1.2.2. Класифікація традиційного костюму та його етнографічні ознаки

Костюм – складова частина матеріальної та духовної культури народу. Це явище історично-конкретне, продукт розвитку даного етносу, народу, етнографічної або локальної групи. Він відбиває цей розвиток специфікою функцій, що виявляються в матеріалі, крої, способах носіння, естетичних особливостях (колориті, орнаментиці), різних доповненнях, загальному силуеті. З огляду на загальнолюдські функції одягу, що виникають і розвиваються протягом еволюції людського суспільства, а також той факт, що одяг безпосередньо пов’язаний із будовою та пропорціями людського тіла з’явилося узагальнення великої різноманітності форм, видів і типів вбрання, виникла їхня класифікація.

В основі найзагальнішого класифікаційного розподілу одягу лежить його розрізнення від статі людини – на чоловічий та жіночий одяг. Кожна із цих груп у свою чергу поділяється залежно від віку людини. Наприклад, жіночий одяг розподіляється на дівочий, вбрання для молодих (молодиць) та літніх жінок. Чоловічий аналогічно.

Умови помірно-континентального клімату з його досить різкими перепадами температури, в зоні якого розташована Україна, створили умови для розвитку великої кількості видів одягу та різноманітності його форм.

Перш за все, тут варто виділити групу натільного одягу. До кінця XX ст. в Україні до складу цього виду вбрання, як у жінок, так і чоловіків, належала тільки сорочка. Наступну групу вбрання, що прикривало і захищало стегна людини, можна назвати поясним або настегновим одягом. До складу поясного або настегнового жіночого традиційного вбрання належали розпашні – плахти, запаски, дери та глухі спідниці, що складали групи зшитого та незшитого одягу. У чоловіків-українців поясним одягом були штани. Обидві ці групи складали те, що умовно називалось основним комплексом костюма.

Найзагальнішою розпізнавальною ознакою, що дозволяє відокремити один етнокультурний або локальний комплекс від іншого, є спосіб носіння та поєднання між собою різних за кроєм сорочок та поясного одягу. Саме поєднання широких шаровар та заправленої у них тунікоподібної сорочки із стоячим коміром дало нам полтавський тип чоловічого костюма, а поєднання вузьких полотняних штанів із поликовою сорочкою з виложистим коміром, яка одягалася навипуск – волинський тип.

Основний комплекс одягу у народів помірно-континентального клімату вживався тільки влітку, або як кімнатний одяг, хоча і не завжди. Коливання температури навіть влітку диктувало умову – використовувати легкий, зручний допоміжний одяг. Майже на всій території України розповсюдження отримала група нагрудного одягу, який захищав би верхню частину людського тіла від частих температурних перепадів залежно від конкретних умов. Побутували дві основні форми цієї групи одягу – з рукавами та без рукавів, тобто група безрукавок та кофт або курток із рукавами. Розвиток цих форм залежав від місцевих традицій, призначення. Вони могли бути з хутра або із тканини, зовсім короткими або дуже довгими, легкими або утепленими, прямоспинними або під стан. Це здебільшого одяг весняно-осіннього періоду.

Для захисту тіла в осінньо-зимовий період від холоду та різних атмосферних опадів в умовах помірно-континентального клімату отримали свій розвиток різні види теплого, щільного одягу, що захищали від холоду увесь тулуб людини. Ця група одягається поверх “основного комплексу” вбрання і тому називається верхнім, або настегновим. Вона ділиться на осінньо-весняний одяг, що носився в негоду (плащоподібний), та хутряний зимовий.

Поєднані в певний “комплекс” окремі складові частини вбрання в українському традиційному костюмі обов’язково доповнюються сумками та поясами, які здавна виконували утилітарну, природно-захисну, а також оберегову функції. В українському традиційному вбранні пояс здебільшого буває у вигляді вужчої або ширшої, досить довгої пов’язки, яка підтримує відповідний настегновий одяг, з’єднує плечовий та стегновий одяг, а також підтримує поли верхнього вбрання.

Безпосередньо з кліматичними умовами пов’язане взуття, яке виконує необхідні захисні функції та зумовлює певні потрібні умови для людського існування В Україні в народному вбранні здебільшого побутує взуття, що прикриває стопу ноги. Воно мало бути плетеним (личаки), стягнутим (постоли, ходаки, моршні), шитим (черевики, ботинки тощо). Було і взуття, що прикриває стопу та гомілку. Це взуття зшите (чоботи, шиті валянки) або валяне. До групи взуття можна віднести і різні допоміжні види утеплення, захисту ноги.

В окрему класифікаційну групу одягу виділяються прикраси та головні убори, що мають природно-захисну функцію, яка в давнину відбивалася у свідомості людини ще й як оберегова. Це досить чітко простежується у народних головних уборах.

Важливий показник для виділення певних класифікаційних ознак кожної із складових частин одягу – це матеріал, з якого виготовляється одяг. Він розподіляється залежно від сировини та способу виготовлення на домотканий та фабричний, за сировиною – на льняний, конопляний, бавовняний, шовковий, вовняний, шкіряний, штучний, синтетичний тощо. Класифікація відбувається і залежно від техніки виготовлення – одяг плетений, в’язаний, тканий, валяний та ін.

