду тієї ж території [173. с. 4, 9, 16]³. Характеризуючи цю епоху, Н Сиза зазначає, що на території України в другій половині XVII-XVIII столітті діяло декілька правових джерел поряд з нормами звичаєвого права. Нерідко між цими нормативними актами існували суперечності, в тому числі і такі, які визначали статус суду та самих суддів. Наприклад, Литовський статут забороняв поєднувати адміністративні та судові функції (артикул 2, розділ 4), а "Права, за якими судиться малоросійський народ", навпаки, у 7 главі підкреслюють засади поєднання судових та адміністративних органів в руках козацької старшини [17, с. 80]⁴. Ця негативна обставина суттєво понизила рівень тогочасного судочинства і судоустрій козаччини був "судоустроєм нижчого типу, в порівнянні з Литовським статутом" [16, с. 103]⁵. Таким чином, характерним для всієї існуючої системи управління та судоустрою доби Гетьманщини було поєднання судового та адміністративного контролю.

На думку В.А. Дядиченко, внаслідок об’єднання України з Росією в 1654 році розпочався процес проникнення, а потім все більшого поширення в Україні правових норм Російської імперії, і змагальний процес почав поступово витіснятися інквізиційним процесом [80, с. 313-314]⁶. Однак, передбачені Конституцією П.Орлика (1710 рік) козацькі суди з головним апеляційним трибуналом — Генеральним судом — разом з міськими судами магдебурзького права функціонували до судової реформи 1760-1763 років, в результаті якої відбулися відокремлення судової влади від адміністративної та введення спеціалізації судів за родовою ознакою [90, с. 39; 18, с. 34]⁷.

У першій половині XIX століття кримінально-процесуальне розслідування в Російській Імперії здійснювалося поліцією. З прийняттям 8 червня 1860 р. законодавчого акта, що назвався "Запровадження судових слідчих", слідчий апарат був переданий з ведення поліції в судове відомство. У новому Законі вказувалося, що судові слідчі є членами суду і призначаються на посаду міністром юстиції. Усе це істотно підвищувало їхній статус у системі чиновників судового відомства і робило їх більш самостійними і незалежними.

У 1864 році було прийнято Статут кримінального судочинства (далі — Статут), що включив у себе й основні положення „Запровадження судових слідчих”.

Відповідно до Статуту слідчі стали призначатися на посаду указом імператора за поданням міністра юстиції, що ще вище підняло їхній статус. Відзначаючи високий статус слідчих і їх велику самостійність у прийнятті рішень, необхідно вказати на те, що слідча діяльність, проте, знаходилася під контролем і впливом прокуратури і суду. Вплив прокуратури на досудове слідство виражався в тому, що прокурор як орган обвинувачення здійснював за слідством спостереження і вправі був давати слідчому доручення [94, с. 76]⁸.

Вплив суду на діяльність слідчого виражалася насамперед у тому, що слідчий був представником судової влади і як такий був незалежний, однак судові слідчі перебували в адміністративному підпорядкуванні окружних судів.

Другий аспект впливу суду на досудове слідство складав судовий контроль, що здійснювався в декількох видах. Перший виражався в розгляді судом скарг на дії і рішення слідчого, що мало на меті забезпечити правильність попереднього слідства, неупередженість слідчого, забезпечення прав всіх учасників слідства. Під учасниками слідства малися на увазі не тільки обвинувачений і потерпілий, а й інші притягнуті до слідства особи: свідки, фахівці, поручителі, поняті і т. под.

Але якщо обвинувачений і потерпілий могли оскаржити будь-які слідчі дії і рішення, то інші учасники могли подавати скарги лише на ті обмеження, що стосувалися їхніх особистих прав.

До суду могли бути оскаржені слідчі дії, проведені слідчим, як за власною ініціативою, так і за пропозицією прокурора чи його товариша. Це свідчить про те, що судовий контроль поширювався не тільки на процесуальні дії слідчого, а й на прокурора, що здійснював нагляд за досудовим слідством. Як відзначав А. Квачевський, закон вважав прокурорський нагляд за досудовим слідством недостатньо ефективним засобом захисту прав учасників досудового слідства і визнавав необхідним підсилити його контролем суду, оскільки, по-перше, прокурор, будучи зобов'язаним наглядати за слідством у місці його проведення, не завжди мав для цього можливість; по-друге, сам прокурор був стороною в справі і міг не сприяти виправданню обвинуваченого; по-третє, прокурор як учасник процесу не міг ні приймати скарги на слідчого, ні розглядати їх, ні скасовувати його рішення і дії; по-четверте, прокурор висував вимоги, у виконанні яких слідчий не міг йому відмовити, і тому прокурору довелося б розглядати скарги на самого себе, якби закон не надав таке право суду [94, с. 538]⁹.