В основі виокремлення різних класифікаційних підтипів кожної складової частини одягу лежить також його крій (форма окремих шматків матерії), конструкція (способи з’єднання деталей крою), техніка пошиття (ручна або машинна), технологія шиття тощо.

Кожна із перерахованих груп одягу має своє походження, шлях розвитку та значну кількість місцевих варіантів, які пов’язані з такими етнографічними ознаками, як матеріал, з якого вироблявся даний вид одягу, форма, що утворювалася кроєм, колорит, орнаментика та опорядження, характер поєднання в комплекс та способи носіння, а також назвами вбрання, які часто краще від інших етнографічних ознак вказують на походження даного елементу вбрання.

Найдавнішим матеріалом для одягу в країнах з (багатою тропічною рослинністю були кора, листя і волокна рослин, а в смузі суворішого клімату, де рослинність бідніша, а людина займалася мисливством і рибальством, – шкіри звірів, пір’я птахів та риб’яча шкіра. Скотарство та землеробство дали змогу використовувати рослинні волокна та вовну тварин. Початковим способом одержання складніших матеріалів для одягу було плетіння. З часом із винайденням веретена, прядки і особливо ткацького верстата значно розширилося використання матеріалів для одягу із волокон рослинного, тваринного походження, а згодом і ниті шовкопряда.

Перші форми одягу зустрічаються у вигляді шматка тканини або шкіри тварини, що накидалися на тіло людини та з’єднувалися за допомогою різних зав’язок, шпильок та інших застібок. Це перш за все накидки, що кріпилися на плечах або шиї людини, наприклад, шкіри-накидки первісної людини, різні види пізнішого плащоподібного одягу, а також шматки тканини, які обгортали стегна і трималися на талії, зокрема стародавні настегнові пов’язки та пізніші види незшитого настегнового одягу.

Подальше ускладнення первісних форм одягу відбувається за рахунок освоєння майстерності драпірування тканин навколо людського стану.

З опануванням техніки зшивання окремих шматків тканини поступово розкриваються великі можливості у створенні різноманітних форм одягу.

Перший етап у розвитку форм зшитого одягу – з’єднання прямокутних шматків тканини. Наприклад, види тунікоподібного одягу, який був досить широко розповсюджений у старослов’янських народів.

У процесі подальшої еволюції одягу спостерігається значне ускладнення його форм за рахунок освоєння техніки крою тканини. При зшиванні розкроєних за певною формою шматків матерії створювалася необхідна форма одягу.

З удосконаленням форм одягу відбувалася і еволюція матеріалів, які збагачувалися новою сировиною та удосконаленням техніки прядіння, плетіння і ткацтва. Крім різноманітних рослинних, вовняних, шовкових, з’являються штучні, а з часом і синтетичні волокна, що значно розширює асортимент тканин і створює умови для подальшої еволюції форм кроєного одягу.

Найвищим ступенем розвитку крою вважається створення таких його деталей, які лежать в основі форм одягу, що найточніше повторює натуральні пропорції людського тіла, зберігаючи максимальну можливість для руху.

В українському традиційному костюмі кінця XIX – поч. XX ст. спостерігається поєднання різних способів створення форми вбрання. Тут розповсюджені стародавні види настегнового вбрання – запаска, дерга. Прямокутні шматки тканини настегнового вбрання трималися на тілі за допомогою зав’язок, поясів. Це був і частково зшитий одяг – плахта, який згадується в документах XVI ст. і є також характерним елементом святкового жіночого вбрання середньої Наддніпрянщини XIX ст.

Різні способи драпірування довгого прямокутного шматка тканини можна побачити в такому елементі жіночого головного убору, як намітка. Він має стародавнє походження і зберігається майже до кінця XIX ст. Продовжується ця традиція в способах пов’язування хусток.

Форма одягу, яка утворилася за допомогою зшивання прямокутних шматків матерії, зберігалася в XIX – XX ст. в Україні в чоловічих та жіночих тунікоподібних сорочках. У жіночому ж вбранні ми спостерігаємо проміжний етап – між простим зшиванням прямокутних шматків тканини і освоєнням техніки крою. Удосконалення форм вбрання відбувається за рахунок зшивання прямокутних шматків тканини і збирання їх у зборки, що допомагало створити форму одягу, яка відповідала б жіночій фігурі. Збирання в зборки зшитих прямокутних шматків тканини характерні для спідниць, сорочок та цілого ряду видів нагрудного верхнього вбрання українського Полісся, Бойківщини, Закарпаття, що виготовлялися з домотканої, а згодом з фабричної тканини.

На інших видах нагрудного і верхнього традиційного народного жіночого одягу можна простежити поступову еволюцію форми одягу, яка відбувається паралельно з опануванням техніки крою. Удосконалення форм іде таким шляхом – від зшивання прямокутних шматків тканини до поступового додавання підкроєних деталей, які створюють одяг за фігурою людини, що робило його зручнішим та різноманітнішим.