Статут досить чітко регламентував порядок подачі скарг. Вони могли подаватися усно чи письмово як до надходження справи до суду, так і під час знаходження її в суді. Обвинуваченому, взятому під варту, за його бажанням надавалися всі необхідні для цього можливості. Скарга подавалася тій посадовій особі, дії якої оскаржувались. Той, хто скаржився, міг вимагати видачі йому розписки про прийняття від нього скарги.

Скарга з відповідними поясненнями протягом трьох днів повинна була бути надіслана за належністю, а якщо оскаржувалось позбавлення волі, то протягом доби. Оскарження не припиняло ні провадження в справі, ні виконання окремих слідчих дій.

Порядок розгляду скарги був таким. Одержавши її з поясненнями, суд не пізніше першого робочого дня починав розгляд скарги в розпорядчому засіданні. Предмет (сутність) скарги і всі відомості щодо неї доповідалися одним із членів суду. Витребування матеріалів слідчої справи проводилося тільки у випадках, коли без цього неможливо було обговорити скаргу. Особа, що скаржилась, залучалась до пояснення скарги, якщо вона в цей момент знаходилась в приміщенні суду. Перед винесенням рішення за скаргою заслуховувався висновок прокурора. Прийнята ухвала підлягала внесенню до протоколу з викладом підстав, котрими керувався суд, вирішуючи скаргу. В ухвалі вказувалися також ті слідчі дії, що, на думку суду, необхідно було виконати повторно чи додатково. Винесена судом ухвала оголошувалося особі, що подала скаргу, і підлягала негайному виконанню. Ця особа могла просити видати їй копію ухвали. Прохання задовольнялося протягом трьох днів.

Інший напрямок судового контролю за досудовим слідством виражався в розв'язанні судом спорів, які виникали між слідчим і прокурором, що наглядав за слідством. За загальним правилом, всі рішення в справі слідчий приймав самостійно, однак законні вимоги (вказівки) прокурора були для нього обов'язковими. З цього випливало, що незаконні вимоги прокурора були для слідчого необов'язковими і він мав право і повинен був не виконувати незаконну вимогу прокурора, а для захисту себе від відповідальності за невиконання вимог прокурора міг долучити до справи постанову з викладом причин, з яких не була виконана вимога прокурора. Прокурор, у свою чергу, міг опротестувати відмову слідчого у суді.

У судовому порядку, крім того, розглядалися спори між судовим слідчим і прокурором із приводу обрання обвинуваченому запобіжного заходу. Рішення про взяття під варту судовий слідчий приймав самостійно, але був зобов'язаний повідомити про це прокурора, вказавши підстави такого рішення. Прокурор, у свою чергу, міг вимагати того, щоб судовий слідчий обмежився менш суворим заходом припинення. Якщо судовий слідчий не погоджувався з вимогою прокурора, то, не виконуючи її, надсилав до суду свої заперечення. Суду підсудні були також спори щодо відмови слідчого про взяття обвинуваченого під варту або про звільнення обвинуваченого з-під варти за вказівкою прокурора. Якщо слідчий не погоджувався з вимогою прокурора, то останній свої вимоги надсилав до суду.

Третій напрямок судового контролю полягав у прийнятті судом рішень з окремих питань досудового слідства, віднесених законом до компетенції суду. Згідно з ст. 264 Статуту судовий слідчий як самостійна процесуальна фігура "застосовував власною владою всі заходи, необхідні для провадження слідства, за винятком тих, для застосування яких його влада позитивно обмежена законом". Інакше кажучи, окремі питання слідства вирішувались судом. Так, щодо накладення заборони й арешту на нерухомість обвинуваченого слідчий звертався з поданням в "окружний суд, якій і приймав рішення з цього питання".

Суд приймав рішення про відвід слідчого. Відповідно до Статуту клопотання про відвід слідчого заявлялося безпосередньо судовому слідчому, а останній зобов'язаний був передати його суду. До вирішення питання про свій відвід слідчий лише виконував невідкладні слідчі дії.

Суд також давав згоду на припинення кримінальної справи. За змістом Статуту судовий слідчий, дійшовши висновку про необхідність припинення кримінальної справи, міг лише призупинити провадження. Після цього слідчий через прокурора запитував дозвіл суду на припинення кримінальної справи. Теоретично виходило, що припинення провадження по кримінальній справі не може бути віддане на розсуд слідчого, від якого в багатьох випадках залежало і порушення кримінальної справи, тому що зосередження такої влади в одних руках було б небезпечним [202; 70; 211, с. 70-101; 51, с. 82]¹⁰.

Таким чином, система досудового розслідування в дореволюційному судочинстві мала низку позитивних сторін: судовий слідчий мав процесуальну самостійність і незалежність, у той же час "подвійний контроль" за слідством забезпечував більше гарантій правильності його провадження, і, нарешті, існувала можливість оскарження будь-якої слідчої дії, у тому числі і застосування запобіжного заходу, до суду. Ця система мала і ряд істотних недоліків: на стадію досудового розслідування захисник не допускався, максимальний строк тримання під вартою в законі не був визначений, законодавча регламентація підстав взяття особи під варту також була відсутня. Ці положення зазнавали критики в юридичній літературі [79, с. 274-290; 200, с. 331-402; 54, с. 385]¹¹.

Подальша еволюція судового контролю була зупинена революційними подіями, що сталися у Петрограді 1917 року, і мали також свої наслідки й для України. Щоправда, у період, починаючи з березня 1917 року і до квітня 1918 року, коли на більшій частині території України влада контролювалася Центральною Радою, робилися спроби реформувати судочинство на засадах демократичних принципів, притаманних кращим європейським традиціям. Про це красномовно свідчила Конституція УНР, яка, на жаль, не набрала чинності.

Так, вже при формуванні першого уряду Центральної Ради наприкінці червня 1917 року створюється секретарство судових справ або юстиції, щоправда як складова частина Генерального секретаріату, тобто уряду. Однак ця спроба автономізації судочинства зустріла рішучий опір з боку Тимчасового уряду Росії, у складі якої на той час перебувала Україна. І хоча у серпні того ж року Тимчасовий уряд погоджується на існування Генерального секретаріату як автономного по суті уряду Центральної Ради, проте без автономного судочинства в Україні.

Третій Універсал Центральної Ради, проголошений 20 листопада 1917 року, зазначав, що суд в Україні повинен бути справедливим, відповідним духові народу [196, с. 106]¹². На території України в той час діяльність судових органів було приведено у відповідність з першою редакцією царських судових статутів 1864 року. Це сприяло впровадженню в життя елементів судового контролю [135, с. 69]¹³.

Прийнята Центральною Ради 29 квітня 1918 року Конституції УНР, в IV розділі передбачала, що судова влада стає незалежною від виконавчої та законодавчої гілок влади, а судові рішення не можуть змінити ні законодавчі, ні адміністративні органи влади (ст. 63). Ми погоджуємося з думкою, що це було видатним досягненням вітчизняної правової думки, враховуючи те, що Україна практично протягом багатьох століть не мала права самостійно здійснювати судочинство на власній території відповідно до норм звичаєвого права, Литовських статутів чи так званого магдебурзького права, які в давнину широко побутували на теренах України включно аж до кінця XVIII — початку XIX століть. Вищою судовою інстанцією республіки проголошувався Генеральний Суд, який обирався Всенародними Зборами — парламентом і виконував роль касаційної інстанції щодо інших судів, а також найвищої інстанції у справах нагляду за судовими установами. Водночас він не міг бути судом першої та другої інстанцій, а також виконувати функції адміністративної влади. Поряд з цим проходив процес створення апеляційних судів на базі колишніх судових палат царської Росії [132, с. 404-407; 186, с. 101-102]¹⁴.

Практично реалізувати конституційні положення так і не вдалося, оскільки було здійснено державний переворот, внаслідок якого проголошено Українську державу. Законом "Про тимчасовий державний устрій України" було започатковано повернення до старої правової системи і фактично поновлення системи губернських та повітових судів. Найвищим судовим органом ставав Державний сенат [22, с. 84]¹⁵..

Загальне управління судовим відомством належало до компетенції Міністерства юстиції, яке було утворене 15 липня 1918 року на базі колишнього Міністерства судових справ, утвореного за часів Центральної Ради [185, с. 62-65]¹⁶..

Наприкінці 1918 року зі зміною гетьманської влади Директорією поновлюється дія законів УНР, якими уряд керувався до липня 1919 року, коли владу захопили більшовики [87, с. 109]¹⁷.

Законодавчими Західноукраїнської Народної Республіки (ЗУНР), яку було проголошено 9 листопада 1918 року було проголошено, що у структурі уряду — Державного секретаріату —створюється Міністерство юстиції. Судова система ЗУНР будувалася на засадах виборності її населенням і територіально збігалася з адміністративним поділом республіки. Однак, внаслідок приєднання у 1923 році Галичини до Польщі, судові органи були трансформовані у польську систему судочинства.

На землях Східної України, з проголошенням у грудні 1917 року у Харкові на I Всеукраїнському з’їзді Рад більшовиками радянської влади, визнавалася дія декретів та інших законодавчих актів радянської Росії. Цим самим було започатковано становлення радянської судової системи, яка проіснувала в Україні до проголошення її незалежною державою.

Одними з найголовніших та перших правових актів радянської судової системи стали Декрет №1 та Декрет № 2 про суд. Першим Декретом було ліквідовано стару судову систему та утворено місцеві суди, що діяли поряд з революційними трибуналами [24]¹⁸. Місцевий суддя мав значні владні повноваження, які дозволяли йому проводити слідство, а також виносити рішення щодо затримання особи і передачі її до суду. Другим Декретом було скасовано апеляційне оскарження, а для розгляду справ у касаційному порядку були створені обласні суди [25]¹⁹.

Першим декретом Народного Секретаріату в галузі судочинства була постанова “Про введення народного суду на Україні” від 4 січня 1918 року, яка передбачала ліквідацію старої судової системи та створення нових радянських судів. У відповідь на цю постанову загальні збори суддів Харкова прийняли резолюцію, в якій вони не визнали народні суди і визнали декрет про розпуск судів незаконним. Ця спроба продемонструвати суверенність судової влади призвела до того, що після наказу комісара юстиції Харківської Ради з погрозою застосувати силу окружні та мирові судді Харківського повіту здали всі свої справи і припинили свою діяльність, а окружний суд було закрито [181, с. 7-8]²⁰. В цей же період припинили свою діяльність судові установи Києва, Полтавщини, Катеринославщини та інших регіонів України.

За винятком деяких особливостей, судова система України в цілому, як і в РРФСР, будувалася на засадах підкорення та контролю за судовою владою зі сторони виконавчої. Про це явище свідчить той факт, що в складі НКЮ України було створено 9-й відділ — Верховний судовий контроль та 10-й — Верховний касаційний суд [43, с. 2-7]²¹.

Таким чином, здійснення вищого судового нагляду та розгляд касаційних скарг були зосереджені не в судовому, а у виконавчому органі — НКЮ УРСР. Звичайно при такій побудові судової системи зайве говорити про незалежність як судів в цілому, так і самих суддів.

25 травня 1922 року було прийнято перший Кримінально-процесуальний кодекс РРФСР, а 13 вересня 1922 року — Кримінально-процесуальний кодекс УРСР. Процесуальні повноваження суду було дещо розширено, зокрема він почав розв`язувати спірні питання між слідчими та прокурорами щодо зміни, обрання та скасування запобіжних заходів. Проте для звільнення підсудного від відбування покарання суд повинен був звернутися з клопотанням до Президії ВУЦВК — виконавчого органу влади.

Особливу роль у формуванні судової системи в цей період відігравав Наркомат юстиції, який по суті контролював діяльність судів. Основами судоустрою Союзу РСР і союзних республік від 29 жовтня 1924 року було встановлено, що губсуди безпосередньо підпорядковані наркомам юстиції союзних республік, які здійснювали нагляд за всією судовою практикою.

Відчувався вплив партійного керівництва на державні органи. ЦК РКП (б), з’їзди та конференції РКП (б) своїм внутрішнім документам — програмам, резолюціям і постановам — надавали силу закону, вони ставали обов’язковими і для суддів. Отже, місце радянського суду з формального боку було визначено пріоритетами захисту класових інтересів пролетаріату, а фактично їх підмінили інтересами політичної верхівки [174, с. 7]²².

З позицій класового змісту судочинства вченими-юристами обґрунтовувалися неможливість і зайвість поділу влади [194, с. 649]²³. Як невід’ємна частина державної системи суд мав також дотримуватися класової лінії [207, с. 2]²⁴. Це, зокрема, знаходило свій вияв у тому, що органи юстиції повинні були дивитися не лише на класове походження особи, яка вчинила злочин, а й на те, якому класові вигідне вчинення такого злочину [113, с. 999-1001]²⁵. Критерієм для слідчого виступав не закон, а класова правосвідомість [59, с. 392-393]²⁶. Революційним трибуналам та народним судам у разі відсутності закону надавалась можливість виносити свої рішення на основі революційної правосвідомості.

Досудове розслідування злочинів спочатку здійснювалося місцевими судами і слідчими комісіями, що обиралися Радами робочих, селянських і солдатських депутатів. Контроль (нагляд) за слідством покладався відповідно на місцеві і окружні суди й обмежувався перевіркою постанов про затримання і віддання до суду, а також розглядом скарг на дії слідчих органів. Трохи пізніше слідча комісія була замінена слідчими, що діяли одноособово й адміністративно підкорялися суду, що також здійснював контроль за попереднім слідством.

У 1922 році в складі Народного комісаріату юстиції була створена Державна Прокуратура Української РСР із метою "здійснення нагляду за дотриманням законів в інтересах правильної постановки боротьби зі злочинністю". "Положенням про прокурорський нагляд", затвердженим Всеукраїнським Центральним Виконавчим Комітетом УРСР 28 червня 1922 року, до компетенції прокуратури було віднесено, зокрема, безпосередній нагляд за діяльністю слідчих органів і органів дізнання в сфері розкриття злочинів, а також за діяльністю органів державного політичного управління [27]²⁷.

Зі створенням прокуратури на досудовому розслідуванні запанувало "двовладдя" — судовий контроль сполучався з прокурорським наглядом. Показовим у цьому відношенні є порядок оскарження дій слідчого, що був передбачений ст.ст. 216-224 КПК УРСР 1922 року. Дії слідчого могли оскаржити сторони, свідки, експерти, перекладачі, поняті, поручителі й інші зацікавлені особи, якщо ці дії порушували чи обмежували їхні права. Скарги подавалися в районний суд, у якому знаходилася камера слідчого, чи в суд, при якому перебував слідчий. Якщо оскаржувались повільність провадження, недотримання строків пред'явлення обвинувачення, обрання запобіжного заходу і незаконних дій слідчого, то скарги подавалися прокурору того району і суду, де слідчий перебував на посаді, чи безпосередньо через слідчого, дії якого оскаржувались. Слідчий зобов'язаний був протягом 24-х годин передати скаргу, що надійшла до нього, прокурору чи суду разом зі своїм поясненням.

Суд і прокурор повинні були розглянути скаргу протягом трьох діб після її одержання. Під час розгляду скарги вони мали право зажадати від слідчого пояснення, якщо це не було зроблено раніше. Витребування кримінальної справи допускалося тільки у випадку, коли без цього не можна було вирішити скаргу. Заявники запрошувалися до подання пояснень, якщо вони були присутні під час судового розгляду скарги. Ухвали суду чи постанови прокурора за результатами скарги оголошувалися заявнику і повинні були негайно виконуватися. Постанова прокурора могла бути оскаржена слідчим чи заявником до суду.

Відповідно до КПК 1922 року суд приймав остаточне рішення про продовження строку тримання під вартою, зупинення чи припинення провадження по справі. Суд також міг передавати кримінальну справу від однієї слідчої ланки до іншої, та приймав рішення про відвід слідчого.

Прокурор брав участь у вирішенні названих питань, однак його роль мала проміжний характер. Так, одержавши від слідчого повідомлення про надіслання до суду справи для припинення, прокурор, якщо він вважав, що справа не підлягає припиненню, звертався до суду зі своїм запереченням і підтримував особисто дану точку зору в розпорядчому засіданні, якщо вважав це за необхідне (ст. 230 КПК 1922 року). Призупинення і поновлення попереднього слідства здійснювалися судом, якому була підсудна відповідна справа. Рішення з цих питань виносилися в розпорядчому засіданні після заслуховування висновків прокурора.

Надалі функції контролю за досудовим розслідуваннм поступово передавалися від суду прокуратурі. За КПК УРСР 1923 року головна роль у розгляді скарг на дії слідчого приділялася вже не суду, а прокурору. Відповідно до цього КПК скарги на дії слідчого, що порушували чи обмежували право учасників попереднього слідства, подавалися зацікавленими особами прокурору і суду того району, де слідчий перебував на посаді. У разі надходження скарги до слідчого він зобов'язаний був протягом 24-х годин переслати її прокурору разом зі своїм поясненням. Прокурор зобов'язаний був розглянути скаргу протягом трьох діб з дня її одержання. Суд до розгляду скарг залучався як "друга інстанція". В КПК 1923 року вказувалося, що у разі незгоди слідчого чи заявника з постановою прокурора за результатами розгляду скарги вона може бути оскаржена в суді.

Наприкінці 30-х років процес посилення прокурорського нагляду за попереднім слідством завершився передачею слідчого апарату в повне оперативне й адміністративне підпорядкування прокуратури. В Україні це було зроблено прийняттям Положення про судоустрій УРСР від 11 вересня 1929 року [28]²⁸.

Зміцнення прокурорської влади на стадії досудового слідства, а також входження слідчих органів у структуру прокурорської системи по-різному були оцінені в юридичній літературі. Одні автори вважали, що все це, з одного боку, створює сприятливі умови для поліпшення роботи слідчих і прокурорів, а з другого — для більш об'єктивного розгляду кримінальних справ судами [182, с. 91-98; 84, с. 39]²⁹.

На думку інших авторів, передача слідчого апарату в адміністративне підпорядкування прокуратури стала регресом у розвитку кримінально-процесуального законодавства, тому що судовий слідчий, ставши слідчим прокуратури, утратив не тільки свою назву, а й свою самостійність і незалежність, перетворившись на простого агента прокурорського нагляду. На зміну попередньому слідству в справжньому його розумінні на довгі роки прийшло так зване "прокурорське дізнання", тобто діяльність по розслідуванню злочинів, проваджена посадовими особами різних виконавчих органів під керівництвом прокуратури як органу обвинувальної влади [78, с. 12]³⁰.

Як слушно відзначалося в літературі, судові органи були цілком усунуті від вирішення питання про застосування примусових заходів у стадії попереднього розслідування, а роль прокуратури в цьому питанні була зведена до санкціонування арештів [152, с. 34]³¹.

Дача санкції на арешт прокурором розглядалася багатьма вченими як гарантія законності взяття під варту в силу того, що на прокуратуру був покладений нагляд за точним і однаковим виконанням законів усіма державними органами, громадськими організаціями, посадовими особами і громадянами [105, с. 12]³². Виходячи з повноважень прокуратури, можна зробити висновок про те, що прокурор і в даний час відіграє важливу роль в охороні прав і законних інтересів учасників кримінального судочинства. Однак сьогодні в цій справі прокурор виконує другу роль. Перша належить суду.

Судовий контроль за провадженням досудового слідства завжди був іманентним суду. Згідно з КПК УРСР 1961 року на стадії віддання до суду суд, вирішуючи питання про можливість розгляду кримінальної справи в судовому засіданні відповідно до вимоги закону зобов'язаний був з'ясувати: чи не існує в справі підстав для її припинення чи призупинення; чи зібрані необхідні докази для розгляду справи в судовому засіданні; чи притягнуті до відповідальності всі особи, що зібраними в справі доказами викриті в учиненні злочину; чи правильно кваліфіковані дії обвинуваченого за статтями кримінального закону; чи складений обвинувальний висновок відповідно до вимог закону; чи правильно обраний запобіжний захід стосовно обвинуваченого; чи прийняті під час дізнання чи попереднього слідства заходи до усунення причин і умов, що сприяли вчиненню злочину; чи прийняті заходи до забезпечення відшкодування збитків, заподіяних злочином, і можливої конфіскації майна; чи дотримані при провадженні дізнання чи попереднього слідства інші вимоги закону.

Згідно з чинним КПК України (ст. 237) подібне коло питань є обов'язком судді щодо перевірки цих обставин на попередньому розгляді справи. Ці питання є програмою перевірки судом повноти і законності проведення досудового слідства.

Слід сказати, що й у ході судового розгляду кримінальної справи суд перевіряє законність і обґрунтованість дій і рішень слідчого й у разі виявлення порушень прав громадян та інших порушень закону, допущених при провадженні дізнання і досудового слідства, відповідно до ст. 232 КПК України виносить окрему ухвалу, якою звертає увагу прокурора і відповідних посадових осіб, до компетенції яких входить проведення досудового слідства, на встановлені порушення закону. Більш того, суд зобов'язаний при наявності на те підстав порушити питання про притягнення до дисциплінарної чи іншої відповідальності особи, винної в порушенні закону.

Таким чином, можна сказати, що контрольна функція суду за досудовим слідством є органічним елементом діяльності суду по відправленню правосуддя по кримінальних справах і в цьому сенсі судовий контроль за досудовим слідством не є чимось новим у практиці суду. Як справедливо відзначалося в літературі, для кримінального процесу, розділеного на стадії, що змінюють одна одну, контроль наступної стадії за результатами попередньої є традиційним [44, с. 224]³³.

Питання про судовий контроль за розслідуванням кримінальної справи отримало новий зміст і гостроту в зв'язку з введенням у 1992 році судового порядку оскарження рішень слідчого і прокурора, пов'язаних з арештом обвинуваченого, відмовою у порушенні кримінальної справи і припиненням кримінальної справи. Практика застосування норм КПК України (ст.ст. 236¹, 236², 236³, 236⁴, 236⁵, 236⁶), що регламентували процедуру оскарження в суд рішень слідчого і прокурора за названими питаннями, свідчила про те, що поряд з наступним судовим контролем виник і розвивається попередній судовий контроль, який правомірно називати попереджувальним. Йдеться про контроль суду на стадії досудового слідства, що проводиться паралельно із самим провадженням досудового слідства, тобто з моменту порушення кримінальної справи до її закінчення.

Такий контроль дозволяє суду вчасно реагувати на порушення закону, що обмежують права і свободи людини, а в багатьох випадках випереджати такі порушення закону.

За даними В.С.Стефанюка, у 1998 році в ході досудового слідства було оскаржено в суд 2700 санкцій прокурорів на арешт обвинувачених. Більше 1/3 цих скарг були судом задоволені, що свідчить про те, що судовий контроль на той період на стадії розслідування має аж ніяк не символічне значення, а був діючим гарантом прав і свобод людини [177, с. 18--22]³⁴.

Подальший розвиток контрольної функції суду на стадії досудового слідства пов'язаний з прийняттям у 1996 році Конституції України, яка постановила, що такі примусові заходи, як арешт, обшук, накладення арешту на поштово-телеграфну кореспонденцію, можуть застосовуватися тільки на основі вмотивованого судового рішення (ст.ст. 29–31).

Важливе значення в розглянутому аспекті має постанова Пленуму Верховного Суду України від 1 листопада 1996 року № 9, в якій вказується, що відповідно до ст. 8 Конституції в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Дотримуючись зазначеного принципу, судова діяльність повинна бути спрямована на захист прав і свобод людини від будь-яких посягань шляхом забезпечення своєчасного і якісного розгляду конкретних справ. При цьому потрібно виходити з постулату, закріпленого в ст. 22 Конституції України, про те, що сформульовані в Конституції України права і свободи людини і громадянина не є вичерпними.

У названій постанові Верховного Суду України також підкреслюється, що гарантовані ст.ст. 30 і 31 Конституції України недоторканність житла і таємниця листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції є невід'ємним правом особистості. Дозвіл на проникнення в житло чи інше володіння особи, накладення арешту на кореспонденцію, її виїмку з поштово-телеграфних установ і зняття інформації з каналів зв'язку видається тільки судом [225, с. 9-14]³⁵.

Тенденція розширення судового контролю за досудовим слідством знайшла своє відображення в Законі України від 21 червня 2001 року за № 2533-111, яким був змінений і доповнений ряд статей чинного КПК України.

Відповідно до цього обрання запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою, а також деякі інші примусові заходи, що істотно обмежують права і свободи людини, можуть застосовуватися лише на підставі постанови суду.

Становлення і розвиток інституту судового контролю на стадії досудового слідства пов'язані з проведенням в Україні судово-правової реформи, важливим завданням якої є утвердження судової влади як головного гаранта прав і свобод громадян і людини [229]³⁶. У свою чергу концепція реформи була розроблена і продовжує розвиватися під впливом двох складових частин: з одного боку, теоретичних постулатів і правозастосовної практики судових і правоохоронних органів по охороні прав і законних інтересів особистості, а з другого — міжнародно-правових документів у сфері захисту прав особистості.

Одним з таких правових документів є Загальна декларація прав людини, в якій відзначається, що "кожна людина, для визначення її прав і обов'язків і для встановлення обґрунтованості пред'явленого їй кримінального обвинувачення, має право на основі повної рівності на те, щоб її справа була розглянута гласно і з дотриманням усіх вимог справедливості незалежним безстороннім судом" (ст. 10) [1, с. 18-24]³⁷.

У ст. 9 Міжнародного пакту про цивільні і політичні права вказується на те, що кожна людина має право на волю й особисту недоторканність. Ніхто не повинен бути позбавлений волі інакше як на підставах і відповідно до такої процедури, що встановлені законом. Кожна затримана чи заарештована за кримінальним обвинуваченням особа в терміновому порядку доставляється до судді чи до іншої посадової особи, якій належить за законом право здійснювати судову владу, і має право на судовий розгляд протягом розумного строку [2, с. 36-62]³⁸.

Важлива роль у розглядуваному аспекті належить ратифікованій Україною в 1997 році Європейській конвенції про захист прав людини та основних свобод, що також передбачає судовий порядок обмеження волі особи. Згідно з п. 3 ст. 5 цієї конвенції кожна заарештована чи затримана за підозрою у скоєнні злочину особа "негайно доставляється до судді чи іншої посадової особи, яка уповноважена законом здійснювати судові функції і має право на судовий розгляд протягом розумного строку" [3, с. 202-205]³⁹.

Офіційно тлумачити норми Конвенції вправі лише Європейський суд з прав людини, рішення якого за своїм змістом є квазіпрецедентами і повинні застосовуватися судами України [147, с. 9]⁴⁰. Це знаходить своє підтвердження в ст. 2 проекту Закону України "Про виконання рішень Європейського суду з прав людини", згідно з якою: "суди України застосовують рішення Європейського суду з прав людини безпосередньо".

У рішенні по справі "Меріт проти України" (30 березня 2004 року) Європейський суд з прав людини визнав, що в Україні судовий контроль за досудовим слідством є більш ефективним, ніж прокурорський нагляд, оскільки статус прокурора за національним законодавством та його участь в кримінальному провадженні проти заявника не надають достатньої гарантії для незалежного та безстороннього розгляду скарги. На думку Європейського суду, тільки той факт, що прокуратура, відповідно до українського законодавства, крім виконання функції обвинувачення, ще й діє в інтересах суспільства, не може розглядатися як підтвердження її судового статусу чи статусу незалежного та безстороннього суб’єкта. Таким чином, зазначив Європейський суд, звернення до прокурора, який є стороною кримінального провадження, не є “ефективним”.

Хоча Європейський суд визнав, що національне законодавство забезпечує судовий контроль за діями органів слідства, однак підкреслив, що цей контроль має бути ефективним і доступним, а не просто теоретичним чи ілюзорним.

Ідея про судовий контроль за досудовим слідством активно обговорюється в науковій літературі. Однак погляди вчених-юристів з цього питання дуже суперечливі. Одні автори, взагалі не підтримуючи цю ідею, виходять з того, що суд контролює дізнання і досудове слідство лише після того, як кримінальна справа передана на судовий розгляд. Суди не повинні зв'язувати себе рішеннями до розгляду справи по суті [83, с. 176-183]⁴¹.

Прихильники ідеї судового контролю за досудовим слідством вважають, що тільки суд, будучи незалежним від зовнішнього впливу і вільним від функції обвинувачення, може бути дійсним гарантом прав і законних інтересів усіх учасників кримінального судочинства, може реально і швидко відновити порушені права, забезпечити законність і об'єктивність дій і рішень органів досудового слідства. При цьому одні представники такої позиції виступають за судовий контроль за всіма діями і рішеннями, прийнятими на стадії досудового слідства, інші — пропонують обмежити контрольні дії суду за допомогою встановлення кола питань, що підлягають судовій перевірці [103, с. 44-48; 96, с. 122-124; 35, с. 2-3; 130, с. 64-65]⁴².

Також неоднозначно ідея розширення контрольних повноважень суду на стадії досудового слідства сприймається правозастосовниками. Показовими в цьому плані є результати проведених нами опитувань суддів, прокурорів, слідчих і адвокатів. Перед опитуваними було поставлене питання: чи вважаєте Ви позитивною тенденцію розширення судового контролю за досудовим слідством? З 462 суддів, підданих опитуванню, 450 відповіли "так" і лише 12 — "ні". Усі 122 опитаних нами прокурора не визнали таку тенденцію позитивною. Розділилися в думці з даного питання слідчі: 533 слідчих відповіли "так" і 115 — "ні". Майже одностайно ідею розширення контрольних повноважень суду на досудовому слідстві підтримали адвокати. З 350 опитаних 346 відповіли "так"⁴³.

Як свідчать наведені дані, хоча серед респондентів теж немає єдності поглядів з питання розширення контрольних повноважень суду на досудовому слідстві, проте більшість з них цю ідею підтримують.

13 квітня 2012 року прийнято новий КПК України, який суттєво змінив судовий контроль за досудовим розслідування.

Викладене дозволяє відзначити, що становлення і розвиток інституту судового контролю за досудовим слідством у нашій країні відбулися під впливом декількох факторів.

По-перше, усе це стало результатом реалізації судово-правової реформи в Україні, одним з основних завдань якої є захист прав і свобод людини при здійсненні правосуддя. При цьому кінцевим результатом судової реформи повинно стати створення такої системи кримінального судочинства, де будуть забезпечені як інтереси суспільства і держави в сфері боротьби зі злочинністю, так і права учасників кримінального процесу, в тому числі осіб, підозрюваних і обвинувачуваних у вчиненні злочинів.

По-друге, прагнення України інтегруватися у світове співтовариство, у свою чергу, накладає на неї певні зобов'язання щодо імплементації в національне законодавство норм міжнародного права, котрі передбачають судовий порядок вирішення питань, пов'язаних з обмеженням прав і свобод людини при провадженні досудового слідства. Як слушно відзначалося в літературі, саме в процесуальних механізмах стикаються інтереси суб'єктів основних прав, окремих осіб і суспільства у цілому. Внаслідок цього визначення меж основних прав, умов їхньої реалізації і порядку вирішення можливого конфлікту виникає об'єктивна потреба функціонування соціуму, з одного боку, і свободи особи — з другої [184, с.8]⁴⁴.

По-третє, необхідність судового контролю за досудовим слідством визнана на конституційному рівні. Відповідно до Конституції України, як відзначалося вище, проведення окремих слідчих дій, що обмежують права і свободи людини, може здійснюватися тільки на основі рішення суду (ст.ст. 29-32 тощо).

Крім того, Конституція України (ст.55) надає право кожній людині на оскарження в суд рішень, дій чи бездіяльності державних органів і посадових осіб, що істотно розширює можливості всіх учасників кримінального процесу скористатися судовим захистом своїх процесуальних прав.

Важливе значення в розглядуваному аспекті має питання про співвідношення понять "органи досудового слідства" і "органи попереднього слідства". Одні автори вживають ці поняття як рівнозначні [107, с. 4]⁴⁵, інші вкладають у них різний зміст [48, с. 116-120]⁴⁶.

На наш погляд, ці поняття рівнозначні. Такий висновок випливає насамперед з того, що в ч. 3 ст. 121 Конституції України говориться про те, що прокуратура здійснює нагляд за додержанням законів органами, що проводять оперативно-розшукову діяльність, дізнання і досудове слідство. Логіко-системне тлумачення свідчить про те, що замість поняття "попереднє слідство" законодавець використовує поняття "досудове слідство".